Ім'я файлу: 03Кл.анатомія носа.Хвороби носа та приносових пазух.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 940кб.
Дата: 03.04.2021
скачати

ураження. Так, при запаленні верхньощелепної пазухи спостерігається болючість під час пальпації верхніх відділів собачої ямки, при запаленні лобної пазухи – болючість нижніх відділів чола та верхньо-внутрішньої стінки орбіти.
Лобні пазухи іноді досліджують легким постукуванням по внутрішньонижній поверхні чола, яке проводять вказівним пальцем. При цьому порівнюють больові відчуття на симетричних ділянках правого і лівого боків. Після пальпації носа виконують передню і задню риноскопію
(див.).
ВИЗНАЧЕННЯ ДИХАЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ НОСА
Необхідний засіб:
•
1. жмутик вати або нитка.
Для визначення прохідності повітря через порожнину носа лікар по черзі підносить жмутик розпушеної вати до кожної ніздрі хворого і пропонує вільно дихати носом – визначаючи, так зване, нефорсоване дихання . Потім лікар закриває одну, а потім іншу ніздрю обстежуваного, притискаючи крило носа до носової перегородки своїм вказівним пальцем.
Обстежуваному пропонують робити звичайної сили вдихи і видихи через кожну половину носа окремо. Іншою рукою лікар підносить до відкритої ніздрі жмутик розпушеної вати та спостерігає за її відхиленнями. При порушеній прохідності повітря через відповідну половину носа вата буде коливатись з меншою амплітудою або зовсім не рухатися.
ВИЗНАЧЕННЯ НЮХОВОЇ ФУНКЦІЇ НОСА
Необхідний заcіб:
•
1. набір пахучих речовин, що містяться в однакових пронумерованих флаконах.
Запропоновано багато методів дослідження нюху, частина з них передбачає якісне визначення нюхової функції, коли пацієнт вказує, чи має запах пахуча речовина, і якщо має – то який. Частина методів передбачає кількісну оцінку нюху, коли визначають мінімальну концентрацію пахучої речовини, що викликає відчуття запаху.

Для визначення нюхової здатності користуються загальновідомими пахучими речовинами, які наливають у однакові флакони з притертими скляними кришками. Відкритий флакон підносять до однієї ніздрі обстежуваного (іншу – притискують пальцем) та пропонують понюхати речовину, яка міститься в склянці. Обстежуваний говорить про свої відчуття. З пахучих речовин для визначення нюхової функції найчастіше застосовують такі: оцет, етиловий спирт, валеріану, нашатирний спирт, воду тощо. Останню використовують для ідентифікації можливих нюхових галюцинацій та ілюзій. Нашатирний спирт застосовують для виявлення симуляцій, оскільки ця речовина не тільки спричиняє відчуття свого різкого запаху, а й подразнює слизову оболонку, що відчуває пацієнт навіть з повною втратою нюху.
ДОСЛІДЖЕННЯ НАВКОЛОНОСОВИХ ПАЗУХ
Одним із основних методів дослідження навколоносових пазух є передня і задня риноскопія (див.). Проводячи передню і задню риноскопію, лікар може виявляти в носових ходах патологічні виділення, що вказує на ураження тієї чи іншої навколоносової пазухи. Важливу діагностичну цінність мають рентгенологічні методи дослідження, пункція верхньощелепної пазухи (див.), в останні роки все ширшого застосування набувають методи ендоназальної діагностики та лікування за допомогою спеціальних оптичних приладів та відеоапаратури.
РЕНТГЕНОЛОГІЧНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ НОСА ТА
НАВКОЛОНОСОВИХ ПАЗУХ
Цінну інформацію про стан навколоносових пазух та носа можуть надати рентгенологічні методи дослідження. Серед них застосовують рентгенографію у прямій та боковій проекціях, томографію та комп’ютерну томографію.
На оглядовій рентгенограмі навколоносових пазух з носо- підборідним приляганням контуруються більшість структур лицевого черепа. У нормі навколоносові пазухи добре пневматизовані, щільність їх відображення на знімку порівнюють з щільністю зображення орбіт. При патологічних змінах у пазусі на рентгенограмі розрізняють гомогенне, пристінкове чи нерівномірне затемнення. Гомогенне затемнення пазухи спостерігається при її заповненні ексудатом. Пристінкове затемнення пазух
– при потовщенні слизової оболонки її стінок. Поліпи, пухлина або кіста дають нерівномірне затемнення пазухи.

Обзорна рентгенограма навколоносових пазух. ЛП- лобна пазуха; Орб орбіта; РЛ - решітчастий лабіринт; ЗРЛ - затемнення решітчастого лабіринта; ВЧП - верхньощелепна пазуха; ЗПН - затемнення у порожнині носа; ОП- основна пазуха
Рентгенографія пазух у боковій проекції ЛП- лобна пазуха; РЛ - решітчастий лабіринт; ВЩП - верхньощелепна пазуха; ОП- основна пазуха
Для визначення характеру ураження навколоносових пазух носа
(здебільшого верхньощелепної) використовують
контрастну
рентгенографію. Для цього безпосередньо перед рентгенографією проводять пункцію пазухи та вводять у неї контрастну речовину (йодоліпол, сергозин). Якщо просвіт пазухи заповнений патологічною тканиною
(пухлиною, кістою, поліпом), то на рентгенограмі спостерігається дефект її наповнення контрастною речовиною.
Комп’ютерна томографія має ряд переваг над звичайною рентгенографією, оскільки вона дозволяє виявити патологію не тільки кісткової, а й м’яких тканин хворого.
В останній час до арсеналу методів обстеження структур людського тіла увійшло ядерно-магнітно-резонансне дослідження (ЯМРД). Воно з успіхом застосовується при захворюваннях носа, навколоносових пазух, вуха та горла. Перевагою цього методу є те, що хворий не зазнає шкідливого впливу рентгенівського проміння, а зображення об’єкта не завуальовує суперпозиція кісткової тканини. Недоліком цього метода є порівно висока вартість дослідження.
ПУНКЦІЯ ВЕРХНЬОЩЕЛЕПНОЇ ПАЗУХИ
Необхідні засоби:
•
1.
Голка довжиною 8-10 см із зігнутим кінцем
(голка Куликовського).
•
2. Тонкий зонд з нарізкою на робочому кінці.
•
3. Носорозширювач.
•
4. Стерильна вата.
•
5. Розчин анестетика (1-2% розчин дикаїну або 10 % розчин лідокаїну з адреналіном у співвідношенні 1:10).
•
6. Шприц об’ємом 10-20 мл.
•
7. 100 мл теплого дезінфікуючого розчину (фурациліну
1:5000).

Перед проведенням пункції слід знеболити слизову оболонку нижнього носового ходу змащуванням його стінок анестетиком на зонді.
При знеболюванні слід щільно намотувати вату на зонд з нарізкою, оскільки при виведенні зонда з носа вата може залишитись в носовому ході, де її буває дуже важко знайти.
Голку Куликовського вводять у нижній носовий хід та орієнтують її напрямок на зовнішній кут однойменного ока. Просувають голку трохи глибше, проникаючи через кісткову стінку пазухи у її просвіт. При цьому виникає характерний хрускіт. Приєднують до голки наповнений шприц та промивають дезінфікуючим розчином до отримання чистих промивних вод.
Потім вводять у пазуху лікарський середник. При проведенні контрастної рентгенографії в просвіт пазухи вводять контрастну речовину.
Пункція дає можливість визначити:
•
1. Прохідність вічка, що сполучає верхньощелепну пазуху з порожниною носа.
•
2. Характер патологічного вмісту (гній або слиз), якщо він
є.
•
3. Об’єм пазухи.
•
4. При необхідності цитологічні та мікробіологічні властивості ексудату з використанням додаткових досліджень.
Окрім того, пункція служить одним із методів лікування гострих та хронічних синуситів.
Іншим сучасним методом дослідження носа та навколоносових пазух є
ендоназальне дослідження з використанням волоконної оптики. Для цього застосовують тонкі (4 мм в діаметрі) ригідні (тверді) ендоскопи та набір спеціальних інструментів . Використання ендоскопів, що мають різний кут зору – 0° (прямий), 30°, 70° та 90°, дозволяє обстежити різноманітні структури, які неможливо оглянути при звичайній риноскопії, а також провести хірургічне втручання. Освітлення необхідної ділянки забезпечується холодним світлом через гнучкий світловід від спеціального джерела. Перед оглядом, безумовно, слід провести належну анестезію носа.
Клінічна анатомія глотки
Глотка є порожнинним органом, що розташований між порожнинами носа і рота спереду та гортанню і стравоходом – знизу. Вона одночасно є частиною дихального і харчового трактів, у ній перехрещуються як

повітроносний, так і травний шляхи. Відповідно до цього, глотка має 7 отворів, якими сполучається із сусідніми органами:
•
1. Дві хоани (з порожниною носа).
•
2. Два вічка слухових труб (з барабанними порожнинами).
•
3. Зів (з порожниною рота).
•
4. Вхід в гортань (з гортанню, далі – трахеєю).
5. Вхід у стравохід (зі стравоходом).
Глотка складається з трьох відділів: носоглотки, ротоглотки та гортаноглотки.
Носоглотка (верхня частина глотки) – порожнина, що знаходиться позаду від порожнини носа та сполучається з нею через праву та ліву хоани.
На бокових стінках носоглотки відкриваються два глоткові вічка слухових
(євстахієвих) труб, які розташовані на рівні задніх кінців нижніх носових раковин та з’єднують носоглотку з барабанними порожнинами.
Біля кожного з вічок розміщені невеликі скупчення лімфоїдної тканини
– трубні мигдалики. На задньо-верхній стінці носоглотки є скупчення лімфоїдної тканини, яка утворює глотковий, або третій, мигдалик. У дітей до 5-6 років цей мигдалик часто збільшується (аденоїди) так, що перекриває собою просвіт хоан та утруднює носове дихання. З віком глотковий мигдалик зменшується і на період статевого дозрівання залишається у вигляді розлитого скупчення лімфоїдної тканини, що незначно виступає над поверхнею слизової оболонки та вкриває склепіння носоглотки.

Анатомія носоглотки (вигляд ззаду): 1 – глотковий мигдалик; 2 – трубний валик; 3 – глоткове вічко слухової труби; 4 – обриси хоани; 5 – задній край перегородки носа; 6 – задня поверхня язичка; 7 – задній край нижньої носової раковини; 8 – задній край середньої носової раковини; 9 – задній край верхньої носової раковини.
Анатомія носа та глотки: 1 – гортаноглотка 2 – ротоглотка; 3 – носоглотка; 4 – слухова труба; 5 – глотковий мигдалик; 6 – барабанна перетинка; 7 – слухові кісточки; 8 – основна пазуха; 9 – лобна пазуха; 10 – верхня носова раковина; 11 – середня носова раковина; 12 – нижня носова раковина; 13 – тверде піднебіння; 14 – глоткове вічко слухової труби; 15 – м’яке піднебіння; 16 – надгортанник.
Площиною, що є продовженням твердого піднебіння назад, носоглотка відділяється від середньої частини глотки – ротоглотки.
Ротоглотка – середня частина глотки; бокові та задня її стінки є продовженням відповідних стінок носоглотки та продовжуючись донизу переходять на нижній відділ глотки. Спереду ротоглотка через зів сполучається з порожниною рота. Зів обмежується: зверху – м’яким
піднебінням та язичком, знизу – коренем язика, з боків – передніми та
задніми піднебінними дужками.
Між піднебінними дужками з обох боків розташовані піднебінні
мигдалики (правий і лівий). На їх поверхні, звернутій у порожнину зіва, є чисельні глибокі розгалужені щілини – лакуни (або крипти). Плоский епітелій, який вкриває вільну поверхню мигдаликів, вистилає також і лакуни. У лакунах можуть накопичуватись секрет, злущений епітелій та рештки їжі, утворюючи пробки. У товщі слизової оболонки задньої та бокових стінок глотки є невеликі скупчення лімфоїдної тканини, що

називаються лімфоїдними фолікулами задньої стінки та бокових
валиків глотки. На задній поверхні кореня язика розташоване ще одне скупчення лімфоїдної тканини – язиковий мигдалик.
Анатомія ротоглотки: 1 – язичок; 2 – задня піднебінна дужка; 3 – піднебінний мигдалик; 4 – передня піднебінна дужка; 5 – боковий валик ротоглотки; 6 – корінь язика; 7 – лімфоїдні фолікули задньої стінки глотки.
Ці лімфоїдні скупчення глотки утворюють лімфаденоїдне глоткове
кільце (Вальдеєра-Пирогова), що включає:
•
1. Два піднебінні мигдалики.
•
2. Два трубні мигдалики.
•
3. Один глотковий мигдалик.
4. Один язиковий мигдалик.
Горизонтальною площиною, яку умовно проводять через верхній край надгортанника або корінь язика, ротоглотка відділяється від гортаноглотки.
Гортаноглотка – нижня частина глотки, яка має лійкоподібну форму, що звужуючись донизу, переходить у стравохід. Вона, ніби мішок, обгортає майже зі всіх боків гортань. У передньо-верхній її частині між коренем язика та надгортанником, розташовані валекули. У задньо-нижній частині гортаноглотки з обох боків гортані знаходяться заглибини – грушоподібні
синуси.
Стінки глотки вкриті слизовою оболонкою, яка містить багато слизових залоз, що виділяють секрет. Носоглотка вкрита миготливим епітелієм, який
є продовженням аналогічного покриву порожнини носа та відіграє значну роль в очищенні та знезараженні повітря. Рото- та гортаноглотка, на відміну

від носоглотки, вкриті незроговілим плоским епітелієм. Під слизовою оболонкою глотки розташовані м’язи, які звужують її просвіт, а також напружують та піднімають м’яке піднебіння. Узгоджена дія цих м’язів примушує харчову грудку під час ковтка просуватись в напрямку до стравоходу, не потрапляючи у носоглотку та хоани.
Фізіологія глотки
Глотка виконує чотири основні функції:
•
1. Дихальну – проходження повітря у гортань.
•
2. Проходження рідини та їжі у стравохід.
•
3. Захисну – запобігання проникненню сторонніх тіл та подразнюючих речовин (хімічне та термічне подразнення) у нижчерозміщені відділи травної та дихальної систем; участь в
імунітеті, а також зігрівання, зволоження та знезараження повітря тощо.
•
4. Мовну – артикуляція та резонанс звуків під час мовлення.
Оскільки по глотці проходить як повітря, так і їжа, існують рефлекторні механізми, які регулюють ці процеси.
Коли людина дихає носом, м’яке піднебіння звисає вниз та відкриває шлях для проходження повітря з носа та носоглотки через рото- і гортаноглотку в напрямку до гортані та трахеї і, навпаки, під час ковтання м’яке піднебіння піднімається і щільно притискається до задньої стінки глотки, чим відділяє носоглотку від середньої частини глотки. Це попереджує можливість потрапляння їжі в носоглотку і ніс, що іноді трапляється при паралічах м’якого піднебіння, наприклад, після дифтерії.
Оскільки слизова оболонка глотки має смакові нервові закінчення (на м’якому піднебінні й біля кореня язика), вона виконує ще й смакову функцію.
Рефлекторне скорочення м’язів глотки при різних термічних чи хімічних подразненнях або при потраплянні сторонніх тіл, є одним з проявів захисної функції глотки.
Лімфаденоїдне глоткове кільце теж, в основному, виконує захисну функцію, яка полягає у формуванні імунітету – в мигдаликах дозрівають лімфоцити.

Функціональне дослідження порожнини рота й глотки, якщо не торкатись акту жування й ковтання, зводиться до визначення смаку. З цією метою використовують розчини для визначення:
•
1. Солодкого смаку (розчин цукру).
•
2. Гіркого (розчин хініну).
•
3. Солоного (розчин кухонної солі).
4. Кислого (розчин оцту).
Розчини наносять скляною паличкою окремо на праву й ліву половини язика при щільно закритому носі, щоб виключити нюхові відчуття.
Полосканням рота перед кожним новим дослідженням видаляють рештки раніше нанесеної речовини.
У зв’язку з різною іннервацією, передня й задня частини язика мають бути досліджені окремо.
У глотці є три відділи, кожен з яких досліджують притаманним йому способом. Основними серед них є: орофарингоскопія – дослідження ротової частини глотки та порожнини рота, епіфарингоскопія – дослідження носоглотки, та гіпофарингоскопія – дослідження гортаноглотки.
ОРОФАРИНГОСКОПІЯ
Особливості проведення орофарингоскопії в дітей Деякі діти перешкоджають проведенню дослідження: не відкривають рот, рухають головою, хапають за руки лікаря тощо. У таких випадках слід фіксувати малюка на колінах помічника. Якщо дитина міцно стискає губи і не дає завести шпатель у присінок рота, слід притиснути пальцями ніздрі (закрити ніс) й у момент, коли малюк відкриє рот, щоб вдихнути повітря, швидко ввести шпатель у порожнину рота. Дітям, які вперто стис-кають щелепи,
іноді доводиться вводити шпатель через кут рота - позаду заднього корінного зуба та натиснути на корінь язика. Це викликає блювотний рух, дитина рефлекторно відкриває рот. Цим моментом користуються, щоб швидко оглянути порожнину рота та глотки
ЕПІФАРИНГОСКОПІЯ (ЗАДНЯ РИНОСКОПІЯ)
Необхідні засоби: 1. Лобний рефлектор. 2. Шпатель. 3. Носоглоткове
(маленьке) дзеркальце з держальцем. 4. Спиртівка (медична сестра повинна слідкувати, щоб спиртівка була заповнена спиртом). 5. Сірники або запальничка. 6. Джерело світла (електрична лампа - 100 Вт). Закріплюють носоглоткове дзеркальце у держальці, запалюють спиртівку та нагрівають дзеркальце до температури 45-50° С, щоб воно не запотівало. У праву руку беруть носоглоткове дзеркальце, а в ліву - шпатель (рис. 2.5). І дзеркальце, і

шпатель тримають як олівці, щоб власні руки лікаря не заступали об'єкт дослідження.
Пропонують хворому відкрити рот та натискають шпателем на передні дві третини язика. Заводять нагріте дзеркальце за м'яке піднебіння та просять хворого дихати носом. При цьому оглядають носоглотку, зображення якої по частинах бачать у дзеркальці, незначно змінюючи його орієнтацію у глотці.
ГІПОФАРИНГОСКОПІЯ (НЕПРЯМА ЛАРИНГОСКОПІЯ)
Гортанну частину глотки можна оглянути кількома способами. У прямому зображенні - при сильному відтискуванні кореня язика вниз і вперед, що краще виконати зігнутим шпателем. Іншим методом дослідження гортаноглотки є непряма гіпофарингоскопія, вона проводиться за допомогою гортанного (великого) дзеркальця та марлевої серветки і виконується так само, як непряма ларингоскопія. При цьому оглядають грушоподібні синуси, валекули та вхід до стравоходу.

1   2   3   4   5

скачати