Напевно, немає в російській літературі ХХ ст. іншого письменника, чия популярність порівнялася б з світовим визнанням автора "Тихого Дону". Про нього, Художника з великої літери, захоплено відгукувалися Р. Роллан і Е. Хемінгуей, Д. Ліндсей і К. Прічард. "Його дар художника, - писав Мартті Ларні, - можна, власне, визначити як любов до суєтному і милому земній мандрівці людини, з його самосвідомістю і пристрастями, з його радістю і горем, чуттєвою любов'ю, честолюбством і гордістю. Його захоплює видовище життя у всій його могутності і повноті. Передаючи самі приголомшливі картини, його голос оповідача не здригнеться. Він зберігає дивне рівновагу, твердість і як би неупереджену об'єктивність. Він приймає дійсність без умов і застережень. Людина у нього - це людина, правда - завжди тільки правда. Саме в цьому ... пояснення величезної притягальної сили його творів ".
У "Донських оповіданнях" М. Шолохова (до цього циклу ми відносимо усі його розповіді 20-х років, а не тільки однойменний збірник) немає відвертої поетизації подвигу, немає романтичних фарб, поетичних реквіємів, супроводжуючих йде життя героїв революції в романтичних повістях Б. Іванова, Б. Лавреньова. У Шолохова "потворно просто" вмирали люди, а його зауваження про те, що ковила ("сивий ковила - улюблений образ романтиків") - всього лише "погана білява трава без будь-якого запаху" як ніби розвіяло всі ілюзії, не залишаючи місця романтичного пересозданию дійсності . Герої "Донських оповідань" не віддаються піднесеним роздумів, вони говорять про своє - часом буденному і зовсім непоетічном. Таке життя, але саме така вона прекрасна для Шолохова; останній міг би повторити слова Л. Толстого "Герой ж моєї повісті ..., який завжди був, є і прекрасний - правда". Контрасти у його оповіданнях служать не емоційному розкриттю ідеального початку, як у романтиків, а відтворюють реальні життєві конфлікти, через які пізнається соціальний розлом серед донського козацтва. Формою вираження соціального у Шолохова часто стає внутрішньосімейний конфлікт.
У "Донських оповіданнях" немає тих, хто сумнівається, рефлектуючих героїв, немає героїв, які обирають "третій шлях" або позицію "над сутичкою". Шолоховське сюжети безпосередньо присвячені фронту, який проходив майже через кожну сім'ю незалежно від її дійсних переконань (у автора цих рядків дядьки служили: старший брат - у білих, молодший - у червоних, і за цим, крім відповідності віку оголошеної мобілізації, більше нічого не стояло ), а далі вступала в силу логіка боротьби, іноді не на життя, а на смерть. Показати об'єктивним розвитком дії кошмар братовбивчої боротьби - вже було проявом гуманізму. Адже тим, кому шолоховских розповіді здаються зайво кривавими і жорстокими, хто звинувачує письменника а "розламуванні кожної тріщини" можна заперечити: це попередження і в сьогоднішній ситуації, коли країна поставлена на поріг громадянської війни або безмежного свавілля мафії.
Однак, і це помічають зарубіжні шолоховеди, з середини 20-х років і до сьогоднішнього дня гуманістичний зміст цих творів недооцінюється. У наші дні наймасовішим виданням, прилучає читача до "Донським розповідям" є нарис Віктора Чалмаева в книзі для учнів. Погоджуючись з деякими його оцінками, перш за все з тим, що у раннього Шолохова схематично "поділ людей на друзів і ворогів", що "квітка-то (з блакитним квіткою порівняв" Донські оповідання "Серафимович - Л.Є.) виріс на крові. .. і співчуття автора як ніби сковано жорсткої присягою "(37; 191), далі відчуваєш подив:" присяга "виявляється присягою на суддівську жорстокість. Навіть визнаючи гостре Шолоховське відчуття природи, степу, не бажає розділяти людських божевілля "(адже це найважливіший момент у визначенні авторської позиції - Л.Є.), Чалмаев вважає Шолохова учнем" комсомольських поетів "і підбурювачем нових вогнищ кровопролиття:" З яким- то азартом юності, з лютою жвавістю, що провокує революційну нетерплячість, Шолохов роздуває вуглинки згасаючого багаття "(37; 195). І автор і його герої звинувачуються в сталкивании" ворогів ", в тому, що вони не шукають" шляхи повз вогню, повз крові "і навіть у тому, що" усвідомлення Леніна, на жаль, немає в комсомольців-продотрядніках Шолохова ", що Шолохов не почув заклику Леніна до НЕПу. Протиставляючи" Донські оповідання "" Тихого Дону ", Чалмаев порахував єдиним із заслуговують уваги і позитивної оцінки" Шібалково насіння "(герой благає врятувати життя його дитині після власноручного розстрілу матері, що опинилася білої розвідницею). Тим часом навіть" площа "деколи повторюваних міркувань самого критика дозволяла цей аналіз значно розширити.
Як звинувачення автору "Донських оповідань" пред'явлені "психоз ненависті", "романтика розстрілів", моральна "глухота", зведення в культ насильства, ідеалізація методів насильства "в ім'я вищої правди". Але чи так це? Навіть якщо погодитися з тим, що Шолохов засуджує насильство тільки з боку "ворога" (а не треба думати, що був тільки червоний терор), це засудження переростає в загальнолюдське засудження батька-сино-братовбивства. Наполегливе варіювання мотиву вбивства єдинокровного, у відповідь відплати не може бути пояснено тільки бажанням показати розпад козачого укладу - для цього було б достатньо одного прикладу. Чим же пояснити пристрасть Шолохова до такої сюжетної колізії. Очевидно, бажанням письменника виходити з норми людських відносин, які в умовах патріархального козачого (в кінцевому рахунку селянського побуту) найяскравіше виявлялася там, де була скріплена узами крові, родинними відносинами. Драматизм оповідання Шолохова як раз і полягає в тому, що вони з найбільшою глибиною розкрили протиріччя між реальністю і ідеалом людських відносин.
Звернемося до розповіді "Коловерть". З точки зору "ворога" Михайло Крамськой теж міг здатися героєм, але письменник дає йому іншу характеристику: Крамського - не людина. До цієї думки автор підводить всім ходом оповіді, показуючи відчуженість героя від сім'ї: "Від материнської кофтині рваною гноєм смердить. Відсунувся злегка, як варом в обличчя матері хлюпнув.
- Незручно на вулиці, матуся ... "
Батько соромиться його як чужого, з братом Гнатом "пальці зійшлися в холодному і неприязне потиску", "помовчали нудно". З самого початку Михайло усвідомлюється як сила чужа і ворожа дружною, працьовитою сім'ї. "Чужі ми йому, і земля чужа", - говорить про Михайла батько. Самовдоволена його похвальба перед матір'ю: "... Зробили в сотники за те, що більшовизм в корені припиняю"; вражає його грубість по відношенню до племінника: "... Цуценя візьміть від столу, а то йому, коммунячьему виродкові, голову відірву" . Глибоко символічним є те, що відразу після картини безвихідного горя матері, котра дізналася в потопельнику молодшого сина: "КОСМО сивими мотаючи, на четвереньках у воду сповзла, голову чорну охопила, мукала:
- Гриша! .. Синок ", -
відразу ж дається виписка з наказу про виробництво Михайла в подосавул "за самовіддану роботу з викорінення більшовизму". Крамськой відхиляє надану йому право клопотати про помилування рідних, йде на підлість, підказуючи хід зрадницького вбивства. Авторська оцінка розкривається в епізоді останньої появи Крамського на сторінках розповіді:
"Офіцер з погонами подосавул, в папасі каракулевій, високий, вузький, сказав тихо, тихо, самогонним перегаром дихаючи:
- Далеко не водити! .. За хутір, в хмиз! ..
У офіцера вже немає імені, тільки по знайомій портретний - "в папасі каракулевій, високий вузенький" - вгадуємо ми втратив людську подобу Михайла Крамського. Ця сцена завершується описом щенівшейся вовчиці, откликнувшейся виттям на короткий протяжний крик ", - і вона ставить Крамскова нижче звіра.
Сказане переконує, що в цьому оповіданні немає "культу насильства".
Те ж можна сказати і про розповідь "Сімейний людина", якому давалася різна оцінка. І. Лежнєв вважав, що письменник виправдовував Мікішару, що застрелив двох синів, які були у червоних, заради можливості зберегти собі життя, щоб виростити інших сімох дітей. Л. Якименко в трактуванні цього образу вбачав суперечливість Шолохова. А. Журавльова вважала, що художник засудив Мікішару, що прикривала власну боягузтво, безвілля і бажання отримати пільги, лицемірною посиланням на турботу про інших дітей. Досить звернутися до морально-естетичним оцінками письменника, щоб відпало основу для розбіжностей. Перше, на що звертає увагу оповідач - "важкий, стоячий погляд" Мікішари, з-під напухлі століття косі очі дивилися "жорстко і нерозкаяність". Певна естетична оцінка народжується із зіставлення щирого пориву подяки до батька в Івана, що мав всі підстави бути улюбленим сином, і лицемірного холодного розрахунку Мікішари, не просто застрелив сина, а й обманув його. А чого варта фраза: "Зняв я з нього шинель і черевики ..." Найглибшим лицемірством здається після цього заява Мікішари: "Я за дітей за цих скільки горя переніс, сивий волос всього обмітали". Звичайно, Мікішара - не Крамськой, і покарання Шолохов йому призначає символічне - відчуженість від сім'ї, яку зрадив Мікішара: "Гребостно з вами, тату, за одним столом ість", - говорить йому дочку. Естетичну визначеність несе і мовна самохарактеристика Мікішари: "... Вісьмох голопузих нажеребіла, а на дев'ятому скопитілась". Навіть у назві оповідання звучить безсумнівний сарказм.
Таким чином, показуючи, що охопила Дон класова боротьба руйнує сімейні підвалини, Шолохов зображує реальність як суперечить нормі людських відносин, і дозволяє це протиріччя між ідеальним і реальним абсолютним запереченням останнього. Але воно може "зніматися" і виправдовують героя обставинами. Саме при розгляді цих ситуацій необхідно дорікнути автора "Донських оповідань". Він, слідуючи ленінізму, поділяв фатальне оману тих років про класовий характер моралі, коли моральним оголошувалося все те, що служило інтересам революції: кров на руках білого - це погано, на руках червоного - якщо і не добре, то, у всякому разі, нормально . В оповіданнях "Коловерть", "Червоточина", "Сімейний людина", "Баштанник" одному і тому ж фізичної дії - вбивства самого близького по крові людини - дано контрастне морально-естетичне осмислення. Вічна антиномія - добро / зло - знаходить жорстку соціально-класову детермінованість: червоні / білі. У сценах батьковбивства, синовбивства, братовбивства, будь-яких інших кривавих сюжетах чітко позначено або виправдання крові, або її пояснення звірячої аморальністю білого козацтва. Подолає це Шолохов не тільки в "Тихому Доні", але, як ми побачимо нижче, і в "Піднятої цілині".
Найбільш вразливою з точки зору загальнолюдської моралі нам представляється "Баштанник". Кривавий фінал, що суперечить нормі людських відносин, пояснюється автором як єдиний вихід із ситуації. У необхідності Митькина вчинку читач переконаний як всім ходом попереднього оповідання, так і ситуацією, безпосередньо передує фінал: Онисим Петрович такий же потенційний вбивця, як і сини. Але справа тут не тільки в самій логіці дії, а й у небагатослівних, скупих, і, тим не менш, дуже вагомих авторських емоційних оцінках. Вони в надзвичайній теплоту і людяності заключного опису оповідання, в описі любовних відносин між братами, що йдуть від переслідування (характерно, що в цьому описі немає жодної антиестетичні деталі, жодного грубого або навіть просторечного слова), нарешті в такій завершальній поетичної деталі, як рум'яна облямівка світанку. Вчинене не викликає ні у героїв, ні в автора хоча б смутного почуття провини, не кажучи вже про муки совісті.
Так що ж, погодитися з Чалмаева, визначальним шолоховську позицію в "Донських оповіданнях" "як совість мовчати, благословляє це кровопролиття"? У застосуванні до "Баштанник", очевидно, - так, але треба дослідити авторську концепцію у всій її повноті і суперечливості. "Увага до кращих сторонам людської натури в момент жорстокої братовбивчої сутички" (30; 42) надають гуманістичне звучання таким розповідям, як "Лоша", "Шібалково насіння".
Ілюмінація фіналу в "Баштанник" - "рожевої облямівки світанку", очевидно, теж не може бути однозначною, бо "і доля окремої людини, і міжусобна братовбивча війна всередині народу, і темні боку самої людської природи не в силах навіть похитнути головну, все обіймає і все підкорюючу думку письменника про всепобеждающем початку життя, про її торжестві, про її зв'язки з "природним космосом" (24). "Окрема людська особистість розчиняється в загальному народному бутті, яке, як твердь земна, завжди видно і просвічується у Шолохова, викликаючи у читача зітхання полегшення в самих трагічних обставинах "(19, 9). Крім того, не треба думати, що кривава розв'язка соціально-сімейного конфлікту залишається єдиною характеристикою козацької родини. В" Коловерть "відносини Пахомича, Гната і Грицька Крамскових розкрито як істинно людяні . В "Шляхи-доріженька" (автор назвав її повістю) відносини між батьком і сином також мисляться як норма, розкриваються поетичний світ трудової сім'ї, стримана ласкавість звернення один з одним, ледь вгадувана турбота. Особливо повно розкрито духовна спорідненість Фоми Кремньова з сином Петьком в сцені побачення у в'язниці: "Рвонувся Петько вперед, на підлозі намацав босою ногою повсть, присів і мовчки охопив руками перев'язану батькову голову". І батько, "захлинаючись, сипле бадьорить смішком", і Петька "з лоскоче радістю вдивляється в опухле від побоїв землисто-чорне обличчя ". Лейтмотив повісті - образ шляху-доріженьки, дороги людяності, з якою не зійшли батько і син Кремньова.
"Продкомісар"
Розповідь М. Шолохова "продкомісар" довгі роки оцінювався з позицій класовості моралі: хоча комісар Бодягін вбиває батька, які саботують продрозверстку, але це людина гуманний, який заплатив своїм життям за спасіння жебрака хлопчаки. Сюжет оповідання робить його зручним об'єктом для сучасної нігілістичної критики і звинувачень в антигуманізм, А Шолоховська автоинтерпретация розповіді в листі до М. Колосову - тим більше, бо вона дійсно жахлива: "Я хотів їм (розповіддю - Л.Є.) показати, що людина , в ім'я революції вбив батька та вважається "звіром" (звичайно в очах слинявої інтелігенції), помер через те, що врятував дитину. Дитина-то, хлопчисько поскакав. Ось, що я хотів показати ... Розповідь визначено стріляє в ціль ".
Зараз важко сказати, чим було продиктовано цей лист. Може бути, щирим подивом письменника, подібного тому, яке висловлював А. Платонов у листі до Горького, запевняючи його в соціалістичній тенденції "Чевенгур". А можливо і бажанням врятувати розповідь і захиститися від звинувачень М. Колосова, які, як можна зрозуміти, носили зовсім не необразливий в ті роки характер. Судячи з заключній фразі шолоховського листа ("Я гаряче протестую проти твого виразу" ні нашим, ні вашим ") Колосов звинувачував Шолохова в об'єктивізмі, у співчутті до" куркульства ". У цих умовах природною була реакція М. Шолохова:" Ти не зрозумів суті оповідання ". Але зараз-то треба віддати належне М. Колосову: він розповідь зрозумів, зрозумів його відмінність від ортодоксальної революційної пролетарської прози, гуманістичну, а не класово обмежену позицію його автора.
Перш за все особливість авторської позиції Шолохова проявляється в його зображенні продрозкладки. Не висловлюючи особливих симпатій до озлобленому старому-Бодягіну, готовому на вбивство власного сина, Шолохов розкрив трагедію хлібороба. Наводячи слова, "Мене за моє ж добро розстріляти треба, за те, що в свій комору не пущают, - я є контра, а хто по чужих засіків шарить, ентот при законі? Грабуйте, ваша сила", П. Чекалов справедливо пише: "Слова Бодягіна-старшого не тільки не позбавлені логіки, а й історичної правди. Мабуть, тому син і не намагається заперечувати того, що їхні дії кваліфікуються як грабіж, він тільки уточнює, що бідняків вони не чіпають, а" метуть під Гребля " (тобто начисто) у тих, "хто чужим потім наживався".
Бодягін ж наживався не тільки за рахунок чужої праці, але в першу чергу за рахунок своєї, і тому на звинувачення сина: "Ти перший наймитів все життя смоктав!", Він відповідає: "Я сам працював день і ніч", і сумніватися в правдивості цих слів у читача немає ніяких підстав. Але чомусь цей факт абсолютно не береться до уваги Гнатом, і він вимовляє хоча і звучну, але досить нелогічну фразу: "Хто працював - співчуває влади робітників і селян, а ти дрекольем зустрів ... До тину не пустив ... За це і на розпил підеш! "
Виходить так: якщо ти не пустив до власного комори, значить, ти не співчуваєш влади робітників і селян, а раз ти не співчуваєш - значить, і не працював. Гнат як ніби не здогадується, що можна бути працівником і при цьому не співчувати влади, яка відбирає у людини працею і потім нажите. І не тільки звістка про те, що він "піде на розпил" (про це він уже знав), але і такий ... суперечить розуму підхід викликає в Бодягіне-старшому обурення: "У старого назовні рвалося хрипке дихання. Сказав голосом осиплим, ніби обірвав тонку нитку, до цього зв'язувала їх обох: - Ти мені не син, я тобі не батько. За такі слова на батька чи тричі проклятий, анафема ... " (40; 109).
Зауважимо, що образ донського козака, трудівника і власника, з його складним, суперечливим ставленням до революції стане художнім відкриттям Шолохова і розроблятиметься їм надалі, являючи глибинну стихію народного життя на крутих історичних переломах.
Неординарність авторської позиції позначилася і в образі Бодягіна-молодшого. У зображенні червоного командира, комуніста Шолохов бував неординарний, починаючи з першого свого оповідання "Родимка", де вісімнадцятирічний Миколка гірко розмірковує: "Знову кров, а я вже заморився так жити ... остогидло все". Вже тут заплановано явна невідповідність утвердившемуся "канону". І в оповіданні "продкомісар" вже з першої фрази ясно, що ставлення Шолохова до зображуваного зовсім не так однозначно, як це трактувала критика. Невласне-авторська мова, що відображає взаємодію автора і героя, переконує, що Бодягіну явно чужий обласної продовольчий комісар з його наказом: "Місяць терміну ... злісно вкривають розстрілювати!" І автору, і герою явно антипатичний вигляд вершителя людських доль: "Казав, поспішаючи і смикаючи єхидними, поголеними Досін губами ... Долонею чиркнув по гострому щетинистими кадик і зуби зціпив жорстоко". За його волі круто змінюється життя Бодягіна - "енергійного заповзятливого працівника", що став тепер окружним продкомісар.
Цілеспрямоване ставлення автора до зображуваного виявляється через розташування епізодів, їх внутрішній зв'язок. Приїзд Бодягіна до рідної станиці народжує суперечливі в суті своїй переживання. Бодягін згадує свій юнацький бунт проти жорстокості батька, вдарив працівника, вигнання з рідної домівки. Здавалося б, ніщо не пов'язує Бодягіна з хатою, де і мати (ймовірно, з горя від розлуки з єдиним сином) померла. Але ... "Глянув Бодягін на руїни у батьківському палісаднику, на бляшаного півня, раскрилестівшегося на даху в безголосій крику, відчув, як щось вперлося в горлі і перехопило подих".
Важливо зауважити, що доля старого-Бодягіна від продкомісара не залежала: батько був заарештований до його приїзду за агітацію проти продрозкладки, за побиття двох червоноармійців - причина поважна в очах "червоного" Бодягіна. Суд вершить не він, а голова виїзної сесії ревтрибуналу. І знову авторський голос зливаючись з голосом героя, відокремлює останнього від бездумних провідників червоного терору. Чого вартий опис фатальний команди: "Голова трибуналу, колишній бондар, з приосадкуватої сцени народного дому кинув, ніби новий дзвінкий обруч на діжку набив:
- Розстріляти! .. "
Як справедливо сказано, "необхідно звернути увагу на те, з якою легкістю" колишні бондарі "розпоряджалися долями людей" (40; 108).
Бездушність голови контрастна поведінки Бодягіна, чия спроба пробитися до душі батька не вдалася: "гаряче" було блиснула в очах старого при вигляді сина, згасло назавжди. Трагізм і жах громадянської війни спресований в їх короткій розмові. Приречений на страту старий - зовсім не безневинна жертва і дуже реальна його загроза синові: "Не помру, збереже мати божа, своїми руками з тебе душу вийму".
Більш людяним і страждають виглядає Бодягін, який не може відірвати очей від зморшкуватою засмаглої шиї батька. Внутрішню бурю почуттів видають здушено сказані звернені до батька останні слова. Пронизлива нота шолоховського опису, завершального сцену страти, створює підтекст, що розкриває тяжкість і тривалість переживання продкомісара: "... І довго ще кивала фарбована дуга, маячить поверх блакитний пелени осілого снігу". За ним стоїть звернений усередину, як би зупинений погляд героя.
Сюжетно-композиційна структура з волі автора виявляє трагічну провину героя і її не менш трагічне спокутування. Катарсис - у добровільно обраній смерті. І справа не тільки в бажанні письменника показати дійсно добре серце Бодягіна, що рятує від вірної загибелі хлопчика, але і в тому, що сам він уже не бореться за власне життя, придавлений страшним вантажем батьковбивства, хоча і не буквального. Це передано якийсь відчуженість героя від того, що відбувається (його голос вже не зливається з авторським), згадкою про його "окостенілий пальцях", про те, що він "довго сідає на взноровівшую коня". (Атрофія волі до життя у Бодягіна підкреслюється за контрастом з поведінкою його напарника Тесленко). Великий гріх батьковбивства, але непомірно страшно і спокута:
"У Бодягіна голі груди безбоязно стрибали чубаті степові пташки; з розпоротого живота і порожніх очних западин не кваплячись поклевивалі чорновусий ячмінь".
Шолоховська біль і жах перед страшною жорстокістю світу превалює в цьому оповіданні. Це підкреслено і вибором героя, звичайного та добру людину, якого не можна поставити в один ряд з іншими батьковбивця: ані з Срубовим з "Тріски" В. Я. Зазубрина - професійним чекістом, перетвореним на знаряддя терору, що опинилося за межами його психічних можливостей; ні з героєм новели "Лист" в "Конармії" І. Бабеля Курдюкова - апофеозом тупий тваринної жорстокості. З точки зору Бабеля, і Тимофій Курдюков з його "безбарвними і безглуздими очима" і його сини - "дивовижно величезні, тупі, широковиді, витрішкуватою" - однаково примітивні. Така кінцівка оповідання, присвячена людської драмі, зрозуміло, не випадкова, а є активним вираженням авторського ставлення до героїв і подій, яке відомий американський славіст Е. Сіммонс визначив як до неймовірності жорстоку, але в той же час багатозначну неупередженість (30; 41).
Шолоховське ставлення до зображуваного - інше, воно виконано людського співчуття. Нам здаються плідними підходи тих літературознавців (19; 9), які всю соціальну гостроту шолоховских конфліктів (в основному в "Тихому Доні") співвідносять з філософським, що йде від Гегеля, розумінням катарсису. Певною мірою це можна віднести і "продкомісар". "Справжнє ж співчуття, - читаємо у Гегеля, - навпаки, є співпереживання моральної виправданості страждає з усім тим позитивним і субстанціональні, що має бути укладена в ньому. Такий вид співчуття не можуть навіяти нам негідники і негідники. Якщо тому трагічний характер, вселяли нам страх перед міццю порушеною моральності, у нещасті своєму повинен викликати у нас трагічне співпереживання, то він у самому собі повинен бути змістовним і значним ... Тому над простим страхом і трагічним співпереживанням піднімається почуття примирення ... "
Бодягін як комісар змирився з розстрілом батька, але муки совісті і подальший його вчинок усувають, кажучи словами Гегеля, помилкову однобічність бореться індивідуальності, позитивне ж зміст її устремлінь постає як щось "підлягає збереженню" в його позитивному і цілісному опосередкуванні. Моральне виправдання Бодягіна наступними за розстрілом вчинками і народжує відчуття катарсису.
Від "Родимки" до "Чужий крові"
Гуманізм Шолохова проявився не тільки у відступі від "канону" героя-комісара, але й в позитивній трактуванні героя з іншого табору, хай навіть не активно діючого. Така неординарність Шолохова-художника проявилася в оповіданні "Чужа кров" - він завершує цикл і своєрідно перегукується з першим - "Родимка". У порівнянні з подальшими розповідями молодого Шолохова в "Родимка" ідеальний початок подано з невластивим Шолохову "тиском", що позначилося і в характеристиці Миколки, і в різкому композиційному протиставленні його образу бандиту-отаману.
Власне, заключний розповідь висвітлив і в "Родимка" те, що раніше, може бути, не помічалося - трагізм долі і щирість горя білого козака, який втратив сина, більше того - вбив його (не дізнався) власною рукою. І хоча раніше в критиці підкреслювалися лише шолоховских слова "зачерствіло душа в нього" в тому сенсі, що не залишилося в ньому нічого людського, що він уподібнений автором звіру: "з бурелому на бугор вискочив вовк", зараз "Родимка" сприймається інакше. І нехай є в ній сцена на млині, звично розкриває бузувірство білих, не можна не побачити в ній і трагедію людини, "незадоволеного радянською владою" (чим було незадоволене козацтво, зараз добре відомо):
"Сім років не бачив отаман рідних куренів. Полон німецький, потім Врангель, у сонце розплавлений Константинополь, табір у колючому дроті, турецька фелюга з смолистим солоним крилом, очерети кубанські ... і - банда.
Ось вона, Атаманова життя, коли назад через плече озирнутися. Зачерствіло душа у нього, як влітку в жаринь черствіють сліди роздвоєних бичачим копит біля музгі степовий. Біль дивовижна і незрозуміла точить зсередини, нудотою наливає м'язи, і відчуває отаман: не забути її і не залити трясцю ніяким самогоном. А п'є - дня тверезим не буває тому, що пахуче і солодко цвіте жито в степах донських ... "
У фінальній сцені оповідання не можна не відчути і силу, щирість батьківського горя. Досить було отаману дізнатися в убитому сина, як змінюється не тільки поведінку героя, але і тональність розповіді: до цього - "смикнув, злобно вилаявшись, з панчохою зірвав чобіт ...", але:" ... Повільно, ніби боячись розбудити, вгору особою повернув холодіючої голову, руки вимазав у крові, виповзає з рота широким валом, придивився і тільки тоді плечі незграбні обняв ніяково і сказав глухо:
- Синку! .. Ніколушка! .. Рідний! .. Кровиночка моя ...
Чернея, крикнув:
- Та скажи ж хоч слово! Як же це, а?
Упав, заглядаючи в меркнущіе очі; повіки, кров'ю залиті, підіймаючи, тряс безвольне, податливе тіло ...
До грудей притискаючи, поцілував отаман стинущіе руки сина і, зціпивши зубами запітнілу сталь маузера, вистрілив собі в рот ... "
Відступ від норми людських відносин, від родової сутності людини покарані самим відступником. Тому не можна повністю погодитися зі старими трактуваннями "Донських оповідань": вороги революції відчужені від добра, справедливості, від народу (а вони теж народ - Л.Є.) і гуманістичного руху історії (4; 130). В оповіданні "Родимка" трагедія розкривається не в соціально-класовому плані, а в загальнолюдському, вона багато в чому випадкова: батько не знає, що женеться за сином. Радянська критика бачила в такому художньому вирішенні "абстрактний гуманізм" - неспроможність цього поняття в наші дні очевидна, - але, в даному випадку, вибачався починаючого письменника, зосереджуючи свою увагу на розповідях з яскраво вираженими соціально-класовими конфліктами.
Однак заявлене в першому оповіданні відгукнулося в "Чужий крові": білокозаки, втративши сина, може не тільки глибоко страждати, але й прийняти в своє серце як рідного чужої людини, та ще зі стану ворога. Радянська критика трактувала це як перемогу комуністичної ідеології: "Гаврило приймає його (комуніста Миколи Косих)" віру "і порядок життя, їм захищається" (4; 130). Вважалося, що справжня людяність можлива тільки на шляхах залучення до "революційної правді століття". Проте в оповіданні про це немає ні слова. Автор розглядає відбувається з загальнолюдських позицій.
Отже, Гаврило постає в "Чужий крові" як переконаний противник нової влади, що за каноном давало пряму можливість зробити його нелюдом і вбивцею. Але Шолохов починає розповідь з картини тужливих дум старого, що позбавляють його сну і сили. "Кожну ніч після перших Кочетов прокидається дід, сидить, курить, кашляє, з хрипом відриваючи від легких мокротиння, а в проміжках між нападами задухи думки йдуть у голові звичної, хоженой стежкою. Про один думає дід - про сина, зниклого у війну безвісти ". Саме в цьому оповіданні відтворив Шолохов романтику колишньої козацького життя, хоча проводжають козака "на фронт проти червоних". Ці сторінки спростовують трактування "Донських оповідань" Р. Медведєвим як творів не про козацтво, а про "комсомольців, червоноармійців і продотрядніках", а також їх трактування В. Чалмаева як "антіказачьіх". Голос Гаврила зливається з голосом автора-оповідача, співчутливо описав збори козака на війну: дві пари биків відвів Гаврила на ринок, на виручку купив коня стройового: "Не кінь - буря степова, летюча. Дістав з скрині сідло і вуздечку дідівську з срібним набором" . На проводах сказав: "Служи, як твій батько служив, військо козацьке і тихий Дон не Страма!" Рядки старовинної козацької пісні передують проникливе опис від'їзду Петра з рідного дому: "Шашки поправив і з сідла перехилившись, жменю землі з рідного база взяв. Десь тепер лежить він, і чия земля на чужбінке гріє йому груди?"
Авторське співчуття батьківському горю підкреслено повтором вже наведених вище слів: "... Думки йдуть у голові знайомої, хоженой стежкою". Тільки після того, як старий став близьким читачеві, коли сформувалася моральна оцінка того, що відбувається в оповіданні, Шолохов розкриває соціальну позицію героя: "Проводив сина, а через місяць прийшли червоні. Вторглися в споконвічний козачий побут ворогами, життя дідову, звичайну, вивернули навиворіт, як порожній кишеню. Був Петро по той бік фронту, біля Дінця ретельністю у боях заслуговував урядніцкіе погони, а в станиці дід Гаврило на москалів на червоних виношував, Кохан, няньчив - як Петра, білоголового синочка, колись - ненависть старечу глуху.
На зло їм носив шаровари з лампасами, з червоною козачої волею, чорними нитками простроченої вздовж суконних з напуском шароварів. Чекмень одягав з гвардійським помаранчевим позументом, зі слідами ношених колись вахмистерских погонів. Вішав на груди медалі і хрести, отримані за те, що служив монарху вірою і правдою; йшов по неділях до церкви, розгорнувши поли кожушка, щоб усі бачили ... "
Об'єктивно показав Шолохов, чому валиться багате колись козацьке подвір'я: "Пропав син - нікому стало наживати (...) руки падали в роботі". Але не тільки горе тому виною, а тяжкий каток війни: "Коней брали перед відходом козаки, залишки добирали червоні ... прахом димилося все нажите десятками років", але все це лише штрихи, фон для головного - безмірного горя батьків, марно чекали повернення сина: "Зшили кожушок на Петров зростання і поклали у скриню. Чоботи розхожі - худобу прибирати - йому зготувала ... Здається, ніби вийде зараз Петро із світлиці, посміхнеться, запитає:" Ну як, тату, холодно на базу? "Тут і галюцинації баби-матері, заколисувати, як дитину, папаху сина, і крик батька, який не побажав вірити словам очевидця Петрової смерті:
"- А коли я не хочу цьому вірити?! .- Червоніючи, захрипів Гаврило. Очі його налилися кров'ю і сльозами. Роздерши у ворота сорочку, він голою волохатими грудьми йшов на сторопілі Прохора, стогнав, закидаючи пітну голову: - Одного сина вбити? !. Годувальника?!. Петьку мово?!. Брешеш, сучий син! .. Чуєш ти?!. Брешеш! Не вірю! ..
А вночі, накинувши кожушок, вийшов на подвір'я, поскрипуючи по снігу валянками, пройшов на тік, і став у копиці.
Із степу дув вітер, Порошив снігом; темінь, чорна і сувора, громадилася в голих вишневих кущах.
- Синку! - Покликав Гаврило упівголоса. Почекав трохи і, не рухаючись, не повертаючи голови, знову покликав: - Петро! .. Синочку! ..
Потім ліг плазом на притоптаний біля копиці сніг і важко закрив очі ".
У зворушливій довірливості і воздейственності цих рядків, безсумнівно, вгадується майбутній автор "Тихого Дону".
Почуття діда Гаврила на початку розповіді - це всепоглинаюча ненависть до червоних, відняли у нього сина: "Була образа гірка, як полин цвітіння ... Образа росла в душі, Лопуш, зі злістю родичатися початку". На ці почуття нашаровуються інші: переляк, змішаний з огидою при вигляді дикої розправи з продотряднікамі. І дивлячись на вбитих, "вже не відчув Гаврило в тремтячим від жаху серце тієї злоби, що гніздилася там з ранку ... Нагнувся Гаврило над білявим, вдивляючись у почорніле обличчя, і здригнувся від жалю: лежав перед ним хлопчисько років дев'ятнадцяти, а не сердитий, з колючими очима продкомісар ". І ось вже довгими ночами пильно вдивляється Гаврило в риси незнайомої особи, вслухається в незв'язні маячні слова: "Сльози закипали у Гаврила в грудях. У такі хвилини жалість приходила непрохана", тому відповідає він твердо на прохання командира поберегти Миколая. Шолохов не дає приводу дорікнути Гаврила в забутті пам'яті Петра. Картини щирого і відчайдушного батьківського горя, займають першу половину оповідання, як раз підкреслюють всю значущість совершающегося душевного перелому: "... З жахом відчував Гаврило, що кровно прив'язується до нового Петру, а образ першого, рідного, меркне, тьмяніє, як відблиск призахідного сонця на слюдовом віконце хати. Силкувався повернути колишню тугу і біль, але колишнє йшло все далі, і відчував від цього Гаврило сором і незручність ... "
Але це почуття розчинялося в неспокійно шукає погляді старого, під новознайдених батьківських турботах. Тому так гостро сприймає він слово "батько": "... Густо почервонів, закашлявся, і, приховуючи збентежену радість, пробурмотів ..." Письменник не приховує труднощів сходження Гаврила на вершину людяності. Важко було старому питати молодого командира про його партійності, найстрашнішим було свідомість, що не стане Микола своїм: "Гаврило з удаваною веселістю підморгнув, але тремтячим губи покривилися жалюгідною посмішкою".
Шолохов далекий від сентиментального розчулює фіналу. "Петро вперто дивився під ноги в пощерблений підлогу ... сухо вистукував по лавці ... обмірковував відповідь". Та ж і раніше автор не схильний був видавати встановилися родинні стосунки до вирішення проблеми: "... колихала чи, життя чи привільне обіцяла ... не знаю", - говорить автор про "радісною замуркаємо" материнської прядки, коли стара дізнається про згоду Петра пожити у них. У цьому "не знаю" (рідкісний випадок авторського втручання в Шолохова) недвозначний натяк на непередбачену складність життя.
Чому Шолохов кінчає розповідь картиною розставання людей похилого віку з знайденим сином? Чи можна пояснити це лише бажанням письменника не давати легкого вирішення конфліктів, бо життя складне і сувора? Так, і це, безсумнівно, відігравало роль. Але така кінцівка необхідна ще й тому, що сильніше підкреслює високу людяність, піднесений лад почуттів Гаврила, бо його любов до Петра вже повністю звільнена від природних, але в якійсь мірі егоїстичних розрахунків та бажань. І справа не тільки в тому, що Гаврило виявився здатним всиновити чужу хлопця (уявімо собі, що на місці Миколи опинилася людина інших переконань), а в тому, що він серцем прийняв особу іншого світу, і це нове відчуття витіснило стару ненависть. Дізнавшись про те, що звалилися його мрії ("Аби поважав нашу старість та перед смертю у шматку не відмовляв"), Гаврило мимоволі відчував "наростаючу злість до листа, зламаними звичний спокій". Але він зумів зрозуміти, і в цій внутрішню душевну боротьбу переміг Людина, і хто знає, яке з випробувань, що випали на долю Гаврила, було значніше.
Справжня душевна драма героя розкривається в скупих, рідкісних деталях: "Гаврило всю дорогу говорив без угаву, намагався посміхатися". За незначністю розмови вгадується напруженість почуттів. І ось фінал: ридає в грудях старого невиплакані слово "не повернеться", і скорботним акордом завершує цю високу драму людського духу тривожний образ вітру, заносячи сліди Петра звихрену, білястої димчастої пилом.
Так від першого оповідання "Родимка" і до останнього, розглянутого нами, - "Чужа кров" - Шолохов, розробляючи, здавалося б, одну й ту ж "сімейну" колізію, трактує художню реальність в її найрізноманітніших відносинах до ідеалу і своїми естетичними критеріями розкриває перед читачем різноманіття людських зв'язків і відносин в історично конкретну епоху, залучає його в "Чужий крові" до справжнього гуманізму.
У "Чужий крові" батьківське почуття отримує дещо іншу естетичну оцінку, ніж позитивні явища життя в інших розповідях. Художня реальність виявилася вищою "норми", і це дозволило письменникові відкрити безмежні можливості людського духу, відкрити високе у тому самому козака, якого інші були схильні вважати примітивним і нездатним на людські почуття. У цьому оповіданні, дивовижно показавшем переживання старого батька, вперше зроблено спробу розкрити "діалектику душі", то, ніж потім буде такий сильний зрілий Шолохов.
Оскільки реальність, зображена в оповіданні "Чужа кров", осмислена Шолоховим як ідеальна, як піднесена, а не просто норма людських відносин, цей твір і в художньому плані відрізняється від попередніх. У ньому, особливо у другій частині, майже немає натуралістичних подробиць, антиестетичних подробиць, грубого просторіччя. Життя Гаврила зображена естетично перетвореної, підпорядкованої того превеликий душевного перелому, який відбувається в ньому. Оповідання "Чужа кров" розкрив найглибші можливості втілення ідеального реалістичними засобами.
Цікаво, що завдання сучасної інтерпретації шолоховського спадщини 20-х років дозволяють звернутися не тільки до соціально-психологічним, етичним її аспектам, а й ... фрейдистським. Норвезьким літературознавцем Г. Хьетсо був введений в науковий обіг маловідомий розповідь Шолохова "Вітер", який після публікації на сторінках газети "Молодий ленінець" від 4 червня 1927р. ні разу не перевидавався. Захоплений негодою вчитель Головін із сумішшю жалю й огиди дивиться на господаря хати - тулуб без ніг: "куценьку вершкові кукси ворушилися, жваво рухалися".
Інтерпретуючи текст розповіді, а його основний зміст становить сповідь Туріліна, Г. Хьетсо пише: "Здається дивним, що розповідь не включений в жодне зібрання творів письменника. Виникає навіть підозра, що в цьому рішенні зіграли роль якісь нелітературні міркування (.. .). Головною темою в "Вітрі" є патологічна жорстокість, викликана почуттям приниження і жалю до самого себе ... Хоча цю тему навряд чи слід вважати особливо поширеною в радянській літературі, але вона іноді зустрічається ... Взагалі уявлення про людину як про сліпий іграшці, часто перебуває у владі стихійних незрозумілих сил, непояснених інстинктів статі (об'єктом посягання Туріліна виявилася його сестра - Л.Є.) було характерною рисою в радянській прозі тих років ... Але якщо інші письменники того часу передавали б ця розповідь нейтрально, і навіть співчутливо, то в Шолохова намічається явно засуджуюче ставлення до Туріліну ... " (36а; 149-150).
Норвезький дослідник підкреслив, що в оповіданні "Вітер" ніяк не проявився класовий підхід: в естетичній оцінці героя зіграли свою роль "чисто моральні причини". Це зауваження підтверджує правомірність нашої трактування "Донських оповідань" М. Шолохова, які не зводяться, як це часто робиться, тільки до мотиву класової боротьби.
Список літератури
1. Велика Н. Формування художньої свідомості в радянській прозі 20-х років .- Владивосток, 1975.
2. Великий художник сучасності .- МДУ, 1983.
3. Заградка М. Сповідальність як елемент стилю і сповідь як жанр в монологічного формі / / Поетика стваралаштва Михайла Шолохова .- Нови Сад, 1986.
4. Конрад Х. Суб'єктивізація епічних форм у творчості Михайла Шолохова / / Поетика стваралаштва Михайла Шолохова .- Нови Сад, 1986 .- С. 27.
5. Кургінян М.С. Концепція людини у творчості Шолохова / / Михайло Шолохов. Статті та дослідження .- М., 1980.
6. Литвинов В. Уроки "Піднятої цілини" / / Література в школі .- 1991 .- N 9-10.
7. Скороспелова Є. Російська радянська проза 20-х р.р. Долі роману .- М., 1985.
8. Доля Шолохова. Спец. вип .- Літ. Росія .- 1990 .- 23 травня.
9. Трофімов В. Козачий питання / / Дон .- 1990 .- N 2.
10. Хватів А.І. Художній світ Шолохова. Вид. 3 .- М., 1978.
11. Хьетсо Г. Маловідомий розповідь М. А. Шолохова "Вітер" / / Поетика стваралаштва Михайла Шолохова .- Нови Сад, 1986.
12. Чалмаев В. "Донські оповідання": до загальнолюдських ідеалів через психоз ненависті / / Російська література ХХ століття. Нариси. Портрети. Есе. Ч. 2. - М, 1994.
13. Чернова М.І. "Так це було на землі" / / Література в школі .- 1991 .- N 6.