Повстання в таборах 1953-1954 рр.. і крах ГУЛАГу
Радянські люди по праву пишалися своєю перемогою у війні. Багато хто розраховував, що в післявоєнному світі ніщо не буде принижувати їх людської гідності, громадяни країни зможуть говорити те, що думають, жити по-своєму. Проте сталінський режим використовував перемогу не у своїх інтересах. Офіційна пропаганда вселяла людям думку про те, що війна була виграна тільки завдяки генію «найбільшого полководця» та партійному керівництву.
У повоєнний час, як і колись, переслідувалося інакомислення. Проводилися арешти, людей направляли в численні табори, де вони гинули.
Було репресовано багато: військові маршали, члени Політбюро, лікарі, звинувачені у замахах на вище керівництво країни і багато інших людей, як мають відношення до влади, так і прості громадяни.
Були розв'язані ідеологічні кампанії проти відомих письменників (А. А. Ахматова, М. М. Зощенка та ін), композиторів (Д. Д. Шостакович та ін), вчених (біологів - генетиків, кібернетиків та ін.) Багатьох діячів науки і мистецтва звинувачували в космополітизмі, тобто у відсутності патріотизму і схилянні перед «гнилої» західною культурою.
Одним з останніх процесів стала «справа лікарів» 1953 р., звинувачених у невірному лікуванні вищого керівництва, що спричинило смерть низки деяких видних діячів.
Система ГУЛАГу свого апогею досягла саме в повоєнні роки. Тому що до сиділи там з середини 30-х рр.. «Ворогам народу» додалися ще мільйони нових. Один з перших ударів припав до військовополоненим. Більшість з них (близько 2 млн.) після звільнення з фашистської неволі були направлені в сибірські і Ухтинський табори ГУЛАГу.
Туди ж були заслані і «чужі елементи» з прибалтійських республік, Західної України, Білорусії. За різними даними, в ці роки чисельність людей, що знаходилися в ГУЛАГу, становило від 4,5 до 12 млн. чоловік.
Були створені табори «спеціального режиму» для засуджених за «антирадянську діяльність», «контрреволюційні акти», в яких використовувалися особливо витончені і важкі методи впливу на ув'язнених.
Не бажаючи миритися зі своїм становищем, багато політичних ув'язнених в ряді таборів піднімали повстання, які проходили часом під політичними гаслами.
Особливі табори були створені після війни. У них направляли засуджених за «шпигунство», «диверсії», «терор», за участь у «антирадянських організаціях і групах» - іншими словами, колишні військовополонені й учасники національних повстанських рухів на Україну і в Прибалтиці. Всі вони були засуджені на тривалі терміни (від 10 до 25 років), всі мали досвід збройної боротьби. Саме з їх приходом у ГУЛАГу починається активний опір ув'язнених: групові втечі, повстання, голодування і відмови від роботи. У 1946-1952 рр.. серія повстань прокотилася по таборах від Комі АРСР до Далекого Сходу. Особливі табори були побудовані також і для того, щоб ізолювати найбільш активних в'язнів і створити для них смертельні, нестерпні умови.
Отже, незабаром після похорону Сталіна Берія з Маленковим виступили з позиції лібералізації режиму. За ініціативою Берії було зроблено наступне:
1) прийнято указ про амністію - звільнено 1 млн. 184 тис. чоловік;
2) припинено «справу лікарів»;
3) ГУЛАГ переданий Міністерству юстиції;
4) внесено пропозицію про обмеження прав Особливої наради при МВС та ін
Між тим, сама ситуація в країні вимагала рішучих дій.
Великим джерелом соціальної напруженості були зона підневільної праці в системі ГУЛАГ.
У в'язнів ГУЛАГу після смерті Сталіна та арешту Берії пробудилися надії на амністію та реабілітацію, що викликали потужну хвилю повстань і заворушень в таборах в 1953-1954 рр..
Наймасовіші відбулися навесні - влітку 1953 р. в Горлаг і Речлаге (Воркута). У квітні-червні 1954 р. повстали в'язні Степлаг (Казахстан). У виступах брали участь майже всі категорії ув'язнених, до протестів політичних приєдналися кримінальники. У бунтівних таборах створювалися органи самоврядування - комітети, частіше за все інтернаціональні.
Піком табірних «заворушень», що охопили ГУЛАГ в 1953 - 1954 рр.., Став рух опору в Особливих таборах - Річковому (на р.. Воркуті), Гірському (у Норильську), Степовому (Кенгір, в Карагандинській області Казахської РСР) і деяких інших. У цих таборах були сконцентровані політичні, засуджені за 58-й статті. Вперше за всю історію ГУЛАГу ув'язнені вимагали не покращення умов утримання, а свободи. Повсталі не намагалися втекти, як це робилося до 1953 р., але залишалися в таборах, домагаючись приїзду урядових комісій з Москви.
Вимоги у всіх таборах були схожі: скасувати особливий і каторжна режими змісту, ввести оплату праці, відновити «заліки» - практику дострокового звільнення за «ударну роботу», скасувати номери на одязі, зняти обмеження на листування з родичами. Але в деяких випадках висувалися й політичні вимоги: переглянути справи політв'язнів та поширити на них амністію, припинити свавілля адміністрації, покарати винних. За допомогою листівок і плакатів повстанці намагалися роз'яснити цілі повстання солдатам охорони і навколишнім жителям.
Все починалося з того, що зміни прохідників гірських виробок відмовлялися спускатися в шахту.
Табірне начальство не на жарт сполохалось. Заарештувавши близько сотні людей, вони виводили їх під конвоєм за зону. Незабаром з'ясувалося, що прохідників, що відмовилися спуститися в забій, серед заарештованих було небагато. Потрапили ж до рук начальства люди, які не мають до страйку жодного відношення.
У Речлаге табірних відділень було 17. Повстали 6 відділень: перше, друге, третє, шосте, десяте, тринадцяте. У них містилося близько 16 тисяч ув'язнених. Ще в червні групи робітників стали відмовлятися від виходу на роботу. В кінці червня на шахті «Капітальна» знайшли листівки із закликами: «Не давати вугілля!», «Свободу в'язням!». Будь-де: у шахтах, на вагонетках, що виходять з шахти на поверхню, з'являлися написи типу «Не давати вугілля, поки не буде амністії».
19 липня у другій-ої зони відмовилися вийти на роботу 350 чоловік. Вони зажадали прибуття до них начальника Управління табору і прокурора. А на місці заявили їм про недовіру, зажадавши приїзду у Воркуту представників уряду країни і ЦК КПРС. 22-23 липня відмовилися вийти на роботу спочатку 1500, а потім вже 3000 чоловік. Множилися листівки, підписані «комітетом дії». 24 липня під всіх ої зони прозвучало оголошення про ряд пільг для ув'язнених. Зокрема, про введення 9-годинного робочого дня, про зняття номерів з одягу, про дозвіл побачень та листування з рідними, про збільшення видачі грошей з особових рахунків. Але ув'язнені, навчені гірким досвідом, обіцянкам не вірили. 25 липня страйкували вже 8700 чоловік.
Події набирали оборот. 26 липня ув'язнені третього відділення напали на штрафний ізолятор і звільнили 77 осіб. Тоді ж прозвучали перші постріли. Охорона штрафного ізолятора вбила двох нападників і поранила ще двох. У повсталих відділеннях створювалися штаби. Відомо, що в другому-ої зони такий штаб очолив колишній капітан польської армії Кендзерський, засуджений по 58 статті на 15 років.
Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. У Воркуту прибула комісія МВС СРСР на чолі з генералом армії І. І. Масленниковим.
Повсталі влітку 1953 року гірники Воркути висунули гасло: «Вугілля - Батьківщині, нам - свободу!» У жіночому табірному відділенні страйк почався під гаслом «Свободу народам і людині!» У каторжній відділенні поряд з плакатом «Вимагаємо поваги прав людини!» Були вивішені і більш радикальні: «Геть в'язниці і табори!», «Вимагаємо повернути нас до наших сім'ям.
30 липня, вже в розпал роботи комісії, в 10-ої зони велика група робітників знову відмовилася спуститися в шахту. Тоді ж опера спільно з адміністрацією табору виробили план щодо виявлення та взяття під варту організаторів і активних учасників страйків.
1 серпня близько чотирьохсот ув'язнених організували на території житлової зони суцільної заслін. На їх придушення були кинуті 50 наглядачів. Побачивши їх, укладені кинулися ламати паркан і, озброївшись кілками та дошками, стали витісняти наглядачів. Невільники спробували взяти штурмом і ворота, за якими було виставлено оточення з озброєних солдатів і офіцерів. Там же знаходилися прибули з Москви генерали і полковники.
З заздалегідь підготовленої пожежної автомашини на передні ряди повсталих направили струменя води. Але в результаті їм вдалося вирвати шланг і розрізати його. До вихідних воріт залишалося п'ять метрів. Послідував наказ відкрити вогонь на поразку.
Члени московської комісії в діях охорони табору помилок не побачили. Застосування зброї проти беззбройних людей було визнано правомірним.
29 ув'язнених були поставили в карцер, 280 поміщені у в'язницю. Ще для 883 побудували спеціальний табірний пункт.
Повстання призвело до послаблення режиму. Побудували приміщення з кількома кімнатами для побачень. Було скасовано обмеження на листування всередині країни. Ув'язненим Речлага стали видавати пропуску на пересування без конвою. У 1953 році скасували спеціальні нашивки на одязі політв'язнів.
25 травня 1953 охорона застрелила двох ув'язнених. На наступний день були поранені ще семеро. На знак протесту ув'язнені відмовилися виходити на роботу, зажадали приїзду комісії з Москви, вивісили чорний прапор у пам'ять про загиблих, вирішили не віддавати їх тіла адміністрації табору.
Як і у Воркуті, повстанці не мали зброї, їхня сила була в єдності, безстрашність і рішучості. Гасло «Смерть або свобода!» Звучав у Норильську в ті героїчні дні на багатьох мовах, тому що серед 20 тисяч ув'язнених Горлагу були представники кількох десятків національностей. Повсталі обрали свої представницькі органи, які зуміли надати протиборства мирний характер. Більше двох місяців їм вдавалося підтримувати в зонах нормальний перебіг життя і не допускати ні анархії, ні насильства одних ув'язнених по відношенню до інших.
29 травня укладені за допомогою повітряного змія вперше розкидають листівки, частина яких досягає Норильська. Представник управління МВС, який відав особлагамі, також направляє до Москви телеграму з проханням надіслати комісію.
5 червня прибула комісія МВС СРСР, до цього дня 16 378 чоловік припинили роботу. Почалися переговори: біля вахти ставилися столи, покриті червоною скатертиною, по один бік сідали представники ув'язнених, по інший - генерали, за вахтою - ланцюг солдатів з автоматами. Комісія пообіцяла ввести такі зміни: 9-годинний робочий день, зняття номерів з одягу, дозвіл листування, видачу на руки зароблених грошей і дозвіл посилати гроші рідним, переклад інвалідів «на материк», пом'якшення режиму. Ув'язнені ж наполягали на приїзді урядової комісії з більш широкими повноваженнями.
Але МВС використовувала переговори лише потім, щоб виграти час для підтягування військ. У ніч на 29 червня розпочався штурм.
Усього під час придушення повстання загинуло до 150 людей. Невідомо, чи були втрати серед військ.
Новоприбулі кримінальники увечері 16 травня намірилися проникнути в жіночу зону. Їх зустрів вогнем взвод автоматників, убивши і поранивши кілька десятків людей. Тих, хто встиг прорватися в жіночу зону, жінки сховали і не видавали охороні. Солдати і наглядачі почали бити жінок, щоб потім списати побої на злочинців і таким чином виправдати розстріл беззбройних людей. Кримінальних підтримали політичні, стали споруджувати барикади, руйнувати внутрішньотабірна загородження. Охорона, стріляючи з кулеметів, вбила і поранила ще декілька в'язнів, що наблизилися до зовнішнього огородження. Врешті-решт, не витримавши тиску, наглядачі залишили територію всередині табору.
Окремі табпунктів і жіноча зона тепер могли вільно сполучатися одне з одним. Ув'язнені озброїлися саморобними ножами і списами. Розгромили табірну тюрму, звільнивши майбутніх керівників повстання.
22 червня місцеве радіо повідомило, що вимога повсталих прийнято: в Кенгір їде член Президії ЦК. А на світанку 25 червня через заздалегідь зроблені проломи в зовнішньому огорожі на табір рушили танки Т-34 і перекинутий з-під Куйбишева полк особливого призначення МВС. Тільки один танк вийшов з ладу, провалившись у вириту ув'язненими яму.
Всього було вбито і поранено, за даними виробничо-планової частини Кенгірського відділення таборів, більше 700 ув'язнених. Про постраждалих у військах нічого невідомо, але якщо вони і були, то одиниці.
Незважаючи на колосальну нерівність в озброєнні, укладені трималися мужньо. Весь день 25 червня вцілілі в'язні пролежали в степу під спекотним сонцем, на них були націлені дула автоматів. 26-го їх змусили розбирати барикади і закладати проломи, а 27-го вигнали на роботу.
Кенгірське повстання, як і інші, було придушене. Але воно разом з іншими змусило владу послабити табірний режим, так що навіть на роботу в'язні стали ходити без конвою, а в деяких випадках їм навіть дозволяли обзаводитися сім'ями. Послаблення ці в тій чи іншій мірі зберігалися до початку 60-х років.
Були також і інші повстання, але всі вони були, в кінці кінців, жорстоко пригнічені.
Незабаром після похорону нове керівництво зробило ряд кроків, спрямованих на ліквідацію зловживань минулих років. Вже 27 березня 1953 р. по пропозицією Л. Берії Верховною Радою СРСР була оголошена амністія для ув'язнених, чий термін не перевищував 5 років. З місць ув'язнення підлягало звільнення понад 1 млн осіб.
Здавалося, надії підтверджувалися: у вересні 1953 р. були ліквідовані Особлива нарада при МВС та інші позасудові органи («трійки», «п'ятірки»), в квітні 1954 р. переглядалася «Ленінградське справу» Ініціатором цього кроку також став Берія. Для нього з'явилася чудова можливість звалити всю провину за це «справа» на тодішнє керівництво МДБ і МВС. З другої половини березня почалася всебічна перевірка слідства. 31 березня 1953 Берія затвердив постанову про припинення кримінальної справи і звільненні з-під варти заарештованих лікарів. 3 квітня по ініціативи нового міністра внутрішніх справ Президія ЦК КПРС прийняв рішення про реабілітацію проходили у справі про лікарів-шкідників. Одночасно скасовувався Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 20 січня 1953 про нагородження орденом Леніна лікаря Л. Ф. Тимашук, з «сигналів» якої це «справа» починалося.
Реабілітувалися засуджені партійні та господарські керівники. Роком пізніше почалася реабілітація з політичних процесів 30-х - початку 50-х років. Але в цілому кількість ув'язнених, звільнених з в'язниць і таборів в першій половині 50-х рр.., Залишалося незначним. Більшість репресованих за «контрреволюційні злочини» були амністовані лише після XX з'їзду КПРС.
Також за ініціативою Л. П. Берії у березні 1953 р. зі складу МВС були виділені і передані в інші відомства 18 структурних підрозділів МВС СРСР - Дальстрой, Спецбуд та ін Їм також були зроблені і інші кроки до реформування системи ГУЛАГу - «зважаючи на економічну неефективності і безперспективності »ряд підприємств був переданий галузевим міністерствам. Припинили існування такі «великі будівництва комунізму» як залізниця Салехард - Ігарка, Байкало - Амурська магістраль, тунель Красноярськ - Єнисейськ, Головний Туркменський канал і Волго - Балтійський водний шлях. Однак ініціатива і натиск Берії виходили за рамки компетенції МВС.
За 1954-1956 рр.. були реабілітовані 7679 чоловік, багато посмертно. З в'язниць і таборів вже до XX з'їзду вийшли десятки тисяч людей.
Отже, незважаючи на велику кількість жертв: загиблих, постраждалих морально і фізично, все-таки була досягнута поставлена мета: зруйнувати систему ГУЛАГу. Всі ці люди, що пройшли через табори або залишилися там, гинули в ім'я своєї ідеї, своє мети, мрії.
Численні повстання в таборах, які потягли за собою таку велику кількість людських жертв, все ж таки принесли результати. Адже був прискорений процес звільнення політв'язнів, було вироблено пом'якшення режиму в таборах. А в 1954 р. особливі табори (до 1953 р. їх було 12) були ліквідовані повністю.
Велика заслуга всіх цих ув'язнених полягає в тому, що вони все ж таки змогли, все ж знайшли в собі сили протистояти «табірного начальства», та й влади в цілому.
Список використаної літератури:
1) Баханов А. Н., Горінов М. М., Дмитренко В. П. Історія Росії, ХХ століття. Третя книга з циклу «Історія Росії з найдавніших часів до кінця ХХ століття» (у трьох книгах). Відповідальний редактор Сахаров А. М. м.: АСТ, 2001. - 608 с.
2) Валиуллин К. Б., Заріпова Р. К. Історія України ХХ століття. Частина 2: Навчальний посібник. - Уфа: РІО БашГУ, 2002. - 234с.
3) Добрякова Марія. Перехід від примусової праці до найманої на вугледобувних шахтах р. Воркути в 1950-1960-і рр..: Зміна статусу працівника. Переплетення соціальних і економічних аспектів. - «Економічна соціологія», т. 1, № 2, 2000, С. 54-71.
4) Іванова Г. М. Зародження громадянської самосвідомості в СРСР / / Цінності громадянського суспільства і як особистість. М.: Музей і заг. центр ім. А. Сахарова, Гардаріки, 2001
5) Ратьковський І. С., Ходяков М. В. Історія Радянської Росії. СПб.: Видавництво «Лань», 2001. - 416 с.
6) Соколов А. К., Тяжельнікова В. С. Курс Радянської історії, 1941 - 1991. кн. 2. - М.: Вища Школа, 1999. - 415 с.
Радянські люди по праву пишалися своєю перемогою у війні. Багато хто розраховував, що в післявоєнному світі ніщо не буде принижувати їх людської гідності, громадяни країни зможуть говорити те, що думають, жити по-своєму. Проте сталінський режим використовував перемогу не у своїх інтересах. Офіційна пропаганда вселяла людям думку про те, що війна була виграна тільки завдяки генію «найбільшого полководця» та партійному керівництву.
У повоєнний час, як і колись, переслідувалося інакомислення. Проводилися арешти, людей направляли в численні табори, де вони гинули.
Було репресовано багато: військові маршали, члени Політбюро, лікарі, звинувачені у замахах на вище керівництво країни і багато інших людей, як мають відношення до влади, так і прості громадяни.
Були розв'язані ідеологічні кампанії проти відомих письменників (А. А. Ахматова, М. М. Зощенка та ін), композиторів (Д. Д. Шостакович та ін), вчених (біологів - генетиків, кібернетиків та ін.) Багатьох діячів науки і мистецтва звинувачували в космополітизмі, тобто у відсутності патріотизму і схилянні перед «гнилої» західною культурою.
Одним з останніх процесів стала «справа лікарів» 1953 р., звинувачених у невірному лікуванні вищого керівництва, що спричинило смерть низки деяких видних діячів.
Система ГУЛАГу свого апогею досягла саме в повоєнні роки. Тому що до сиділи там з середини 30-х рр.. «Ворогам народу» додалися ще мільйони нових. Один з перших ударів припав до військовополоненим. Більшість з них (близько 2 млн.) після звільнення з фашистської неволі були направлені в сибірські і Ухтинський табори ГУЛАГу.
Туди ж були заслані і «чужі елементи» з прибалтійських республік, Західної України, Білорусії. За різними даними, в ці роки чисельність людей, що знаходилися в ГУЛАГу, становило від 4,5 до 12 млн. чоловік.
Були створені табори «спеціального режиму» для засуджених за «антирадянську діяльність», «контрреволюційні акти», в яких використовувалися особливо витончені і важкі методи впливу на ув'язнених.
Не бажаючи миритися зі своїм становищем, багато політичних ув'язнених в ряді таборів піднімали повстання, які проходили часом під політичними гаслами.
Особливі табори були створені після війни. У них направляли засуджених за «шпигунство», «диверсії», «терор», за участь у «антирадянських організаціях і групах» - іншими словами, колишні військовополонені й учасники національних повстанських рухів на Україну і в Прибалтиці. Всі вони були засуджені на тривалі терміни (від 10 до 25 років), всі мали досвід збройної боротьби. Саме з їх приходом у ГУЛАГу починається активний опір ув'язнених: групові втечі, повстання, голодування і відмови від роботи. У 1946-1952 рр.. серія повстань прокотилася по таборах від Комі АРСР до Далекого Сходу. Особливі табори були побудовані також і для того, щоб ізолювати найбільш активних в'язнів і створити для них смертельні, нестерпні умови.
Отже, незабаром після похорону Сталіна Берія з Маленковим виступили з позиції лібералізації режиму. За ініціативою Берії було зроблено наступне:
1) прийнято указ про амністію - звільнено 1 млн. 184 тис. чоловік;
2) припинено «справу лікарів»;
3) ГУЛАГ переданий Міністерству юстиції;
4) внесено пропозицію про обмеження прав Особливої наради при МВС та ін
Між тим, сама ситуація в країні вимагала рішучих дій.
Великим джерелом соціальної напруженості були зона підневільної праці в системі ГУЛАГ.
У в'язнів ГУЛАГу після смерті Сталіна та арешту Берії пробудилися надії на амністію та реабілітацію, що викликали потужну хвилю повстань і заворушень в таборах в 1953-1954 рр..
Наймасовіші відбулися навесні - влітку 1953 р. в Горлаг і Речлаге (Воркута). У квітні-червні 1954 р. повстали в'язні Степлаг (Казахстан). У виступах брали участь майже всі категорії ув'язнених, до протестів політичних приєдналися кримінальники. У бунтівних таборах створювалися органи самоврядування - комітети, частіше за все інтернаціональні.
Піком табірних «заворушень», що охопили ГУЛАГ в 1953 - 1954 рр.., Став рух опору в Особливих таборах - Річковому (на р.. Воркуті), Гірському (у Норильську), Степовому (Кенгір, в Карагандинській області Казахської РСР) і деяких інших. У цих таборах були сконцентровані політичні, засуджені за 58-й статті. Вперше за всю історію ГУЛАГу ув'язнені вимагали не покращення умов утримання, а свободи. Повсталі не намагалися втекти, як це робилося до 1953 р., але залишалися в таборах, домагаючись приїзду урядових комісій з Москви.
Вимоги у всіх таборах були схожі: скасувати особливий і каторжна режими змісту, ввести оплату праці, відновити «заліки» - практику дострокового звільнення за «ударну роботу», скасувати номери на одязі, зняти обмеження на листування з родичами. Але в деяких випадках висувалися й політичні вимоги: переглянути справи політв'язнів та поширити на них амністію, припинити свавілля адміністрації, покарати винних. За допомогою листівок і плакатів повстанці намагалися роз'яснити цілі повстання солдатам охорони і навколишнім жителям.
1) Повстання в Річковому таборі (Воркута)
Робота всіх вуглевидобувних шахт, які були розташовані в районі Воркути, з початку їх дії будувалася виключно на примусову працю різних в'язнів ГУЛАГу. У 1939 році всього в Воркуті містилося 8 тисяч ув'язнених. У 1946 році - 62,7 тисяч. У липні 1955 року - 56 тисяч. Охорона воркутинських таборів в значній мірі була укомплектована самими колишніми ув'язненими.Все починалося з того, що зміни прохідників гірських виробок відмовлялися спускатися в шахту.
Табірне начальство не на жарт сполохалось. Заарештувавши близько сотні людей, вони виводили їх під конвоєм за зону. Незабаром з'ясувалося, що прохідників, що відмовилися спуститися в забій, серед заарештованих було небагато. Потрапили ж до рук начальства люди, які не мають до страйку жодного відношення.
У Речлаге табірних відділень було 17. Повстали 6 відділень: перше, друге, третє, шосте, десяте, тринадцяте. У них містилося близько 16 тисяч ув'язнених. Ще в червні групи робітників стали відмовлятися від виходу на роботу. В кінці червня на шахті «Капітальна» знайшли листівки із закликами: «Не давати вугілля!», «Свободу в'язням!». Будь-де: у шахтах, на вагонетках, що виходять з шахти на поверхню, з'являлися написи типу «Не давати вугілля, поки не буде амністії».
19 липня у другій-ої зони відмовилися вийти на роботу 350 чоловік. Вони зажадали прибуття до них начальника Управління табору і прокурора. А на місці заявили їм про недовіру, зажадавши приїзду у Воркуту представників уряду країни і ЦК КПРС. 22-23 липня відмовилися вийти на роботу спочатку 1500, а потім вже 3000 чоловік. Множилися листівки, підписані «комітетом дії». 24 липня під всіх ої зони прозвучало оголошення про ряд пільг для ув'язнених. Зокрема, про введення 9-годинного робочого дня, про зняття номерів з одягу, про дозвіл побачень та листування з рідними, про збільшення видачі грошей з особових рахунків. Але ув'язнені, навчені гірким досвідом, обіцянкам не вірили. 25 липня страйкували вже 8700 чоловік.
Події набирали оборот. 26 липня ув'язнені третього відділення напали на штрафний ізолятор і звільнили 77 осіб. Тоді ж прозвучали перші постріли. Охорона штрафного ізолятора вбила двох нападників і поранила ще двох. У повсталих відділеннях створювалися штаби. Відомо, що в другому-ої зони такий штаб очолив колишній капітан польської армії Кендзерський, засуджений по 58 статті на 15 років.
Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. У Воркуту прибула комісія МВС СРСР на чолі з генералом армії І. І. Масленниковим.
Повсталі влітку 1953 року гірники Воркути висунули гасло: «Вугілля - Батьківщині, нам - свободу!» У жіночому табірному відділенні страйк почався під гаслом «Свободу народам і людині!» У каторжній відділенні поряд з плакатом «Вимагаємо поваги прав людини!» Були вивішені і більш радикальні: «Геть в'язниці і табори!», «Вимагаємо повернути нас до наших сім'ям.
30 липня, вже в розпал роботи комісії, в 10-ої зони велика група робітників знову відмовилася спуститися в шахту. Тоді ж опера спільно з адміністрацією табору виробили план щодо виявлення та взяття під варту організаторів і активних учасників страйків.
1 серпня близько чотирьохсот ув'язнених організували на території житлової зони суцільної заслін. На їх придушення були кинуті 50 наглядачів. Побачивши їх, укладені кинулися ламати паркан і, озброївшись кілками та дошками, стали витісняти наглядачів. Невільники спробували взяти штурмом і ворота, за якими було виставлено оточення з озброєних солдатів і офіцерів. Там же знаходилися прибули з Москви генерали і полковники.
З заздалегідь підготовленої пожежної автомашини на передні ряди повсталих направили струменя води. Але в результаті їм вдалося вирвати шланг і розрізати його. До вихідних воріт залишалося п'ять метрів. Послідував наказ відкрити вогонь на поразку.
Члени московської комісії в діях охорони табору помилок не побачили. Застосування зброї проти беззбройних людей було визнано правомірним.
29 ув'язнених були поставили в карцер, 280 поміщені у в'язницю. Ще для 883 побудували спеціальний табірний пункт.
Повстання призвело до послаблення режиму. Побудували приміщення з кількома кімнатами для побачень. Було скасовано обмеження на листування всередині країни. Ув'язненим Речлага стали видавати пропуску на пересування без конвою. У 1953 році скасували спеціальні нашивки на одязі політв'язнів.
2) Повстання в Гірському таборі під Норильськом
У жовтні 1952 р. в Горлаг прибув етап з Караганди - 1200 осіб, в основному учасники національного опору з Західної України та з Прибалтики. У особливий табір їх перевели в покарання за масове непокору, вбивства «стукачів», пагони. Незважаючи на те, що їх розосередили по п'яти-ої зони, новачки стали бродильним елементом повстання. А одним із спонукальних поштовхів до повстання стала смерть Сталіна.25 травня 1953 охорона застрелила двох ув'язнених. На наступний день були поранені ще семеро. На знак протесту ув'язнені відмовилися виходити на роботу, зажадали приїзду комісії з Москви, вивісили чорний прапор у пам'ять про загиблих, вирішили не віддавати їх тіла адміністрації табору.
Як і у Воркуті, повстанці не мали зброї, їхня сила була в єдності, безстрашність і рішучості. Гасло «Смерть або свобода!» Звучав у Норильську в ті героїчні дні на багатьох мовах, тому що серед 20 тисяч ув'язнених Горлагу були представники кількох десятків національностей. Повсталі обрали свої представницькі органи, які зуміли надати протиборства мирний характер. Більше двох місяців їм вдавалося підтримувати в зонах нормальний перебіг життя і не допускати ні анархії, ні насильства одних ув'язнених по відношенню до інших.
29 травня укладені за допомогою повітряного змія вперше розкидають листівки, частина яких досягає Норильська. Представник управління МВС, який відав особлагамі, також направляє до Москви телеграму з проханням надіслати комісію.
5 червня прибула комісія МВС СРСР, до цього дня 16 378 чоловік припинили роботу. Почалися переговори: біля вахти ставилися столи, покриті червоною скатертиною, по один бік сідали представники ув'язнених, по інший - генерали, за вахтою - ланцюг солдатів з автоматами. Комісія пообіцяла ввести такі зміни: 9-годинний робочий день, зняття номерів з одягу, дозвіл листування, видачу на руки зароблених грошей і дозвіл посилати гроші рідним, переклад інвалідів «на материк», пом'якшення режиму. Ув'язнені ж наполягали на приїзді урядової комісії з більш широкими повноваженнями.
Але МВС використовувала переговори лише потім, щоб виграти час для підтягування військ. У ніч на 29 червня розпочався штурм.
Усього під час придушення повстання загинуло до 150 людей. Невідомо, чи були втрати серед військ.
3) Повстання в Кенгірі
Найбільше з повстань ув'язнених відбулося в травні-червні 1954 р. в Кенгірі (нині місто Джезказган в Казахстані). Воно тривало 40 днів. У Кенгірі (Офіційна назва: Степова табір) утримувалося до 8 тисяч ув'язнених, головним чином політичних. Російських серед них було не більше чверті. Решта - західні українці, литовці, латиші, естонці, чеченці, жителі Середньої Азії і т.д. Незадовго до повстання сюди перекинули етап блатних чисельністю 650 чоловік. Ще раніше табірна охорона кілька разів безпричинно (нібито при спробі до втечі) вбила і поранила кілька в'язнів. Не виключено, що чини МВС навмисне провокували бунт, щоб за допомогою легкого його придушення продемонструвати свою незамінність і поховати плани скорочення табірного персоналу. Однак події вийшли з-під контролю і придбали несподіваний розмах.Новоприбулі кримінальники увечері 16 травня намірилися проникнути в жіночу зону. Їх зустрів вогнем взвод автоматників, убивши і поранивши кілька десятків людей. Тих, хто встиг прорватися в жіночу зону, жінки сховали і не видавали охороні. Солдати і наглядачі почали бити жінок, щоб потім списати побої на злочинців і таким чином виправдати розстріл беззбройних людей. Кримінальних підтримали політичні, стали споруджувати барикади, руйнувати внутрішньотабірна загородження. Охорона, стріляючи з кулеметів, вбила і поранила ще декілька в'язнів, що наблизилися до зовнішнього огородження. Врешті-решт, не витримавши тиску, наглядачі залишили територію всередині табору.
Окремі табпунктів і жіноча зона тепер могли вільно сполучатися одне з одним. Ув'язнені озброїлися саморобними ножами і списами. Розгромили табірну тюрму, звільнивши майбутніх керівників повстання.
22 червня місцеве радіо повідомило, що вимога повсталих прийнято: в Кенгір їде член Президії ЦК. А на світанку 25 червня через заздалегідь зроблені проломи в зовнішньому огорожі на табір рушили танки Т-34 і перекинутий з-під Куйбишева полк особливого призначення МВС. Тільки один танк вийшов з ладу, провалившись у вириту ув'язненими яму.
Всього було вбито і поранено, за даними виробничо-планової частини Кенгірського відділення таборів, більше 700 ув'язнених. Про постраждалих у військах нічого невідомо, але якщо вони і були, то одиниці.
Незважаючи на колосальну нерівність в озброєнні, укладені трималися мужньо. Весь день 25 червня вцілілі в'язні пролежали в степу під спекотним сонцем, на них були націлені дула автоматів. 26-го їх змусили розбирати барикади і закладати проломи, а 27-го вигнали на роботу.
Кенгірське повстання, як і інші, було придушене. Але воно разом з іншими змусило владу послабити табірний режим, так що навіть на роботу в'язні стали ходити без конвою, а в деяких випадках їм навіть дозволяли обзаводитися сім'ями. Послаблення ці в тій чи іншій мірі зберігалися до початку 60-х років.
Були також і інші повстання, але всі вони були, в кінці кінців, жорстоко пригнічені.
Незабаром після похорону нове керівництво зробило ряд кроків, спрямованих на ліквідацію зловживань минулих років. Вже 27 березня 1953 р. по пропозицією Л. Берії Верховною Радою СРСР була оголошена амністія для ув'язнених, чий термін не перевищував 5 років. З місць ув'язнення підлягало звільнення понад 1 млн осіб.
Здавалося, надії підтверджувалися: у вересні 1953 р. були ліквідовані Особлива нарада при МВС та інші позасудові органи («трійки», «п'ятірки»), в квітні 1954 р. переглядалася «Ленінградське справу» Ініціатором цього кроку також став Берія. Для нього з'явилася чудова можливість звалити всю провину за це «справа» на тодішнє керівництво МДБ і МВС. З другої половини березня почалася всебічна перевірка слідства. 31 березня 1953 Берія затвердив постанову про припинення кримінальної справи і звільненні з-під варти заарештованих лікарів. 3 квітня по ініціативи нового міністра внутрішніх справ Президія ЦК КПРС прийняв рішення про реабілітацію проходили у справі про лікарів-шкідників. Одночасно скасовувався Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 20 січня 1953 про нагородження орденом Леніна лікаря Л. Ф. Тимашук, з «сигналів» якої це «справа» починалося.
Реабілітувалися засуджені партійні та господарські керівники. Роком пізніше почалася реабілітація з політичних процесів 30-х - початку 50-х років. Але в цілому кількість ув'язнених, звільнених з в'язниць і таборів в першій половині 50-х рр.., Залишалося незначним. Більшість репресованих за «контрреволюційні злочини» були амністовані лише після XX з'їзду КПРС.
Також за ініціативою Л. П. Берії у березні 1953 р. зі складу МВС були виділені і передані в інші відомства 18 структурних підрозділів МВС СРСР - Дальстрой, Спецбуд та ін Їм також були зроблені і інші кроки до реформування системи ГУЛАГу - «зважаючи на економічну неефективності і безперспективності »ряд підприємств був переданий галузевим міністерствам. Припинили існування такі «великі будівництва комунізму» як залізниця Салехард - Ігарка, Байкало - Амурська магістраль, тунель Красноярськ - Єнисейськ, Головний Туркменський канал і Волго - Балтійський водний шлях. Однак ініціатива і натиск Берії виходили за рамки компетенції МВС.
За 1954-1956 рр.. були реабілітовані 7679 чоловік, багато посмертно. З в'язниць і таборів вже до XX з'їзду вийшли десятки тисяч людей.
Отже, незважаючи на велику кількість жертв: загиблих, постраждалих морально і фізично, все-таки була досягнута поставлена мета: зруйнувати систему ГУЛАГу. Всі ці люди, що пройшли через табори або залишилися там, гинули в ім'я своєї ідеї, своє мети, мрії.
Численні повстання в таборах, які потягли за собою таку велику кількість людських жертв, все ж таки принесли результати. Адже був прискорений процес звільнення політв'язнів, було вироблено пом'якшення режиму в таборах. А в 1954 р. особливі табори (до 1953 р. їх було 12) були ліквідовані повністю.
Велика заслуга всіх цих ув'язнених полягає в тому, що вони все ж таки змогли, все ж знайшли в собі сили протистояти «табірного начальства», та й влади в цілому.
Список використаної літератури:
1) Баханов А. Н., Горінов М. М., Дмитренко В. П. Історія Росії, ХХ століття. Третя книга з циклу «Історія Росії з найдавніших часів до кінця ХХ століття» (у трьох книгах). Відповідальний редактор Сахаров А. М. м.: АСТ, 2001. - 608 с.
2) Валиуллин К. Б., Заріпова Р. К. Історія України ХХ століття. Частина 2: Навчальний посібник. - Уфа: РІО БашГУ, 2002. - 234с.
3) Добрякова Марія. Перехід від примусової праці до найманої на вугледобувних шахтах р. Воркути в 1950-1960-і рр..: Зміна статусу працівника. Переплетення соціальних і економічних аспектів. - «Економічна соціологія», т. 1, № 2, 2000, С. 54-71.
4) Іванова Г. М. Зародження громадянської самосвідомості в СРСР / / Цінності громадянського суспільства і як особистість. М.: Музей і заг. центр ім. А. Сахарова, Гардаріки, 2001
5) Ратьковський І. С., Ходяков М. В. Історія Радянської Росії. СПб.: Видавництво «Лань», 2001. - 416 с.
6) Соколов А. К., Тяжельнікова В. С. Курс Радянської історії, 1941 - 1991. кн. 2. - М.: Вища Школа, 1999. - 415 с.