Ім'я файлу: КПХК.docx
Розширення: docx
Розмір: 24кб.
Дата: 27.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
ХОпис Діагностика та дефектоскопія.docx


Рівень вищої освіти перший бакалаврський (денної та заочної форми навчання)

галузь знань 08 Право

спеціальність 081 Право

освітня програма підготовки здобувачів вищої освіти першого (бакалаврського) рівня (денної та заочної форми навчання), спеціальності 081 «Право», затверджена Вченою радою «30 червня 2016 року (протокол № 4)

навчальна дисципліна «Кримінально-правова характеристика корупції»
Залікова робота

Студентки ННІ Права


Заліковий білет № 19
1. Обмеження щодо роботи близьких осіб. (16 балів)

Законом України від 14.10.2014 № 1700-VII «Про запобігання корупції» (далі – Закон) визначено правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень.

Встановлення обмеження щодо спільної роботи близьких осіб зумовлено усвідомленням того, що в суспільстві не повинно бути жодних сумнівів у порядності (доброчесності) особи, уповноваженої на виконання функції держави. У процесі прийняття рішень, вчинення дій чи бездіяльності цієї особи мають бути виключеними будь - які приватні інтереси, зокрема непотизм, тобто сприяння близьким особам.

Закон № 1700 докладно визначає поняття «пряме підпорядкування» як відносини прямої організаційної або правової залежності підлеглої особи від її керівника, в тому числі через вирішення (участь у вирішенні) питань прийняття на роботу, звільнення з роботи, застосування заохочень, дисциплінарних стягнень, надання вказівок, доручень тощо, контролю за їх виконанням.

Відповідно до статті 27 Закону № 1700 обмеження щодо спільної роботи близьких осіб поширюється виключно на осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

  • Необхідно мати на увазі, що зазначене обмеження по суті складається з двох окремих заборон: мати в підпорядкуванні близьких осіб або бути їм безпосередньо підпорядкованим.

Зокрема, вони не можуть мати у прямому підпорядкуванні близьких їм осіб або бути прямо підпорядкованими у зв’язку з виконанням повноважень близьким їм особам. У зв`язку з цим, претенденти на зайняття посад державних службовців зобов’язані повідомити керівництво органу, на посаду в якому вони претендують, про працюючих у цьому органі близьких їм осіб.

  • Зазначені обмеження щодо роботи близьких осіб не стосуються осіб, які працюють у сільських населених пунктах (крім тих, що є районними центрами), а також гірських населених пунктах.

Частиною другою статті 27 Закону № 1700 чітко визначено алгоритм дій у випадку, коли все ж відносини безпосереднього підпорядкування виникли, а саме:

-  добровільне виконання особами, які вже призначені на посади, а також близькими їм особами обов’язку вжити в п’ятнадцятиденний строк заходів щодо усунення обставин, що порушують вимоги частини першої 27 статті Закону № 1700 ;

-  виконання обов’язку посадовими особами відповідного рівня щодо прийняття організаційно-кадрових рішень у місячний строк з моменту виникнення обставин стосовно осіб або близьких їм осіб, якими впродовж встановленого терміну добровільно не усунуто ці обставини, переведення їх в установленому порядку на іншу посаду, що виключає пряме підпорядкування. У разі неможливості такого переведення – звільнення із займаної посади особи, яка перебуває у підпорядкуванні.

У той же час, частиною першою статті 28 Закону № 1700  передбачено, що особи, зазначені в пунктах 1, 2 частини першої статті 3 Закону № 1700 зобов’язані: вживати заходів щодо недопущення виникнення реального, потенційного конфлікту інтересів; повідомляти не пізніше наступного робочого дня з моменту, коли особа дізналася чи повинна була дізнатися про наявність у неї реального чи потенційного конфлікту інтересів безпосереднього керівника, а у випадку перебування особи на посаді, яка не передбачає наявності у неї безпосереднього керівника, або в колегіальному органі — Національне агентство чи інший визначений законом орган або колегіальний орган, під час виконання повноважень у якому виник конфлікт інтересів, відповідно; не вчиняти дій та не приймати рішень в умовах реального конфлікту інтересів; вжити заходів щодо врегулювання реального чи потенційного конфлікту інтересів.

Згідно із статтею 1 Закону № 1700 : потенційний конфлікт інтересів — це наявність у особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує свої службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об’єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень; реальний конфлікт інтересів — це суперечність між приватним інтересом особи та її службовими чи представницькими повноваженнями, що впливає на об’єктивність або неупередженість прийняття рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень.

Термін «конфлікт інтересів» є більш широким поняттям і не спростовує можливості виникнення потенційного чи реального конфлікту інтересів при здійснення службових обов’язків навіть за відсутності відносин прямого підпорядкування чи відсутності заборони прямого підпорядкування близьких осіб. Хоча не завжди конфлікт між службовими повноваженнями і приватним інтересом здатен призвести до неправомірних рішень чи діянь, кожен із конфліктів інтересів здатен створити таку ситуацію у випадку, якщо не буде вчасно та належним чином задекларований, оцінений та врегульований. Як правило, значна увага приділяється оцінці родинних зв’язків посадовців, які перебувають у відносинах підпорядкування, через призму конфлікту інтересів.

Визначення поняття «приватний інтерес» надано в частині першій статті 1 Закону № 1700. А саме, приватний інтерес — це будь-який майновий чи немайновий інтерес особи, у тому числі зумовлений особистими, сімейними, дружніми чи іншими позаслужбовими стосунками з фізичними чи юридичними особами. Врегулювання конфлікту інтересів здійснюється шляхом вжиття заходів зовнішнього та самостійного врегулювання конфлікту інтересів (стаття 29 Закону № 1700 ). Самостійне врегулювання конфлікту інтересів здійснюється шляхом позбавлення відповідного приватного інтересу з наданням підтверджуючих це документів безпосередньому керівнику або керівнику органу, до повноважень якого належить звільнення / ініціювання звільнення з посади.

Зовнішнє врегулювання конфлікту інтересів здійснюється шляхом: -       усунення особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення чи участі в його прийнятті в умовах реального чи потенційного конфлікту інтересів; -       застосування зовнішнього контролю за виконанням особою відповідного завдання, вчиненням нею певних дій чи прийняття рішень; -       обмеження доступу особи до певної інформації; перегляду обсягу службових повноважень особи; переведення особи на іншу посаду; -       звільнення особи. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо обмеження роботи близьких осіб, необхідно вжити заходів щодо усунення таких обставин у п’ятнадцятиденний строк. Якщо в зазначений строк ці обставини добровільно не усунуто, відповідні особи або близькі їм особи в місячний строк з моменту виникнення обставин підлягають переведенню в установленому порядку на іншу посаду, що виключає пряме підпорядкування.

У разі неможливості такого переведення особа, яка перебуває у підпорядкуванні, підлягає звільненню із займаної посади. Аналіз судових рішень категорії справ про спільну роботу близьких осіб, необхідно зазначити, що у світлі конфлікту інтересів найпоширенішими кейсами, які привертають найбільшу увагу антикорупційних органів, є випадки ініціювання посадовцями виплати матеріальних заохочень (преміювання) стосовно самих посадовців або близьких їм осіб.  Водночас, далеко не завжди сам факт ініціювання посадовою особою власного преміювання або преміювання близьких осіб має трактуватись як вчинення дій в умовах конфлікту інтересів. Водночас, далеко не завжди сам факт ініціювання посадовою особою власного преміювання або преміювання близьких осіб має трактуватись як вчинення дій в умовах конфлікту інтересів. У зазначеному контексті варто акцентувати увагу на таких питаннях.

Адміністративна відповідальність за правопорушення, пов’язані з конфліктом інтересів, передбачена частинами 1 та 2 ст. 172-7 КУпАП, та настає за неповідомлення особою безпосереднього керівника у випадках, передбачених законом, про наявність реального конфлікту інтересів, а також у разі вчинення дій чи прийняття рішень в умовах реального конфлікту інтересів.

Також варто зауважити, що згідно з пунктом 15 частини першої статті 11 Закону № 1700 надання роз’яснень з питань застосування актів законодавства з питань етичної поведінки, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб належить до повноважень Національного агентства з питань запобігання та виявлення корупції. Недотримання обмежень є правопорушенням, пов’язаним з корупцією, яке передбачає можливість притягнення винної особи до відповідальності, зокрема адміністративної, згідно зі статтею 172-7 КпАП України

2. Розвиток антикорупційного законодавства за часів незалежності України. (17 балів)

Впродовж історії незалежної України проблема корупційних правопорушень неодноразово знаходила відображення в різних юридичних документах, які періодично змінювали один одного. Поява нових законодавчих положень, співставлення цих документів вимагають окремого наукового аналізу.

Нормативно-правову базу запобігання й протидії корупції становлять окремі положення Конституції України, законів і постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, відомчих нормативних актів. Разом з тим, при формуванні антикорупційного законодавства України була порушена логіка, яка передбачала реалізацію схеми «Концепція – стратегія – закон – програма – підзаконні акти». Проте, у зв’язку з тим, що окремі нормативні акти приймалися в різний час і за відсутності єдиної науково обґрунтованої концепції протидії корупції, вона не була реалізована.

У перші роки незалежності основними документами, що регламентували протидію корупції, залишались радянські – Кримінальний кодекс та Кодекс про адміністративні правопорушення, які діяли з певними змінами та доповненнями. Це передусім статті 290 та 291 Кримінального кодексу, ухваленого ще 1960 р. У новій Верховній Раді України другого скликання в 1994 р. утворюється Комісія з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією.

З грудня 1994 р. розпочинається новий етап антикорупційної політики. Саме тоді Верховною Радою України було ухвалено за основу проект Закону України «Про боротьбу з корупцією». Остаточно його ухвалено в жовтні 1995 р., а з 16 листопада він набув чинності. Він подає визначення корупції та адміністративну процедуру відповідальності за неї. Так, у ст. 7 Закону було встановлено, що вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, корупційного діяння, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу.

Черговим кроком стало ухвалення 5 квітня 2001 р. нового Кримінального кодексу України (ККУ), який набув чинності з 1 вересня 2001 р. Розділ XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг» регламентує відповідальність за корупційні правопорушення. У початковій редакції ККУ зберігалась норма про конфіскацію майна, матеріальне покарання вимірюється штрафами до 750 мінімальних розмірів оплати праці. Максимальне кримінальне покарання за хабарництво встановлено арештом терміном на 10 років. Новелою кодексу стала наявність статті «Провокація підкупу».

Учасниками (суб’єктами) корупції стали й окремі суб’єкти господарювання (юридичні особи). Разом з тим, зберігається побутова корупція у взаємодії громадян України та чиновників. До суб’єктів правопорушень додались і мігранти – негромадяни України.

Крім того, у 2003 році Україна приєдналася до Антикорупційної мережі для Східної Європи і Центральної Азії (ACN). Це передбачало розробку нового законодавства, з більшим його акцентом на попередження корупції з метою визначення системних недоліків, які створюють сприятливе для корупції середовище.

Значний крок вперед у протидії корупції було зроблено в роки президентства В. Ющенка. Саме тоді українське законодавство щодо протидії корупції змінюється в загальносвітовому руслі. У вересні 2006 р. до Верховної Ради України було подано ряд антикорупційних правових актів, зокрема «Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти корупції» (UNCAC), Кримінальну конвенції про боротьбу з корупцією і Додатковий протокол до Конвенції. Також до Верховної Ради України було подано проекти законів України «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення». Однак на їх ухвалення Верховній Раді знадобилось майже три роки – до 11 червня 2009 року.

Перший із законів визначає основні засади запобігання та протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Закон України «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» встановлює відповідальність юридичних осіб за вчинення їх уповноваженими особами корупційних правопорушень, а також визначає порядок притягнення їх до відповідальності. Третій закон – «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» – передбачав зміни щодо притягнення до кримінальної відповідальності за заявою юридичної особи, корупційні адміністративні правопорушення, злочини у сфері службової діяльності в юридичних особах приватного права та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Проте, ці закони не було введено в дію, і 21 грудня 2010 р. їх визнано такими, що втратили чинність, і вони залишились лише юридичними пам’ятками України.

До того ж, лише з 1 січня 2010 р. Україна приєдналась до Конвенції ООН проти корупції, а з 1 березня 2010 р. – до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією. Отже, попри обіцянки українських урядів часів Президента В. Ющенка, реального спротиву корупції фактично не існувало.
3. Зарубіжний досвід запобігання та протидії з корупцією. Особливості протидії корупції в країнах ЄС. (17 балів)

Проблема запобігання корупції набула не тільки державного, але й світового характеру. Світовий досвід надає можливість порівняти національне законодавство із законодавством провідних країн світу з питання запобігання корупції.

У зарубіжних країнах важливе значення займають інститути громадянського суспільства, особливо в процесі контролю за діями влади. Провадиться активна антикорупційна позиція громадян, їхніх громадських об’єднань щодо неприйнятності корупції як риса ментальності.

Особливо активну роль у протидії зловживання владою відіграють засоби масової інформації. Світовий досвід доводить, що позитивних результатів у протидії корупції досягають ті країни, де влада перебуває під сильним тиском опозиції, яка контролює її, що вигідно і самій владі. Однак, за наявності загальних підходів, кожна держава розробляє власні національні механізми протидії корупції з урахуванням менталітету народу, історії, культури, рівня

матеріального забезпечення тощо, оскільки підґрунтя корупції у країнах Азії, Африки та Європи досить різні.

До країн, які створили ефективний механізм протидії корупції, можна віднести: Фінляндію, Данію, Нову Зеландію, Ісландію, Сінгапур, Швецію, Канаду, Нідерланди, Люксембург, Норвегію, Австралію, Швейцарію, Великобританію, Австрію, Ізраїль, США, Чилі, Ірландію, Німеччину та інші. Кожна із країн має свої особливості в організації антикорупційної діяльності, але спільними для них є: зусилля щодо організації активної протидії корупційним проявам; створення відповідної правової бази; залучення громадських організацій до протидії корупційним проявам.

Досліджено законодавчі положення щодо спеціальних підрозділів запобігання корупції у країнах ЄС та провідних країнах світу. Серед таких країн ми розглядаємо Францію, Великобританію, Естонію, Польщу та Швецію, Фінляндію, Нідерланди, Німеччину, хоча цей перелік не є вичерпний.

Для Франції характерна типова для багатьох країн Західної Європи структура спеціалізованих служб: Центральна рахункова Палата (лише виявляє порушення); Служба попередження корупції; Центральна дирекція юридичної поліції; Центральна дирекція загального інформування; Центральний офіс покарання фінансових порушень у фінансовій сфері.

Усі ці структури є державними і фінансуються з бюджету, які працюють у визначеній для неї сфері. Одночасно французькі фахівці вважають, що створення спеціалізованих служб і органів боротьби із корупцією має розглядатися не як основна мета, а як засіб для досягнення мети.

На інституційному рівні протидію корупції в органах державної влади Франції очолюють: Комісія з фінансової гласності політичного життя, що контролює майнове становище парламентаріїв; Національна комісія з рахунків виборчих кампаній і фінансування політичних партій (наділена контрольними функціями); правоохоронні органи, такі як організація з боротьби проти відмивання грошей ТРАСФІН, Міністерство юстиції, Відділ з боротьби проти корупції (ВБК), створений у 2004 р. у рамках Управління боротьби проти економічних та фінансових злочинів при Судовій поліції, а також Центральна служба запобігання корупції (далі – ЦСЗК), яка співпрацює з вищенаведеними правоохоронними структурами.

Окремо варто зазначити про ЦСЗК, враховуючи її начебто центральну роль у протидії всім видам корупції. Насправді основними видами діяльності ЦСЗК є збирання інформації та проведення консультацій незалежних експертів з питань, пов’язаних із виникненням ризику корупції та справами про корупцію, за якими проводиться розслідування. ЦСЗК активно здійснює інформаційно-просвітницьку діяльність і сприяє у прийнятті кодексів етики в організаціях державного і приватного секторів. ЦСЗК не має повноважень розглядати справи про адміністративні або кримінальні правопорушення. Проте якщо в результаті збирання інформації з’ясовуються факти, які свідчать про можливий злочин, служба негайно передає цю справу Державному прокуророві.

Національне законодавство Великобританії у сфері боротьби з корупцією є досить розгалуженим, оскільки певні норми матеріального права, які стосуються правовідносин, що виникають унаслідок вчинення посадовими особами корупційних дій, можуть міститися у різних нормативних актах (не тільки кримінального, а також інших галузях права).

Враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що механізми протидії корупції в зарубіжних країнах принципово не відрізняються.

Основна відмінність полягає в підходах та мотивації їхнього застосування. Дослідження міжнародного досвіду запобігання та протидії корупції свідчить про те, що за сучасних умов прояви корупції стали чинниками, що створюють загрозу національній безпеці та демократичному розвитку більшості країн світу, негативно впливають на всі сторони суспільного життя. Що стосується перспектив подальших досліджень у цьому напрямі, то вони полягають передусім у з’ясуванні можливостей імплементації основних механізмів протидії політичній корупції у країнах ЄС у відповідну практику України.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас