1. Еволюція традиційного українського житла

1. Еволюція традиційного українського житла
Українське народне житло сягає своїми початками у ранньослов’янський період і
пройшло тривалий шлях розвитку від півземлянкового (заглибленого)
однокамерного до наземного багатокамерного. Археологічний та етнографічний матеріал свідчить, що основою традиційного українського житла було заглиблене в землю однокамерне підквадратної форми приміщення водному з кутків якого розташовували опалювальний пристрій – піч, а в інших – прості та первісно нерухомі меблі: піл (своєрідний дощаний топчан) для спання, стіл
(стіл-скриня), лави, скриня, рухома лавка-ослін, полиця для посуду .
Подібні житла тривалий час побутували в українському селі, а поодинокі зразки його можна було ще зустріти в х роках ХХ ст. на Західному та Середньому
Поліссі. Описаний варіант житлового приміщення притаманний майже для всієї
території, на якій розселений український етнос і має характер етнічної традиції.
Наступним етапом розвитку горизонтального планування було двокамерне житло сіни+хата. Його виникнення пов’язане з появою сіней – спочатку примітивних, зведених з приставлених до стіни жердок, вкритих дерном чи шаром трави, а пізніше – капітальних. В українців сіни є як правило холодним неопалюваним приміщенням.
Приблизно з середини ХІХ ст. найпоширенішим типом горизонтального планування традиційного житла українців стало трикамерне типу:
хата+сіни+комора. Варто зазначити, що поява тих чи інших типів планування житла та їх варіантів на різних теренах України не відбувалася синхронно,
одночасно. На їх поширення мали вплив різні чинники: географічні та соціально-економічні умови, наближеність до міст та жвавих торговельних шляхів тощо. В поселеннях, які з огляду на природно-географічні умови були порівняно ізольованими від інших місцевостей, міст і, відповідно, обмін культурним та виробничим досвідом був спорадичним, тривалий час зберігалися архаїчні форми житлобудівництва, в тому числі й горизонтального планування
(Полісся, Карпати). Поблизу міських поселень, біля жвавих торговельних шляхів новації у житлово-господарське будівництво проникали швидше.
Зазначені три типи горизонтального планування народного житла доцільно розглядати як базові, на основі яких розвивалися їх варіанти, які нерідко мали локальні особливості. Зокрема, в Закарпатті відомі двокамерні житла, які
складалися з двох приміщень з окремими входами знадвору (хати з піччю й комори). В центральних районах галицької частини Бойківщини побутував варіант трикамерного планування, в якому власне житлове приміщення розташовувалося між сіньми та коморою (комора+хата+сіни). На Гуцульщині,
Поділлі, Покутті та деяких інших місцевостях поширеним було трикамерне житло,
яке складалося з
двох житлових кімнат,
розділених сіньми
(хата+сіни+хата). На Волині та Поліссі приблизно з середини ХІХ ст. в заможних селян набуло поширення одностороннє планування три- або чотирикамерного житла (сіни+хата+хата;
комора+сіни+хата+хата). Крім того, поліщуки нерідко виділяли в сінях приміщення для зберігання овочів, солінь, картоплі – “стебку”, яку під час морозів обігрівали жаром, насипаним у старий чавун.
Приблизно з ХІХ ст. у селянський побут деяких регіонів України поступово входить таке житлове приміщення, як ванькир, який влаштовували у житловій

кімнаті за допомогою перегородки і використовували в якості кухні, оскільки тут знаходилася піч або спальні. Нерідко за тильною стіною житлової кімнати влаштовували комору; такі житла часто зустрічалися в заможних гуцулів (хата/
комора+сіни+хата/комора), на Покутті та Лемківщині.
У розширених сім’ях (складних, кількапоколінних) часто були багатокамерні
житла ускладненого планування. Нерідко для збільшення житлової площі
переобладнували комору або добудовували нове приміщення до існуючої
споруди.
2. Інтер’єр українського народного житла
Внутрішнє
планування українського житла,
традиції
якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося уст. повсюдною типологічною
єдністю. Отже, вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут, святий вугол, божній кут),
де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками
(божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; передними вішали лампадку.
На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), ау найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси.
Під іконами уздовж бічної (причілкової) стіни ставили стіл. У карпатських горян і
подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною
(задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, аз зовнішнього боку — маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі (піл, приміст). Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце (палаті) іноді
влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім'ях — килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу (мисник, мисничок,
судень) для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі — полицю для хатнього начиння та хліба (хлібну полицю).
В одноподільних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст.
побутувала архаїчна форма курної печі (курянка, піч по-чорному), дим від якої
йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір (димник)
із засувкою. Поліщуки майже дох років XX ст. продовжували користуватися такими архаїчними освітлювальними пристроями, як посвіт, лучник, світак,
світоч, світильник, светло, лучина, які встановлювали біля вікна проти печі. Зі
стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу(комин, посвітиш комин, світильний комин), зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних глиною. Своєрідності поліському та карпатському інтер'єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна — дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці (гряди, бальки); жердка-перекладина
(пересувка, косуля) для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата (грядка жердка-сушилка біля печі

(балічка, біло) та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.
Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою (комина, шиї, цівки),
який розташовувався над припічком,
представлена трьома типами:
лівобережним,
правобережним та лемківським.
Стінки комина печі
лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі
зрізаної піраміди — у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі (опічки) найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та
Закарпатті — з природного каменю, пізніше — з цегли.
Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні — двоє навпроти печі (перепічні) та третє навпроти столу (застільне,
покутне). Робили й маленьке віконце у причілковій стіні (запічне). В курних хатах
Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна,
що являли собою вузькі наскрізні отворив стіні, які закривалися дерев'яними засувками — волоками.
Загальновідомо, що в давнину люди боялися злих духів не менше, ніж ворогів,
звірів. Тому своє житло намагалися захистити, по-своєму укріплювали його (мій дім — моя фортеця) і суцільно "охрамовували". Слово "храм" стоїть водному ряду з "схрон", "хоронити", "хороми", "хоромища". Житло в XIII — XVII ст. було,
по суті, храмом, сакральною спорудою. Воно заповнювалося магічними знаками, речами, оберегами. В цьому свою роль відігравало і спеціальне оздоблення житла. Орнаментувалися отвори (двері, вікно, комин), щоб через них не проникала нечиста сила. Завдяки цьому вся хата перетворювалася в магіко-практичний оберіг, в якому кожна річ отримувала особливу вартість. Так,
звичайна хата ставала схованкою добробуту, духовного затишку і щастя.
У традиційному українському житлі долівка (земля) завжди була глиняною.
Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX — на початку ст. траплялася дуже рідко, тай лише в районах, багатих на ліс. Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками — сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом'яними перевеслами, тощо). Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких архаїчних форм стелі, як трикутна,
трапецієподібна та напівкругла (горбата стеля. Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся тау карпатських горян (мита стеля. Система опалення народного житла
Найважливішим елементом інтер'єру житлового приміщення українців був опалювальний пристрій – вариста піч, яка розташовувалася в передньому куті
хати справа від дверей біля напільної та сінешньої стін. Вона ефективно

обігрівала житлове приміщення і відкривала широкі можливості для термічної
обробки їжі – печіння, варіння, тушкування, сушіння.
Крім того, на печі спали діти та найстарші члени сім'ї. Піч займала приблизно четверту частину житлового приміщення. Її устя було повернуте до фасадної,
чільної стіни (за винятком Лемківщини, де пічний отвір за місцевою традицією виходив до причілкової стіни) [2].
Піч пройшла певні етапи розвитку: піч-кам’янка, курна піч, напівкурна піч, які
пристосовані до повного усунення диму за межі житла. Матеріалами для спорудження печі були камінь, глина, цегла-«сирівка», вогнетривка цегла,
розпиляна деревина.
Остання найчастіше використовувалася для нижньої частини конструкції курної
чи напівкурної печі в Карпатах, на Поліссі.
Найбільш примітивною й архаїчною за походженням була піч-кам’янка, відома вже за даними археології у ранньослов’янському періоді. Її викладали посеред житла на землі із кусків каменю або монтували на підвищеному майданчику.
Така піч мала круглу або овальну форму. Пізныше завжди ставили в куті між задньою стіною хати та стіною сіней, біля самих дверей. Часто її робили з глини,
часом – із цегли (особливо із сирцю), у гуцулів, наприклад, - із кахелю, що характерно і для Слобожанщини. У нашому регіоні печі були мазані, у заможних людей – кахляні (подібні побутували й на Полтавщині, у селах поблизу річок
Псел, Хорол, Ворскла). Етнограф М. Сумцов підкреслював: «Окрім вирізних сволоків в старовину на Слобожанщині у панських та міщанських домах була ще одна гарна окраса – печі з кольоровими кахлями» [6]. На жаль, вони знищені
цілком. Були жовті, сині кахлі, з птахами, з козаками на коні. На Слобідській
Україні найдавнішими були кахлі із зображенням сонця у вигляді розет, кругів, з козацькими мотивами, зокрема козак на коні. До середини XVIII ст. на
Слобідській Україні використовували рельєфні кахлі, а пізніше – розписні. Такі
кахлі зафіксував архітектор і вчений С. Таранушенко на Харківщині. Ставлячи піч із глини, спочатку виліплювали із землі та глини відповідне підвищення, а потім на нього, де власне і повинна бути піч, клали великий куль соломи, або частіше бажаного для печі обсягу мішок, який набивали соломою, обліплювали з усіх боків мокрою глиною. Коли вона засихала, витягували полову чи солому.
Потім ліпили припічок, прироблювали комин чи димар. Останній клали з лози,
очерету, збивали з дощок. Із часом на Слобожанщині почали робити печі з цегли
[6]. Чорних хат із печами без комина чи димаря у нашому регіоні, на відміну від бойків, не було.
Піч правобережних і лівобережних районів нижньої течії Дніпра відрізнялася в основному формою комина варистої печі.
Так, на Правобережній Україні піч мала відкритий припічок, над яким на стовпчиках або без них нависав комин у формі усіченої чотиригранної піраміди.
Похилі стінки комина мали завжди вгорі і понизу профільне завершення у вигляді кількох тяг.
На початку XX ст. до варистої печі з метою доцільнішого її використання добудовували ще одну піч
("грубу"),
якою опалювали хату.
Конструктивно-архітектурне вирішення цього комплексу
("піч-груба")
продовжувало традиційні прийоми, усталені в усіх районах України.
Грубу прикрашали настінним розписом.

Декоративно-художні
оздоби груби поєднувалися в
кольоровій
і
в орнаментальній розробці з декором печі.
Груба – наступний різновид обігрівальних пристроїв у системі опалення народного селянського житла кінця ХІХ століття. Її вимуровували з цегли-«сирівки», пізніше з вогнетривкої цегли. Розміри, формата конструктивне вирішення довільні.
Груба на всій території України пройшла певні етапи розвитку. Спочатку її у вигляді прямокутного стояка примуровували збоку до печі. Вона мала окремий димохід, який тягнувся до комина печі та виходив назовні.
Для кращого нагрівання стін і збереження тепла димовідвідні груби вимуровували з вертикальними поворотами (верх-низ-верх) У системі опалення внутрішнього житлового простору селянського житла функціонував різновид опалювального пристрою – лежанка. Широко побутувала на теренах України, зокрема, на Поліссі, Київщині, Чернігівщині, Слобожанщині,
в Центрі, на Сході і Півдні України уже в кінці ХІХ і до середини ХХ століття.
Лежанки роблять і в наш час як із метою обігріву приміщення, так і з метою відтворення етноколориту. Матеріалом для спорудження лежанки були: глина,
цегла-«сирівка», куски каменю, металеві прути тощо. Прямокутну за формою,
завдовжки 110 – 130 см, завширшки 60 – 65 см та висотою 70 – 75 см, її
вимуровували збоку біля печі.
4. Народні звичаї та обряди, супроводжуючі зведення житла