Рецензія на розповідь І. А. Бабеля «Лінія і колір».
Ім'я І. А. Бабеля часто асоціюється зі збіркою оповідань «Конармія», з темою громадянської війни, і мало хто намагаються вийти за рамки сформованого стереотипу. А адже XX століття в мистецтві, особливо в російській літературі, характеризується дивовижною неоднозначністю, багатомірністю змісту, складністю форм ... Саме в Радянській Росії з'являються такі художники, як Маяковський, шукає нову форму, але наповнює її вічним змістом, незважаючи на спроби піти від вічного, і Єсенін, загадка життя і творчості якого до цих пір мучить дослідників, і Булгаков, преподнесшій тему громадянської війни в «Білій гвардії» так, що до сьогоднішнього дня цей роман захоплює не тільки читачів, але і критиків. Бабель пише свої оповідання в той же історичний період, його твори з'являються на тлі визнаних сьогодні творінь. І невже може він бути такий однозначний, як прийнято вважати, невже мета його - лише в описі історичних подій? Розглянемо один з його оповідань. Зупинимося на творі, що не входить в «Конармия».
Отже, розповідь «Лінія і колір». Він приваблює вже назвою: колір і лінія-дві незмінні складові будь-якого твору мистецтва. Естет-читач передчуває щось, відмінне від оповідань «В шпаринку», «Мама, Римма і Алла» та інших, які, незважаючи на запевнення дослідників про те, що вони лише спроба письменника «заглянути за край» (за висловом Г. Білої), дізнатися все про людину, будуть нестерпно нудні своєю мораллю шукачеві краси, а іншому наступнику «чистого мистецтва» здадуться примітивно вульгарними.
«Лінія і колір» - перед читачем не просто розповідь, а розповідь-есе. І, тому що автор не вказує жанр твору, обгрунтуємо таке припущення. Есе - це невелике прозовий твір вільної композиції на приватну тему, трактуемую суб'єктивно. А що читач бачить у запропонованому оповіданні? Герой зустрічає в санаторії Олілла А. Ф. Керенського і, гуляючи з ним по «саду чарами, в невимовному фінському лісі», виявляє, що його співрозмовник короткозорий. На пропозицію оповідача купити окуляри, щоб бачити світ в лініях, Керенський заперечує, кажучи, що лінія примітивна у порівнянні з «метаннями океаном» кольорів. Завершує твір автор роздумами про долі людей, що знаходяться у владі короткозорого, майже сліпого «господаря».
Ми бачимо всі риси есе: композиція нагадує скоріше про замальовці, ніж про вивіреному літературному творі, хоча в ній можна виділити експозицію (перші чотири абзаци) і зав'язку, але ані природною кульмінації, ні розв'язки ми не виявимо - характерна для есе незавершеність. Суб'єктивність у розкритті теми незаперечна - не дарма позиція оповідача, що відображає авторську, піднесена читачеві в контрасті з думкою Керенського і вираженим на рівні художніх прийомів, а не змісту, його запереченням. Пояснимо твердження про заперечення оповідачем позиції Керенського. По-перше, звернемо увагу на початок оповідання: з Керенським оповідача знайомить якийсь «присяжний повірений Зацаренний», про який відомо, що його дружбою дорожить «великий князь», який «ходив по вулицях Ташкента голяка, ... ставив свічки перед портретом Вольтера, як перед образом Ісуса Христа ». Через таку складну, і, мабуть, громіздку, систему дзеркал, герой есе Керенський, крім своєї історичної ролі, що повідомляється читачеві прізвищем, отримує ще й деякий темний, майже негативний відтінок - перший знак несумісності з оповідачем і автором. Два наступні абзаци, акцентовані анафорою «А тепер - Олілла», малюючи нам самого оповідача людиною витонченим, який вміє бачити і відчувати красу мертву і живу - яке оригінальне порівняння неба з птахом, як чудно відтінена «груди графині Тишкевич» тліючими у вазах північними квітами й розпростертими на похмурих плафонах рогами! - Наштовхують читача на думку про нездатність Керенського усвідомлювати цю поезію життя. Далі - читач тільки переконується в такій позиції: Керенському байдуже досконалість графині, «прекрасною, як Марія-Антуанетта», він за обідом, здається, навіть не розмовляє - таке враження складається після кинутого оповідачем: «Він з'їв три тістечок і пішов зі мною в ліс ». І, зрозуміло, Олександру Федоровичу абсолютно незрозуміла юна чарівність фрекен Кірсті. Він не бачить і не бажає бачити її так само, як і старого Йоганнеса. Він різкий у відповіді на пропозицію купити окуляри: «Ніколи». Звернемо увагу на інтонацію цієї відповіді - оповідна, хоча від героя живого, почуває, можна було б очікувати вигуки. У протиставлення цієї неупередженості Керенського оповідач наводить свої аргументи «з юнацькою жвавістю». О, як він переконливий і яскравий у повному емоцій, порівнянь і епітетів коротенькому монолозі, вихваляють лінію: вона - «божественна риса, володарка світу», вона - і в «зледенілих і рожевих краях водоспаду», і в «японській різьбленні» плакучої верби , і в «зернистому блиску снігу» ... А як незрівнянна «лінія вже зрілою ноги» фрекен Кірсті! Читач майже (я б сказала - взвивает, але я ж велика і розумію, що твір - екзаменаційне, тому ...) вигукує разом з оповідачем: «Купуйте окуляри, Олександр Федорович, заклинаю вас!» І - що ми чуємо у відповідь на пристрасний монолог , здатний переконати майже будь-якого? Холодне, протверезне: «Дитя, не витрачайте пороху». Керенський називає ту лінію, якою оповідач присвятив своє насичене поетичними образами роздум, «низинній». Не тільки лінію, але й саму дійсність, з якої автор дістає один за іншим дзвінкі, що співають епітети, короткозорий Керенський називає «низинній». Він «охоплений чудесами», реально не існуючими, і оповідач міг би йому пробачити цю позицію, якщо б Керенський не судив так різко про те, чого ніколи не бачив сам, але що так дорого автору: небо, те саме, що порівнювався на початку оповідання з птахом лірично налаштованим оповідачем, «сліпий» і «майже мертвий» Керенський називає «Чухонская», віддаючи перевагу «палаючим хмарам» «борсається океан» над головою. А цей випад йому вже не проститься - і наступні його фрази лише відштовхують читача: майбутній «господар доль» вважає за краще не помічати фальші, усвідомлено приймати її за реальність. Пропозиція купити окуляри і зруйнувати ілюзорність він називає «осліпленням». У його світі всі цінності здаються нам - не без допомоги автора - перевернутими ...
Потім ми бачимо Керенського вже в Петербурзі 1917го, вже «верховним головнокомандувачем». Автору не можна відмовити в майстерності гіпнозу за допомогою мови: незначна деталь - «Троїцький міст було розведено», а «трамвайні вагони лежали навзнаки, як здохлого коня» - і в читача створено потрібний настрій, почуття розвалу і образи за Росію. А Олександр Федорович, не бачачи всього цього, вимовляє «мова про Росію - матері і дружині». «Що побачив в нащетинилися овчина він - єдиний глядач без бінокля?» - Запитує оповідач і задумливо відповідає: «Не знаю ...» Лукавить оповідач, лукавить разом з ним і Бабель: вони - творець і його маска - прекрасно знають, що повинен побачити безвольний глядач очима Керенського - казку, не пов'язану з реальністю. «Як це небезпечно - короткозорість, тим більше короткозорість глави держави!» - Цією ідеєю має перейнятися читач, для цієї мети Бабель називає своє есе розповіддю, адже есе не передбачає згоди з автором. Але - розрахунок не найвірніший: гіпнотизуючі епітети, чуттєві порівняння здатні не тільки на створення потрібного автору читача з майже будь-якого, який узяв книгу. Вони розкривають письменника, виявляють його присутність і часто грають роль протилежну спочатку задуманої.
Мабуть, єдине корисне в цьому оповіданні - наочна сила мови в руках майстра. Майже геніальні системи епітетів, синтаксичні конструкції - пам'ятаєте холодність фраз Керенського і емоційність оповідача? Мовні звороти «заганяють» читача в кут, змушують його придумувати якісь ідеї і приписувати їх автору - а насправді у автора немає ніяких ідей. Оповідання це тільки замальовка з натури, силою мови перетворена в есе ...