Натовська проблематика, зумовлена насамперед розширенням блоку на схід, здається, перестає бути головним болем для політичної еліти та засобів масової інформації Росії. Значною мірою це обумовлено тим, що зустрічі у верхах у Парижі, Мадриді і Денвері (дві з них за участю президента Б. Єльцина), якщо і не поставили крапку в чотирирічному протистоянні Росії із Заходом, з країнами Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) з цього питання, то безумовно перевели його на рівень більш низької інтенсивності, де безальтернативне протиборство, як здається, поступається місцем пошуків взаємоприйнятних рішень. Виникла пауза дозволяє більш глибоко осмислити ті зміни, які позначилися у відносинах Росії і НАТО (у більш широкому плані - Заходу і країн ЦСЄ) в середині 1997 р.
У самому справі 9 липня в Мадриді сесія Ради НАТО на вищому рівні, незважаючи на рішучі заперечення Москви, задовольнила заявку перших трьох країн Центральної та Східної Європи на вступ до альянсу: його розширення на схід не тільки фактично, а й юридично зумовлене (у грудні 1997 р. три країни - Угорщина, Польща, Чехія - по завершенні переговорів підписали протоколи про вступ, після чого піде тривала процедура їх ратифікації усіма 16 нинішніми членами блоку). Більш того, за наполяганням насамперед Франції, було вирішено, що в 1999 р. до цих трьом державам приєднаються Румунія і Словенія, а можливо і ще хтось. Що ж стосується країн Прибалтики, то, хоча в документах сесії час їх прийому до альянсу конкретно не визначено, члени його вважали за потрібне ще раз підкреслити, що він залишається відкритим для приєднання й інших держав, що відповідають спільним для всіх критеріям.
Всі ці рішення і позначені плани на майбутнє не дуже приємні російському політичному істеблішменту, який зробив все мислиме і немислиме для запобігання просування НАТО на схід. Проте Москва, мабуть, мудро зрозуміла, що махати кулаками після бійки - справа безнадійна. До того ж напередодні цього вона отримала два втішних призу, які, на думку Заходу, мали пом'якшити майбутній удар: на зустрічі у верхах у Парижі 27 травня главами держав та урядів країн НАТО і Росії був підписаний Основоположний акт, який визначив на перспективу сфери, норми та механізми їх взаємовідносин. Тим самим було позначено широке поле для можливого стратегічного партнерства Росії і НАТО. У Денвері (20-22 червня 1997 р.) на зустрічі у верхах сім найбільш розвинених країн Заходу зробили спробу підняти міжнародний статус зажурився було Росії: вона стала членом (хоча і усіченим) тепер вже "вісімки", пізніше її прийняли в Паризький клуб кредиторів і обіцяли прийняти (правда, вже вкотре) до Світової організації торгівлі. У принципі ж вона знайшла все те, що можна було отримати і без мобілізації суспільства на всебічну боротьбу з розширенням НАТО.
Багато західних експертів вважають Денвер свідомої поступкою Москві (хоча і не адекватною) за те, що повинно було відбутися в Мадриді. Так це чи ні - залежить від точки зору, але російське офіційне політичне керівництво стверджує: у питанні розширення НАТО на схід воно досягло за все, чого можна було досягти в ситуації, що склалася. Напевно, це справедливо, якщо скинути з рахунків той факт, що сама ця ситуація, для Росії украй невигідна, багато в чому стала результатом недалекоглядності її власних політиків та експертів. І не стільки Париж чи Денвер спонукали Москву в кінцевому рахунку розрядити ситуацію, скільки розуміння, що вона не здатна запобігти розширенню НАТО без значних збитків для неї самої, а її спроби представити свої національні інтереси в якості орієнтира зовнішньополітичної діяльності інших суверенних держав навряд чи легітимні. В усякому разі можна, як здається, сподіватися, що найбільш безславна сторінка в новітній історії російської дипломатії перегорнуто.
Сьогодні, коли проблема розширення не тисне на російське суспільство своєю безпорадністю, коли істерична пропаганда залякування обивателя поступається місцем тверезому аналізу, саме час спробувати зрозуміти і засвоїти уроки цього чотирирічного протиборства для подальшої поведінки країни на світовій арені. А вони, мабуть, зводяться до наступного.
По-перше, щоб знову не потрапити в принизливе становище, Росії, її політичного істеблішменту потрібно навчитися порівнювати свої наміри в зовнішньому світі з реальними ресурсами, які країна в змозі виділити на зовнішньополітичну діяльність (без шкоди для внутрішніх потреб).
По-друге, усвідомити, що міжнародні можливості держави визначаються його реальною вагою у світі (Росія займає 14-е місце за розмірами ВВП), не тим, що ми думаємо чи говоримо про себе, своїй силі (що розуміється не тільки як військова міць, але та як здатність впливати на поведінку інших держав, на хід світових подій), а тим, як нас, нашу силу сприймають інші. Можна скільки завгодно повторювати, що "без Росії не може бути вирішена жодна проблема в світі", але це твердження так і залишиться на рівні декларації, якщо воно не буде підкріплене реальним потенціалом країни. У світі і навіть у Європі можна налічити десятки і сотні проблем, які можуть бути вирішені і вирішуються без участі Росії, натовська-лише одна з них. Корисно згадати і власний минулий досвід: коли СРСР (вустами Сталіна, як би ми до нього нині не ставилися), що попереджав про недовговічність ядерної монополії США, підірвав в 1949 р. свою першу атомну бомбу, на американців найбільше враження справило не стільки саме це подія, скільки те, що Кремль не оголосив про нього, як ніби-то мова йшла про якийсь ординарну факті (на ділі изменившем всю конфігурацію сил у тодішньому світі, що перетворив СРСР у другу супердержаву). Вашингтон дізнався про радянську ядерній бомбі лише зі своїх розвідувальних джерел. Російські ж політики і експерти на початку 90-х років, виступаючи проти розширення НАТО, стрясали повітря погрозами, які вони жодним чином не могли реалізувати. І про це знали і вони самі, і їхні опоненти. А це дискредитувало не тільки загрози, політиків, а й саму країну.
По-третє, у міжнародній практиці корисно слідувати відомій істині: ніколи не кажи "ніколи" ("ми ніколи не допустимо", "ми ніколи не погодимось"). Традиційне радянське "ні" будь-західній ініціативи, хоча і було контрпродуктивним для країни, не кажучи вже про те, що дратувало міжнародне співтовариство небажанням йти на компроміс, можливо, мало якийсь сенс, оскільки за ним маячила найбільша військова міць у світі. Росія ж у її нинішньому передінфарктному стані, зазнавши військову поразку в Чечні, навряд чи може дозволити собі висувати ультимативні вимоги незалежним державам: це лише призводить до результату, зворотному очікуваному. Жодне поважає себе, не погодиться з тим, що якесь інше має право вето на його суверенні рішення. У всякому разі в цій ситуації безальтернативне російське "ні" зробило розширення НАТО на схід неминучим.
По-четверте, національні інтереси різних держав зазвичай неідентичні. Вони можуть бути протилежними, можуть стикуватися або пристосовуватися один до одного. Але важко уявити собі, що національні інтереси Росії (до того ж офіційно так і не озвучені) можуть бути нав'язані іншому незалежній державі в якості їх власних-таке можливе лише в умовах абсолютної васальної залежності. Їх можуть поважати чи ігнорувати в залежності від обставин, серед яких не останнє місце займає те, що ви пропонуєте іншим і що очікуєте від них. І якщо Росія хоче, щоб її інтереси на міжнародній арені поважалися і приймалися в розрахунок іншими державами, то це можливо лише в тому випадку, якщо вона веде себе адекватним чином по відношенню до них. Оскільки ж Москва в системі своїх зовнішньополітичних пріоритетів відсунула держави ЦСЄ на останнє місце, оскільки вона сама з великодержавним зарозумілістю не виявляє бажання зрозуміти, чому ці країни мають намір вчинити таким, а не іншим чином, то важко очікувати від них, що вони не дадуть їй тим ж.
По-п'яте, не можна змішувати зовнішню політику з ідеологічної кампанією, більше того, видавати бажане за дійсне. У ході "многотрудного" боротьби проти розширення НАТО багато російських політиків, експерти, журналісти вважали за краще оперувати тільки тими фактами і думками, які відповідали їх власним баченням проблеми, абсолютно ігноруючи ті з них, які цьому баченню не відповідали. У російській пресі і на телебаченні наводилися думки колишніх престарілих держсекретарів (міністрів закордонних справ) і відставних генералів, які давно вже не мають ніякого впливу на зовнішню політику своїх країн, коментарі окремих журналістів чи експертів, персональне бачення проблеми яких видавалося за громадську думку Заходу. Як в минулі радянські часи висувався "залізний аргумент" стосовно того, що правлячі кола або адміністрації натовських (східноєвропейських) країн на відміну від нас не представляють думку широких трудящих мас. Тому результат угорського референдуму з питання про вступ країни до альянсу (85% учасників голосування відповіли "так") виявився для російських експертів шокуючим. Значна ставка робилася на розбіжності в таборі за ладних союзників з питання розширення НАТО (розбіжності справді мали місце: наш найкращий друг Клінтон пропонував включити в "першу хвилю" прийнятих три держави ЦСЄ, а наш ще більш кращий друг Ширак - п'ять). Приватні прихильності лідерів навряд чи могли встати над національними інтересами представляються ними держав. Не менша ставка робилася і на фінансовий тягар розширення, нібито непомірне для Заходу. Називалися цифри від 50 до 100 млрд. дол (за останніми оцінками -25-35 млрд. дол), але забували згадати, що ці можливі витрати треба розділити на 19 держав і на 10-15 років, протягом яких вони можуть бути затребувані.
Ці уроки (оскільки Москва традиційно вважає за краще вчитися на власних помилках, ігноруючи досвід інших) особливо корисні в світлі того, що російсько-натовські відносини перебувають у стадії переосмислення та становлення. Вони можуть розвиватися (в тому числі і в бажаному для нас напрямку) лише на базі об'єктивно існуючих реалій, а не міфів та ілюзій. Більше того, вони можуть будуватися лише на базі того позитиву, який був досягнутий в результаті важких російсько-натовських дебатів.
Найбільш ж знаменною і позитивним досягненням в нинішній ситуації безсумнівно є Основоположний акт "Росія-НАТО", що відкриває перед його учасниками нові можливості і далекосяжні перспективи співпраці на ниві євроатлантичної безпеки в інтересах обох сторін. Між тим інтереси ці, змикаються десь у піднебессі, часто розходяться на землі. Тому, щоб не відчувати нових розчарувань, партнерам необхідно адекватно представляти, що Росія може очікувати від узгодженого ними в Парижі документа і чого їй чекати не слід.
Перш за все необхідно усвідомити, що Основоположний акт не юридичний, а політичний документ. Це не договір, чого так хотіла Росія, а політичне зобов'язання сторін, не більше; російський президент цілком обгрунтовано порівняв його з Гельсінським (Заключним) актом, який також є не юридичним, а політичним зобов'язанням.
Документ носить компромісний характер. Це система взаємних поступок (а не чиясь перемога), у ряді випадків - зниження планки політичних зобов'язань, які в результаті цього сформульовані іноді надто загально, що створює можливість їх різної інтерпретації сторонами (що вже й має місце); це не недолік, це реальність, з якою і Росії і НАТО доведеться мати справу.
Основоположний акт може працювати лише на основі консенсусу: фактично він дає право вето і тієї й іншої сторони при розгляді питань, віднесених до його компетенції; знову ж таки це не недолік, певною мірою, швидше гідність, оскільки необхідність консенсусу об'єктивно підштовхуватиме обидві сторони, якщо вони зацікавлені в спільному рішенні, до взаємної поваги (обліку) їх національних інтересів, до взаємної стикування.
Нарешті, акт об'єктивно відображає зацікавленість як Росії, так і Заходу в його функціонуванні: Росія зараз не може (і не хоче бути) в НАТО, тому ситуація не бути повним членом альянсу і в той же час присутній в ньому, мабуть, найбільш влаштовує її, це влаштовує і Захід, оскільки він ще не готовий прийняти Росію у свої структури, але в той же час не хотів би втрачати взаємодію з нею. Тому лише надзвичайні обставини можуть змінити цю обопільну зацікавленість.
Оскільки Основоположний акт відображає дійсні інтереси двох сторін, не завжди і не в усьому збігаються, оскільки він фактично заснований на їх компромісі, остільки внутрішньо він неминуче суперечливий за своїм змістом. Фактично він складається з двох частин, що несуть різну, певною мірою навіть у чомусь протилежну за своєю значимістю навантаження.
Справді, в першій мова йде про взаємну безпеку, але головним чином про гарантії безпеки Росії; в цьому випадку Москва об'єктивно, незалежно від декларованих нею цілей, продовжує бачити в НАТО передусім потенційного супротивника. Очевидно, що певні гарантії необхідні тій чи іншій країні лише тоді, коли очікується або не виключається напад на неї ззовні (Канада не вимагає гарантій ненападу на неї США, оскільки це дружні держави, що виключають можливість використання військової сили один проти одного). У другій частині Основоположного акту "Росія-НАТО" мова йде про напрямки та механізми їх співпраці з широкого кола проблем, і, отже, Росія об'єктивно, незалежно від наявних (нехай і приховано) або декларованих побоювань бачить в НАТО надійного партнера по досягненню загальної мети забезпечення європейської безпеки.
Друге протиріччя є дзеркальним відображенням першого. Дійсно, з одного боку, весь документ побудований таким чином, що виходить з визнання Росією розширення НАТО. Саме у зв'язку з цим альянс дає їй певні гарантії (хоча і в туманній формі): підтверджує готовність не розміщувати ядерну зброю, а також іноземні війська на територіях нових членів союзу, не просувати інфраструктуру блоку до російських кордонів (це неважко зробити, оскільки у НАТО пряме зіткнення з Росією мінімально). У документі зафіксовано, що обидві сторони погодилися з тим, що будь-яка держава сама має право визначати, з ким йому вступати або не вступати в союзи. З іншого - Москва продовжує стверджувати, що підписання нею документа не означає визнання законності розширення або згоди з ним: більше того, Росія офіційно заявила, що в разі подальшого розширення НАТО на пострадянський простір (країни Прибалтики, України) вона неминуче дезавуює підписаний у Парижі документ .
Враховуючи окреслені вище рамки, вже на цій стадії можна зробити прогноз найбільш загального характеру. Він зводиться до того, що Основоположний акт буде працювати, стане фундаментом взаємодії Росії і НАТО лише остільки, оскільки він політично (в стратегічному плані) вигідний обом сторонам і оскільки між ними будуть зберігатися дружні відносини. Він стане нічого не вартим декларацією, якщо відносини будуть недружніми або політично невигідні того чи іншого партнера. Це доля всіх політичних документів (зобов'язань), заснованих на взаємній компромісі, але не закріплених юридично. Найбільш разючий приклад є Гельсінський акт, який фактично не працював ціле десятиліття після підписання (більше того, брежнєвське керівництво не Чаяло, як від нього позбутися). Можна згадати документ "Основи взаємовідносин між СРСР і США", підписаний лідерами двох держав у 1972 р., значною мірою девальвований Картерівський кампанією за права людини, розміщенням радянських ракет SS-20, націлених на Західну Європу, радянським вторгненням до Афганістану. Політичний характер документа, підписаного між Росією і НАТО, фактично робить реальним лише одне зобов'язання 'НАТО (Росія) зобов'язується вести себе добре по відношенню до Росії (НАТО), якщо Росія (НАТО) буде добре поводитися по відношенню до НАТО (Росії).
Але щоб і це взаємне зобов'язання запрацювало, Москві врешті-решт треба визначитися зі своїм баченням НАТО - це потенційний противник, який має намір закріпити вигідні для себе зміни конфігурації сил в Європі після закінчення холодної війни і звести до мінімуму міжнародний вплив Росії, або стратегічний партнер, з яким вона на рівних готова споруджувати загальну будівлю нового європейського (світового) порядку? Перше Москва вже випробувала, і цей експеримент сприяв краху її політичної системи, друге плутає її своєю невідомістю. Точно так само їй треба вирішити для себе, чим є для неї Основоположний акт: спробою врятувати своє обличчя або новою парадигмою її відносин із Заходом. Очевидно лише одне - поєднати те й інше навряд чи вдасться.
Тим часом поліпшення відносин між Росією і НАТО, кодифікація їх принципів у спільному політичному документі, створення механізмів взаємодії і розширення його сфери, спільна миротворча діяльність створюють для Росії нові можливості вирішити ті проблеми, які нині стримують реалізацію її національних інтересів і розширення її впливу в Європі та світі в цілому. І таких проблем чимало. Ось тільки основні серед них:
запобігти розколу в Європі, який в разі продовження протиборства був би, по-перше, неминучий, а по-друге, не вигідний насамперед Росії, бо він спричинив би за собою поступове сповзання не тільки до "холодного миру" на континенті, а й до ізоляції її самої. 250 років татарського ярма і 70 років комуністичного з усією очевидністю виявили історичні наслідки роз'єднання Росії з європейською цивілізацією;
призупинити погіршення відносин Росії із Заходом, звідки вона продовжує черпати не тільки досвід, ідеї, цінності, технологію, інвестиції, а й фінансові ресурси, необхідні для виплати зарплати мільйонам людей, яким власне держава не в змозі компенсувати їхню працю. Знайти нові форми інтеграції з європейськими структурами, в яких вона ще не представлена;
нормалізувати, нарешті, відносини з країнами ЦСЄ, які з часів їх "оксамитових революцій" залишають бажати кращого. Наше і їх минуле відзначено не тільки історичними упередженнями, роз'єднують нас до цих пір, але і загальними долями народів, що потрапили під комуністичний каток. Можна очікувати, що після формального вступу в НАТО ці країни відчують себе більш упевненими в собі і у своїй безпеці. У цьому випадку вони можуть піти назустріч Росії набагато далі, ніж вони це можуть дозволити собі сьогодні. Нам не слід забувати, що наш шлях до Європи лежить через ці країни, через кілька років вони будуть вирішувати, чи пустити нас до ЄС і НАТО. У кінцевому рахунку, їх позиція багато в чому може посилити або послабити антиросійський потенціал цих організацій;
зняти з порядку денного нашої внутрішньої і зовнішньої політики проблему розширення НАТО, бо вона не варта того, щоб приділяти їй стільки уваги, відволікаючи час і енергію суспільства від вирішення дійсно важливих і злободенних задач. Розмивання образу "ворога" позбавить можливості списувати на нього причини всіх наших негараздів і труднощів, і суспільство швидко прийде до розуміння, що витоки всіх наших невдач - ми самі. МВФ дає Росії мільярдні кредити не тому, що сподівається позбавити її незалежності, а тому, що ці кредити просять у нього її політичні керівники, що перекладають тягар оплати цих боргів на наступне покоління:
отримати набагато більші можливості, ніж ми володіємо нині, впливати на формування та реалізацію натовської політики, насамперед у будівництві нової системи безпеки в Європі. Це важливо. Росія, звичайно, не буде мати право вето (за винятком рішень, що приймаються Радою "Росія-НАТО"), оскільки вона - не член союзу. Але, не будучи членом союзу, вона, тим не менш, вже присутніх в ньому. Саме це присутність (так само як і натовське присутність в Москві), не кажучи вже про діяльність її постійних представників, утруднить для НАТО прийняття рішень, що йдуть врозріз з інтересами Росії. Проте багато що залежатиме від професійного рівня російських представників в альянсі, від їх гнучкості, твердості і, головне, від їхнього вміння знайти спільну мову з натовської бюрократією, перш за все з її верхівкою (спільну мову і у вузькому значенні слова: Москва посилає представником в НАТО генерала, що не володіє англійською, що на 75% ~ незважаючи на всю його досвідченим - знижує ефект його присутності в блоці. Неначе в усій російській армії немає генерала, що говорить по-англійськи, на мову міжнаціонального спілкування в альянсі);
приступити, нарешті, до давно назрілої військової реформи в Росії, вивільнивши для цього необхідні час і ресурси. У цьому плані все більш тісне зіткнення військових структур Росії і НАТО, все більш тісне їх взаємодія, участь у спільних маневрах та миротворчих опера цілх може сприяти становленню громадянського контролю над російською армією, її демократизації, а також переходу російської армії на професійну основу;
перейти від забезпечення безпеки Росії (у військовому плані) головним чином за рахунок національних зусиль (спроби Москви створити систему колективної безпеки в рамках СНД навряд чи можна вважати успішними) до забезпечення її безпеки в рамках міжнародного (європейського) співробітництва. Це дозволило б Росії мати той самий рівень безпеки з меншими витратами і при кількісно меншою армії;
зняти з порядку денного питання про "відповідні заходи", які, якщо б їх довелося приймати, в кінцевому рахунку могли б виявитися контрпродуктивними і більш дорогими для самої Росії, ніж для західно-та східноєвропейських її опонентів. До того ж вона знову опинилася б у компанії міжнародних ізгоїв, з якої вона з такими труднощами вийшла в результаті політики демократизації і реформ;
забезпечити гідний вихід Росії з тієї заплутаної ситуації, в якій вона опинилася в значній мірі по своїй волі.
Всі перераховані можливості можуть бути реалізовані при нормальному функціонуванні Основоположного акту, при позитивному розвитку російсько-натовських відносин. Доводиться брати до уваги, що ці нормальні і позитивні умови можуть існувати не завжди. На них будуть мати вплив, часом негативне, чинники як зовнішні, так і внутрішні по відношенню до акта і взаємодії двох сторін. Тому корисно вже зараз спробувати уявити собі, звідки і від чого можуть виходити загрози цього нормальному функціонуванню та розвитку.
Здається, що внутрішня ситуація як у Росії, так і в країнах НАТО буде надавати найбільший вплив на реалізацію угод, досягнутих в Парижі. У Росії опозиція, особливо комуно-патріотична, намагалася охарактеризувати їх як зраду національних інтересів. Але і правляча угруповання не скоро забуде те приниження, яке вона зазнала у зв'язку з провалом власних спроб зупинити просування НАТО на схід (благо, що російське суспільство, індиферентне до зовнішнього світу, не дуже-то засмучувався з приводу цієї невдачі). Вже зараз можна передбачити, що основним об'єктом її "помсти" стануть Сполучені Штати, головні, на думку Москви, організатори цієї "антиросійської провокації", і країни ЦСЄ, які забули, з чиїх рук вони отримали (здається, втретє) свою незалежність. Представляється, що при погіршенні внутрішньої ситуації, наростання невдоволення з боку тих, хто ще не відчув довгоочікуваних вигод від відбуваються в країні перетворень, і опозиція і влада може свідомо сприяти загостренню російсько-натовських відносин, щоб переключити увагу суспільства з проблем внутрішніх на проблеми зовнішні.
Не виключено, що подібне може статися і в деяких країнах НАТО або ЦСЄ, де антиросійський потенціал ще далеко не вичерпаний. Розбіжність національних інтересів Росії і основних країн НАТО, перш за все США, за межами євроатлантичної зони, якщо момент для стикування буде упущений, також може зашкодити російсько-натівського партнерства. Намагання Росії переорієнтувати свою політику у східному напрямку, роблячи при цьому основну ставку на антизахідні режими, можуть несприятливо позначитися на функціонуванні Основоположного акту. Правда, тут у Заходу, мабуть, є певна диференціація (вона є і в рамках самого Заходу): одна справа, коли мова йде про Китай і навіть Ірані, інше - про Лівії та Іраку. Підвищена активність НАТО або окремих його членів в зоні пострадянського простору, особливо на Україну і в Прибалтиці, також може бути сприйнята Москвою як недружня по відношенню до неї акція. Тому вислів Клінтона про те, що для країн Балтії-двері в НАТО залишаються відкритими, викликало роздратування російської політичної еліти. Більш ранні заяви, так само як і фіксовані позиції з низки проблем, можуть бумерангом вдарити по російсько-атлантичному партнерству. Можливо, заява російського президента і офіційних представників МЗС РФ про те, що подальше розширення НАТО не повинна поширюватися на пострадянський простір, може бути (і швидше за все буде) інтерпретовано США і їх союзниками як чергова спроба Москви накласти вето на суверенні права незалежних держав. Схоже, що подібні проблеми краще вирішуються методами "тихої дипломатії", ніж гучними деклараціями, позбавляють гнучкості обидві сторони. До зростання взаємної недовіри може призвести вихід миротворчих операцій за межі виданого мандата, чи йде мова про Югославії, грузино-абхазькому конфлікті або кризу в Таджикистані.
Разом з тим навряд чи правомірно перебільшувати значимість цих загроз. Дипломатія для того й існує, щоб амортизувати взаємне невдоволення. Крім того, передбачені Основним актом механізми, і перш за все Рада "Росія-НАТО", крім усього іншого для того і створені, щоб вирішувати подібні можливі розбіжності. І якщо збережеться зацікавленість обох сторін у підтриманні дружніх відносин, то навряд чи подібні проблеми здатні зруйнувати налагоджувати партнерство. Більше того, політику Москви після мадридських домовленостей про розширення слід оцінювати не за тим, що вона зробила, а в світлі того, що вона не зробила (чого не сталося). Росія не анулювала договори про роззброєння, не стала розгортати тактичну ядерну зброю, не стала більш антизахідної, ніж вона була до цього. Вона не виявилася і в ізоляції, скоріше навпаки. Комуністи і крайні націоналісти не посилили, як передбачалося деякими російськими експертами, своїх позицій, - напевно, зростання або падіння їх впливу залежить не стільки від того, що робиться зовні, скільки від того, що відбувається усередині країни.
У середовищі російської політичної та військової еліти позначається поворот до розширення взаємодії з НАТО, використання можливостей, які створюються Основоположним актом. Регулярно, хоча і на різному рівні (міністри, посли), збирається Рада "Росія-НАТО" у складі представників 17 держав. У Брюсселі побували міністр оборони І. Сергєєв та начальник Генерального штабу ЗС А. Квашніна. Йде структурне оформлення російсько-натовського взаємодії: Москва нарешті-то створює представництво РФ при альянсі, в ході візиту А. Квашніна було прийнято рішення організувати постійний спільний російсько-натовський Військовий комітет, відбулося перше його засідання.
Тим часом ряд обставин у функціонуванні виникають структур викликає деяку настороженість. Співпраця Росії та НАТО розгортається, в усякому разі поки, головним чином на "верхівковому" рівні, а проте йому пора спускатися "в народ". У Раді, так само як і у Військовому комітеті, на одного російського представника припадає 16 натовських, і кожен з них хотів би "озвучити" себе. З цим нічого не поробиш, така структура всіх органів союзу (у майбутньому їх стане більше). Але бідному російському представнику доведеться 16 разів послухати і тільки один раз відповісти. Втім, все це можна вважати хворобами росту, а вони виліковні. Головне ж, як любив говорити Горбачов, - "процес пішов".
Можна як завгодно ставитися до НАТО, США, Західній Європі, але при цьому не можна не визнати, що в післявоєнний період їх зусиллями було створено велика євроатлантична зона миру. Держави ліберально-демократичного спрямування, її складові, ніколи не вели і в осяжному майбутньому не мають наміру вести війни один проти одного, хоча між ними часом і виникали гострі конфлікти (греко-турецьке протиборство, яке перейшло в 1974 р. у збройні зіткнення, навряд чи порушує цю тенденцію, оскільки в обох країнах у той період при владі стояли антидемократичні військові хунти). В інтересах Росії - стати в тій чи іншій формі органічною частиною цієї зони.
Варіанти російської політики щодо НАТО
Вони багато в чому зумовлюються, по-перше, тим, чого Москва чекає від російсько-натовських взаємин, по-друге, тим, чого чекає від них інша сторона, по-третє, тим, якою буде реакція Росії (за змістом і за формою) на ті кроки НАТО, які не будуть її влаштовувати.
Якщо припустити, що ваші цілі негативні, тобто якщо наша цільова установка складається в тому, щоб призупинити, обмежити, повернути назад процес розширення НАТО, або, принаймні, підняти його ціну як для нинішніх членів, так і для знову йдуть на союз, то можливі шляхи російської дипломатії могли б зводитися до наступного:
НІ РОЗШИРЕННЮ. Зберегти традиційну для останніх років лінію - офіційно не визнавати розширення НАТО на схід, ні нинішній, ні майбутнє, поступово згортаючи існуюче обмежене взаємодія з альянсом, даючи зрозуміти його керівництву, що воно могло б не тільки зберегтися, але стати ширше і глибше, якщо б альянс відіграв назад своє рішення або, як мінімум, призупинив його. Можна очікувати, що НАТО навряд чи піде на задоволення подібних вимог, розглядаючи їх у кращому випадку як шантаж, в гіршому - як блеф. Швидше за все Північноатлантичний союз, усвідомлюючи безсилля Росії і декларативність її заяв, відповість тим, що прискорить вирішення питання про вступ до своїх лав країн Балтії, а можливо і Україною, якщо така подасть заявку. Якщо це відбудеться, то Москва у відповідності зі своїм попередженням, привселюдно озвучених президентом, буде змушена заморозити свою участь в Основоположному акті або взагалі вийти з нього. Відносини Росії і Заходу перейдуть у стадію прохолодного миру, якщо не протиборства, Східна Європа прискорить свою інтеграцію в західні структури, залишаючи Москви на узбіччі цього процесу. Європа повернеться до нового розділу, який Москва так сподівалася попередити. Росія знову, як і на початку 80-х років, буде протистояти всьому світу, сплачуючи за це більш високу ціну, ніж раніше. Разом з тим вона збереже свободу рук для активізації своєї політики на всіх напрямках, сподіваючись стати незалежним центром сили. Вона не буде пов'язана жодними зобов'язаннями у питаннях створення нової системи європейської безпеки, вона може брати участь у ній, а може і ні, роблячи наголос на забезпечення своєї безпеки національними зусиллями. Рада 17-ти перетвориться на орган, де сторони будуть в основному пред'являти претензії Один до одного. Розрахунок буде будуватися на тому, що змінюється в світі та Європі ситуація буде підточувати підвалини НАТО. Однак подібна лінія пасивна, вона віддає ініціативу Заходу. Більш того, вона втрачає можливість використовувати його досвід, технологію і фінансові ресурси для модернізації країни. У цих умовах Росія не висловлює ніякого прагнення до нормалізації своїх відносин з державами Центральної та Східної Європи, які, сплачуючи їй тією ж монетою, будуть міцно стояти на її шляху до Заходу, прагнучи посилити антиросійський потенціал блоку. НАТО, відчуваючи зростаючу ворожість з боку Росії, знайде не тільки нових членів, але й другого дихання.
СОЮЗ З антизахідні режими. Зберігаючи ту ж традиційну лінію, Росія, разом з тим, зробила б спроби зробити свою політику більш динамічною, створити потенціал тиску на НАТО, розвиваючи політичну активність у східному та південному напрямках. Цей потенціал тиску міг би значно зрости, якщо Росія, не перериваючи формального партнерства з альянсом, зуміла б насамперед домогтися створення працездатною і, на перший погляд, багатообіцяючої осі Москва-Пекін (перспектива нової "великої дружби", якщо б і не злякала Захід , то у всякому разі насторожила б його), посилити взаємозалежність з Іраном, іншими країнами антизахідного настрою, всіляко допомагаючи нарощуванню їх військового потенціалу. Росія у формально зберігається діалозі з НАТО таким чином виступала б не тільки від себе особисто, а претендувала б на те, що вона виражає певний напрям глобального розвитку, з яким Заходу в перспективі важко було б не зважати. Разом з тим представляється, що Китай навряд чи піде на рівноправний і тісний союз з Росією, оскільки у нього є свої інтереси на американському напрямі, якими він навряд чи зважиться пожертвувати заради малообещающей дружби з слабшає Москвою. До того ж навряд чи сьогодні можна з достатньою впевненістю спрогнозувати розвиток самої КНР на перспективу. Хоча її економічні успіхи безперечні, їй ще належить пройти стадію політичних реформ. Крім того, в Китаї все більше загострюються і міжнаціональні відносини. Не дуже ясно, чи вдасться Пекіну пройти ці ступені, зберігаючи стабільність. Без участі ж Китаю спроби Москви об'єднатися з антизахідними режимами, створити на цій основі життєздатну коаліцію, виявляться малопродуктивними. Більш того, Росія знову може опинитися в родині міжнародних ізгоїв.
ЦЕНТР СИЛИ З ОПОРОЮ НА СНД. Інший спосіб створити потенціал тиску на НАТО - зосередити зусилля Росії на будівництві системи колективної безпеки (або ще краще - колективної оборони) в рамках СНД. Крім потенціалу тиску Росія могла б претендувати на роль моста між двома блоками, будучи єдиною державою, формально представленим в обох сферах. У цьому випадку система європейської безпеки, як і раніше, лежала б на двох опорах, була б біполярної, але не конфронтаційного, а більш-менш співпрацює типу. Труднощі, можливо, і переборна, полягає в тому, що на нинішньому етапі створити об'єднані військові структури в рамках СНД для Росії буде або неможливо, або руйнівно. Важливо й інше: найбільш далекоглядні керівники ряду країн СНД намагаються у власних егоїстичних інтересах грати на протиріччях між Росією і Заходом, а в ряді випадків просто є пішаками у геополітичній грі зовнішніх сил (України, Азербайджан, Узбекистан, Молдова).
РОЗРАХУНКИ НА РОЗКОЛ СОЮЗУ. Росія у свою чергу могла б спробувати активно використовувати суперечності, що існують між західними союзниками (включаючи знову приєдналися держави) для уповільнення, обмеження або призупинення процесу розширення блоку. До числа подібних протиріч можна віднести розбіжності між середземноморськими і центральноєвропейськими членами блоку, розбіжності між США і Західною Європою з проблем європеїзації альянсу, призначення командувача південним флангом НАТО, розподілу між його членами фінансового тягаря у випадку розширення, черговості прийому східноєвропейських країн до союзу. Не виключені негаразди між прийнятими в союз і залишаються за бортом країнами ЦСЄ з приводу поширення процесу розширення НАТО на пострадянський простір. Москва могла б використати розбіжності між США і Західною Європою з питань мірорегулірованія, нового світового порядку. У самій Америці йдуть дебати, суть яких зводиться до того, що Вашингтон вирішив свою основну проблему в Європі, розтрощивши тут комунізм, і в цих умовах було б більш доцільно скоротити американську відповідальність за неї, поклавши частину тягаря цієї відповідальності на самих європейців. Самі ж США могли б зосередитися на будівництві перспективного азіатсько-тихоокеанського співтовариства. У самому справі, враховуючи, що незгода між союзниками - такий же постійний елемент їх взаємовідносин, як і згоду, Росія теоретично в будь-який момент може задіяти механізм політики, що базується на принципі "розділяй і володарюй". Практика, проте, виявляє, що будь-які спроби Росії (як колись і СРСР) роз'єднати західних союзників, як правило (у тому числі і з-за примітивності використовуваних методів), вели до абсолютно протилежного результату. Крім того, доводиться враховувати, що в трансатлантичних відносинах є свій механізм подолання протиріч, непогано працює, як показала 50-річна практика взаємин союзників і партнерів.
ПІДВИЩИТИ ЦІНУ РОЗШИРЕННЯ. Росія може, нарешті, задіяти відповідні заходи - розірвати Договір з РСМД, націливши заборонені їм ракети на країни ЦСЄ та Західної Європи; вийти з Договору щодо скорочення звичайних озброєнь у Європі; відновити системи тактичної ядерної зброї; відмовитися від ратифікації Договору СНО-2; підтримати антиамериканський дряхліючий режим на Кубі; замість скорочення армії почати нарощувати її в європейській частині країни; полякати економічними санкціями Україні і Прибалтику, добре, що привід для цього завжди знайдеться, і т.д. Напевно, всі ці заходи будуть несприятливі для Заходу, в чомусь налякають його і, безсумнівно, підвищать для нього ціну розширення, хоча і навряд чи зроблять більш поступливим. Є, однак, три обставини, які значно скорочують можливості реалізувати ці заходи. По-перше, всі вони можуть обійтися дорожче Росії, ніж Заходу, по-друге, вони приведуть до самоізоляції Росії, що не позбавляє її від величезної заборгованості Заходу, якому доведеться виплачувати вже на його умовах, по-третє, якщо Москва не вийде з Основоположного акту, то реалізувати ці "акти помсти", минаючи Рада 17-ти, буде важко.
Якщо ж Москва щиро прагне до розширення і поглиблення взаємозв'язків і взаємозалежності між Росією і НАТО, вважаючи, що це більшою мірою і на перспективу не суперечить російським національним інтересам, а в чомусь створює і нові можливості для їх реалізації, то шляху цього могли б виглядати наступним чином:
СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО. Росія відкрито визнає, що розширена НАТО не суперечить її життєво важливим національним інтересам. Альянс розглядається як партнер, а не як потенційний противник. У взаємодії з НАТО Москва робить більший наголос не на взаємній безпеки, а на співпраці у відображенні загроз, що вважаються загальними для Заходу і Росії. Вона інтенсифікує спільну діяльність в Раді 17-ти, розширюючи поступово його порядок денний. Ця діяльність не обмежується обміном думками або інформацією, а все частіше виходить на рівень спільно прийнятих рішень. Росія, коли це необхідно, йде на розумні компроміси для досягнення консенсусу. Поступово виникають умови для її спочатку епізодичного, а потім і постійної участі в Комітеті ядерного планування НАТО. Крок за кроком вростаючи у натовські структури, Росія набуває ваги і можливість, не будучи членом блоку, впливати на основні параметри та напрями його діяльності. Кожні два-три роки Рада 17-ти розглядає питання про доцільність повного членства Росії в НАТО. Будучи спокійною за своє західний напрямок, Москва отримує можливість вчасно провести військову реформу, зосередитися на вирішенні внутрішніх проблем, на відображенні загроз з інших напрямків. Проблема розширення НАТО в цих умовах втрачає для Росії своє початкове значення. Її тісне співробітництво з НАТО може підвищити її вага у відносинах з КНР і Японією, так само як і з вкрай антизахідними режимами. Співпраця з Росією набуває для НАТО більш важливе значення, ніж з країнами Центральної та Східної Європи, з якими Москва тим часом прагнула б встановити все більш близькі та плідні відносини. Вона підтримує прагнення країн регіону стати повноправними членами Європейського Союзу, вважаючи, що це сприятливо позначиться на її власній господарській діяльності. Ці країни у свою чергу підтримують прагнення Росії більш повно включитися в процес європейської економічної інтеграції. Разом з тим слід враховувати, що подібний курс на активну співпрацю з НАТО в самій Росії навряд чи буде вітатися націонал-патріотичної опозицією, що спирається на певну частину громадської думки, байдужого до питань зовнішньої політики, але ще не готового після тривалого й інтенсивного промивання мізків часів холодної війни до такого крутого повороту. На міжнародній арені політика Москви все частіше буде ототожнюватися із західним курсом, що може відштовхнути від неї деяких традиційних союзників. Росія все менш буде розглядатися як самостійний центр сили, центр гравітації, тим самим будуть розмиватися перспективи виникнення багатополярного світу.
Між протиборчими і співпраці. Росія не визнає де-юре розширення НАТО на схід, але активно не виступає проти, вважаючи цей процес доконаним фактом, який, хочеш, не хочеш, але доводиться визнати в якості об'єктивної реальності. Вона взаємодіє з НАТО, бере участь у роботі Ради 17-ти, але по обмеженому колу питань, в основному зачіпають інтереси російської безпеки, не прагнучи розширити свою присутність в інших органах блоку. Вона володіє певним впливом в НАТО, але воно не задовольняє її претензії на великодержавність. Її активність зосереджена на тому, щоб, перебуваючи в НАТО, використовувати свій вплив тут, по-перше, для того щоб відтягнути наступ наступних хвиль розширення, по-друге, щоб запобігти входженню до НАТО трьох балтійських держав та Україні, по-третє, щоб підвищити роль ЗЗСЄ за рахунок зниження значимості НАТО. Росія бере участь тільки в тих миротворчих операціях, які санкціоновані ЗЗСЄ і проводяться у сфері її безпосередніх інтересів. Фактично вона прагне грати роль моста між двома організаціями - НАТО і ОБСЄ. У той же час Росія намагається залучити на свій бік ті європейські держави і країни СНД, які не потрапили в першу хвилю розширення НАТО, так само як і ті, яких не торкнуться й наступні. Відносини з країнами ЦСЄ поліпшуються, але без зусиль з боку Москви, вони стають нормальними, але не дружніми 'Москва не може пробачити їм їх "зради". У питаннях європейської безпеки Росія спирається в основному на себе, вважаючи участь в європейських організаціях лише додатковим чинником. Це позначається на темпах її військової реформи та розподіл ресурсів між безпекою і розвитком. Росія, таким чином, не використовує потенціал своєї присутності в НАТО. У цілому ця роздвоєність, задовольняючи різні політичні сили Росії, дає їм привід для закидів у непослідовності політичного керівництва країни. Разом з тим цей варіант в умовах економічної, політичної, військової слабкості Росії дозволяє заморозити ситуацію в її відносинах з НАТО до кращих часів.
У РОЛІ "троянського коня". Росія не визнає ні нинішнього, ні майбутнього розширення, вона підвищує рівень своєї співпраці з НАТО лише для того, щоб, діючи в якості "п'ятої колони", розкласти альянс зсередини. Взаємодія розширюється з одними (привілейованими) членами блоку і заморожується з іншими. Реальне співробітництво між тим обмежується, в основному, сферою взаємної безпеки та інформаційним обміном з другорядних питань. Москва робить спроби дискредитувати нових членів НАТО, виступаючи в Раді 17-ти проти їх появи у військових структурах НАТО до повної ратифікації угод, в той же час всіляко підкреслюючи і виділяючи свої "особливі стосунки із союзом, піднімаючи шум після кожного порушення букви Основоположного акту. Росія намагається активно грати на всіх суперечностях усередині НАТО, створюючи вигідний для себе баланс сил в рамках організації, кидаючи свою вагу то на одну, то на іншу сторону. Вона активно підтримує антиамериканську позицію Парижа. Відносини з державами ЦСЄ, що увійшли до НАТО, залишаються прохолодними або навіть погіршуються. Москва веде складну гру з країнами регіону, що не потрапили в "першу хвилю". Росія все більш демонстративно повертається на Схід - до Китаю, Індії, Ірану, Іраку та ін, продаючи їм, незважаючи на заперечення західних країн, військову техніку нового покоління. Разом з тим Москва побоюється, що подібний її курс може призвести до втрати контакту з Європою, яка буде все далі і далі від неї дистанціюватися. У кінцевому сччте це призведе до необхідності виділяти більше ресурсів на забезпечення західного напрямку в структурі її безпеки, що навряд чи буде компенсуватися підтримкою її антизахідними режимами. Реформа армії сповільниться. Захід все більш неохоче буде пролонгувати російські борги.
Політика Росії щодо НАТО може бути обумовлена певними діями самого альянсу, які в тій чи іншій мірі зачіпають її національні інтереси (життєво важливі, важливі, менш важливі) або розглядаються нею як ворожі, недружні або зовсім неприйнятні. Частіше за все це може відбуватися в процесі спільної діяльності, перш за все миротворчого плану, а можливо і спільних операцій відплати проти спільної загрози.
У цих обставинах у Росії є принаймні три варіанти дій;
ВИХІД ІЗ ІГРИ. Відмовитися від спільних дій, вийти з миротворчої групи, поклавши всю провину на бік, що надходить, на думку Москви, неправильно, що перевищує або спотворює мандат, виданий міжнародною організацією. Таким чином, Росія не несе ніякої відповідальності за скоєне її партнерами і зберігає свій престиж держави, яка прагне до об'єктивності і справедливості. Вона може зробити спробу сепаратно здійснювати миротворчу місію. Разом з тим, вступаючи подібним чином, вона підриває принцип партнерства, ставить під загрозу проведення спільної операції, на що в принципі дала свою згоду, в кінцевому рахунку підриває шанси на рівноправну участь у майбутніх об'єднаних акціях.
СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПАРТНЕРСТВО. Знехтувати власними устремліннями, якщо вони не є життєво важливими для Росії, в ім'я збереження партнерства з альянсом, сподіваючись, що все одно основний тягар відповідальності, у разі несприятливого розвитку подій, ляже на НАТО. У цілому ж Москва виходить з того, що добрі відносини з альянсом, їх підтримка на високому рівні важливіше для Росії, ніж можливі підсумки самої спільно проведеної операції. Швидше за все, керівництво НАТО з розумінням поставиться до подібної російської позиції - збереження солідарності в ім'я партнерства. Разом з тим це означало б, що Росія не має свого обличчя в здійсненні тих чи інших місій, в проведенні тих чи інших операцій, що, не будучи в союзі з НАТО, вона фактично в ньому на правах молодшого партнера, що не має самостійної ролі. При такому підході всі лаври (блага) можуть діставатися НАТО, а всі синці і шишки (збиток) - Росії. Не кажучи вже про те, що Росії доведеться розділити з НАТО відповідальність за помилки і промахи, допущені в ході спільної операції (місії). Вибір у цьому випадку залежить від змісту російського партнерства з НАТО: чи має воно стратегічний або тактичний характер.
Стиковка ІНТЕРЕСІВ. Росія з самого початку займає активну позицію. Це означає, ччо вона висловлює свою незгоду з позицією або діями натовських партнерів не для того, щоб вийти з гри або обілити себе перед майбутніми поколіннями, а щоб знайти вихід з положення, шляхом компромісу, знайти рішення, яке, в кінцевому рахунку, влаштовувало б всіх учасників спільного дійства. Це дозволило б Росії зберегти позитивні сторони описаних вище двох сценаріїв, уникнувши їх негативних наслідків. Однак і тут свої труднощі: компроміс досягти набагато важче, ніж просто висловитися (проголосувати) "за" або "проти". Тут грають свою роль не тільки національні, але і корпоративні інтереси. Особливо нелегко йдуть на компроміси представники військових професій, які віддають перевагу ясність, простоту і бачення ситуації в чорно-білому варіанті. Однак у партнерських відносинах Росії з НАТО компроміс неминучий, тому доводиться вчитися йому на ходу.
При виборі того або іншого варіанту сценарію для політика важливо вміння передбачити, яким чином рішення, прийняте їм сьогодні, буде виглядати або впливати на розвиток ситуації через місяць, рік або десятиріччя. При всіх можливостях, які Основоположний акт відкриває для Росії, він не вирішує всіх проблем її дипломатії в Європі, на міжнародній арені в цілому. Навіть європейська політика Москви не замикається на НАТО. Тим часом нова ситуація є обнадійливою для неї в тому плані, що Росія - при НАТО і може підсилити через альянс свої позиції в зовнішньому світі; в той же час вона - поза НАТО і має свободу рук у світі, все більш наполегливо вимагає її повернення в велику політику.
Список літератури
Давидов Юрій Павлович, доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник ІСКРАН, академік Академії військових наук РФ. Росія і НАТО: Після балу.