"Медального" випускний твір
Твори за творчістю М. Цвєтаєвої або А. Ахматової.
Поема А. Ахматової "Реквієм". Ідейно-художня своєрідність.
Іржавіє золото, і зотліває сталь,
Кришиться мармур - до смерті все готове.
Всього міцніше на землі печаль
І довговічніше царське слово.
А. Ахматова
Ганна Ахматова ... Поетеса. Громадянин Росії. Улюблена жінка. Просто мати і Людина, людина з великої літери. Це доведено її життям і творчістю - музичної поетичністю "музи помсти, любові, смутку і печалі".
Її доля, як і більшості великих російських поетів, світла і трагічна. Доля ж її близьких - тих, кого вона любила або була небайдужа, - взагалі лякає своєю безвихіддю. Недарма сама Ганна Андріївна "визнається" в одному зі своїх віршів:
Я загибель накликала милим, і гинули один за іншим.
О, горе мені! Ці могили передбачені словом моїм.
Як ворони кружляють, відчуваючи гарячу свіжу кров,
Так дикі пісні, радіючи, моя насилала любов.
Написано цей вірш восени 1921 року. У серпні розстріляний Микола Гумільов - її перший чоловік, талановитий російський поет. Зрозуміло, Ганна Андріївна не могла не переживати цю втрату: Гумільов займав в її серце дуже велике місце, хоча вже більше трьох років вони були в розлученні ... У тридцяті роки засланий син - Лев Гумільов, пізніше великий вчений, професор, доктор історичних наук.
... Ця жінка хвора,
Ця жінка одна.
Чоловік в могилі, син у в'язниці,
Помоліться про мене, -
так писала про себе Ахматова в 1938 році в циклі віршів "Реквієм".
Суворе життя забирала у Ахматової улюблених, трохи не розлучила навіки з синами, била по всіх, хто коли-то входив у коло її інтересів. Дійсно, складається враження, що все, до чого доторкнулася ця жінка, приречене на муки і на передчасну загибель. Можливо, що це так і було насправді: є люди, приречені на те, щоб приносити неусвідомлене зло оточуючим. І чим ближче людина, тим гірше розплата!
Юна Ганна Горенко (псевдонім Ахматова) про це ще не знала. Вона любила і була коханою. "Красень-чоловік" Микола Гумільов доглядав за нею, і врешті-решт вони одружилися. Побачили світ перші збірки її віршів: "Вечір" (1912), "Четки" (1914), "Біла зграя" (1917). Марина Цвєтаєва присвятила їй тринадцять захоплених віршів, одне з яких починається пронизливим поетичним визначенням Ахматової:
Про Муза Плачу! Найвродливіша з Муз!
"Муза Плачу", вираз всенародного горя, горя безмежного - головна думка віршів, об'єднаних в єдиний цикл, має назву поемою "Реквієм" (1938). Адже не випадково, як мені здається, поетесою винесені в епіграф наступні рядки:
Я була тоді з моїм народом,
Там, де мій народ, на жаль, був.
Поема - це і ліричний щоденник, і схвильоване свідчення очевидця епохи великої художньої сили, глибоке за своїм змістом. Як мені здається, в невеликому за обсягом творі можна вдивитися в кожен рядок, пережити кожен поетичний образ.
Перш за все про що говорить назва поеми?
Реквієм - католицьке богослужіння за померлими, а також траурне музичний твір. У своїх чорнових записах Ахматова свою поему ще називала "симфонією" і "поемою без героя". Коли читаєш поему, відчуваєш сходность настрою від прочитаних рядків з моцартівською музикою - траурної, величної, гордої:
Підіймалися як до обідні ранньої,
По столиці здичавілої йшли,
Там зустрічалися, мертвих бездиханний,
Сонце нижче, і Нева туманней,
А надія все співає вдалині.
Лірична героїня тривалий час перебуває в ситуації на межі життя і смерті, доля її стала і долею всього народу.
Перед цим горем гнуться гори,
Не тече велика ріка,
Але міцні тюремні затвори,
А за ними "каторжні нори"
І смертельна туга.
Те, що поетеса вибрала для жанру своєї поеми мотив заупокійної меси, присвяченій пам'яті покійних, допомагає їй піднятися над особистим болем і злитися із загальним стражданням.
Співпереживання читача, гнів і туга, які охоплюють під час читання поеми, досягаються ефектом поєднання багатьох художніх засобів. Цікаво, що серед останніх практично немає гіпербол. Мабуть, це тому, що горе і страждання настільки великі, що перебільшувати їх немає ні потреби, ні можливості.
Усі епітети підібрані так, щоб викликати жах і відраза перед насильством, показати запустіння міста і країни, підкреслити муки. Туга "смертельна", кроки солдатів "важкі", Русь "безвинна", "чорні марусі" (арештантські машини, інакше "чорний воронок"). Часто вживається епітет "кам'яний": "кам'яне слово", "скам'яніле страждання" і так далі. Багато епітети близькі до народних: "гаряча сльоза", "велика річка" ... Взагалі ж народні мотиви дуже сильні в поемі, де зв'язок ліричної героїні з народом особлива:
І я молюся не про себе одного,
А про всіх, хто там стояв зі мною
І на лютий холод, і липневий спека
Під красною ослепшею стіною.
Мою увагу зупиняється на останній сходинці. Епітети "червона" і "осліпла" по відношенню до стіни створюють образ стіни, червоною від крові і осліпла від сліз, пролитих жертвами і їх близькими.
Порівнянь у поемі небагато. Але всі так чи інакше підкреслюють глибину горя, міру страждань. Деякі ставляться до релігійної символіки, яку Ахматова часто використовує. У поемі є образ, близький всім матерям, Матері Христа, мовчки переносить своє горе. Деякі порівняння не буде викреслено з пам'яті:
Вирок ... І відразу сльози ринуть,
Від усіх вже віддалена,
Немов з болем життя з серця виймуть ...
І знову народні мотиви: "І вила стара, як поранений звір", "Буду я, як стрілецькі жіночку, під кремлівськими баштами вити". Треба згадати історію, коли Петро I сотнями стратив бунтівних стрільців. Ахматова ніби уособлює себе в образі російської жінки часу варварства (XVII століття), яке знову повернулося до Росії.
Найбільше, на мій погляд, у поемі використано метафор. "Перед цим горем гнуться гори ...". З цієї метафори починається поема. Цей засіб дозволяє домогтися дивовижною стислості і виразності. "І коротку пісню розлуки паровозні співали гудки", "зірки смерті стояли над нами", "безвинна корчилася Русь". А ось ще: "І своєю сльозою гарячою новорічний лід марнувати". Пригадується Пушкін, улюблений поет Ахматової, "лід і полум'я". Ось ще один мотив, і дуже символічний: "Але міцні тюремні затвори, а за ними" каторжні нори ", що перегукується з посланням декабристам. Є й розгорнуті метафори, які мають цілі картини:
Дізналася я, як опадають особи,
Як з-під вік виглядає страх,
Як клинопису жорсткі сторінки
Страждання виводить на щоках.
Світ у поемі як би розділений на добро і зло, на катів і їхніх жертв, на радість і страждання.
Для когось віє вітер свіжий,
Для когось ніжиться захід сонця -
Ми не знаємо, ми всюди ті ж,
Чуємо лише ключів обридлий скрегіт
Та кроки важкі солдатів.
Тут навіть тире підкреслює антитезу. Цей засіб використовується дуже широко. "І в лютий холод, і в липневий спека", "і впало кам'яне слово на мою ще живу груди", "ти син і жах мій" і тому подібне.
У поемі багато й інших художніх засобів: алегорій, символів, уособлень. Дивовижні комбінації і поєднання їх. Усе разом це створює могутню симфонію почуттів і переживань.
Для створення потрібного ефекту Ахматова вживає майже всі основні віршовані розміри, а також різний ритм і кількість стоп у рядках.
Всі ці кошти зайвий раз доводять, що поезія Анни Ахматової, дійсно, "вільна і крилата", відкрита "всім вітрам", "милому, радісному і сумному світі".