<15 липня н. с. 1847 Зальцбрунн>.
Ви тільки частково мають рацію, побачивши в моїй статті рассер женного людини цей епітет дуже слабкий і ніжний для вираження того стану, в яке привело мене читання Вашої книги. Але Ви зовсім не праві, приписали це Вашим дійсно не зовсім втішним відгуками про шанувальників Вашого таланту. Ні, тут була причина біліше важлива. Ображене почуття самолюбства ще можна перенести, і в мене дістало б розуму промовчати про цей предмет, якщо б все справа полягала тільки в ньому, але не можна перенести ображеного почуття істини, людської гідності; не можна промовчати, коли під покровом релігії і захистом батога проповідують брехня і аморальність як істину і доброчесність.
Так, я любив Вас з усією пристрастю, з якою людина, кровно пов'язаний зі своєю країною, може любити її надію, честь, славу, одного з великих вождів її на шляху свідомості, розвитку, прогресу. І Ви мали грунтовну причину, хоча на хвилину вийти з спокійного стану духу, втративши право на таку любов. Кажу це не тому, щоб я вважав любов мою заплата великого таланту, а тому, що, в цьому відношенні, представляю не одне, а безліч осіб, з яких ні Ви, ні я не бачили самого більшого числа і які, в свою чергу, теж ніколи не бачили Вас. Я не в змозі дати Вам ні найменшого поняття про те обуренні, яку порушила Ваша книга у всіх благородних серцях, ні про те зойку дикої радості, який здалеку, при появі її, всі вороги Ваші - і не літературні (Чичикова, Ноздревой, городничий і т. п.), і літературні, яких імена Вам відомі. Ви самі бачите добре, що від Вашої книги відступилися навіть люди, мабуть, одного духу з її духом. Якщо б вона і була написана внаслідок глибоко щирого переконання, і тоді б вона повинна була зробити на публіку те ж враження. І якщо її приймали всі (за винятком небагатьох людей, яких треба бачити і знати, щоб не зрадіти їх схвалення) за хитру, але надто перетоненную витівку для досягнення небесним шляхом чисто земних цілей - в цьому винні тільки Ви. І це зовсім не дивно, а дивовижно те, що Ви вважаєте це дивним. Я думаю, це через те, що Ви глибоко знаєте Росію лише як художник, а не як мисляча людина, роль якого Ви так невдало взяли на себе у своїй фантастичній книзі. І це не тому, щоб Ви не були мислячою людиною, а тому, що Ви стільки вже років звикли дивитися на Росію з Вашого прекрасного далека, але ж відомо, що нічого немає легше, як здалеку бачити предмети такими, якими нам хочеться їх бачити; тому, що Ви, в цьому пре червоному далеке, живете зовсім чужим йому, в самому собі, всередині себе, або в одноманітності гуртка, однаково з Вами налаштованого і безсилого противитися Вашій на нього впливу. Тому Ви не помітили, що Росія бачить свій порятунок не в містицизмі, не в аскетизмі, не в піетізме, а в успіхах цивілізації, освіти, гуманності. Їй потрібні не проповіді (досить вона чула їх!), Не молитви (досить вона повторювала їх!), А пробудження в народі почуття людської гідності, стільки століть втраченого в бруді і неволі, права і закони, згідні не з вченням церкви, а з здоровим глуздом і справедливістю, і суворе, по можливості, їх виконання. А замість цього вона представляє собою жахливе видовище країни, де люди торгують людьми, не маючи на це і того виправдання, яким лукаво користуються американські плантатори, стверджуючи, що негр - не людина; країни, де люди самі себе називають не іменами, а кличками: Ванька, Стешко, Васька, Па Лашка; країни, де, нарешті, немає не тільки ніяких гарантій для особистості, честі і власності, але немає навіть і поліцейського порядку, а є тільки величезні корпорації різних службових злодіїв і грабіжників. Самі живі, сучасні національні питання в Росії тепер: знищення кріпацтва, скасовані тілесного покарання, введення, по можливості, суворого виконання, хоча тих законів, які вже є. Це відчуває навіть сам уряд (яке добре знає, що роблять поміщики зі своїми селянами і скільки останні щорічно ріжуть перших), що доводиться його боязкими і безплідними напівзаходами на користь білих негрів і комічним заміненому однохвостого батога треххвостою батогом. Ось питання, якими тривожно зайнята Росія в її апатичного напівсні! І в цей-то час великий письменник, який своїми дивно-художніми, глибоко-істинними творіннями так могутньо сприяв самосвідомості Росії, давши їй можливість поглянути на себе саме як ніби в дзеркалі, - є з книгою, в якій в ім'я Христа і церкви вчить варвара-поміщика наживати від селян більше грошей, лаючи їх невмитими рилами! .. І це не повинно було привести мене в обурення? .. Та якщо б Ви виявили замах на моє життя, і тоді б я не більше зненавидів Вам за ці ганебні рядки ... І після цього Ви хочете, щоб вірили щирості напрями Вашої книги? Ні, якщо б Ви дійсно сповнилися правдою Христового, а не дьяволова навчання, - зовсім не те написали б Ви Вашій адепта з поміщиків. Ви написали б йому, що так як його селяни - його брати во Христі, а як брат не може бути рабом свого брата, то він і повинен або дати їм свободу, або хоч, принаймні, користуватися їхніми працями якомога вигідніших для них , усвідомлюючи себе, в глибині своєї совісті, у неправдивому у ставленні до них положенні. А вираз: ах ти невмите рило! Та в будь Ноздревой, якого Собакевича підслухали Ви його, щоб передати світові як велике відкриття на користь і повчання російських мужиків, які, і без того, тому й не вмиваються, що, повіривши своїм барах, самі себе не вважають за людей? А Ваше поняття про національний російською суді і розправи, ідеал якого знайшли Ви в словах дурної баби в повісті Пушкіна, і по розуму якої має пороти і правого й винуватого? Та це й так у нас робиться в часту, хоча найчастіше шмагають тільки правого, якщо йому нічим відкупитися від злочину - бути без вини винуватим! І така-то книга могла бути результатом важкого внутрішнього процесу, високого духовного просвітлення! .. Не може бути! .. Або Ви хворі, і Вам треба поспішати лікуватися, або - не смію доказати моєї думки ...
Проповідник батога, апостол невігластва, поборник обскурантизму і мракобісся, панегірист татарських моралі - що Ви робите? .. Погляньте собі під ноги: адже Ви стоїте над безоднею ... Що Ви подібне вчення спирається на православну церкву - це я ще розумію: вона завжди була опорою батога і угодниці деспотизму; але Христа-то навіщо Ви домісив тут? Що Ви знайшли спільного між ним і якою-небудь, а тим більше православною церквою? Він перший сповістив людям вчення свободи, рівності і братерства і мученічест-вом зобразив, затвердив істину свого вчення. І воно тільки до тих пір і було порятунком людей, поки не організувалося до церкви і не прийняв за основу принципу ортодоксії. Церква ж з'явилася ієрархією, стало бути, поборницею нерівності, підлабузників влади, ворогом і гонителькою братерства між людьми, - чим і продовжує бути до сих пір. Але сенс вчення Христового відкрито філософським рухом минулого століття. І ось чому який-небудь Вольтер, знаряддям глузування згасили в Європі вогнища фанатизму і невігластва, звичайно, більше син Христа, плоть від плоті його і кість від костей його, ніж усі Ваші попи, архієреї, митрополити і патріархи, східні та західні. Невже Ви цього не знаєте? Адже все це тепер зовсім не новина для всякого гімназиста.
А тому, невже Ви, автор «Ревізора» і «Мертвих душ», невже Ви щиро, від душі, проспівали гімн мерзенному російському духовенству, поставивши його незмірно вище духовенства католицького? Покладемо, Ви не знаєте, що друге колись було чимось, тим часом як перше ніколи нічим не було, окрім як слугою і рабом світської влади; але невже ж і справді Ви не знаєте, що наше духовенство знаходиться в загальному презирстві в російського суспільства і російського народу? Про кого російський народ розповідає паскудну казку? Про попа, попадю, попову дочка і попова працівника. Кого російський народ називає: дурья по роду, колухани, жеребці? - Попов. Чи не є піп на Русі, для всіх росіян, представник обжерливості, скнарості, нізкопоклоннічества, безсоромності? І ніби всього цього Ви не знаєте? Дивно! По-вашому, російський народ - самий релігійний в світі: брехня! Основа релігійності є піетізм, благоговіння, страх божий. А російська людина вимовляє ім'я боже, чухаючи собі дупу. Він говорить про образ: годиться - молитися, не годиться - горщики покривати. Придивіться пильніше, і Ви побачите, що це по натурі своїй глибоко атеїстичний народ. У ньому ще багато забобони, але немає і сліду релігійності. Забобон проходить з успіхами цивілізації; але релігійність часто поєднується і з ними: живий приклад Франція, де й тепер багато щирих, фанатичних католиків між людьми освіченими та освіченими і де багато, коли відступить від християнства, все ще завзято стоять за якогось бога. Російський народ не такий: містична екзальтація зовсім не в його натурі, і в нього занадто багато для цього здорового глузду, ясності і позитивності в думці: і ось у цьому-то, може бути, і полягає величезність історичних доль його в майбутньому. Релігійність не прищепилася в ньому навіть до духовенства, бо кілька окремих, виняткових особистостей, що відрізнялися тихою, холодною, аскетичної споглядальності, - нічого не доводять. Більшість же нашого духовенства завжди відрізнялося тільки товстими черевом, теологічним педантизмом та диким невіглаством. Його гріх звинуватити в релігійній нетерпимості та фанатизмі, його скоріше можна похвалити за зразковий індиферентизму в справі віри. Релігійність проявилася у нас тільки в розкольницьких сектах настільки протилежних, за духом своїм, масі народу і настільки нікчемних перед нею числівник.
Не буду поширюватися про Ваш дифірамби любовної зв'язку російського народу з його владиками. Скажу прямо: цей дифірамб ні в кому не зустрів собі співчуття і впустив Вас в очах навіть людей, в інших відношеннях дуже близьких до Вас по їх напрямку. Що стосується до мене, особисто, надаю Вашій совісті впиватися спогляданням божественної краси самодержавства (воно спокійно, так, кажуть, і вигідно для Вас); тільки продовжуйте розсудливо споглядати її з Вашого прекрасного далека: поблизу-то вона не така красива і не так безпечна ... Зауважу тільки одне: коли європейцем, особливо католиком, опановує релігійний дух - він робиться докоряти неправий влади, подібно єврейським пророкам, що викривали в беззаконні сильних землі. У нас же навпаки, спіткає людини (навіть порядного) хвороба, відома у лікарів-психіатрів під ім'ям religiosa mania (релігійна манія), він одразу ж земного бога підкурити більше, ніж небесному, та ще й так вистачить через край, що той і хотів би нагородити його за рабське старанність, та бачить, що цим окомпрометіровал б себе в очах суспільства ... Бестія наш брат, російська людина! ..
Згадав я ще, що у Вашій книзі Ви стверджуєте як велику і незаперечну істину, ніби простому народу грамота не тільки не корисна, але позитивно шкідлива. Що сказати Вам на це? Хай вибачить Вас Ваш візантійський бог за цю візантійську думка, якщо тільки, передали її папері, Ви не знали, що творили ...
«Але, може бути, - скажете Ви мені, - покладемо, що я помилявся, і всі мої думки брехня, але чому ж забирають у мене право помилятися і не хочуть вірити щирості моїх помилок?» - Бо, відповідаю я Вам, що подібне напрям у Росії давно вже не новина. Навіть ще недавно воно було цілком вичерпано бурячком з братією. Звичайно, у Вашій книзі більше розуму і навіть таланту (хоча того й іншого не дуже багато в ній), ніж у їх творах, зате вони розвинули загальне їм з Вами вчення з більшою енергією і великою послідовністю, сміливо дійшли до його останніх результатів, все віддали візантійському богу, нічого не залишили сатані; тоді як Ви, бажаючи поставити по свічці того й іншого, впали в протиріччя, відстоювали, наприклад, Пушкіна, літературу і театр, які з Вашої точки зору, якщо б тільки Ви мали сумлінність бути послідовним, анітрохи не можуть служити на спасіння душі, але багато можуть служити до її загибелі. Чия ж голова могла переварити думка про тожественность Гоголя з бурячком? Ви занадто високо поставили себе на думці російської публіки, щоб вона могла вірити в Вас щирості подібних переконань. Що здається природним у дурня, то не може здаватися таким в геніальному людині. Деякі зупинилися було на думці, що Ваша книга є плід розумового розладу, близького до позитивного божевілля. Але вони скоро відступилися від такого ув'язнення: ясно, що книга писалася не день, не тиждень, не місяць, а може бути рік, два або три, в ній є зв'язок; крізь недбале виклад проглядає обдуманість, а гімни можновладцям добре влаштовують земне становище побожного автора. Ось чому поширився в Петербурзі слух, ніби Ви написали цю книгу з ціллю потрапити в наставники до сина спадкоємця. Ще раніше цього в Петербурзі стало відоме Ваш лист до Уварову, де Ви говорите з прикрістю, що Вашим творам у Росії дають мінливий толк, потім виявляєте невдоволення своїми колишніми творами і розкажете, що тільки тоді залишитеся задоволені своїми творами, коли той, хто і т . д. Тепер судіть самі: чи можна дивуватися тому, що Ваша книга впустила Вас в очах публіки і як письменника і, ще більше, як людину?
Ви, скільки я бачу, не зовсім добре розумієте російську публіку. Її характер визначається положенням російського суспільства, в якому киплять і рвуться назовні свіжі сили, але, стиснуті важким гнітом, не знаходячи виходу, виробляють лише смуток, тугу, апатію. Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед. Ось чому звання письменника у нас так поважно, чому у нас так легкий літературний успіх, навіть при маленькому таланті. Титло поета, звання літератора у нас давно вже затьмарило мішуру еполет і різнокольорових мундирів. І ось чому у нас в особливості нагороджується загальною увагою всяке так зване ліберальний напрямок, навіть і при бідності таланту, і чому так скоро падає популярність великих поетів, щиро чи нещиро віддають себе в служіння православ'ю, самодержавства й народності. Разючий приклад - Пушкін, якому варто було написати лише два-три вірнопідданських вірші і надіти камер-юнкерську ліврею, щоб раптом втратити народної любові. І Ви сильно помиляєтеся, якщо не на жарт думаєте, що Ваша книга впала не від її поганого напрямки, а від різкості істин, нібито висловлених Вами всім і кожному. Покладемо, Ви могли це думати про пишучої братії, але публіка-то як могла потрапити в цю категорію? Невже в «Ревізорі» і «Мертвих душах» Ви менш різко, з меншою правдою, і талантом, і менш гіркі правди висловили їй? І вона, дійсно, розгнівався на Вас до сказу, але «Ревізор» і «Мертві душі» від цього не впали, тоді як Ваша остання книга ганебно провалилася крізь землю. І публіка тут права: вона бачить в російських письменників своїх єдиних вождів, захисників і рятівників від мороку самодержавства, православ'я і народності і тому, завжди готова пробачити письменнику погану книгу, ніколи не прощає йому шкідливої книги. Це показує, скільки лежить у нашому суспільстві, хоча ще й у зародку, свіжого, здорового чуття, і це ж показує, що у нього є майбутнє. Якщо Ви любите Росію, порадійте разом зі мною падіння Вашої книги! ..
Не без деякого почуття самовдоволення скажу Вам, що мені здається, що я трохи знаю російську публіку. Ваша книга злякала мене можливості поганого впливу на уряд, на цензуру, але не на публіку. Коли пронісся в Петербурзі слух, що уряд хоче надрукувати Вашу книгу в числі багатьох тисяч примірників і продавати її за найнижчою ціною, мої друзі зажурилися, але я тоді ж сказав їм, що незважаючи ні на що книга не буде мати успіху і про неї скоро забудуть. І дійсно, вона тепер пам'ятним буде всіма статтями про неї, ніж сама собою. Так у російської людини глибокий, хоча і не розвинений ще інстинкт істини!
Ваше звернення, мабуть, могло бути й щиро. Але думка - довести про нього до відома публіки - була найнещасніша. Часи наївного благочестя давно вже пройшли і для нашого суспільства. Воно вже розуміє, що молитися скрізь однаково і що в Єрусалимі шукають Христа тільки люди, або ніколи не носили його в грудях своїх, чи втративши його. Хто здатний страждати при вигляді чужого страждання, кому тяжко видовище гноблення чужих йому людей, - той носить Христа в грудях своїх і тому нема чого ходити пішки до Єрусалима. Смирення, проповідую Вами, по-перше, не нове, а по-друге, відкликається, з одного боку, страшною гордістю, а з іншого - самим ганебним приниженням своєї людської гідності. Думка зробитися якимось абстрактним досконалістю, стати вище за всіх смиренням може бути плодом тільки чи гордості, чи недоумства, і в обох випадках веде неминуче до лицемірства, святенництву, кітаізму. І при цьому Ви дозволили собі цинічно брудно виражатися не тільки про інших (це було б тільки неввічливо), але і про саму себе - це вже гидко, тому що якщо людина, що б'є свого ближнього по щоках, збуджує обурення, то людина, що б'є по щоках самого себе, збуджує презирство. Ні! Ви тільки затьмарені, а не просвітлені; Ви не зрозуміли ні духу, ні форми християнства нашого часу. Не істиною християнського вчення, а хворобливий страхом смерті, чорта і пекла віє від Вашої книги. І що за мову, що за фрази! «Дрянь і ганчірка став тепер всяк чоловік». Невже Ви думаєте, що сказати всяк, замість всякий, значить висловитися біблійно? Яка це велика істина, що коли людина весь віддається брехні, його залишають розум і талант! Не будь на Вашій книзі виставлено Вашого імені і будь з неї виключені ті місця, де Ви говорите про самого себе як про письменника, хто б подумав, що ця надута і неохайна галас слів і фраз - твір пера автора «Ревізора» і «Мертвих душ »?
Що ж стосується до мене особисто, повторюю Вам: Ви помилилися, вважаючи статтю мою виразом досади за Ваш відгук про мене як про один з Ваших критиків. Якщо б тільки це розсердило мене, я тільки про це і відгукнувся б з досадою, а про все інше висловився б спокійно та неупереджено. А це правда, що Ваш відгук про Ваших шанувальників подвійно поганий. Я розумію необхідність іноді клацнути дурня, який своїми похвалами, своїм захопленням до мене тільки робить мене смішним, але і ця необхідність важка, тому що якось по-людськи ніяково навіть за помилкову любов платити ворожістю. Але Ви мали на увазі людей якщо не з відмінним розумом, то все ж і не дурнів. Ці люди в своєму подиві до Ваших творінь наробили, гризе бути, набагато більше захоплених вигуків, як чинить висловили про них справи, але все-таки їх ентузіазм до Вас виходить з такого чистого і благородного джерела, що Вам зовсім не варто було б видавати їх головою загальним їх і Вашим ворогам, так ще на додаток звинуватити їх в намірі дати якийсь негожим толк Вашим творам. Ви, звичайно, зробили це по захопленню головною думкою Вашої книги і по необачності, а Вяземський, цей князь в аристократії і хлоп в літературі, розвинув Вашу думку і надрукував на Ваших шанувальників (отже, на мене всіх більше) чистий донос. Він це зробив, ймовірно, в подяку Вам за те, що Ви його, поганого ріфмоплета, виробили у великі поети, здається, скільки я пам'ятаю, за його «млявий, влачащего по землі вірш». Все це недобре! А що Ви тільки чекали часу, коли Вам можна буде віддати справедливість і шанувальникам Вашого таланту (віддавши її з гордим смиренням Вашим ворогам), цього я не знав, не міг, та, зізнатися, і не захотів би знати. Переді мною була Ваша книга, а не Ваші наміри. Я читав і перечитував її сто разів, і все-таки не знайшов у ній нічого, крім того, що в ній є, а те, що в ній є, глибоко обурило і образило мою душу.
Якщо б я дав повну волю моєму почуттю, цей лист скоро б перетворилося в товстий зошит. Я ніколи не думав писати до Вас про цей предмет, хоча і болісно бажав цього і, хоча Ви всім і кожному друковано дали право писати до Вас без церемоній, маючи на увазі одну правду. Живучи в Росії, я не міг би цього зробити, бо тамтешні Шпекін роздруковують чужі листи не з одного особистого задоволення, але і з обов'язку служби, заради доносів. Але цього літа починається сухоти прогнала мене за кордон і N переслав мені Ваш лист в Зальцбрунн, звідки я сьогодні ж їду з Ан <ненковим> у Париж через Франкфурт-на-Майні. Несподіване отримання Вашого листа дало мені можливість висловити Вам все, що лежав у мене на душі проти Вас з приводу Вашої книги. Я не вмію говорити наполовину, не вмію хитрувати: це не в моїй натурі. Хай Ви або сам час доведе мені, що я помилявся у моїх про Вас висновках - я перший порадію цього, але не пожалую, що сказав Вам. Тут справа йде не про мою чи Вашої особистості, а про предмет, який набагато вище не тільки мене, але навіть і Вас: тут справа йде про істину, про російською суспільстві, про Росію. І ось моє останнє, заключне слово: якщо Ви мали нещастя з гордим смиренням відректися від Ваших істинно великих творів, то тепер Вам повинно зі щирим смиренням відректися від останньої Вашої книги і тяжкий гріх її видання у світ спокутувати новими творіннями, які нагадали б Ваші колишні .
Зал'цбрунн 15-го липня н. с. 1847-го року.
Використана література
В. Бєлінський - Статті та рецензії, М., 1971 р.