Відображення місцевого колориту у творчості В.Я. Шишкова
У творах Шишкова значну роль відіграє сибірська тематика, і не випадково: адже саме Сибір, за його ж словами, і зробила його письменником. Майже половину свідомого життя він провів у північних краях, займаючись своєю роботою і попутно збираючи матеріал для своїх майбутніх творів. Саме рішення покинути рідне місто, прийняте в 19 років, було вирішальним для нього: воно спровокувало розвиток усієї його подальшого життя, включаючи і роботу в Сибіру, яка стала для нього другою батьківщиною. Рідкісне його твір не пройнятий духом Сибіру, не містить в собі її характерних особливостей. Особливо добре це можна простежити на прикладі роману Шишкова "Угрюм - річка", Створення якого він
вважав головною справою свого життя, "великим подвигом". "Ця річ за
насиченістю життям, по страждань, зображеним в ній, найголовніша в моїй
життя, саме те, для чого я, може бути, і народився ", - писав він братові
незадовго до виходу першого видання роману.
Перш ніж стати письменником, Шишков пройшов довгий шлях свого становлення, починаючи з роботи за спеціальністю. Народився він в 1873 році в місті Бєжецьку. Oтец письменника, Яків Дмитрович, за своєю примхою (а також з
- За торговельних невдач) пустив сина не по торговельній, а інженерної частини. У 1888 році В'ячеслав поступив в Вишньоволоцьке училище кондукторів шляхів сполучення. Закінчивши його, він придбав рідкісну спеціальність - організатор водних шляхів, грунтових і шосейних доріг. Після цього він вирішив покинути рідне місто і переїхав до Томська. Він швидко прив'язався до цього мальовничого і жвавому місту, ще в ті давні часи колишньому великим центром передової думки і культури Сибіру, долучився до його життя, подружився з багатьма з своїх товаришів по службі по Управлінню Томського округу шляхів сполучення. Oднако, працюючи рядовим техніком, Шишков спочатку ще мало знав Сибір - йому рідко доводилося відлучатися з міста у справах служби. Тільки здавши в 1898 році іспит на право самостійного проведення інженерних робіт, він почав постійно очолювати численні і тривалі експедиції по технічному дослідженню річок Сибіру. Протягом певної кількості років він пройшов величезний маршрут, поки не потрапив до Сибіру. Витоки цього шляху - і в казках його бабусі про те, що є "за тридев'ять земель", "за горами, за долами", і в руських піснях, які він любив співати з батьком, а пізніше і збирати ... Як би разом з ним, прагнуть його герої куди - то до "чаклунської квітці", до казкових "червоним заметах" Алтаю ... Його дослідницька робота, яка тривала близько 20 років, вимагала не тільки величезного фізичного напруження. Суворі нетрі Сибіру, її могутні норовливі річки таїли чимало небезпек, їх дослідження часом межувала з подвигом. І як письменник В. Шишков збагатив своїми творами скарбницю радянської літератури, так і дослідник
В.Я. Шишков залишив помітний слід на неходжених стежках Сибіру. "Мої найкращі роки, - писав Шишков в" Автобіографії ", - протекла в живій праці, серед різноманітної природи. Я бачив всіляку життя, але доля дала мені найбільше придивитися до життя простих людей. Я жив пліч-о-пліч з цими людьми, нерідко їв з одного казана і спав під одним наметом з ними. Перед моїми очима пройшли багато сотень людей, пройшли не квапливо, не у випадкових швидкоплинних зустрічах, а нерідко в умовах, коли можна читати душу стороннього як книгу. Каторжники і сахалінци, що мали за плечима не одне вбивство, бродяги, варнак, шпана, міцні кряжисті сибіряки - селяни, новосели з Росії, політична і кримінальна посилання, Кержаков, скопці, інородці, - у багатьох з них я пильно вдивився і образ їх склав у загальну скарбничку пам'яті. "
Писати Шишков почав у юності, але перше цілісний твір - гнівно написані враження про томському погромі 1905 року, було знищено ним в роки реакції. У 1908 році в томської газеті "Сибірська життя" з'являється алегорична казка "Кедр" - і з цього часу він виступає в різних журналах і газетах з замальовками, кореспонденціями, нарисами і розповідями. Головне, чим він займався в ті роки, була робота над повістю "Тайга", виданій у 1918 році. У 1915 р. він переїжджає до Петрограда, де і стає професійним письменником, пише гумористичні розповіді, працює над двома творами про громадянську війну - романом "Ватага" і повістю "Пейпус - озеро". Воістину невичерпної "скарбничці пам'яті" зобов'язані своєю появою на світ оповідання й повісті про "стару Сибіру": "Страшний кам", "Чорний годину", "Червоні замети", "Тайговий вовк", "Пурга" і інші.
Великий вплив, наприклад, зробила на нього його експедиція 1911 року, коли він з товаришами вирушив на Нижню Тунгуса. Тут він мав можливість особливо добре дізнатися сибірську тайгу, відчути її сувору красу, познайомитися з людьми, що населяють її - евенками-кочівниками, тунгусами, російськими селянами, жителями рідкісних тайгових селищ, міг оцінити по достоїнству силу, життєву стійкість людей, які зуміли протистояти суворій природі . Саме Нижня Тунгуска послужила прообразом тієї Угрюм - річки, яка дала назву роману. "Угрюм - річкою" Нижня Тунгуска названа в одній з пісень, записаній Шишковим в маленькому північному селищі. Роки, проведені в тайгових мандри, зустрічі і розмови з людьми - все це послужило йому матеріалом для літературної творчості.
З 1918 року Шишков починає працювати над "Угрюм - річкою", а завершує роман у 1932 році. "Угрюм - річка" займає у творчості письменника особливе місце, це свого роду підсумок його багаторічних пильних спостережень і роздумів над життям Сибіру, осередок основною для нього, як літератора, сибірської тематики. Шишков провів у Сибіру близько двадцяти років, палко любив її, називав своєю "другою батьківщиною", вважаючи, що саме вона зробила його письменником, "навчила ... розуміти і любити природу і людину." Основною в романі є тема становлення, розвитку і загибелі російського капіталізму, простежена на долю трьох поколінь родини сибіряків Громових. Дія розгортається в основному в Східному Сибіру. Проте, допускаючи окремі натяки, що дозволяють догадиваваться про прикрепленности сюжету роману до певної частини Сибіру, Шишков вказував, що автор не хотів
"Пристібати дію до якого - небудь певного місця, щоб роман не
став областніческой, автор бажав зобразити життя в широких узагальненнях ...
Угрюм - річка не просто річка, - немає такої. Угрюм річка є Життя. Так і треба читати. "
У мемуарах ленінградського професора - літературознавця Л.Р. Когана, близького друга і постійного порадника Шишкова, містяться цінні відомості про те, як у міру досягнення автором великих ідейних і художніх завдань, змінювався підхід до матеріалу роману, відбір його, розстановка дійових осіб, сама манера письма.
"Спочатку на початковому плані була, так би мовити, екзотика Сибіру, тайгова поезія, місцями перетворює розповідь у оповідь або навіть казку ... Чудовий соковитий побутову мову часто отримував співучий ритмічний лад і перекладав оповідання в ліричний сказання, в тайгові легенди ...
Характер і персонажі отримували міцне соціальне обгрунтування, і В'ячеслав Якович наполегливо працював над динамічним показом їх суперечливого розвитку. У той же час в роман вводилася велика галерея другорядних і епізодичних осіб. Головну увагу В'ячеслав Якович звертав, звичайно, на героя роману - Прохора Громова. Він коштував йому величезної праці, письменник милувався ним як художник ... але він був ненависний йому як соціальний тип, як хижак, який визнає лише закон насильства і жадібного накопичення ... Пересичення багатством і владою призводило до відчуття спустошеності, і тоді Прохор мав болісно шукати сенс свого іспоганенной дикого життя ...
Такою була думка Шишкова. І недарма він постійним супутником Прохора зробив символічного ручного вовка ... "Вовк - уособлення його самотньому житті.
Трагічна доля Прохора, логічно завершилася його самогубством, послужила основою майстерно побудованого, широко розгалуженого і захоплюючого сюжету "Угрюм - ріки". Цей сюжет допоміг письменникові підпорядкувати собі величезний життєвий матеріал. Хоча основні події роману відбуваються в Сибіру, дію нерідко переноситься і в інші області Росії, дозволяючи Шишкову намалювати об'ємну картину життя російського суспільства кінця дев'ятнадцятого, початку двадцятого століть. Крім центральних осіб у романі знаходять місце ще десятки діючих інших. Притаманне письменникові майстерність психологічного аналізу, мовної і портретної характеристики, тонке відчуття комічного дозволило Шишкову створити яскраво незабутні образи в незалежності від місця і ролі в книзі. Такий, наприклад, образ Інокентія Філатича Груздева, хитрого і смішного купця - дідка, який, незважаючи на деякі його негарні вчинки, все ж розташовує до себе.
Багатий і колоритний мову роману: він простий, точний, позбавлений складних синтаксичних конструкцій і в той же час емоційно насичений, відображаючи повсякчасну любов письменника до "яскравим словесним барвам, буйної кольорописі." Присутня величезна кількість пейзажів, при створенні яких Шишков подібний художника, що зображує пишність і сувору красу сибірського краю. Його героям також не чуже розуміння це краси:
"... Другий тиждень все повітря було насичене димом: де - то горіла тайга. Сонце стояло велике, криваве, як до червоного розжарений мідна куля. Різкі тони і обриси в ландшафті згладилися, відстань стало оманливим, невірним: близьке стало далеким, далеке наблизилося впритул. Повітря було нерухоме. Крізь молочно - блакитний серпанок мутно голубіло все кругом: ліс, скелі, острови - все тьмяно, примарно.
- Ібрагім, як все - таки добре ... "
Як би самостійною особою виступає в романі неповторна по своїй красі і своєрідності природа Сибіру. Край, в якому влітку панує суха спека, а взимку сильні морози, створив собі належне, всі відчуває оточення, яке може ясно висловити свої почуття і свій стан, краса якого по - справжньому жива. Поступово відходячи від самодостатньою "екзотики Сибіру", Шишков не міг і в остаточному варіанті твору відмовитися від поетичних картин дорогих йому місць. "Я люблю оживляти природу, зливати її в одне з описуваним дією ...", - говорив він. І природа навмисно одушевляється їм - вона живе, відчуває, співвідноситься з настроєм людей, повідомляючи книзі дивовижний за свіжості неповторний колорит. Як уособлення всієї важкою людського життя тече Угрюм - річка, посміюючись над людьми:
"... У природі її - щось дике, підступне. Ось привітно всміхнеться вона, відкриє між зелених берегів вузьке пряме плесо:" Пливіть, дорогі гості, добрий шлях! "- І шітік, виблискуючи веслами, безжурно рухається у заманливу далечінь. Але раптом, за поворотом, неждано розширить своє русло, стане непроходимо дрібної, швидкою. Стрімкий потік підхоплює шітік і з зрадницьким тріском садить на мілину. А вода, шумно перекочуючись по засіяне булижниками дну, знущально регоче над подорожніми, як спритний шулер над простакуватим гравцем. Тоді подорожні, роздягнувшись, довго з прокльонами бродять по холодній воді, міряють глибину, орудують Булиги, поки не знайдуть хід.
І знову тихе, усміхнене плесо, і знову йому на зміну непрохідний перекат або поріг ... "
Підстать природі і люди, що живуть тут - міцні, суворі, сплутані по руках і ногах своїм життям, але в той же час і здатні на доброту, співчуття. Усвідомлення єдності, як одного із засобів виживання, згуртовує їх, незважаючи на жорсткі умови існування. Не рідкість серед них і висока духовність - тому й не дивує наявність в тайзі таких людей, як брати Ананій та Назарій: саме тайга і здатна зняти з них всі гріхи минулою молодістю. Люди справедливі: вони готові навіть пробачити всі знущання над собою господаря, у відповідь на його каяття. Яскравий приклад тому наступна сцена:
"... У бараках, в землянках, на копальнях, у нетрях загаласували розбурханий народ. Вперебой кричали, що гасити не підуть, і нехай господар поклониться їм, вшанує їх, а якщо ні, тоді чи не хоче він дулю ...
- Хлопці! Ребятушки! Діти! - Волав Прохор пресекшімся голосом. - Рятуйте своє і ваше ... Все, що ви вимагали від мене через начальника Протасова, я обіцяю вам виконати ...
- Урра-а-а! .. Ура-а-а!!
І чотири з лишком тисячі з бабами, з підлітками лавою ринули в тайгу. Бачачи що біжить, пригноблений їм, але бажає врятувати його народ, Прохор, весь ослабнувши душею, радісно заплакав ... "
Весь роман представляє cобой велику панораму Сибіру кінця 19 століття. Простежено і яскраво показана історія підкорення її людьми на прикладі Прохора Громова (так як задумом письменника було показати не конкретну ділянку Сибіру і не конкретну особистість, а все те узагальнене, що можна віднести до багато чого і до багатьох). Ми бачимо, як природа поступово переходить з дикого, буйного стану в більш - менш впорядковане, що служить на користь людині. Досить порівняти дві частини роману: в одній Угрюм - річка представляється Прохорові потужним, вируючим потоком, що омиває крутий берег пагорба, порослого густим тайговим лісом. В іншій перед нашими постає той же самий пагорб з тією ж самою річкою, але все довкілля вже не здається настільки лякає і суворим - ліс спиляний і сплавлен у спокійний потік води, на пагорбі стоїть "резиденція" Прохора, навколо понаставлені заводи, всюди кипить життя . Люди, що живуть тут, досить різнорідні: по ходу дії роману ми можемо зустріти робітника і Варнака, студента і дідка - чертозная, диякона і вчительку. Всі вони зібралися заради однієї справи, очолюваного Прохором, заради його інтересів. Інтереси ж Прозора аж ніяк не малі. Він, бачачи, який багатий край представляє собою Сибір, задався метою його підпорядкувати, не гребуючи ніякими засобами. Юнацькі мрії про справедливе підприємництво куди - то йдуть, залишається лише жадоба наживи. Прохор впливом життя вироджується в жорстокого накопичувача. Він заперечує людей, не бажаючи знати про них більше того, що потрібно для особистого збагачення. Відповіддю йому стає ненависть робітників, зрада підлеглих, померла любов дружини.
Зрештою, Прохор залишається один. Лише тільки вовк ще при ньому, але й того він в у люті забиває до напівсмерті, не усвідомлюючи того, що так само він б'є і себе, вбиває своє життя своїй спрагою наживи і своїм егоїзмом. Як сповідь звучать слова з його "Думки про думки думки": "Хто я, виродок з виродків? Я ні в що, я нікому не вірю ... Я нікого не люблю, нікому не вірю. Ніколи, за все життя не було друга ... В душі моїй стихійне себелюбство: я завжди протиставляв себе світові, я боровся зі світом, я - черв'як безсилий, хотів перемогти його. Я гордий. Я зарозумілий. Я лют і жорстокий. "
Прохорові вдається підкорити Угрюм - річку. Маючи сильний характер, він може собі дозволити заглушити голос совісті. Але, врешті-решт, все те зло, що він завдавав оточуючим його людям, повертається до нього. Як безперервна ланцюжок йдуть один за одним лісова пожежа, розстріл робочих, хвороба і божевілля. Прохор в сум'ятті: він не знає, для чого він жив і навіщо, що ще йому очікувати від життя. "Гординя тебе заїла" - кажуть йому старці, і Прохор
погоджується з ними. Він пише Ніні: "Прохор Громов карає себе
за те, що не він переміг життя, а вона перемогла його. "Він іде за примарними
голосами на вежу, щоб кинутися звідти вниз, до людей, яких він відкидав.
Останнім поштовхом для нього стає голос Ніни.
... "Година здійснений, трепет і жах зникли, життя людини обірвалася". А на тлі всього цього розкинулася безкрайня тайга, з блискучою смужкою, що йде вдалину. Угрюм - річка, мінлива і дика, як людське життя, тече собі далі, не думаючи ні про що ...
Так закінчується роман. Надалі, як його ідейний зміст, так і його художні достоїнства зробили цей твір непересічним явищем радянської літератури, привернули увагу літературної громадськості і читачів. Шишков був правий, стверджуючи, що виходом роману "справу зроблено все - таки велике, йому надовго належить пережити свого творця". Слова виявилися пророчими. Двічі що виходив за життя Шишкова, роман багато разів перевидається протягом багатьох років. Не зникає в людей інтерес до злий долю Прохора Громова і до того суворого, але красивому краю, що зветься
- Сибір.
Список літератури:
1. Шишков В.Я., "Угрюм - річка", т.2, М., видавництво "Художня література", 1987 р., вст. стаття В. Борисової.
2. Шишков В.Я., "Угрюм - річка", Хабаровське книжкове видавництво, 1978 р., вст. стаття П. Богоявленського.
3. Шишков В.Я., "Угрюм - річка", т.1, Іркутськ, Східно - Сибірське книжкове видавництво, 1990 р., вст. стаття Н. Яновського.
4. Шишков В.Я., "Оповідання", М., видавництво "Радянська Росія", 1982 р., вст. стаття В. Чалмаева.