ВСТУП
Актуальність теми дослідження.
Одним з видатних художників, творчість якого зачинала культуру ХХ століття в Україні, був Олександр Мурашко. Його мистецтво народжувалося на зламі епох, коли розпадалися колишні естетичні ідеали, переосмислювалися погляди на світ та закони творчості. Чутливий до змін часу, О.Мурашко критичному аналізу протиставив поетичний синтез, ілюзорності – образне узагальнення. Спираючись на засади вітчизняної реалістичної школи, творчо переробляючи сучасні йому мистецькі течії, зокрема світлопросторовість імпресіонізму, декоративність модерну, він виробив власну живописну систему, де філософськи осмислена модель світу постає у повнозвуччі яскравих барв. Загострене сприйняття майстром краси і багатоликості природи співвідноситься з глибиною людських характерів і доль.
Олександр Мурашко – гордість українського образотворчого мистецтва, чудовий живописець, видатний портретист. Один з небагатьох українських художників, що зумів органічно поєднати кращі надбання французького імпресіонізму, елементи модерну і грунтовну реалістичну школу Петербурзької Академії мистецтв, створивши свій неповторний мистецький стиль.
Він був великим українським живописцем і мудрим європейцем, художником. Його картини, портрети, етюди полонили світ, їх замовляли знатні особи, меценати, шанувальники таланту. Істинний киянин, він створив у своєму улюбленому місті Українську академію мистецтв і був її першим ректором. По всьому світу розкидані живописні шедеври Олександра Мурашка, багато відомих полотен втрачено. У Національному художньому музеї Майстру відведено гідне місце. Водночас Мурашка, людину активну, діяльну, займає не лише творча робота. Чудовий організатор, він сам захоплювався і вмів захоплювати інших.
Визнання Олександра Мурашка стало визнанням не лише окремого художника, а й його Батьківщини. Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня, а його твори були долучені до контексту світового художнього процесу.
Мета дослідження: дослідити особливості життєво-творчого шляху Олександра Мурашка як одного з яскравих представників українського образотворчого мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Об′єкт дослідження: життєво-творчий шлях О.Мурашка
Предмет дослідження: специфіка творчої, культурної та педагогічної діяльності О.Мурашка; художня мова та тематично-сюжетний ряд у найвизначніших полотнах митця різних періодів.
Відповідно до мети визначено такі завдання дослідження:
Описати загальний розвиток української культури та мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ ст. та визначити місце й роль О. Мурашка в історії.
Визначити та описати ряд найвідоміших програмних творів О.Мурашка: здійснити їх художньо-мистецтвознавчий аналіз.
На ґрунті змістовної характеристики визначити стиль або художній напрям, до которого можна прирахувати творчість О.Мурашка.
Методи дослідження:
- метод аналізу та узагальнення фахової літератури з теми дослідження;
- метод порівняльного аналізу;
- метод художнього аналізу.
Структура й обсяг роботи. Дане дослідження складається зі вступу, одного розділа, загальних висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальна кількість сторінок основної частини становить 28 с., кількість джерел у списку – 23, кількість ілюстрацій в додатках – 15.
РОЗДІЛ 1.
ЖИТТЄВО-ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ОЛЕКСАНДРА МУРАШКА ЯК АКТИВНОГО ДІЯЧА КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.
1.1. Специфіка розвитку української культури та мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин. В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано [12, c.219].
Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 рр. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М.Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п’ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.
Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.
Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця.
У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини. Клопітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 1880–1890 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків – О. Я. Єфименко, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні [12, c.220].
У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда” [9, c.63].
У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.
Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза’’ тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького [2, c.75].
В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях) [21, c.58].
Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.
На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізмом [15, c.19].
В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників “Молода муза” (П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції [14, c.11].
Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду [17, c.69].
Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів – М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать “Ступаюча жінка”, “Жінка, яка зачісується” та інші твори [14, c.78].
У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.
Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури [12, c.303].
Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі у сучасному світі [2, c.118].
1.2. Період навчання та становлення майстерності О. Мурашка – традиції «рєпінської школи». Програмний твір «Похорони кошового»
В українському мистецтві кінця XIX — початку XX ст. творчість Олександра Мурашка посідає одне з центральних місць. Його новаторські твори сконцентрували в собі багато важливих тогочасних художніх проблем, ознаменували нову епоху в українському живопису початку XX століття. Він був серед тих майстрів пензля, які, сприйнявши реалістичні традиції українського мистецтва XIX ст., наполегливо прокладали шлях новому.
Яскрава еволюція його творчості — свідчення безперервного прагнення художника до розв'язання складних живописно-пластичних проблем, водночас широкого, ясного сприйняття дійсності, радісного захоплення багатобарвною красою світу.
Народився Олександр Мурашко 26 серпня (7 вересня) 1875 року в Києві. Дитячі літа його збігли в містечку Борзні на Чернігівщині. Тут, в оточенні своєрідного побуту провінційного українського містечка й мальовничої природи, майбутній художник дістав перші життєві враження, тут пробудилася його нестримна пристрасть до малювання [6, c.352].
Перші художні навички Олександр здобув у Чернігові в іконостасній майстерні свого батька — Олександра Івановича Мурашка. Тут же його привчили до різного роду робіт, виконуваних у цій майстерні, в тому числі й до писання ікон.
У кінці 80-х років О. І. Мурашко зі своєю майстернею переїхав до Києва, діставши підряд на допоміжні роботи по оформленню Володимирського собору. Ця обставина була чи не вирішальною в долі майбутнього художника.
Грандіозний розмах робіт по реставрації стародавніх фресок у Кирилівській церкві й розписи Володимирського собору, участь у цій справі таких майстрів, як В. Васнецов, М. Нестеров, М. Врубель — на молодого Олександра Мурашка справили незгладне враження. Особливо йому сподобалися роботи Васнецова, які пощастило йому копіювати. Ці копії схвалював сам майстер. І в Мурашка зміцнюється настійне бажання стати художником [11, c.109].
Однак батько не схвалював його намірів, бо виношував мрію зробити з сина іконописця й передати йому майстерню. Подібна перспектива не приваблювала молодого Мурашка, а жага до малювання була настільки велика, що він наважився рішуче супротивитися батькові. Конфліктування закінчилося тим, що син змушений був залишити рідний дім і розпочати самостійне життя. Під цю скруту на допомогу йому прийшов художник А. Прахов — професор Київського університету, який тоді керував роботами по розпису Володимирського собору. Він не тільки заохочував Мурашка до занять, але й підтримував його матеріально, щомісяця виділяючи кошти для існування. Молодий художник здобув покровителів також у особі В. Васнецова та М. Нестерова, які оцінили його талант і підтримували прагнення опанувати живопис. Разом з Праховим їм удається, нарешті, переконати Олександра Івановича Мурашка в неабияких здібностях сина й домогтися від нього згоди на поїздку хлопця до Петербурга з метою здобути жадану художню освіту [20, c.10].
У 1894 році Олександр Мурашко поступає до Вищого художнього училища при Академії мистецтв. А через два роки, успішно пройшовши загальні класи училища, він потрапляє до майстерні І. Рєпіна. Мурашко поступив до Академії в той знаменний для її історії період, коли було прийнято повий статут і здійснено реформу, що передбачали деяку демократизацію усієї системи навчання через залучення до складу викладачів художників-передвижників. Знаменним передусім був прихід І. Репіна. Це був час високого піднесення педагогічної діяльності майстра, якій він віддавався із запалом, пристрастю й ентузіазмом. Майстерня, яку він очолював, нараховувала найбільше студентів. І не дивно: до нього, великого художника сучасності, потягнулася пайталановитіша молодь, сподіваючись опанувати секрети великого мистецтва [18, c.52].
У творчій атмосфері рєпінської майстерні, в колі талановитих молодих художників, таких, як Ф. Малявін, Б. Кустодієв, М. Петров, І. Пирогов та ін., багато з яких стали пізніше його друзями, Мурашко працював захоплено й енергійно. Невдовзі і сам Рєпін звернув на нього увагу, виділив його, зарахувавши до тих учнів, які «зробили великі успіхи в його майстерні». З гордістю відзначав він і їхні художні здібності: «...усі вони тепер уже такі живописці, що любо-дорого глянути» [1, c.76].
Для Мурашка це були найплідніші роки — період, коли формувалися основні принципи його мистецтва. Треба сказати, що вже до вступу в Академію Мурашко мав певний досвід самостійної творчої праці. У вільні години він відвідував рисувальну школу свого дядька — М. Мурашка, інколи вдавався до послуг когось із маститих художників, але, по суті, найбільше покладався на самого себе. Багато малював з натури, писав етюди, робив типажні зарисовки.
У ранніх полотнах художника — це були переважно портрети — вже проявився неабиякий дар портретиста. Портрети середини 1890-х років — «Молодого чоловіка», «Дівчини в рожевій блузі» (Мал.1.) — приваблюють серйозним ставленням до характеру моделі, гармонійністю колірної гами, відзначаються певним рівнем майстерності, хоча в них ще помітні роздрібненість моделювання та шорсткуватість рисунка.
У майстерні Рєпіна живописна манера Мурашка стає значно вільнішою, а заодно й суворішою та більш узагальненою. Як і багато учнів Рєпіна, він пише широким стрімким мазком, зберігаючи при цьому строгість пластичного ліплення, прагне оволодіти основами світлотіньового тонального живопису, міцним рисунком. У ряді робіт Олександр Мурашко свідомо обмежує колорит стриманою гамою світлих сірувато-срібних тонів, досягаючи глибини й благородності їхнього звучання [23].
Під впливом Рєпіна сформувався й дозрів талант Мурашка-портретиста. Учителеві він зобов'язаний суворою побудовою й життєвою експресією створених образів. Психологічна напруженість характерів, гострота композиційного розв'язання знайшли свій вияв уже в портретах цього періоду, зокрема в портреті друга, старости рєпіпської майстерні, М. Петрова (1897. Мал.2.). Тонке одухотворене обличчя зворушує виразом глибокого суму. Все тут — погляд, сповнений душевної скорботи, стомливий жест опущеної руки — видає напруженість внутрішнього життя, натуру тонку, незвичайну. Точне й енергійне живописне ліплення портрета в поєднанні з благородною стриманістю монохромного колориту свідчать про цілком сформований живописний почерк Мурашка [20, c.63].
У тому ж ключі написаний інший портрет рєпінського учня, полтавця Г. Цисса. Привертає увагу пронизливий гострий погляд художника, спрямований на глядача. Згорблена постать і виразний жест рук підкреслюють внутрішній неспокій. Портрет лишився незакінчеиим, але в ньому наявні характерні особливості живописної манери Мурашка. Міцне й ретельне моделювання обличчя протиставлене більш широкому і вільному живописові постаті й тла, об'єднаних спільною сірувато-брунатною гамою.
Для Мурашка портрет завжди зберігає значення своєрідного документа людської душі — і в цьому він наслідує високі традиції портретного живопису, що склалися у вітчизняному реалістичному мистецтві другої половини XIX ст. Психологічна загостреність, властива багатьом його портретам, характеризує його як художника, схильного до аналізу тонких порухів душі і водночас здатного зосередити увагу на найсуттєвішому й найважливішому в людині. Визначається важлива риса портретної творчості Мурашка — він чутливо сприймає й намагається підкреслити інтелектуальну значимість і духовне багатство портретованих [5, c.68].
Прикметний у цьому плані портрет М. Нестерова, створений у 1900 році. Дружнього до нього й шанованого художника Олександр Мурашко писав з особливим хвилюванням і пієтетом. Постать заглибленого в себе Нестерова скомпонована довільно і водночас стримано. Природність і невимушеність пози добре передають стан внутрішнього роздуму й зосередженості. Стриманість живописної палітри з її гармонійними співвідношеннями м'яких приглушених тонів створює атмосферу спокою й тиші, суголосної душевному настроєві образу. Того ж poкy написаний портрет 14-літньої дочки М. Нестерова Ольги — один із найпривабливіших і найщиріших творів Мурашка (Мал.3.). Трепетність розквітлого життя, очарування юності й недитяча серйозність дівчинки-підлітка передані в ньому за допомогою багатого на нюанси й гармонійні переходи кольору живопису. Світло осяює задумливе лице дівчинки, пом'якшуючи обриси й приглушуючи колірні контрасти, стаючи одночасно джерелом живописної єдності полотна. Брунатна гама твору зі світлими й червонястими тонами — ніжна й благородна [6, c.353].
Академічний період Мурашка завершує програмна картина «Похорон кошового» (Мал.4.), з якою він успішно виступив на конкурсі 1900 року. Тема полотна обрана, очевидно, не без участі Рєпіна. Та й сама історична доба завжди захоплювала художника. Не випадково він з величезним піднесенням і зацікавленням приступив до картини, дбайливо збираючи потрібний матеріал. Художник уживався в добу, уважно вивчав історичні атрибути, робив зарисовки типажів, вбрання, зброї в себе на батьківщині, на Чернігівщині. Як і багатьох сучасників, Мурашка захопив могутній реалізм рєпінських «Запорожців», що стали вже на той час своєрідним еталоном для втілення подібних історичних сюжетів. Однак молодого митця більше цікавили драматичні епізоди боротьби запорізького козацтва, і в картині він втілює один із таких моментів. У скорботному мовчанні запорожці проводжають в останню путь загиблого в бою кошового. Героям полотна Мурашка, об'єднаним загальним почуттям втрати, притаманні риси мужності й стійкості, що їх вони проявляють у щоденній боротьбі з численними ворогами. Психологічна наповненість характерів, урочистість композиційних ритмів, насичений тривожний колорит нічного краєвиду — усе підпорядковано передачі драматизму, підкреслює сувору правду події [8, c.25].
Історична картина для Мурашка це передусім справжність характерів, достовірність доби, яку він розкриває без лжепафосу й зовнішньої романтизації. Така творча позиція могла б стати запорукою подальшої успішної праці в історичному жанрі. І все ж картина була епізодичною в спадщині художника, хоча й залишила помітний слід в українському історичному живопису.
За програмне полотно «Похорон кошового» Мурашко одержав звання художника з правом пенсіонерської поїздки за кордон на кошти Академії. На початку 1901 року він вирушив у подорож, відвідав великі міста й музеї Італії, Франції, Німеччини. Найдовше жив і працював у Парижі.
1 2 3