Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
88. Українізація поза межами УСРР.
Після утворення СРСР Кремль почав розгортати в національних республіках кампанію коренізації — укорінення радянської влади в неросійському середовищі. В Україні коренізація вийшла за межі бюрократичної кампанії і стала знаряддям національного відродження. Після Всесоюзного перепису 1926 р. українські керівники ставили перед політбюро ЦК ВКП(б) питання про приєднання до республіки територій Російської Федерації, на яких українці становили більшість населення. Загальна кількість українців на прилеглих до українсько-російського кордону територіях із більшістю українського населення (Кубанський і Таганрозький округи, райони ЦЧО) налічувала 2733 тисячі осіб.
Клопотання відкинули, але керівництву УСРР вдалося добитися згоди Кремля на українізацію тих районів поза межами республіки, в яких українці становили більшість. На Кубані завдяки активній підтримці населення на українську мову було переведено діяльність адміністративних установ, шкіл, ЗМІ. У Кремлі на ці успіхи дивилися з подивом і стурбованістю. Цілком українізовану Кубань довелося б приєднувати до УСРР, тобто нарощувати її й так великий людський потенціал в СРСР.
При активному тиску КП (б) України в 1920-х - початку 1930-х рр.. проводилася українізація Кубані, Ставропольського краю, частини Північного Кавказу, Курської та Воронезької областей РРФСР. У наказовому порядку школи, організації, підприємства, газети повинні були переводитися на українську мову навчання і спілкування.
На місцях передбачалося розгорнути широку мережу місцевих підвідділів українського відділу Наркомнац. Такі підрозділи, в різні періоди, існували в Ярославлі, Тамбові, Калузі, Брянську, Орші, Курську, Петрограді, Самарі, Воронежі. Для Воронезької губернії це була актуальна проблема. Так, у 1927 р. з 3 мільйонів 308 тисяч жителів губернії 67% складали росіяни, а 33% - українці. Представники інших національностей в межах губернії були дуже нечисленні і становили близько 0,5% усього населення.
Українці були розселені в шести південних повітах Воронезької губернії, де проживали компактними групами, складаючи від 16 до 91% населення повіту.
Воронезьке губернське керівництво всіляко прагнуло розвивати в українському населенні почуття національної ідентичності і на нараді по комуністичному освіті при Губкоми ВКП (б) від 16-18 жовтня 1927 р. були поставлені наступні завдання: «У південних районах губернії укомплектувати бібліотеки українською літературою. Губернська печатка повинна більше приділяти уваги на висвітлення життя українців ». Крім того постійно зверталася увага на те, що «стосовно районів, де переважна населення українці, надсилаються працівники не вміють володіти українською мовою, треба це зжити».
З метою посилення керівництва роботою серед національних меншин, при губвиконкому в листопаді 1925 р. був виділений спеціальний уповноважений по керівництву цією галуззю роботи.
У серпні 1926 р. при Губкоми був створений підвідділ по роботі серед національних меншин і 17 січня 1927 р. в штат організаційного відділу губвиконкому був введений інструктор-українець.
Південним повітах давалися директиви виділити уповноважених по керівництву роботою серед національних меншин завідувачем відділів народної освіти. По освіті виділялися інструктори-українці. Більш того, в Валуйському, Богучарській і Россошанське повітах було наказано двом інспекторам вивчити українську мову або замінити їх вже знають українську мову.
У справі українізації освіти у Воронезькій губернії було зроблено досить багато.
У Воронежі було українське відділення на робітфаку, де навчалося 75 чоловік. При педагогічному факультеті ВДУ була кафедра української мови. У 1926 р. були організовані одномісячні губернські курси з перепідготовки вчителів-українців для шкіл першого ступеня, які закінчили 78 осіб. У 1927 р. з'явилися 40-денні курси в місті Воронежі на 78 осіб. З політико-освітніх установ у Воронежі був український клуб.
Для перепідготовки працівників політичної освіти влітку 1926 р. в губернії вперше були організовані губернські курси на кошти Ради по освіті національних меншин) Наркомосу на 30 чоловік і курси ліквідаторів неписьменності на 75 осіб. У 1927 році були організовані місячні курси для працювали в хатах-читальнях українців на 30 осіб. Крім того, були проведені двомісячні курси з перепідготовки працівників з ліквідації неписьменності.
Підготовча робота по українізації низового радянського державного апарату була розпочата в травні 1926 р. Проводилася широка роз'яснювальна кампанія про політику радянської влади в національному питанні, і виявлялося ставлення українського населення до українізації низового радянського апарату.
У результаті проведення кампанії було виявлено, що українське населення охоче йшло назустріч заходам щодо українізації місцевих органів влади.
Беручи до уваги наявність працівників, які знають українську мову, і бажання населення, у Воронезькій губернії у вигляді досвіду було вирішено українізувати 3 волості. Для підготовки працівників у українізований адміністративний апарат у місті Росош були організовані окружні одномісячні курси, де було підготовлено 50 чоловік.
89. Діяльність Української військової організації (УВО).
Украї́нська військо́ва організа́ція (УВО) — нелегальна військова революційно-політична формація, що постала 1920 заходами старшин різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), УГА, в основному її VI бригади (бойовий та орг. елемент).
Постала УВО з метою продовжувати збройну боротьбу за державність. У ній брали участь військовики різних політичних партій, а створенню її сприяла міжнародна і внутрішньо-українська ситуація: в Україні тривала партизанська боротьба, справа Східної Галичини ще не була вирішена в міжнародній політиці, і хоч два українські уряди (УНР і ЗУНР) діяли не скоординовано, однак все це підносило настрій і творило надії на майбутнє. Тоді спонтанно поставали конспіративні гуртки молоді в самій країні і за кордоном під різними назвами («Молода Україна», «Комітет Української Молоді», «Воля» тощо), які згодом зникли або увійшли до УВО.
Створення у Галичині в 1921р. підпільної української військової організації започаткувало новий етап в історії національно-визвольного руху. Саме цій підпільній мережі після поразки визвольних змагань 1917-1921рр. довелося вести боротьбу проти польської окупації Галичини. Польща, анексувавши в 1919р. галицькі землі, прагнула викорінити на їх терені будь-які вияви національно-визвольного руху. Окупація більшовицькою Росією Наддніпрянщини й ліквідація Української Народної Республіки в 1919-1920рр. означали, що чекати допомоги галицьким українцям було нізвідки.
Підпільна військова організація складалася переважно з колишніх старшин і вояків Української Галицької армії. Хоча війна Західно-Української Народної Республіки (далі – ЗУНР) з Польщею скінчилася поразкою, а уряд ЗУНР перебував на вигнанні, ветерани УГА були готові продовжувати визвольну боротьбу. Колишні старшини Січових стрільців М. Матчак, Я.Чиж і В.Кучабський, що стали організаторами підпільної мережі, намагалися підготувати в Галичині антипольське повстання. 25 вересня 1921 р. члени військової організації вчинили замах на начальника Польської держави Ю.Пілсудського, що саме відвідав Львів. Однак невдалий атентат викликав репресії з боку польської влади; протягом кількох тижнів поліція заарештувала більшість членів керівного осередку військової організації1. Вцілілі після розгрому члени підпільного проводу запропонували перебрати керівництво організацією колишньому командирові Січових стрільців полковнику Є.Коно-вальцю, який влітку 1921 р. повернувся до Львова після безуспішних спроб організувати на еміграції власну політичну силу. Як згадував пізніше М.Матчак, до осені 1921 р. Є. Коновалець не належав до військової організації і не брав участі в її створенні2. Саме після вересневих арештів Є. Коновалець, що не полишав надій на продовження боротьби за незалежність України, очолив підпільну мережу.
На жаль, відсутність документальних даних не дозволяє чітко окреслити завдання й стратегію військової організації в 1922-1923 рр. Втім, досвід 1917-1921 рр. значною мірою визначив погляди Є. Коновальця на цілі національного руху після завершення Визвольної війни. Як можна зрозуміти з пізніших джерел, діяльність організації Є. Коновалець розглядав як розгортання напівлегальної політичної діяльності і водночас як підготовку військових кадрів для можливого відновлення збройної боротьби за незалежність України.
Під час заворушень в Галичині члени військової організації нерідко вдавалися до індивідуального терору проти представників польської адміністрації й тих українських діячів, що пішли на співпрацю з окупантами9. Є. Коновалець ставився до подібних методів боротьби вкрай обережно, хоча й розумів їх неминучість в умовах революційно-підпільної діяльності. Загалом, слабка організованість саботажної акції і цілковита відсутність військового майна не дозволяли перетворити селянські виступи на збройне повстання проти польської влади. Восени 1922 р. у Львові відбулася таємна нарада керівного осередку військової організації й представників Міжпартійної ради, на якій Є. Коновалець повідомив, що відсутність зброї і спорядження не дає жодної змоги перетворити саботажну акцію на відкрите повстання10. Присутність на цьому засіданні представників Міжпартійної ради, підпорядкованої урядові ЗУНР, була невипадковою – адже диктатор Є. Петрушевич продовжував кори-стуватися величезною підтримкою в Галичині. Оскільки підпільна військова організація складалася в переважній більшості з ветеранів Галицької армії, питання про відносини з Є. Петрушевичем було для Є. Коновальця надзвичайно актуальним.
На початку 1923 р. стало відомо про намір держав Антанти остаточно вирішити долю Галичини. Крім цього, серед української еміграції посилено кружляли чутки про неминучий конфлікт держав Антанти з більшовицькою Росією. Є.Коновалець уважно стежив за подіями на міжнародній арені. Прибувши до Праги наприкінці лютого 1923 р., він відзначив у розмовах з соратниками, що найближчим часом вирішуватиметься доля України, підкреслював, що „ми до цього моменту маємо готуватися”16. За дорученням Є. Коновальця полковник Р.Сушко розпочав переговори в Берліні з генералом О.Грековим про організацію нової військової акції проти комуністичного режиму в Україні. В доповіді відповідального співробітника більшовицьких спецслужб, датованій березнем 1923 р., вказувалося, що група Є. Коновальця „увесь час притримується тієї думки, що українці мають, хоча б тимчасово, визнати Галичину за Польщею і тим самим, отримавши від поляків амністію, повертатися до Галичини – тут вступати до військових повстанських загонів – пробиратися на Україну і там створювати Українську державу і тільки після створення такої – думати про Галичину”17.
Але події на міжнародній арені розгорталися несприятливо для української справи. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти ухвалила рішення про визнання Східної Галичини частиною Польської держави. Це викликало величезне обурення і хвилю протестів серед галицького суспільства.
У березні 1923 р. поблизу Данцігу відбулася спільна нарада керівництва військової організації й представників уряду ЗУНР, на якій Є. Коновалець рішуче засудив загравання Є. Петрушевича з більшовиками і відмовився зійти з позицій української соборності20. Але провідний актив військової організації був схильний підтримати радше Є. Петрушевича, аніж Є. Коновальця. Внаслідок цього вже восени 1923 р. Є. Коновалець був змушений залишити керівництво військовою організацією. За рішенням Є. Петрушевича, керівництво організацією перебрала спеціальна колегія під проводом військового референту уряду ЗУНР отамана Я. Селезінки. Крайовим командантом на західноукраїнських землях було призначено полковника А. Мельника, який на цей час вже повернувся до Львова.
90. Організації українських націоналістів (ОУН).
Організа́ція украї́нських націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські Ті, що співпрацюють з окупантами). Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році.
ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок:
Групи Української Національної Молоді;
Легії Українських Націоналістів;
Союзу Української Націоналістичної Молоді.
Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території.
Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури.
Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.
Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української Народної Республіки 1917-20, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».
Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів».[3] Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.[4]
За даними сучасних українських істориків «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств»[3]
Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Сучасний український історик Я.Грицак відзначає, що «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи.
Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «Пацифікація» 1930 року), тільки за підозру у приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до 5 років (спеціально для ув'язнення українських патріотів було відкрито концтабір «Береза Картузька») та поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля.
1934 року польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у тому числі Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни.
1938 - після утворення у Чехословаччині української автономії на території сучасного Закарпаття ОУН охопила своїми впливами її політичне, економічне, культурне життя. ОУН створила в краї воєнізоване формування «Карпатська Січ» - фактично збройні сили автономії. У лютому 1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. 15 березня 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України, після чого (за потурання Німеччини) на її терен увійшли угорські війська. «Карпатська Січ» вела боротьбу з окупантами, проте сили були нерівними і новостворену державу було ліквідовано.
Після подій у Карпатській Україні, що виявили справжнє ставлення німців до українського питання, Провід українських націоналістів (ПУН) зайняв чітку і виразну позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка стала виразно антинімецькою . У постановах Римського Збору відзначалося: «Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і ні в якій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України… Тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборницького визволення». ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни [Джерело?], розраховуючи на власні сили і готуючись до протистояння з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.
Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938.
Смерть Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном. Краєві кадри прагнули відстоювали авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей Д.Донцова, який пропагував культ сили. Старші провідники ОУН хоча і не цурались терору, були більш поміркованими.
Після смерті Євгена Коновальця ПУН очолив полковник Андрій Мельник. 27 серпня 1938 р. в Римі відбувся Другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням».[3]
Група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, домагалася від ПУН та його голови А.Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів (Ярослава Барановського, Олекси Сеника та Сидора Чучмана). Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Прихильники Бандери в лютому 1940 року утворили «Революційний Провід ОУН» й перебрало собі назву ОУН(б) (пізніше — ОУН(сд), ОУН(р)).
Члени цього крила ОУН стали називати себе «бандерівцями», членів же другого крила - «мельниківцями» або ОУН(м).
Друга світова війна
ОУН сподівалася використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача Адольфом Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 році викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною.
ОУН посилала похідні групи в Україну. Їхня чисельність становила близько 2000 чол.
Похідна група, яка досягнула у вересні 1941 року Києва, налагодила випуск газети «Українське Слово», функціонування Спілки українських письменників, низки інших громадських установ, сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М. Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Після заборони діяльності УНРади, її представники підписали акт злуки з Національною Радою у Львові, до цього акту долучився Сейм Карпатської України, таким чином навесні 1944 р. постала Всеукраїнська Національна Рада. Членів київської УНРади було заарештовано у грудні 1941 року, й більше 40 з них, включно з Оленою Телігою та їхнім лідером Олегом Ольжичем, були знищені.
Андрія Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 року, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен.
Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням «Поліськоі Січі», очоленої Т. Боровцем, який контактував і з ОУН. Восени 1942 року обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами.
У 1943 ОУН(б) захопила контроль в УПА.
Нвесні 1944 року у Львові ОУН заснувала Всеукраїнську Національну Раду.
У кінці війни Андрій Мельник знову очолив ОУН.
ОУН після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30 серпня 1947 року обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції.
Післявоєнний період
Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалась у Німеччині відразу після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб та в еміграційній Українській Національній Раді.
ОУН та її союзники здобули контроль над Радою. ОУН і ОУН(р) мали вирішальний вплив на еміграційну українську громаду. Радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН та ОУН(р) як нацистських колаборантів та наймитів західних розвідувальних служб. Претендуючи на авангардну роль у боротьбі проти російського імперіалізму, ОУН(р) намагалася стати домінуючою силою емігрантського життя.
Після смерті Андрія Мельника у 1964 році ОУН очолювали О. Штуль-Жданович, Д. Квітковський (1977-79) та Микола Плав'юк (з 1981).
Суперництво між оунівцями та «революційниками» тривалий час розділяло й виснажувало сили еміграційних організацій, що служили їхнім прикриттям. З метою примирення націоналістичних угрупувань різних напрямків СКВУ мав пожертвувати принципом більшості голосів і ефективної процедури прийняття рішень.
У 1980 ОУН(р) перебрала контроль над Українським Конгресовим Комітетом Америки; таким чином останній перестав представляти українську громаду в цілому. Сила та вплив ОУН і ОУН(р) занепадають внаслідок асиміляційного тиску, ідеологічних розходжень з західними ліберально-демократичними цінностями.
Сучасний етап
Зі здобуттям Україною незалежності ОУН починає переносити свої структури до Києва та відновлювати організаційну мережу по країні. З 1992 року ОУН легалізувалася як громадська організація, фактично при тому зберігши статус понадпартійної центральної формації. ОУН починає розбудову фасадних організацій, таких як: Фундація імені Олега Ольжича, Бібліотека імені Олега Ольжича, Видавництво імені Олени Теліги, ВУЖТ імені Олени Теліги, ОСМ «Зарево» тощо. Офіційний часопис — газета «Українське Слово», існує офіційний сайт Голови ПУН ОУН Миколи Плав'юка, а також територіальних структур організації.
1 ... 20 21 22 23 24 25 26 27 ... 33