Володимир Крючков
г.Саратов
"... Передання, відповідно до якого Христос ніколи не сміявся, з точки зору філософії сміху представляється досить логічним і переконливим". (С. С. Аверинцев 1)
Пояснити художника - і ця думка глибоко справедлива - покликані ті "закони", які він - художник - над собою поставив. Таким "законом" для Л. Андрєєва, ризикнув створити художній образ Ісуса Христа, був наступний: "Я знаю, що Бог і Диявол тільки символи, але мені здається, що все життя людей, весь її сенс у тому, щоб нескінченно, безмежно розширювати ці символи, маючи їх кров'ю і плоттю світу "2. Саме таким - "нагодована кров'ю і плоттю світу" - постає перед нами андріївський Ісус, і це в повісті проявляється, зокрема, в його сміху.
З традиційною, психологічної точки зору відкритий, життєрадісний сміх не пов'язаний з будь-якими негативними уявленнями, скоріше він володіє позитивною конотацією. Проте в християнській системі цінностей філософія сміху розуміється інакше. С. С. Аверинцев про це пише: "Мудреця завжди важче розсмішити, ніж простака, і це тому, що мудрець щодо більшої кількості окремих випадків внутрішньої несвободи вже перейшов межу звільнення, рису сміху, вже знаходиться за порогом ... Тому переказ, згідно з яким Христос ніколи не сміявся, з точки зору філософії сміху представляється досить логічним і переконливим. У точці абсолютної свободи (в якій знаходиться Христос. - В.К.) сміх неможливий, бо зайвий "3. З християнської точки зору проявом "абсолютної свободи" Ісуса Христа стало принесення Їм добровільної жертви в спокутування гріхів людських, всяке інше прояв свободи, демонстрація волі, у тому числі в сміху, була б дійсно зайвою.
Але в повісті Л. Андреєва переважає інша логіка - не релігійно-містична, але психологічна, культурно-історична, вкорінена у світовій культурній традиції і обгрунтована М. Бахтіним. І сміється Ісус - здавалося б, зовсім незначна деталь - свідчить про принципову відмінність образу Ісуса Христа у Л. Андрєєва від євангельського Ісуса, що теж було відзначено дослідниками. "Навіть той, хто мислиться як символ вищої ідеальної цілісності, в зображенні Л. Андрєєва не вільний від подвійності", - стверджує Л. А. Колобаева 4, характеризуючи образ Ісуса Христа. Здається неймовірним, але Ісус у Л. Андрєєва не просто сміється (що вже було б порушенням християнського переказу, релігійного канону), регоче: "З жадібною увагою, по-дитячому напіввідкритий рот, заздалегідь сміючись очима, слухав Ісус його (апостола Петра. - В.К.) поривчастий, дзвінку, веселу мова і іноді так реготав над його жартами, що на кілька хвилин доводилося зупиняти розповідь ". Тут слово реготав - суто Андріївський, в інших авторів, наскільки нам відомо, воно не наводиться у зв'язку з Христом. Сам Андрєєв був у життя (про що свідчать спогади мемуаристів, в першу чергу літературний портрет Л. Андрєєва, створений М. Горьким) людиною крайніх настроїв: і ліриком-романтиком, і песимістом-парадоксаліст. Ісус у Л. Андрєєва постає, таким чином, не просто в людській (не божественної) іпостасі, але ще й знаходить деякі споконвічно російські національні риси (ліризм, сентиментальність, відкритість в сміху, яка може виступати як беззахисна відкритість). Безумовно, образ Ісуса у Л. Андрєєва - це в якійсь мірі проекція його (Андреєва) художницької, російської душі. У зв'язку з цим згадаймо ще раз слова автора про задум його повісті «Іуда Іскаріот» - це "абсолютно вільна фантазія" 5. Фантазія, зауважимо, що визначається особливостями світосприйняття, стилю митця.
За традицією життєрадісний сміх розцінюється як звільняє початок - сміється внутрішньо вільний, розкутий людина, наприклад, людина епохи Відродження в романі Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». "Справжній сміх, амбівалентний і універсальний, не заперечує серйозності, а очищає і заповнює її. Очищає від догматизму, однобічності, закостеніння, від фанатизму і категоричності, від елементів страху або залякування, від дидактизму, наївності та ілюзій, від поганої одноплановості і однозначності, від дурної нестямно. Сміх не дає серйозності застигнути і відірватися від незавершімой цілісності буття. Він відновлює цю амбівалентну цілісність. Такі загальні функції сміху в історичному розвитку культури та літератури ", - стверджував М. М. Бахтін 6. Л. Андрєєв у своїй повісті-"фантазії" про Боголюдині, ще до появи робіт М. М. Бахтіна, інтуїтивно сповідує саме цю концепцію, філософію сміху. Л. Андреєв бачить в Ісусі насамперед іпостась людську, ще і ще раз її підкреслюючи і тим самим як би звільняючи простір для утвердження людської, діяльного початку, зрівнювання Бога і Людини. У андріївською концепції Ісуса сміх ("регіт") логічний ще й тому, що він зрівнює, зближує його учасників, вибудовуючи відносини не за релігійною (готичної) вертикалі, а по земній, людської горизонталі.
Ісус Л. Андрєєва, як ми бачимо, так само, як і Юда, являє собою фантазію на євангельську тему, і він близький у своєму людському прояві булгаковським Ієшуа з «Майстра і Маргарити». Це не "має владу" (Євангеліє від Матвія), що знає про Своє божественне походження і Своєму призначення Богочоловік, а відчужений від реальної дійсності, наївний, мрійливий художник, тонко відчуває красу і різноманіття світу, і це знають Його учні: "Іоанн знайшов між каменів красиву, блакитну ящірку і в ніжних долонях, тихо сміючись, приніс її до Ісуса, і ящірка дивилася своїми опуклими, загадковими очима в його очі, а потім швидко ковзнула холодним тільцем за його теплою руці і швидко забрала кудись свій ніжний тремтячий хвостик " Юда передає Ісуса прекрасні квіти: "Віддала ти Ісуса лілію 7, яку знайшов я в горах? - Звертається Юда до Марії ... - Посміхнувся він? - Так, він був радий. Він сказав, що від квітки пахне Галілеєю. - І ти, звичайно, не сказала йому, що це Юда дістав, Іуда з Кариота? - Ти ж просив не говорити. - Ні, не треба, звичайно, не треба, - зітхнув Іуда. - Але ти могла проговорився, адже жінки так балакучі "8.
У своєму нарисі про Л. Андрєєва М. Горький, як відомо, стверджував: "У всьому, що стосувалося темних сторін життя, протиріч в душі людини, бродінь в області інстинктів, він (Л. Андрєєв. - В.К.) був моторошно кмітливий "9. Суперечливість, недомовленість обраного євангельського сюжету, загадка взаємин Вчителі та учня і привернула насамперед Л. Андрєєва в його повісті.
Андріївський Ісус загадковий, але в чому його загадка? Вона носить не стільки релігійно-містичний, скільки підсвідомо-психологічний характер. У повісті йдеться про велику таємницю "прекрасних очей" Ісуса - чому мовчить Ісус, до якого подумки з благанням звертається Юда: "Велика таємниця твоїх прекрасних очей ... Повели мені залишитися! .. Але ти мовчиш, ти все мовчиш? Господи, Господи, потім чи в тузі і муках шукав я тебе все моє життя, шукав і знайшов! Звільни мене. Зніми тягар, вона важча гір і свинцю. Хіба ти не чуєш, як тріщить під нею груди Іуди з Кариота? "
При читанні повісті виникає логічне (в психологічній системі координат) запитання: чому Ісус наблизив до себе Юду - тому що він зацькований і нелюбимий, а Ісус не відрікався ні від кого? Якщо частково ця мотивування і має місце в даному випадку, то вона повинна розцінюватися як периферійна в достовірно-реалістичної і в той же час не позбавленої проникнення в глибини підсвідомого повісті Л. Андреєва. Ісус, як свідчить Євангеліє, пророкував про майбутній зраді Його одним з апостолів: "... не Дванадцятьох Я вас вибрав? Та один із вас диявол. А говорив Він про Юду, сина Симона Іскаріота, бо зрадити Його мав він, один із дванадцяти "(Євангеліє від Іоанна, 6, 70, 71). Між Христом і Іудою в повісті Л. Андреєва існує таємнича підсвідома зв'язок, не виражена словесно і тим не менш відчутна Іудою і нами - читачами. Цей зв'язок (передчуття з'єднав обох навічно події) відчувається психологічно і Ісусом - Боголюдиною, вона не могла не знайти зовнішнього психологічного вислови (у загадковому мовчанні, в якому відчувається приховане напруження, очікування трагедії), причому особливо виразно - напередодні хресної смерті Христа. Було б нелогічно, якби в цій повісті було інакше. Ще раз підкреслимо, що мова йде про художній твір, де увага до психологічної мотивації закономірно і навіть неминуче, на відміну від Євангелія - сакрального тексту, в якому образ Іуди є символічним втіленням зла, персонажем з позиції художньої зображальності умовним, цілеспрямовано позбавленим психологічного виміру. Буття євангельського Ісуса - це буття в іншій системі координат.
Євангельські проповіді, притчі, Гетсиманський молитва Христа не згадуються в тексті, Ісус знаходиться на периферії описуваних подій. Ця концепція образу Ісуса була властива не тільки Л. Андрєєву, але й іншим митцям, у тому числі А. Блоку, який також писав про наївність "Ісуса Христа", жіночності образу, в якому діє не його власна енергія, а енергія інших 10. Наївно (з точки зору сучасників Ісуса - мешканців Єрусалиму, відреклися від Учителя) і Його вчення, яке за допомогою свого страшного "експерименту" як би перевіряє і виявляє його моральну силу Юда: світ рухається любов'ю, і в душі людини спочатку закладена любов, поняття про добро. Але коли вчення Ісуса - велика правда, чому вона виявилася безсилою у відношенні Його самого? Чому ця прекрасна думка не знаходить відгуку у жителів стародавнього Єрусалиму? Повіривши в правду Ісуса і захоплено привітавши Його при в'їзді в Єрусалим, жителі міста потім розчарувалися в її могутність, розчарувалися у своїй вірі й надії і тим з більшою силою стали дорікати Вчителі в неспроможності його проповідей.
Божественне і людське початку постають у повісті Л. Андреєва в оригінальному, "єретичної" взаємодії: Юда стає у парадоксаліста Андрєєва особистістю, яка відіграла найбільшу роль в історії, а Ісус представлений у своїй тілесності, людської плотскості, причому відповідні епізоди (перш за все побиття Ісуса римськими стражниками) сприймаються як надмірно натуралістичні по відношенню до Христа, але тим не менш можливі в тій ланцюга аргументів, мотивувань, причин і наслідків, які були відтворені художньою фантазією автора «Іуди Іскаріота». Ця зосередженість Л. М. Андрєєва на людській іпостасі Богочоловіка виявилася затребуваною в літературі ХХ століття, і зокрема, вона визначила концепцію образу Ієшуа Га-Ноцрі в романі М. А. Булгакова «Майстер і Маргарита».
Список літератури
1 Аверинцев С.С. Бахтін, сміх і християнська культура / / М. М. Бахтін як філософ. М., 1992. С. 9.
2 Горький М. Літературні портрети. М., 1959. С. 203.
3 Аверинцев С.С. Указ. соч. С. 9.
4 Колобаева Л.А. Концепція особистості в російській літературі рубежу XIX-XX століть. М., 1990. С. 145
5 При всій спірність концепції повісті Андрєєва безперечним залишається її вплив на читача, про який говорив свого часу Д. С. Мережковський: "По дії на уми читачів серед сучасних російських письменників немає йому (Л. Андреєву. - В.К.) рівних ... Вони нікого не заразили; він заражає всіх. Добре це чи погано, але це так, і не можна з цим не рахуватися критиці "(Мережковський Д.С. В тихому болоті: Статті та дослідження різних років. М., 1991. С. 18).
6 Бахтін М.М. Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя і Ренесансу. М., 1990. С. 552.
7 "Красу лілій вихваляє сам Господь і ставить її вище всіх чудових одягу Соломона. «Подивіться на польові лілії, - говорив Він, - як вони ростуть? .. Але кажу вам, що й сам Соломон у всій славі своїй не одягався так, як одна з них »" (Біблійна енциклопедія: У 2 т. М., 1991. Т. I. С. 431).
8 Д. С. Мережковський про Ісуса Л. Андрєєва: "Юда нібито любить Ісуса, не Христа, не Сина Божого, а« людини так собі, хорошого », може бути, навіть« кращого з людей », але все-таки марного мрійника, галілейського пастушка, порцелянову лялечку, «чарівного вчителя» ... в смаку Ренана: «Петро, Петро, хіба можна слухати Його? Хіба розуміє Він що-небудь в людях, в боротьбі? »(МережковскійД.С. У мавпячих лапах (Про Леоніда Андрєєва) / / Мережковський Д.С. В тихому болоті. М., 1991. С.32).
9 Горький М. Леонід Андрєєв / / Горький М. Літературні портрети. М., 1959. С. 171.
10 А. Блок: "Ісус - художник. Він все отримує від народу (жіночна сприйнятливість) "/ / Блок А. Собр. соч.: У 8 т. Т.7. М.-Л., 1963. С. 317.