Рентний чинник розвитку аграрного ринку

Рентний чинник розвитку аграрного ринку

ЗМІСТ
ВСТУП
1.Аграрная реформа і формування приватного землеволодіння
2.Ринок землі та оренди землі в аграрних відносинах нового типу
3.Рентний фактор в аграрній цінової та бюджетної політики
ВИСНОВКИ
ДЖЕРЕЛА

ВСТУП
Тепер три чверті сільськогосподарських угідь України передано в приватну власність, що зумовлює процес формування ринкових рентних відносин. Земельна приватна власність дає можливість отримувати рентні доходи в трьох ринкових формах:
а) використання землі для товарного агровиробництва;
б) передача землі в оренду;
в) продаж або застава земельних ділянок.
У ринковій економіці приватна власність на природні ресурси є нормою, а відповідні власники мають розглядатися як рівноправні інвестори, і саме з цих позицій слід будувати механізм вилучення частини рентних доходів у державний бюджет.

1.АГРАРНАЯ РЕФОРМА І ФОРМУВАННЯ Приватне землеволодіння
Політичні, економічні, соціальні перетворення останніх років радянської епохи, що отримали назву "горбачовських реформ", передбачали (у всякому разі, на рівні намірів) прищепа ринкових відносин на підщепу планової економіки. Ця ідейна установка дала поштовх до активної законодавчої діяльності у сфері земельних відносин. Першим нормативним документом, що сприяв процесу трансформації земельного права, була постанова Верховної Ради УРСР "Про вирішення питань, пов'язаних з правом власності на землю" від 5 грудня 1990 р. Цей документ відкривав можливості "надання землі у довічне успадковане володіння" для ведення фермерського й особистого підсобного господарства. Суспільна власність на землю зберігалася, про приватної земельної власності і торговому обороті земель мова не йшла, але з'являлися нові можливості для розширення землекористування сектора господарств населення. Якщо за 25 років (1965-1990) сільськогосподарські угіддя цього сектора виросли менш ніж на 5%, то за один 1991 приріст склав 45%.
Наступним принципово важливою подією у розвитку ринкового землекористування стало прийняття постанови Верховної Ради УРСР "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 р. Всі землі України з 15 березня 1991 оголошувалися об'єктом земельної реформи, причини і цілі якої формулювалися наступним чином: "Земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Українській РСР у зв'язку з переходом економіки республіки до ринкових відносин.
Правовою основою земельної реформи став одночасно прийнятий Земельний кодекс Української РСР, в якому збереглося визнання землі загальнонародною власністю і поряд з цим декларувалося право кожного громадянина на земельну ділянку. У Кодексі залишилися відносно землі формулювання "довічне успадковане володіння" для фізичних осіб і "постійне володіння" - для юридичних. Кодекс дозволяв оренду землі, але орендодавцем виступала держава в особі місцевих Рад.
Всупереч визнання необхідності переходу до ринкових відносин законодавство радянського періоду виявилося не в змозі ввести інститут приватної земельної власності. Закон УРСР "Про власність" від 18 лютого 1991 визнавав право індивідуальної власності, але, йдучи вже назустріч ринковим задумам, поширював це право на доходи від підприємницької діяльності, а також на майно не тільки споживчого, але і виробничого призначення. Земля ж, як і раніше, залишалася частиною національного багатства у власності народу.
Першим боязким кроком до законодавчого визнання можливості земельної приватної власності став Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20 грудня 1991 р. з характерною для того моменту обережним формулюванням: "Земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надаються громадянам за їх бажанням в довічне успадковане володіння, приватну власність або в оренду. Право приватної власності на земельну ділянку селянським (фермерським) господарством може набуватися після шести років володіння ним ".
Таким чином, поняття "приватна власність на землю" вводилося в правовій глосарій, але не в реальне життя. Проте навіть така, обіцяна в майбутньому, приватна земельна власність мала важливі правові обмеження: а) вона могла бути лише індивідуальною (сімейної), б) її розмір обмежувався площею, що дорівнює 50 гектарам сільськогосподарських угідь і 100 гектарам всіх земель в) у разі ліквідації фермерського господарства дозволялася продаж його майна, але не землі, яка рішенням місцевої влади передавалася іншим особам.
Принципові зміни, у всякому разі, у законодавчій риториці, відбулися після подій у Біловезькій Пущі. У перший же місяць після здобуття власної державності приймається Закон України "Про форми власності на землю" (30 січня 1992 р.), короткий за текстом, але багатий за змістом: "Ввести в Україні поряд з державною - колективну і приватну форму власності на землю . (...) Всі форми власності є рівноправними ".
Нове земельне законодавство стрімко розвивалося. У лютому 1992 р. приймається Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство", в якому формулювалися правові основи колективної земельної власності. За цим законом землю можна було використовувати для підприємницької діяльності, передавати членам колективу, здавати в оренду, але не можна було продавати або закладати.
У березні 1992 р. приймається нова редакція Земельного кодексу України, де вже з усією визначеністю затверджується право приватної власності громадян на землю. Ключова новація - можливість купівлі-продажу земельних ділянок та їх застави. Разом з тим виключаються можливість реституції земельної власності та іноземна земельна власність.
У грудні 1992 р. видається декрет Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок", покликаний прискорити передачу в приватну власність невеликих земельних ділянок, що використовуються населенням для ведення підсобного господарства, садівництва та городництва. Декрет підтверджував встановлене Земельним кодексом право купівлі-продажу приватизованих ділянок, але із застереженням - "без зміни їх цільового призначення". Підтверджувалося також положення Кодексу про те, що ціна покупки "не може бути менше нормативної ціни землі".
Зазначені правові акти і Земельний кодекс з доповненнями створили необхідні правові підстави для роздержавлення земельного фонду. Однак на початковому етапі цього процесу політичні та організаційні чинники сприяли трансформації державної земельної власності в її колективну форму, в той час як розвиток приватної земельної власності відбувалося недостатньо швидко. У прискоренні процесу приватизації земель вирішальну роль зіграли укази Президента України.
Указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р. вимагав від органів місцевої влади прискорити передачу сільськогосподарських угідь у колективну власність з одночасним її паюванням і передачею земельного паю в приватну власність членам колективу, але без виділення в натурі. Встановлювалося, що право на земельний пай може бути об'єктом купівлі-продажу. При виході з сільськогосподарського підприємства його член міг отримати свій земельний пай у приватну власність в натурі. Цей указ став основою для перетворення державної земельної власності на колективну. За 1995 р. площа колективної форми власності збільшилася з 3,7 до 22,1 млн.га.
Наступний президентський указ "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р. встановлював обов'язковість ділення всієї земельної колективної власності між членами колективу. Проглядалося за рахунок земель сільських рад створити резервний фонд для наділення земельними ділянками осіб, зайнятих у соціальній сфері села. Хоча площі, передані в приватну земельну власність, росли, вирішального значення, проте ця форма власності ще не мала.
Перелом стався після опублікування Указу Президента «0 невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р., відповідно до якого земля і майно підлягали передачі у приватну власність. Замість колективних створювалися приватні аграрні формування. На виконання закону в 2000 р. з колективної у приватну земельну власність передано 25млн га. Принципові підсумки перетворення державної земельної власності в приватну були підведені і надалі змінювалися. Динаміку приватизаційного процесу у сфері землеволодіння показують дані таблиці 1. Вони свідчать про переходом характер колективної форми власності на землю, тобто про те що, ця форма практично зникає. Чинне законодавство передбачає комунальну форму власності на землю, але розмежування державної та комунальної власності ще не проведено, і таким чином, на 1 січня 2008 року в країні 51% земельної площі переданий у приватну власність, а 43% залишається у власності держави. В аграрній сфері рівень приватизація в приватній власності перебуває 73% сільськогосподарських угідь і 82% ріллі. Велика частина сільськогосподарської земельної площі передана власникам безоплатно, що створило так званий первинний земельний ринок. При формуванні та розвитку вторинного земельного ринку буде збільшуватися число землевласників, які купили землю, тобто землеволодіння стане частиною інвестиційного процесу. Світовий досвід свідчить, що саме інвестиційне землеволодіння забезпечує найбільш ефективне використання і найбільшу капіталізацію земельних ресурсів.
2.РИНОК ЗЕМЛІ І ОРЕНДИ ЗЕМЛІ В АГРАРНИХ ВІДНОСИНАХ НОВОГО ТИПУ
Закон України "Про основні засади державної політики на період до 2015 року" від 18 жовтня 2005 зараховують до головних її пріоритетів "формування інфраструктури ринку землі", а Указ Президента України "Про деякі заходи щодо розвитку ринку зерна" від 18 вересня 2007 Кабінету Міністрів України забезпечити законодавчий супровід закону "Про ринок земель". Ці нормативні документи свідчать про прагнення домогтися створення повноцінного земельного ринку одночасно про те, що процес формування такого ринку затягується. На якій стадії "маркетизації" земельних відносин знаходиться Україна?
Таблиця 1. Земельний фонд України за формами власності (на початок року) *
* Дані Державного комітету по земельних ресурсу Україні.
Трактування найважливішого соціально-економічного інституту, що позначається поняттям "ринок землі", багато в чому залежить від змісту самого терміна. Під цим словосполученням можна розуміти правову можливість (реалізовану або потенційну) придбання земельних ділянок у власність шляхом купівлі, широкий розвиток земельної іпотеки або, звузивши дефініцію, позначити нею тільки професійну торгівлю землею (ріелторство). Є також й інші елементи земельних відносин, які було б логічно вважати ринковими, - наприклад, зміна суб'єктів земельної власності за допомогою успадкування, дарування, міни. Слід зауважити, що суб'єктами земельного ринку здатні виступати не тільки приватні землевласники: державні та комунальні органи можуть як продавати, так і купувати землю, наприклад, за допомогою процедури викупу.
З урахуванням сказаного є сенс трактувати термін "земельний ринок" як сукупність земельних відносин, що дозволяють реалізувати титул землевласника для отримання економічної вигоди. Зокрема, землі сільськогосподарського призначення можуть забезпечити їх власнику ринковий ефект при використанні: а) для товарного виробництва, б) для здачі в оренду, в) для продажу або застави.
Розглянемо ці форми ринкової реалізації права земельної власності. Перша - поєднання в одній особі (фізичну чи юридичну) землевласника, підприємця і працівника. Ця форма ринкової реалізації права земельної власності виникла в результаті описаного вище земельної перерозподілу, підсумки якого слід визнати створенням первинного ринку землі.
Станом на 1 січня 2008 р, в результаті паювання сільськогосподарських земель передано в приватну власність 6,9 млн. громадян 27,4 млн. га сільськогосподарських угідь. Середній розмір земельного паю склав по Україні 4 га з дуже значним розмахом варіації цього показника - від 1,1 га в Івано-Франківській області до 8,8 у Луганській. Час вносить певні зміни в первинний розподіл земельних паїв. Близько 15% їх загальної кількості перейшло до нових власників у порядку спадкування, 1,4% - шляхом дарування, продано - всього 0,2%. Навіть якщо вважати дарування прихованою формою продажу, присутність пайового земельного фонду на вторинному ринку землі поки мало відчутно.
Поряд з процесом паювання у приватну власність були передані землі для ведення фермерського господарства (1 млн. га сільськогосподарських угідь), особистих селянських господарств, садівництва та городництва - всього близько 3 млн. га. У результаті на 1 січня 2008 р. приватна земельна власність складає 30,4 млн. га сільськогосподарських угідь. У свою чергу, власники цих земельних ресурсів передали в оренду 17,4 млн. га, залишивши для ведення свого господарства 13,0 млн. га.
Дещо більше 1,1 млн. га сільськогосподарських угідь, що перебувають у державній власності, використовуються для аграрного виробництва державними сільськогосподарськими підприємствами (держгоспи, наукові та навчальні заклади, підсобні підприємства державних організацій). Таким чином, в Україні 14 млн. га сільськогосподарських угідь використовується їх власниками для своєї аграрної підприємницької діяльності. Власність на отриману в результаті такої діяльності продукцію і безоплатність землекористування - форма ринкової реалізації права земельної власності, а, отже, форма ринку землі.
Для порівняння має сенс навести таку статистичну інформацію. У країнах Західної Європи частка власного землеволодіння в загальній площі фермерського землекористування досягає 65%, орендного користування -33%, з вельми значними розбіжностями цих показників по країнах: від майже повної відсутності оренди (Ірландія) до здачі в оренду більше половини площ (Франція, Бельгія ). У США в 2005 р. частка земельної площі у фермерів, провідних господарство тільки на власній землі, склала 28%, тільки на орендованій - 12%, поєднували використання власної та орендованої землі - 60%. Цікава динаміка цих показників: у 1910 р. вони становили, відповідно: 52, 32 і 15%. Таким чином, за століття розвитку фермерського господарювання значно збільшилася змішане землекористування, коли вигідно одночасно використовувати власну та орендовану землю. За сільськогосподарського перепису 2002 р., у фермерському господарстві США співвідношення власного землеволодіння і орендного землекористування становило 62:38, в 1910 р. - 68:32, тобто частка оренди трохи збільшилася.

Сьогодні найпоширеніша форма ринкових земельних відносин в Україні - оренда. На 1 січня 2008 р. в оренді перебувало 20,6 млн. га сільськогосподарських угідь, тобто половина всього аграрного земельного фонду. Орендарями виступали сільськогосподарські підприємства (Без фермерських господарств) - 15,6 млн. га сільськогосподарських угідь, фермерські господарства -3,0 млн. га, господарства населення - 1,6 млн. га, інші - 0,4 млн. га.
Основними орендодавцями є власники земельних паїв. За цим видом земельної оренди є докладна статистика. На 1 січня 2008 р. власники земельних паїв уклали 4,5 млн. орендних договорів, із них 50%-з господарствами, де вони отримали ці паї, 13% - з фермерськими господарствами, 37% - з іншими суб'єктами орендних відносин. Структура орендних договорів по термінах оренди така: до 5 років - 73%, 6-10 років - 20%, понад 10 років - 7%.
У 2007 р. річна орендна плата за 1 га сільськогосподарських угідь становила 140 грн., З регіональними коливаннями цієї середньої величини від 97 грн. в Рівненській області до 190 грн. у Черкаській. Майже 77% орендних виплат - натуральна оплата сільськогосподарською продукцією, дещо менше 19% - грошові виплати, 4% - оплата послугами. І рівень орендних плат, і їх мала монетизація свідчать про поки дуже низькому розвитку ринкових відносин у цьому домінуючому сегменті земельного ринку.
При середній по Україні кадастрової оцінки 1 га сільськогосподарських угідь 9,3 тис. грн. орендна плата в 2007 р. склала лише 1,5% капітальної оцінки. Для порівняння: у США в 2005 р. ринкова вартість 1 гектара орної землі в середньому по країні становила майже 5 тис. дол, а грошова річна орендна плата за нього досягала 4% цієї суми. Низький рівень рентних доходів нинішніх землевласників-орендодавців свідчить про значне перевищення пропозиції над попитом на ринку земельної оренди, про відсутність серйозної конкуренції серед орендарів. Зняття мораторію на передбачену Земельним кодексом України свободу реалізації та придбання права земельної власності шляхом купівлі-продажу землі внесе суттєві зміни в характер формування землеволодіння. Згідно з проведеними соціологічними дослідженнями близько чверті власників земельних паїв хотіли б їх продати, що природно, оскільки більше половини орендодавців цієї категорії - особи пенсійного віку. Розвиток торгівлі земельними ділянками як форми земельного ринку буде поступово зменшувати частку приватної земельної власності, отриманої безкоштовно в процесі приватизації ("наділена" землеволодіння), і збільшувати куплену земельну власність ("інвестиційне" землеволодіння). Можна передбачити, що така трансформація звузить ринок земельної оренди та змінить співвідношення власного та орендного землекористування в Україну. У зв'язку з очікуваним розширенням товарного обігу земельних ресурсів є сенс обговорити питання про можливу і бажаною ціною сільськогосподарських земель. З розвитком земельного ринку ціни буде визначати статистика фактичних продажів. Разом з тим у даній сфері можлива досить активна регулятивна політика з боку держави. Наприклад, у Німеччині встановлено дозвільний режим земельних продажів. Однією з причин для відмови в реєстрації угоди визнається наявність "грубої диспропорції" між договірною ціною і існуючим рівнем цін на землю. Тому слід розглянути можливі теоретичні орієнтири "справедливої" ціни на сільськогосподарські угіддя. З одного боку, будь-яка країна зацікавлена ​​у підвищенні капіталізації свого національного багатства, у зв'язку з чим в Україні повинна проводитися політика стимулювання конвергенції світових і внутрішніх цін на елементи національного багатства. З іншого боку, висока ціна на землю ускладнює доступ капіталу та праці до неї, тобто підприємець, який вирішив зайнятися аграрним бізнесом, буде змушений витратити на придбання землі надто велику частку свого авансованого капіталу. Як дозволяється це протиріччя? Свого часу академік С. Струмілін провів ретроспективне дослідження динаміки земельних цін за тривалий історичний період (300-річне царювання дому Романових). Вчений прогнозував, що з ростом продуктивності сільськогосподарської праці ціна землі в трудовому еквіваленті буде знижуватися, що підтверджується діючими сьогодні закономірностями. У США ціна гектара ріллі досягає 5 тис. дол., Що становить приблизно тримісячний заробіток некваліфікованого сільськогосподарського працівника. У України кадастрова оцінка гектара орної землі у 2,5 рази менша за американську, але в трудовому вимірі вона еквівалентна річному заробітку сільськогосподарського працівника. Таким чином, державна регулятивна політика на земельному ринку повинна стимулювати таке зростання земельних цін, який за темпами відстає від зростання оплати сільськогосподарської праці, що забезпечить тенденцію зниження цін на землю в трудовому еквіваленті.
3.РЕНТНИЙ ФАКТОР В АГРАРНІЙ ЦІНОВОЇ І БЮДЖЕТНОЇ ПОЛІТИКИ
Значна частина ціни продуктів рослинництва - її рентна складова. Взаємозв'язок категорій ціни і ренти визначена знаменитим виразом Д. Ріккардо: "Не тому хліб дорогий, що платиться рента, а рента платиться тому, що хліб доріг". Ринкову ціну продукту визначають гірші (безрентние) ділянки. Але на всіх інших ділянках вона створює ренту як додатковий дохід. Інакше кажучи, на всіх ділянках, крім гірших, рента входить до складу ціни сільськогосподарського продукту, але не як чинник, а як результат дії ціноутворюючої механізму.
Громадська умова виникнення і розподілу ренти - земельна власність, яка в ринковій економіці отримує капітальну оцінку (ціну). Ця ринкова вартість сільськогосподарських земель - капітал землевласника, і якщо він не вилучається, а залишається в галузі, то власник землі є галузевим інвестором. При здачі землі в оренду для інвестора-орендодавця орендна плата - це прибуток на капітал. Але з позиції орендаря та ж орендна плата є стаття виробничих витрат. Система національних рахунків відносить ренту, як форму прибутку, до валової доданої вартості, але вітчизняний бухгалтерський облік, відображаючи погляд орендарів, включає орендну плату до собівартості, тобто до фонду відшкодування. В даний час ця стаття становить 10% всієї собівартості продукції рослинництва, але це лише частина рентних доходів, які повинен забезпечувати своїм власникам аграрний земельний фонд України.
Розрахунок реальних рентних величин (поточних і капітальних) в рослинництві Україна стикається з низкою труднощів. Перше - високий рівень інфляції: у 2006 р. ціни на продукцію рослинництва сільськогосподарських підприємств зросли на 14%, а в 2007 р. - майже на 60%. Зрозуміло, що при такій ціновій динаміці рентний розрахунок носить моментний характер. Більш того, нерівномірність інфляційного процесу за ресурсними позиціями швидко змінює не тільки абсолютні величини, але і пропорції рентного розрахунку. Зроблений нами 40 років тому рентний розрахунок для того часу показав, що рентні доходи в землеробстві Україні склали чверть випуску, третину валової доданої вартості і майже 60% прибутку. Сьогодні підвищення питомої ваги проміжного споживання істотно знизило частку ренти у вартості аграрної продукції. Високі інфляційні очікування, що впливають на процентну політику банків, ускладнюють визначення рівня депозитного відсотка, який грає ключову роль в рентних розрахунках. Відкритість економіки значно змінює зміст поняття гірших (замикаючих) ділянок. В умовах дії тенденції до конвергенції національних і світових цін регулятором суспільної вартості у все більшій мірі стають зовнішні ціни. Цьому сприяють, по-перше, прогрес в техніці зберігання і транспортування продовольчих продуктів, по-друге, ідеологія СОТ, що вимагає зниження бар'єрів на шляху товарів.
Тому поки що при визначенні рентних величин є сенс перейти від розрахункових до звітних методам. Очікуване найближчим часом формування земельного ринку забезпечить статистику як покупних, так і орендних цін на землю і, відповідно, дасть можливість визначити відсоток (термін) капіталізації ренти. Деякі попередні обчислення розмірів сільськогосподарської ренти можна здійснити виходячи з офіційних даних земельного кадастру. Згідно з порядком індексації кадастрової грошової оцінки продуктивних земель, середня по країні оцінка 1 га сільськогосподарських угідь на 1 січня 2008 р. склала 9,3 тис. грн., А загальна оцінка всього аграрного земельного фонду - 390 млрд. грн. При кадастровому відсотку капіталізації рентного доходу (3%) розміри сільськогосподарської ренти складають 11,7 млрд. грн. У 2007 р. продукція рослинництва в поточних цінах оцінювалася в 65 млрд. грн., Отже, рентна частка у випуску була рівна 18%. Ця ж цифра показує питому вагу ренти в цінах продукції рослинництва. Рента - сверхсредняя прибуток, і відповідно до теорії ціноутворення рентабельність галузей природно-господарського комплексу, зокрема сільського господарства, повинна бути вище середнього рівня по всій економіці. Уявлення про те, якою мірою вимоги теорії реалізуються на практиці, дають величини, наведені в таблиці 2. Нестійкість (волатильність) рівнів і пропорцій показників рентабельності досить значна, але в останні роки вони такі, що можна говорити про все більш повному врахуванні рентного чинника в ціноутворенні, оскільки галузі природно-господарського комплексу (добувна промисловість і сільське господарство) помітно перевершують за нормою рентабельності середній показник в економіці.
І все ж норма прибутку в чинній системі ціноутворення набагато нижче докризового рівня, що не дозволяє реалізувати рентний потенціал сільського господарства. Особливість існуючих кадастрових оцінок полягає в тому, що вони побудовані на докризової рентної продуктивності рослинництва. Наведений вище кадастровий розрахунок оцінює розмір сільськогосподарської земельної ренти майже в 12 млрд. грн., Що значно більше суми всього прибутку, одержуваної сільським господарством. Тому для досягнення відтворювального рівня цін у національній економіці необхідно домогтися відновлення докризових показників рентабельності.
Таблиця 2. Рентабельність (до собівартості) в економіці Україні * (%)
* Джерела: Народне господарство УРСР у 1990році. К., 1991, с. 5,6,454; Статистичний щорічнік України за 2007 рік. К., 2008, с. 56.
Крім фонду накопичення на рентну продуктивність впливає ступінь інтенсифікації землеробства, тобто величина фонду відшкодування. У процесі кризових трансформацій рівень інтенсифікації різко знизився. Наприклад, внесення мінеральних і органічних добрив на одиницю площі скоротилося в 6 разів, основні фонди сільського господарства зменшилися на чверть. Результат такої технологічної деградації - зниження валових зборів та їх рентної частини.

ВИСНОВКИ
Підсумовуючи сказане, слід визнати, що наслідки трансформаційної кризи в Україні залишаються неподоланими не тільки щодо обсягів сільськогосподарського виробництва, а й у сфері аграрного ціноутворення, де потрібне відновлення відтворювального рівня цін, який забезпечує, зокрема, рентні виплати, необхідні для організації ефективного землекористування .
У сучасній літературі про рентні відносинах існує напрямок, відповідно до якого всі природні ресурси повинні бути суспільної (загальнонародної) власністю, а всі рентні доходи - бюджетними надходженнями. З теоретичних позицій така точка зору мало чим відрізняється від ідеї суспільної власності на всі засоби виробництва, яка не виправдала надій. З практичних позицій - вона не підтверджується досвідом розвинутих країн, де держава, не обтяжуючи себе проблемами володіння і управління природно-господарським комплексом, а оперуючи лише податковими важелями, здатне мобілізувати до бюджету і розподілити на потреби суспільства будь-яку частину ВВП - від 30% (США ) до 60% (Швеція).
У ринковій економіці приватна власність на природні ресурси повинна розглядатися як норма, а відповідні власники - як рівноправні інвестори. Тільки з цих позицій можна будувати механізм вилучення частини рентних доходів у державний бюджет. Власність на природний ресурс, як і будь-яка власність, може обкладатися майновим податком, а рентний дохід - відповідними податками на доходи за прогресивною шкалою. Але рівень податкового навантаження повинен бути однаковим для інвесторів - власників природних і неприродних активів.

ДЖЕРЕЛА
1. Аграрна реформа в Україні. ННЦ "Інститут аграрної ЕКОНОМІКИ". -К., 2005, с. 113
2. Agricultural statistics 2007. Vvashington, 2007, t. 9 - 21
3. Народне господарство УРСР у 1990році .- К., 1991, с. 5,6,454
4. Статистичний щорічнік України за 2007 рік .- К., 2008, с. 56.
5. Львів Д.С. Система національного майна. - Ж. «Вільна думка» М., № 12, 2005