Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
83. Сталінська індустріалізація України.
Після зміцнення своєї влади більшовики розпочали докорінну перебудову країни, що отримала назву «радянська модернізація».
Складові радянської модернізації України: індустріалізація, колективізація, масові репресії, «культурна революція».
У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з'їзд, у 1927 р. визнав пріори тет державного плану над ринком, що означало згортання непу і знищення товарно-грошових відносин. На думку Сталіна, плани повинні були мати не прогнозуючий, а директивний характер, тобто бути обов'язковими для виконання. Передбачалося досягти 19 % щорічного приросту промислової продукції, а в 1929 р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини — М. Бухарін, О. Риков, М. Томський та інші — були оголошені «правим ухилом» і під час «чистки» партії виключені з її лав. На основі показників першого п'ятирічного плану на 1928/29—1932/33 рр. відповідно були розроблені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з'їздом Рад.
Перша п'ятирічка становила суму річних планів, які постійно коригувалися в бік збільшення. Для України встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії. Фактично закріплювалася дореволюційна структура господарства, розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.
На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. створювалося враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання ще більше напружити сили народу і здійснити великий стрибок у соціалізм. Сталін установив темпи приросту промислової продукції на другий рік п'ятирічки 32 %, а далі — 45 %. Така «надіндустріалізація» не підкріплювалася реальними можливостями. Окремі галузі економіки розвивалися з випередженням, інші відставали. Унаслідок цього на новобудовах не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, устаткування. Для залучення нових ресурсів використовувалися будь-які заходи.
Джерела індустріалізації: доходи державного сектора економіки; доходи від державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшення експорту сировини і сільгосппродукції за кордон; «ножиці цін» між промисловою продукцією і сільгосппродукцією; націоналізація промисловості, ліквідація приватного сектора економіки (згортання непу); скасування конвертації червінців, інфляція; збільшення норм виробітку при збереженні існуючих зарплат; подовження робочого дня; колективізація, «розкурі^лення»; примусові державні позики; праця в'язнів; трудовий ентузіазм, стаханівський рух; підвищення цін на винно-горілчані напої; продаж за кордон національно-культурних цінностей; антирелігійна кампанія, пограбування церков; збільшення прямих і непрямих податків; запровадження карткової системи розподілу продуктів і предметів першої необхідності, зниження життєвого рівня населення.
З'явилося таке поняття як «штурмівщина», коли плани капітального будівництва неодноразово переглядались, але кожен із них мав виконуватись.
У роки першої п'ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підприємств, у тому чисілі Дніпровська гідроелектростанція, завод інструментальних сталей у Запорожжі «Дніпроспецсталь», Харківський тракторний завод, шахти в Донбасі та інші. Велика промисловість України перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як й інші республіки, була позбавлена економічної самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними в розвитку радянської економіки.
Щоб довести тріумф першої п'ятирічки, Сталін маніпулював статистичними показниками. Спеціальним рішенням Політбюро окремим відомствам було заборонено друкувати підсумки своєї роботи. Зростання промислової продукції подавалося не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже, досить було встановити великі ціни На нову продукцію, як валові показники різко зростали. Це дало змогу оголосити про виконання першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано.
У роки другої п'ятирічки 1933—1937 рр. темпи зростання були визначені на рівні 16,5 %. В Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», а також Новокраматорський завод важкого машинобудування — один із найбільших у Європі.
Виконання перших п'ятирічок потребувало надзвичайних зусиль народу СРСР. Причому п'ятирічки не були розраховані на підвищення матеріального добробуту. Більше того, голод 1932—1933 рр. знищив мільйони людей, село запустіло, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою. «Шахтинська справа» (1928 р.) у Донбасі — суд над старими спеціалістами вугільної промисловості — започаткувала організоване цькування фахівців із дореволюційними дипломами.
Більшовики не надавали належного значення матеріальним стимулам праці. Карткова система давала можливість робітникам і службовцям придбати мінімум товарів. Ігноруючи економічні важелі підвищення продуктивності праці, керівники більшовицької партії та уряду намагалися скористатися ентузіазмом мас, а також неоплачуваною працею мільйонів безневинно ув'язнених. Соціалістичне змагання (стаханівський рух та ін.) надовго стало головною формою боротьби за вищі показники праці.
Передбачене в більшовицьких планах витіснення капіталістичних елементів вилилося у фізичну ліквідацію значної частини економічно активного населення — так званого «куркульства» на селі та власників приватних підприємств у місті. Посилився товарний голод, оскільки зусилля в галузі важкої промисловості супроводжувалися хронічним занепадом соціальної сфери і легкої промисловості. Щоб зберегти темпи розвитку промисловості, робітників та інженерно-технічних працівників фактично прикріпили до підприємств і установ, а порушення дисципліни прирівнювалося до кримінального злочину.
Отже, позитивніш підсумком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості (майже вії разів), будівництво нових шахт, електростанцій і, як результат, перетворення України на індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави.
Негативні наслідки-, підрив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).
84. Насильницька колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 років та його наслідки.
Радянське керівництво, узявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило переважну більшість насе ення. Однак селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату, який від імені ііароду розпоряджався промисловістю. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, маючи справу з мільйонами одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селянин мало залежав від державних структур. Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, від нього залежала держава, якій треба було нагодувати місто та армію. Ось чому під приводом турботи про піднесення добробуту сільського населення партія хотіла створити на селі контрольоване колективне господарство.
Але в сталінських планах колективізація — це не лише зручний засіб забезпечення населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства (процеси розкуркулювання і розселянювання), з іншого — разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.
Перший п'ятирічний план передбачав, іцр в Україні в колгоспи буде об'єднано ЗО % селянських господарств. Але вже на листопадовому 1929 р. пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підтримав пропозицію завершити колективізацію протягом одного року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» передбачала в Україні найвищі темпи колективізації з усіх союзних республік. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 — навесні 1932 р.
У процесі колективізації можна виділити кілька етапів:
1929—1930 рр. — час прискореної колективізації, яка перетворилася, по суті, на комунізацію; у колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; ситуація ускладнювалася надмірними зусиллями місцевої влади: на 20 січня 1930 р. в республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня — 62,8 %; у багатьох місцях відбулися антирадянські виступи селян, село поринуло у вир самознищення. Селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928—1929 рр. в^Україні було знищено до 50 % поголів'я худоби;
1930 р. — маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. «Запаморочення від успіхів», постанова ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі»). Почався масовий вихід із колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини селянських дворів, причому переважно незаможних;
1931—1933 рр. — новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70 % дворів);
1934—1937 рр- — завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1 % посівних площ.
Важливим елементом колективізації було так зване «розкуркулення», а фактично — розселянювання села. Спочатку, у 1927—1928 рр., до заможного селянства застосовувалася політика обмеження — збільшували податки, обмежували оренду землі, забороняли використовувати найману працю, купувати машини, реманент. У квітні 1929 р. Сталін визначив нове стратегічне завдання — перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Наприкінці січня 1930 р. була опублікована постанова ЦК ВКП(б) «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Почалися масові репресії проти заможного селянства та всіх, хто не бажав вступати в колгоспи. В Україні за роки суцільної колективізації було експроприйовано близько 200 тис. селянських господарств (разом із сім'ями — 1,2—1,4 млн осіб, із них 860 тис. виселили на північ Сибіру).
Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був голодомор 1932— 1933 рр. Безпосередньо його причиною було насильницьке вилучення хліба в селян. Загалом же причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:
необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка загрожувала імперським інтересам Москви;
непомірні для селян хлібозаготівлі;
надмірний хлібний експорт;
небажання колгоспників працювати в громадському господарстві;
конфіскація владою продовольчих запасів;
економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами.
Протягом січня—листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн пудів хліба, за такий самий період 1931 р. — 380 млн пудів. Вилучався навіть посівний фонд. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли «Закон про охорону соціалістичної власності», який за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності передбачав розстріл або позбавлення волі терміном не менше десяти років із конфіскацією майна. У народі цей драконівський документ назвали «законом про п'ять колосків».
Незважаючи на небачену жорстокість, виконати план хлібозаготівлі в 1932 р. не удалося. Із метою «виправлення» ситуації в Україну була направлена надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. «Зміцнюється» керівництво КП(б)У — другим секретарем ЦК і секретарем Харківського (столичного) обкому партії стає особистий посланець Й. Сталіна — П. Пости - іиев, проводяться репресії проти комуністів. У селян конфіскують тепер не тільки зерно, а й усі продукти харчування як покарання за невиконані хлібозаготівлі.
Точну цифру людських утрат від голодомору 1932—1933 рр. установити неможливо. Дослідники називають дані від 3,5 до 12 млн осіб.
Унаслідок голодомору було остаточно зламано опір селян колгоспно-феодальній системі й суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Колгоспний лад став однією з основ командної економіки і тоталітарного режиму.
Головним результатом колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною; жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття господаря, тривалою деградацією та дезорганізацією сільського господарства.
85. Суперечливий характер культурного будівництва на Україні в 30-роки.
"Культурна революція". З початком сталінської "революції зверху" розпочався відкат. Попереджаючи можливі у майбутньому спроби української інтелігенції звільнитися з-під диктатури компартійно-радянського центру, Сталін зосередив зусилля на ліквідації всього покоління активних учасників Української революції.
Подібно до того, як "шахтинська справа" виявилася першим процесом проти російськомовної технічної інтелігенції, справа "Спілки визволення України" стала першим процесом проти української гуманітарної інтелігенції.
Справі СВУ передували менш масштабні акції, розгорнуті підручним Сталіна в Україні Л.Кагановичем. Розпочинаючи боротьбу з "шумськізмом", яка виникла на ґрунті тривіальних особистих незгод з наркомом освіти О.Шумським, Каганович тут же постарався осмислити і представити її в узагальненому, теоретизованому вигляді.
Майже одночасно з'явився ще один термін – "волобуєвщина". Його теж слід розглядати як продукт діяльності ідеологічних диригентів з команди Кагановича-Сталіна в Україні. Стаття економіста Михайла Волобуєва "До проблеми української економіки». М.Волобуєв вимагав забезпечити за українськими економічними центрами можливість дійсного керівництва народним господарством, а союзному Держплану та іншим загальносоюзним відомствам надати лише "загальнодирективні функції".
Цькуванням одного з небагатьох академіків-комуністів ВУАН історика Матвія Яворського. Розроблена ним наукова схема в 20-х рр. фігурувала як марксистська концепція вітчизняної історії. Книги Яворського розглядалися як альтернативні працям "буржуазного" історика М.Грушевського.
Розпочинаються істотні кадрові втрати понесли ВУАН, де М.Скрипник був секретарем комуністичної фракції, і Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яку він очолював певний час. У Всенародній бібліотеці України, яка належала до системи установ ВУАН, знайшли близько сорока "ворогів народу". Інститут польської культури, Харківський інститут української культури ім.Д.Багалія, Інститут української літератури ім.Т.Шевченка були репресовані майже у повному складі. У жовтні 1933 р. був погромлений театр "Березіль", його засновник Лесь Курбас опинився на Соловках. "Ворогів народу" знайшли у видавництві "Українська радянська енциклопедія". Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), в музеях, бібліотеках, архівах.
Після самогубства М.Хвильового у травні 1933 р. почалися арешти серед письменників. Практично в повному складі була репресована спілка письменників "Західна Україна", редакція журналу "Червоний шлях".
"Ухил до українського націоналізму" став, за заявою Сталіна, головною небезпекою у республіці. У боротьбі із "скрипниківщиною" злилися два напрями придушення будь-яких проявів національного самоствердження – безпосередньо у владних структурах союзної республіки (націонал-ухильники) і в українському суспільстві (буржуазний націоналізм). Об'єднанням цих двох напрямків компартійно-радянський центр коригував небажані для нього наслідки десятилітньої кампанії українізації.
''Більшовицька українізація". Українізація в межах УСРР вважалася прийнятною і розглядалася як "більшовицька", якщо вона здійснювалася під суворим контролем партійних комітетів (звідси – більшовицька). В резолюції на доповідь про роботу ЦК ВКП(б) XII з'їзд КП(б)У (січень 1934 р.) високо оцінив результати кампанії по розгрому "націоналістичного ухилу Скрипника".
Нищення української інтелігенції сполучалося з підвищеною увагою Кремля до розвитку "національної за формою і соціалістичної за змістом" культури. Зокрема, ХІІ з’їзд КП(б)У на пропозицію П.Постишева прийняв рішення перенести столицю радянської України з Харкова до Києва. Основний мотив перенесення формулювався таким чином: "для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації". Перенесення столиці було далеко не єдиною демонстрацією "відданості" більшовиків України національним цінностям українського народу. У 1936 р. Академія наук УРСР поповнилася трьома інститутами гуманітарного профілю з яскраво вираженою національною проблематикою: української літератури ім.Т.Шевченка, історії України та українського фольклору.
У березні 1936 р. гастролями Київського державного театру опери і балету відкрилися грандіозна Декада української літератури та мистецтва в Москві. Після цього розпочався регулярний взаємообмін здобутками національних культур між союзними республіками. Він мав демонструвати розквіт національних за формою культур "під зорею Радянської влади".
Велетенські масштаби погрому, здійсненого в сфері української культури у 1933-1934 рр. постишевським десантом, переконували багатьох в тому, що політика українізації припинилася. Місцеві керівники почали в діловодстві переходити на російську мову, деякі з полегшенням, інші – з остраху бути звинуваченими в буржуазному українському націоналізмі. Але всі вони наражалися на гостру реакцію з боку головного погромника – Постишева. Цей "діалектик" у промові на пленумі Київського міськпарткому 22 лютого 1935 р. у черговий раз заявив про марну спробу ворогів "змалювати справу так, мовляв, що до 1933 року українізація була, а після цього періоду розгромили українську культуру". Він напустився на керівників, які ігнорували українську мову, звинувачуючи їх в тому, що вони "до питань українізації підходять не зовсім так, як слід було б, не по-більшовицькому".
1 ... 18 19 20 21 22 23 24 25 ... 33