Стратегії подолання бідності в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра економічної теорії
Курсова робота
за курсом: «Національна економіка»
на тему: «Стратегії подолання бідності в Україну»
Виконала: студентка 2 курсу 1 групи
факультету "Облік та Аудит"
Харків 2008

ЗМІСТ
Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 3
1.Особенности украінскогой бідності ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 4
2. Показники бідності в Україні ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 5
3. Форми бідності ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 10
4. Шляхи подолання бідності ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .17
5. Україна до 2015 року унічтожет бідність ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 21
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .23
Список літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 24

Введення
Проблеми бідності - це дуже актуальна тема сучасності. Вона полягає в тому, що хоча б тому, що немає жодної країни - навіть найбагатшої та справедливої, - де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров'я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність - це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків.
Низький рівень життя. Сьогодні населення України в цілому бідне. Про це говорять найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування, постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока захворюваність і смертність, незадоволеність широких верств суспільства загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем.
Мені здається, що рішення має лежати насамперед у сфері виробництва як основи всього соціально-економічного розвитку. Необхідно переосмислити сформовану ситуацію і перейти від надання пільг населенню до переважно пільг у веденні бізнесу, особливо на його початкових етапах. Таким чином не тільки будуть створені умови для зайнятості і скорочення безробіття, а й виникнуть передумови для зростання виробництва, що особливо важливо.

1. Особливості української бідності
Українське суспільство хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному переліку захворювань (у чинному законодавстві) така навіть не згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми; соціальна допомога надається виходячи з офіційних середніх доходів, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо навіть школяреві. Так, може бути, і бідності в нашій країні немає, як не було сексу в СРСР?
Є, звичайно. Є хоча б тому, що немає жодної країни - навіть найбагатшої та справедливої, - де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров'я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність - це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків.
Однак поряд із такими загальними ознаками українська бідність має цілу низку специфічних особливостей:
1) низький рівень життя населення в цілому;
2) психологічне неприйняття економічної нерівності;
3) украй висока питома вага людей, які вважають себе бідними;
4) поширеність бідності серед працюючого населення.

2. Показники бідності в Україні
Низький рівень життя. Сьогодні населення України в цілому бідне. Про це говорять найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування, постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока захворюваність і смертність, незадоволеність широких верств суспільства загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем. Незважаючи на те, що частка витрат на харчування в бюджеті середньої української родини виросла за 1991-2000 роки з 33 до 64%, якість харчування помітно погіршилася: енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505 ккал, вміст білків - зі 105 до 73 г , жирів - зі 124 до 71 г, кальцію - з 1362 до 848 г (табл. 1 на стор 10). Але може бути, це закономірність, характерна для нового ставлення до режиму харчування в багатих країнах?
Взагалі-то, коли бачиш традиції багатого застілля в Україні, здається, що люди не голодують, але ... Неупереджена статистика свідчить: якість харчування населення в нас помітно нижча, ніж в інших європейських країнах. До того ж у 10 млн. чоловік (майже п'ятої частини населення!) Енергетична цінність харчування - нижча від 2100 ккал, що за визначенням фахівців Всесвітньої організації охорони здоров'я, є межею бідності.
Низька якість харчування в поєднанні з погіршенням медичного обслуговування, недоступністю для широких верств населення багатьох ліків, відмовою від занять спортом, хронічними психологічними й емоційними перевантаженнями, роботою в несприятливих умовах і т.д. - Усе це позначається на стані здоров'я нації. Наприклад, рівень поширення залізодефіцитної анемії серед жінок 15-54 років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість хворих на туберкульоз - більш ніж у півтора рази; чисельність перебувають на обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД за п'ять років зросла більш як у 17 разів. На щастя, й адаптація населення до нових умов життя, і скорочення виробничого травматизму, і зусилля медиків щодо зниження смертності, передусім новонароджених і дітей раннього віку, в кінці кінців, привели до деякого збільшення середньої тривалості життя в країні.
Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя є міграційний відтік. Щорічно протягом 1997-2005 років через міграцію загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік - найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча за останні два роки негативне сальдо міграції скоротилося більш ніж удвічі, офіційні дані віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо виїжджаючих на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої робочої сили в багато країн ближнього і далекого зарубіжжя. За даними Національного інституту українсько-російських відносин, лише в Росії працюють понад 300 тисяч наших співвітчизників.
Одним з найбільш небезпечних проявів є «відплив мізків». Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий сплеск. У 2005 році до країн з більш привабливими для наукової праці умовами виїхав 151 доктор і кандидат наук (на 11% більше, ніж у 1999 році). Усього ж за 1999-2005 роки Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть котрих - фахівці молодші 40 років, а третина - у віці 41-50 років.
Ще одна дуже важлива ознака зубожіння - вельми низька народжуваність. Звичайно, це спричинено не лише бідністю: жінки в дуже благополучних країнах не погоджуються обмежувати свої інтереси внутріродинною сферою, та й в Україні сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення поколінь, ще в 1960-х роках. Унаслідок цього змінилася віково-статева структура населення, зокрема, низькою стала питома вага осіб активного репродуктивного віку (16-29 років), що безпосередньо позначається нині на кількості не лише народжених, а й померлих.
В останні роки процес зниження народжуваності стрімко прискорився, і це - вже результат випереджаючого падіння рівня життя сімей з дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, непевності в майбутньому. Молоді сім'ї дедалі частіше відмовляються від народження не лише третьої чи другої, а й єдиної дитини, і в 2000 році народжуваність була вдвічі нижчою від необхідної для простого відтворення населення. Так, зниження народжуваності характерне для всіх без винятку країн Європи, але саме в Україні населення пояснює своє небажання мати дітей (останнім часом це стосується навіть єдиної дитини) низьким життєвим рівнем.
Психологічне неприйняття економічної нерівності. Як би там які важливі середні показники, але повної картини вони не дають. За інших рівних умов бідність прямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо значна частина ресурсів (грошових, земельних або якихось інших) концентрується в руках відносно нечисленної групи населення, то іншим залишається мало.
Взагалі, відсутність економічної нерівності так само небезпечна для суспільства, як і її надмірність. Саме наявність заможних людей - за умови, звичайно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього добробуту - є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально використовувати наявні шанси, є тим орієнтиром, до якого прагне, приміром, пересічний американець, намагаючись одержати хорошу освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїх доходів і т.д. Якщо ж у суспільстві переважає прагнення забезпечити повну рівність для всіх, то тим самим провокуються утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної трудової діяльності й зайнятості взагалі, що в кінцевому підсумку значно збільшує невиправдані витрати, навантаження на бюджет і т.п.
І в цьому контексті проблема майнового розшарування в Україні набуває особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні (принаймні, за офіційними даними) не надто високий - він більш-менш відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому, згідно з результатами опитування 2009 респондентів у віці 18 років і більше, проведеного в грудні 2005 року в усіх регіонах країни Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частини існуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму середовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими і бідними та прагнення покарати тих, хто зумів сколотити багатство. У таких умовах навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.
Впадає в око й відсутність у країні «середнього класу», котрий є основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини людей з високим рівнем освіти і високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно) впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характером соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації.
Що ж до «нового середнього класу», появу якого пов'язували з реформуванням економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства - за оцінками Інституту соціальних досліджень, близько 25% - ще зовсім невелика й не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

3. Форми бідності
Багатий і бідний вважають себе бідними. Серед різноманітних форм бідності надзвичайно важлива так звана суб'єктивна бідність, визначена за самоідентифікацією. Важливість ця обумовлена ​​її безпосереднім зв'язком із маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями. Саме суб'єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до самозайнятості чи підприємництва. А це, у свою чергу, провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки й урешті скоряється будь-якій політичній силі, яка належним чином натискає на больові точки.
Відповідно до даних 26 обстежень, проведених у 1997-2005 роках Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», 75% населення вважають, що вони живуть гірше, ніж пересічна українська родина. А за даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, який протягом ось уже восьми років здійснюваного вченими Інституту соціології НАН України, у 2005 році 65% населення вважали себе бідними (у 1997 році таких було 47%). При цьому грошовий вираз риси бідності самі опитані визначають навіть нижче від мінімальної пенсії чи мінімальної зарплати й межі, розрахованої виходячи з результатів наукових досліджень.
Критерії та межа бідності. Але яким би не був рівень життя населення країни, завжди є частина, котрій живеться значно гірше. Такі люди вважаються бідними за національними стандартами. І абсолютно ясно, що бідні, приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно з більшістю населення Ефіопії.

Рис.1.1.
Взагалі, визначення межі бідності - питання не стільки економічний, скільки політичний. Звичайно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливого значення.
Так скільки ж насправді бідних в Україні і хто вони? Згідно з прийнятими у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід кваліфікувати як бідних - ці люди страждають від недостатнього споживання продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття, обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижче розрахованої, виходячи з обраного критерію, межі бідності - 75% середніх сукупних витрат у розрахунку на одного члена сім'ї. Причому використані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховують можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо
Але ж справа не тільки в тому, скільки людей бідує, хоч і це, звичайно, дуже важливо. Справа ще і в тому, наскільки ці люди бідні. Що можуть вони купити на свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути належну освіту й вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє життя?
Вкрай негативним симптомом варто визнати формування в Україні так званої спадкової бідності. Діти з бідних сімей не отримують необхідної фахової підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти й матеріальним становищем.
Наявність у родині хоча б однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в сім'ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо перевищують натуральні.

Рис. 1.2
Бідність працюючих. Можна зрозуміти й виправдати бідність людей, котрі мають погане здоров'я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується попитом на ринку праці. Такі люди вважаються соціально уразливими й підтримуються суспільством. В останні роки відповідно до концепції стійкого людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості самим заробляти собі на життя.

В Україні ж бідність дуже часто стає супутником не просто достатньо освічених і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі повної зайнятості. Згідно з результатами обстеження умов життя 9,2 тис. домогосподарств, проведеного Держкомстатом у 2004 році, близько 78% бідних родин - ті, в яких хоча б один з членів сім'ї працює.
Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільства процес знецінення робочої сили, що триває принаймні десять років: питома вага оплати праці у ВВП знизилася з 53% у 1990-му до 45% в 2004 році, а в грошових доходах населення частка оплати праці зменшилася з 71 до 49%. У 1991-2004 роках реальна зарплата скорочувалася значно швидше, ніж ВВП та продуктивність праці, і навіть у 2004-му, коли за всіма ознаками в країні спостерігалося економічне зростання, вона знизилася. Майже чверть працюючих отримують зарплату нижчу від межі бідності, хоча вона і є розрахунковою, а не встановленою офіційно. Дуже значними залишаються борги з виплати заробітної плати: за станом на 10 січня ц.р., вони становили 4,9 млрд. грн., Причому 40% цієї суми припадає на промисловість (тут працюють 26% всіх зайнятих в економіці) і 31% - на сільське господарство (16% усіх зайнятих).
Скорочення обсягів виробництва й відповідне зниження попиту на робочу силу обернулося зниженням зайнятості, насамперед у промисловості, будівництві та сільському господарстві, які традиційно визначали структуру ринку праці України, призвело до поширення вимушеної неповної зайнятості, зростання рівня і тривалості безробіття. У промисловості, яка колись визначала обличчя вітчизняної економіки, ці негативні процеси виявилися настільки суттєвими, що чисельність працюючих тут нині поступається чисельності самозайнятих (включаючи зайнятих в особистому підсобному господарстві).
Крім того, саме в промисловості протягом останніх років спостерігається найнижчий із усіх галузей економіки рівень використання фонду робочого часу - 72% у 2000 році (в цілому по економіці - 78%), тобто насправді ситуація ще гірше. Близько третини так званих зайнятих у промисловості перебувають в адміністративних відпустках (у цілому по економіці - 16%) - це ті люди, які фактично не мають ні роботи, ані заробітків і змушені орієнтуватися на незареєстрований сектор економіки.
Бідність сімей з дітьми. При такому рівні оплати праці навіть двоє працюючих батьків не завжди можуть забезпечити гідний (за нашими низькими національними стандартами) рівень життя своїм неповнолітнім дітям. Коли працюють і батько, і мати й у родині немає непрацюючих дорослих, бідними є 26,1% сімей з дітьми - не кажучи вже про багатодітних! Рівень бідності серед родин з однією дитиною становить 29,5%, з двома - 35,9%, з трьома - 47,0%, серед родин із чотирма дітьми він зростає до 64,1%, а з п'ятьма і більше - до 88 , 7%.
Кількість дітей до трьох років є особливо помітним фактором ризику (у середньому рівень бідності серед таких родин становить 44,1%).
Закономірно, що бідність дуже тісно пов'язана з безробіттям. Особливо небезпечне зростання так званого сімейного безробіття, характерного для малих і монофункціональних міст. Наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 50%, двох - у 2,3 рази, а трьох і більше (на жаль, в Україну, особливо в так званих депресивних регіонах, є й такі сім'ї) - у 2,6 рази. Майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6% - це багатодітні матері.
За ідеєю, матеріальними труднощами родин із дітьми за таких умов має перейматися держава. Але навіть просте порівняння різних видів допомоги на дітей із середньою зарплатою показує, що цього не відбувається. Якщо 1994 року самотня мати отримувала на дитину 13,4% середньої по Україні зарплати, а дружина солдата - 24,7%, то в 1999-му - відповідно лише 4 і 6,1% (табл. 3).
Але навіть такі мізерні суми населення не отримує вчасно. Допомога, передбачена законом про державну допомогу сім'ям з дітьми, - чи не єдиний вид соціальних трансфертів, заборгованість з виплати яких не скорочується, а зростає: за 1999 рік - в 1,6 рази, а за 2004-й - ще в 1, 4 рази. Загальна сума заборгованості на 1 січня 2005-го становила 61,5 млн.грн., Тобто 5,3% отриманого в 2005 році профіциту бюджету країни. Фактично в рахунок заборгованості, наприклад, у грудні 2004 року було виплачено менше третини необхідної суми.
Бідність пенсіонерів. Про цю проблему говорять, мабуть, найбільше, особливо перед виборами. Справді, 96% пенсій, призначених на загальних підставах (тобто не державним службовцям, не працівникам суду чи прокуратури, не військовим - список бажаючі можуть продовжити самостійно, ознайомившись із чинним законодавством), - нижчі від межі бідності. У результаті основна частина населення пенсійного віку використовує всі можливості для трудової діяльності (частково як наймані працівники в зареєстрованому секторі, частково - в особистому підсобному господарстві, частково - у тіньовій економіці). У багатьох випадках, особливо в сільській місцевості, для 55-70-літніх пенсія перестала бути основним джерелом доходів.
У той же час люди похилого віку, які вже не в змозі працювати, просто бідують. Особливо у скрутному становищі перебувають самотні, які не мають постійної допомоги, але конче потребують її.
Таким чином, матеріальне становище нинішнього пенсіонера (йдеться про людей, які отримують пенсії на загальних підставах) визначається не стажем роботи, не заробітком протягом усього попереднього життя - з якого, до речі, сплачувалися внески до Пенсійного фонду, - а можливістю продовжувати трудову діяльність після виходу на пенсію і наявністю дітей, які можуть допомогти матеріально. Незважаючи на виплачені нарешті борги й невелике підвищення пенсій, становище непрацюючих пенсіонерів залишається вкрай важким, зокрема через низьке співвідношення пенсій і зарплат. Якщо в економічно розвинених країнах воно становить приблизно 70%, то в Україні - 32%. І без кардинальної зміни системи фінансування істотно його збільшити неможливо.
Регіональна бідність. Протягом останніх років відбувається посилення регіональної диференціації доходів і рівня життя населення, причому провалля між областями в частині доходів їхніх жителів поглиблюється значно швидше, ніж розрив у економічному потенціалі.
Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство. За єдиними для всієї країни критеріями найвищі рівні бідності - у Луганській (44,8%) та Миколаївській (42,6%) областях, а найнижчі - у Києві (10,9%). І ці розбіжності не можна не враховувати при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації в контексті регіональної політики.

4. Шляхи подолання бідності
Однак, сам по собі економічне зростання ніде й ніколи не вирішувало соціальних завдань. Цілком можливою (особливо за умов України) вбачається ситуація, коли його плодами скористається дуже обмежене коло людей. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати у своїх руках багатство, а бідні - так і залишатимуться бідними.
Таким чином, поряд із реформуванням системи оплати праці, концепція якого розроблена й затверджена Президентом, необхідно добиватися зниження економічної нерівності шляхом упровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.
Ще один аргумент супротивників такого рішення пов'язаний із нібито неминучою катастрофою на ринку праці. Однак поступове підвищення (на відміну від, наприклад, Грузії, де пенсійний вік одномоментно підвищили на п'ять років) призведе до того, що протягом перших чотирьох років, коли це буде стосуватися наймолодших пенсіонерів (значна частина яких і нині працює) , додаткова пропозиція робочої сили на ринку праці не перевищить 100 тисяч чоловік на рік. І лише потім цей показник помітно зросте, однак початок економічного піднесення дає всі підстави розраховувати на зростання попиту на робочу силу до цього часу.
Необхідно принципово змінити діючу систему пільг. Існування розвиненої системи пільг (в оподатковуванні, в оплаті цілої низки послуг тощо) є однією з болючих точок нинішньої соціальної політики. Прибічники її збереження підкреслюють, що в багатьох країнах військовим, приміром, крім зарплати надається ціла низка пільг. Але, по-перше, відповідна галузь відшкодовує збитки, які могли б зазнати через це, скажімо, транспортники. Тобто фактично відбувається перерозподіл коштів галузі між прямими й непрямими витратами на оплату праці. По-друге, і вартість, і обсяги використання цих пільг чітко визначені. У нас же й збитків галузь не відшкодовує, і вартість наданих пільг ніхто не рахує. При цьому не прагнуть до наведення порядку в обліку використаних (а не просто продекларованих) пільг насамперед ті структури, які їх надають.
Нині в українському законодавстві передбачено дев'ять видів багаторазових і чотири види одноразових пільг. Частина їх має забезпечувати певні привілеї особам, і без того мають досить коштів для існування, а частина спрямована на соціальну підтримку малозабезпечених верств населення. Найпоширеніші пільги на оплату проїзду в міському та приміському пасажирському транспорті, право на які має третина населення країни (фактично використовує ледь більше половини цієї третини), право на пільговий проїзд у міжміському транспорті (мають 13% населення, а використовують його - лише 2, 5%). На відміну від цього пільги на оплату житлово-комунальних послуг використовують 94% мають на них право (приблизно 8% населення, а з урахуванням членів родин - 14%). Взагалі лише 43% населення використовує своє право на ті чи інші пільги, причому їхня питома вага значно вища серед більш заможних верств.
Понад 70% отримувачів пільг - цілком забезпечені за українськими стандартами люди, а, наприклад, серед користувачів пільгами на оплату житлово-комунальних послуг, частка небідних сягає 77%.
Підводячи підсумки, хочу підкреслити необхідність мінімізації пільг і заміни їх грошовими виплатами. Крім усього іншого, пільга обмежує право вибору, приміром, пенсіонера між проїздом на трамваї та покупкою будь-яких товарів чи оплатою послуг.
Ті ж пільги, які будуть збережені, необхідно враховувати. Так, одним із напрямків упорядкування компенсацій транспортникам за безплатний проїзд пенсіонерів може стати видача кожному пенсіонеру певної - можна й необмеженої, але фіксованої - кількості талонів на проїзд, що відрізняються від загальних (аби запобігти їхньому використанню іншими громадянами). Такі талони слід буде здавати водієві чи кондуктору при проїзді, і таким чином вони потраплятимуть на транспортне підприємство. Тільки за фактичною вартістю пред'явлених талонів і має здійснюватися бюджетна компенсація цьому підприємству витрачених коштів.
Система соціальної підтримки вразливих верств населення повинна бути орієнтована на справді нужденних. Необхідно, щоб парламентарії нарешті подолали свою «сором'язливість» і назвали бідність бідністю. За цим має йти затвердження офіційних критеріїв і межі бідності, розробка механізму державної підтримки бідних верств суспільства.
Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори бідності, тобто на наявність у родині (домогосподарства) однієї або кількох характеристик, що тісно корелюють із бідністю, - наприклад, не менше ніж п'ятеро дітей у сім'ї, родина пенсіонерів (чи самотні пенсіонери) старші від 75 років і т.п. Перевага такого підходу - у спрощенні процедури надання допомоги і, відповідно, скорочення адміністративних витрат. А недоліки пов'язані з тим, що всі індикатори бідності є лише непрямими її характеристиками. Відповідно можуть виникати помилки в забезпеченні адресності - або неповнота охоплення бідних, або, навпаки, надання допомоги небідним.
Значною мірою попередити розпорошення коштів може так званий механізм самоідентифікації чи самоадресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, отримувати які прагнуть лише справді бідні верстви населення. Приміром, працездатним можуть бути запропоновані громадські роботи з оплатою, яка не перевищує межі бідності.
Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно підкреслити два основні її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто їх не потребує. При цьому мова не йде про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомоги (субсидії). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомоги та різних граничних значень доходу родини) важливо націлити її саме на бідні верстви суспільства.
Подолання бідності - завдання не одного дня. Настійно необхідною є координація різнопланових зусиль, визначення пріоритетів на коротко-, середньо-та довгострокову перспективу. Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру - грошовими виплатами, субсидіями, допомогою продуктами, одягом тощо) можна викоренити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом'якшення ж відносної бідності, пов'язаної насамперед з економічною нерівністю населення, потребує більше часу й зусиль в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті власної справи, отриманні необхідної кваліфікації). Що ж до суб'єктивної бідності, то для попередження викликаних нею соціальних конфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних інститутів суспільства.

5. Україна до 2015 року унічтожет бідність
Міністр праці та соціальної політики України Михайло Папієв упевнений в тому, що подолання бідності - це багатоетапний процес, протягом якого змінюються завдання й уточнюються критерії вимірювання бідності відповідно до соціально-економічним розвитком країни.
"Україна як одна з 191 держави-члена ООН узяла на себе зобов'язання увійти в 2015 рік, знищивши найбільш гострі прояви цієї соціальної недуги. З 2001 року в нашій країні поетапно реалізується Стратегія подолання бідності", - заявив він в інтерв'ю тижневику "Дзеркало тижня" , опублікованому в суботу.
За словами міністра, в світі немає жодної країни, яка подолала бідність. "Такі ж стратегії затверджують і в США, і в Німеччині, і в інших розвинених країнах. На перших двох етапах ми долали прояви крайньої бідності, тобто добивалися поліпшення умов життя громадян, які перебували за межею бідності, - деяких категорій інвалідів, самотніх матерів і тощо. Зараз реалізується третій етап стратегії, розрахований на 2005-2009 роки. Мова йде про заходи, спрямованих на підвищення рівня зайнятості, розвиток соціального страхування, удосконалення адресної соціальної допомоги, соціальну підтримку сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування. Крім того , здійснюється постійний моніторинг показників бідності ", - заявив Папієв.
Говорячи про конкретні вимірах бідності, він підкреслив, що їх оцінюють за складною формулою згідно з даними комплексного обстеження стану домогосподарств, що регулярно здійснюється Держкомстатом. "Якщо в 2001 році, наприклад, межа бідності становила 175 грн., А рівень бідності - 27,2%, то в 2005 році межа була встановлена ​​вже на позначці 365 грн., А рівень бідності при цьому становив 27,1%. Таким чином, підвищується межа бідності в грошовому вимірі, а інфляційні процеси в нашій державі враховуються безпосередньо у вимірі показників бідності ", - пояснив міністр, передає" ЛІГА ".
Крім того, він зазначив, що моніторинг показників бідності проводиться і за критерієм, визначеним ООН для країн регіону Центральної і Східної Європи в розмірі $ 4,3 за паритетом купівельної спроможності. "За цим критерієм рівень бідності в Україні у 2005 році становив 1,3% проти 3,2% у 2004-му і 11% - у 2001-му. Комплексно оцінюючи за різними критеріями всі зміни ситуації, можна зробити висновок, що вони відбуваються в позитивному напрямку, і ця динаміка збережеться і в наступному році ", - заявив Папієв.
При цьому він зазначив, що в даний час в Україні склалася "взагалі унікальна ситуація: бідність є проблемою і для працюючих". "Станом на червень 2006 року 814 тис. громадян України була нарахована зарплата нижча від мінімальної, встановленої законодавством, а зарплата 2,76 млн. чоловік була менше прожиткового мінімуму для працездатних осіб. На таких категоріях громадян необхідно зосередити особливу увагу. Саме тому прем'єр- міністр України визначив подолання бідності серед працюючих як один з основних пріоритетів соціальної політики на наступний рік ", - додав глава Мінпраці. / Газети "Деньги".

Висновок
На закінчення мені б хотілося зазначити, що мета даної роботи виконано. За допомогою наукової та методичної літератури я вивчила і проаналізувала проблеми бідності в країні.
Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство.
Середньомісячна ціна робочої сили в доларовому еквіваленті в Україні сягнула 2001 року лише 57,9 дол США, в 2002 році - 70,6, за перше півріччя 2003 року - 79,5 дол США. Тобто середньомісячна заробітна плата в Україні нижча від межі абсолютної бідності (4 дол США на людину в день). При цьому Україна за рівнем зарплати потрапляє в категорію країн, які вважаються бідними і розвиваються, а також безнадійно відстають від стандартів Європи. Чому за останні 10 років рівень споживання м'яса, молочних продуктів, фруктів знизився удвічі, цукру - на 20%, риби - в 1,6 рази, загальна захворюваність зросла на 10%, кількість хворих на активну форму туберкульозу побільшало на 34% (причому четверо з п'яти хворих - працездатного віку), тривалість життя знизилася в середньому на три роки, забезпеченість населення телевізорами зменшилася в 5 разів, холодильниками - у 2,5 разу, годинниками - майже в 6 разів, пральними машинами - удвічі, велосипедами й мотоциклами - в 15 разів тощо?

Список літератури
1. В. Максимова, А. Шишов. "Ринкова економіка" Підручник. Україна, 2000
2. П.Г. Єрмішина Основи економічної теорії. М.: Промінь, 2001. с. 134.
3. П.Г. Єрмішина Основи економічної теорії. М.: Промінь, 2001. с.150-151.
4. Камаєв В.Д. Підручник з основ економічної теорії (економіка) - М.: Владос, 2002. с.116.
5. Амбарцум А.А. Економіка: навчальний посібник для вузів. - М.: Банки і біржі, ЮНИТИ, 1997.
6. Великий економічний словник / За ред. О.М. Азріліяна. - 3-е вид. - М.: Інститут нової економіки, 1998.
7. Валовий Д.В. Ринкова економіка. Виникнення, еволюція та сутність. - М.: ИНФРА-М, 1997.
8. Заблоцькій Б.Ф. та ін Економіка України. - Львів: Львівський Банківський коледж Національного банку України, 1997.
9. Камаєв В.Д. Економічна теорія: Підручник - Гуманит. вид. центр ВЛАДОС, 1998.
10.Прусова Л.Г. Економіка в питаннях і відповідях. - К.: АТЗТ «Експрес-об'ява», 1998.
11.Основі економічної Теорії: поліекономічній аспект: Підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. - К.: Вища шк., 1994.
12.Современная економіка. Загальнодоступна навчальний курс. Ростов н / Д.: вид-во «Фенікс», 1998.
13.Теоретіческая економіка. Політекономія: Підручник для вузів / Під ред. Г.П. Журавльової. - М.: Банки і біржі, ЮНИТИ, 1997.