Ім'я файлу: Курсова Руденко.docx
Розширення: docx
Розмір: 93кб.
Дата: 21.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
вдохновляйте.docx
Розширення: docx
Розмір: 93кб.
Дата: 21.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
вдохновляйте.docx
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ ІНСТИТУТ СУЧАСНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
ТА ПСИХОТЕРАПІЇ
Кафедра клінічної психології
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни клінічна психологія
на тему:
«Вплив сімейної історії на соціально-психологічну
адаптацію дітей молодшого підліткового віку»
Студентки 2 курсу групи Б2/19
Спеціальності 053 Психологія
Освітньо-професійна програма Клінічна психологія
Руденко Наталії Михайлівни
Керівник доктор психологічних наук Завязкіна Н.В.
Кількість балів________________
Національна шкала____________
Оцінка ECTS_________________
Київ 2020р.
Зміст
Вступ………………………………………………………………………………3
Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ПІДЛІТКОВОГО ВІКУ…………………………………………………………7
Основні теоретичні підходи дослідження соціально-психологічної адаптації в сучасній психології………………………………………………...7
Соціально-психологічні особливості дітей молодшого підліткового віку………………………………………………………………………………..15
Особливості впливу розлучення на соціальну адаптацію дітей молодшого підліткового віку…………………………………………………17
Висновки до І розділу…………………………………………………………..23
Розділ ІІ. ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ СІМЕЙНОЇ ІСТОРІЇ НА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНУ АДАПТАЦІЮ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ПІДЛІТКОВОГО ВІКУ………………………………………………………..26
Організація та методики дослідження впливу сімейної історії на соціально-психологічну адаптацію дітей молодшого шкільного віку ….26
Інтерпретація отриманих даних……………………………………………...34
Висновки до ІІ розділу…………………………………………………………38
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..39
ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………………………...41
ВСТУП
Актуальність роботи. Підлітковий вік є фундаментом дорослого життя людини, саме тому, так важливо допомогти підлітку пройти цей вік, та уникнути багатьох помилок, які він може скоїти в силу дестабілізації психологічного сприйняття, що є нормою в підлітковому віці.
Від того, як батьки сприймають і розуміють підлітка, його потреби, інтереси, психологічні стани та переживання, а, отже, відповідно і взаємодіють з ним, залежить сприймання і оцінка підлітком себе, формування позитивного чи негативного образу “Я”, прийняття чи неприйняття своєї особистості. Батьківські установки щодо дітей впливають на усвідомлення ними мотивів своєї поведінки і діяльності, формування цінностей і ідеалів, вироблення оцінок і самооцінок, за якими діти оцінюють себе і людей, що їх оточують. Усе це позначається на соціальній адаптації дітей.
І.С.Кон вважає, що немає ні одного соціального чи психологічного аспекту поведінки підлітків, який би не залежав від сімейних умов сьогодні чи в минулому.
Сім’я має особливий вплив на формування соціально-психологічної адаптації підлітків. Вона бере уже з перших днів життя дитини на себе турботу про її здоров’я і виховання, дає початкові знання про оточуюче, вводить і керує ними в цьому світі, виробляє уявлення і навики, допомагає здійснювати контакти з багатьма людьми.
В системі внутрішньосімейних стосунків головними виступають відносини між подружжям. Вони створюють сім’ю і визначають її обличчя. Саме від характеру і стану подружніх взаємин залежить морально-емоційний клімат сім’ї і її виховні можливості.
Як відомо, ступінь морально-емоційної повноти і виразності подружніх стосунків по-різному представлена в таких (з точки зору її структури) типах сімей, як демократична, авторитарна і перехідного типу. Відповідно неоднаковий їх вплив на розвиток дитини.
Соціально-психологічна адаптація являє собою:
- процес і результат активного пристосування індивіда до видозмінного середовища за допомогою найрізноманітніших інтеріоризованих соціальних засобів (дій, вчинків, діяльності);
- компонент дійового ставлення індивіда до світу, провідна функція якого полягає в оволодінні ним відносно стабільними умовами і обставинами свого буття;
- осмислення і розв’язання типових, переважно репродуктивних завдань і проблем шляхом соціального прийняття чи ситуативно можливих способів поведінки особистості, що конкретно виявляється в наявності таких психологічних феноменів, як оцінка, розуміння і прийняття нею навколишнього середовища і самої себе, їх будови, вимог, завдань тощо.
Соціально-психологічна адаптація завжди спрямовується полярними тенденціями - процесами адаптованості-неадаптованості, тобто тими психорегулятивними механізмами, які реально представлені у внутрішньому світі особистості.
Слід зауважити, що неадаптованість може відігравати не тільки негативну, а й позитивну роль. Вона означає існування суперечливих відношень між цілями і результатами. Ця суперечність природна і непереборна, проте в самій ній - джерело динаміки діяльності, її реалізації й розвитку. Водночас, неадаптованість є також ще й особливим мотивом, який спрямовує розвиток особистості і який виявляється в надситуативній активності, тобто специфічній привабливості дій із наперед невизначеним розв’язком.
Неадаптивність небажана, мабуть, тільки в тому випадку, коли вона виступає як дезадаптивність у ситуації постійної неуспішності спроб індивіда реалізувати мету або в ситуації утворення двох і більше рівнозначних цілей, що може засвідчувати про незрілість особистості, невротичні відхилення або результати експерементальної ситуації.
Для діагностики особливостей адаптованості підлітків було виділено три види соціально-психологічної адаптації:
1.Адаптованість.
2.Неадаптованість.
3.Дезадаптованість.
Об’єкт: соціально-психологічна адаптація дітей молодшого підліткового віку.
Предмет: вплив сімейної історії на соціально-психологічну адаптацію дітей молодшого підліткового віку.
Мета: дослідити вплив сімейної історії на соціально-психологічну адаптацію дітей молодшого шкільного віку.
Задачі:
Теоретична. Дослідити теоретичну частину впливу складу сім’ї на соціально-психологічну адаптацію дітей молодшого підліткового віку.
Підбір діагностичного інструментарію
Дослідити вплив розлучення на соціально-психологічну адаптацію дітей молодшого підліткового віку.
Узагальнити отриманні дані.
Методи: Для розв’язання поставленої задачі було використано комплекс теоретичних та експерементальних методів: теоретичний аналіз, порівняння, систематизація та узагальнення наукових джерел з проблемою дослідження; розроблена анкета для повних та неповних сімей; проведено тест «Методика дослідження соціально-психологічної адаптації К. Роджерса - Р. Даймонда»; використано проективну методику «Малюнок сім’ї».
У дослідженні прийняло участь сорок дітей молодшого підліткового віку, віком від 12 до 13 років, двадцять з них виховуються в повних сім’ях, та двадцять в сім’ях, де батьки розлучилися. Батьки усіх дітей, які прийняли участь в дослідженні соціально нормальні, не мають схольностей до зловживання алкоголем чи наркотичними засобами, мають постійне джерело доходу та середній рівень життя.
РОЗДІЛ І.
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ПІДЛІТКОВОГО ВІКУ.
1.1 Основні теоретичні підходи дослідження соціально-психологічної адаптації в сучасній психології.
Соціальна адаптація – це:
постійний процес активного пристосування індивіда до умов нового соціального середовища;
результат цього процесу.
Співвідношення цих двох компонентів визначають характер поведінки, залежать від цілей і ціннісних орієнтацій людини, можливостей їх досягнення в соціальному середовищі. Незважаючи на безперервний характер процесу соціальної адаптації, його зазвичай пов'язують з періодами кардинальних змін діяльності індивіда і його соціального оточення. Виділяють два основні типи адаптаційного процесу, які формуються залежно від структури потреб і мотивів індивіда:
1) тип, що характеризується переважанням активної дії на соціальне середовище;
2) тип, що визначається пасивним, конформним прийняттям цілей і ціннісних орієнтації групи.
У взаємодії між індивідом і соціумом можуть бути виділені два діалектично взаємопов'язані етапи:
1) соціалізація
2) соціальна адаптація.
Соціальна адаптація служить логічним підсумком глобального процесу соціалізації, тоді як соціалізація є етапом становлення індивіда і залучення його до основних норм, цінностей і соціокультурних інституцій для виконання в подальшому тієї або іншої соціальної ролі. Соціальна адаптація, у найзагальнішому вигляді, розкриває і уточнює ідентичність особи, гармонізуючи тим самим сенси і стратегії її життєдіяльності в динамічному, соціокультурному середовищі.
Соціальна адаптація є неодмінною умовою і результатом успішної соціалізації дитини, яка, як відомо, відбувається в трьох основних сферах: діяльності, спілкування і свідомості. У сфері діяльності у дитини відбувається розширення видів діяльності; у сфері спілкування відбувається розширення кола спілкування, наповнення і поглиблення його змісту, засвоєння норм і правил поведінки, прийнятих в суспільстві. У сфері свідомості - формування образу «власного Я» як активного суб'єкта діяльності, осмислення своєї соціальної приналежності і соціальної ролі, формування самооцінки. В процесі соціалізації і, зокрема, соціальної адаптації дитини проявляється об'єктивна її потреба бути «як усі». Проте, паралельно з цим, у дитини поступово формується потреба проявити себе, свою індивідуальність, внаслідок чого відбувається її індивідуалізація. Процес соціалізації підлітка з певних об'єктивних або суб'єктивних причин може ускладнюватися. Так, входження підлітка в суспільство може бути ускладненим внаслідок особливостей його фізичного або психічного розвитку. Або засвоєння ним соціальних норм і цінностей спотворюється в результаті негативного впливу середовища, в якому він перебуває. В результаті дитина «випадає» з нормальних соціальних стосунків і, як наслідок, потребує спеціальної допомоги для успішної інтеграції в суспільство.
Вагомим науково-теоретичним доробком є психологічна спадщина і практично-наукова діяльність видатного українського вченого, психолога, педагога і організатора психологічної науки Г. Костюка. Ідея індивідуалізації розвитку є однією з провідних у всій психологічній системі науковця.
Г. Костюк наголошував, що дитина не є пасивним автоматичним продуктом свого середовища, яке не можна розглядати чисто зовнішньо як механічну сукупність певних обставин. Важливо зважати на те, як це середовище відображається у свідомості дитини, які думки, почуття, прагнення, інтереси в ній збуджує. Г. Костюк вважав, що треба аналізувати його у зв'язку з дійовим ставленням самої дитини до цього середовища. Таке розуміння дає змогу визначити причини суттєвих відмінностей, наприклад, у розвитку дітей з однієї сім'ї, коли навіть у дітей-близнюків з ідентичними генотипами часто формуються різні емоційні, вольові, характерологічні риси. Це наслідок того, що в їхніх дійових взаєминах, на думку Г. Костюка, одні з них найчастіше виступають як ініціатори, лідери, а інші – як виконавці, підлеглі. При цьому він наполягав на вирішальній ролі у розвитку індивідуальної психіки засвоєння соціального досвіду, що у тому числі, досягається за допомогою цілеспрямованих педагогічних впливів. Реальним і дійсним є, за Г. Костюком, тільки таке середовище, що визначає діяльність індивіда. Він говорив, що не все те, що оточує дитину, є дійсним середовищем її розвитку. Впливають на цей процес тільки ті умови, з якими вона вступає в той чи іншій дієвий зв'язок.
Середовище впливає на розвиток індивіда через його діяльність.
Розглянемо уявлення про соціальну адаптацію в деяких психологічних школах.
У психоаналітичному напрямі основи теорії адаптації заснував З. Фрейд. Його розуміння адаптації спирається на уявлення про структуру психічної сфери особи, в якій виділяються три інстанції: інстинкти Ід, система інтеріоризованої моралі Суперего і раціональні пізнавальні процеси Его. Зміст Ід майже цілком несвідомий; воно включає як психічні форми, які ніколи не були свідомими, так і матеріал, що виявився неприйнятним для свідомості. «Забутий» матеріал продовжує мати силу дії, яка вийшла з-під свідомого контролю. Его розвивається з Ід; ця структура є у контакті із зовнішньою реальністю і контролює і моделює імпульси Ід. Суперего розвивається з Его. Незалежно від спонукань Ід і незалежно від Его Суперего оцінює, обмежує, забороняє і судить свідому діяльність. Соціальне середовище трактується спочатку як вороже особі та її прагненням, і соціальна адаптація розглядається як процес встановлення рівноваги між особою і вимогами зовнішнього середовища. На відновлення прийнятного рівня динамічної рівноваги, що збільшує задоволення і мінімізує незадоволення, витрачається та енергія, що виникає в Ід. Его реалістично поводиться з основними спонуканнями Ід і є посередником між силами, що діють в Ід і Суперего, і вимогами зовнішнього середовища. Суперего діє як моральне гальмо, як противага практичним турботам Его і встановлює межі для руху Его. Процес адаптації в психоаналітичній концепції можна представити у вигляді узагальненої формули: конфлікт – тривога – захисні реакції. Соціальна адаптація особистості визначається витісненням потягу і переключенням енергії на санкціоновані суспільством об'єкти (З. Фрейд), а також як результат прагнення особи компенсувати або надкомпенсувати власну неповноцінність (А. Адлер).
Підхід Е. Еріксона до соціальної адаптації відрізняється від основної психоаналітичної лінії. До уже існуючого варіанту виходу з ситуації протиріччя і емоційної нестабільності у напрямі гармонійної динамічної рівноваги особи і середовища, він припускає наявність також і позитивного виходу: протиріччя – тривога – захисні реакції індивіда і середовища – гармонійна рівновага або конфлікт.
Услід за З. Фрейдом психоаналітичну концепцію адаптації розробляв німецький психолог Г.Гартман. Він визнає велике значення конфліктів для розвитку особистості, але відмічає, що соціальна адаптація включає як процеси, що пов'язані з конфліктними ситуаціями, так і процеси, що знаходяться у вільній від конфліктів сфері Я.
Психоаналітики широко використовують введені ще 3. Фрейдом поняття «алопластичних» і «аутопластичних» змін і розрізняють два різновиди адаптації:
1. Алопластична адаптація здійснюється тими змінами у зовнішньому світі, які людина здійснює для приведення його у відповідність зі своїми потребами.
2. Аутопластична адаптація забезпечується змінами особи (її структури, умінь, навичок тощо), за допомогою яких вона пристосовується до середовища.
Ці два психічні різновиди адаптації доповнюються ще одним: пошук індивідом такого середовища, яке би було сприятливе для функціонування його організму.
Гуманістичний напрям досліджень соціальної адаптації критикує розуміння адаптації тільки у рамках гомеостатичної моделі і висуває положення про оптимальну взаємодію особи і середовища. Основним критерієм адаптованості виступає міра інтеграції між особою і середовищем. Мета адаптації – досягнення позитивного духовного здоров'я і відповідності цінностей особи цінностям соціуму. Процес адаптації можна описати формулою: конфлікт – фрустрація – акт пристосування. У основі концепції цього напряму лежить поняття здорової особи, яка прагне до досягнення життєвих цілей, розвиває і використовує свій творчий потенціал.
Також у психології виділяють конструктивні і неконструктивні поведінкові реакції, що визначають рівень адаптації.
Відповідно до тверджень А. Маслоу, критеріями конструктивних реакцій являються детермінація, зумовлення їх вимогами соціального середовища, спрямованість на вирішення певних проблем, однозначна мотивація і чітко поставлена мета, усвідомленість поведінки, наявність в прояві реакцій певних змін внутрішньоособистого характеру і міжособистісної взаємодії. Неконструктивні реакції не усвідомлюються: вони спрямовані на усунення неприємних переживань зі свідомості, не вирішуючи при цьому самих проблем (аналог захисних реакцій в психоаналітичній теорії).
Згідно поглядів К. Роджерса, неконструктивні реакції – прояв психопатологічних механізмів. А по А. Маслоу, неконструктивні реакції в певних умовах (в умовах дефіциту часу і інформації) відіграють роль дієвого механізму самодопомоги і взагалі властиві усім здоровим людям. У рамках цього напряму вводиться поняття адаптованості як результату процесу адаптації.
Виділяють два рівні адаптованості: адаптація і дезадаптація.
Адаптація настає при досягненні оптимальної взаємодії між особою і середовищем як результат конструктивної поведінки. У разі відсутності оптимальних стосунків особи і середовища з причини домінування неконструктивних реакцій або неспроможності до конструктивних підходів – настає дезадаптація.
Важливий вклад у вивчення проблеми соціальної адаптації був внесений Ж. Піаже. Він охарактеризував адаптацію, як таку, що «забезпечує рівновагу між дією організму на середовище і зворотньою дією середовища на організм». Ж. Піаже також вводить поняття «асиміляція» і «акомодація». Дію організма на об'єкти, що його оточують, Ж. Піаже називає асиміляцією. З іншого боку, середовище чинить на організм зворотню дію, яку Ж. Піаже позначає словом «акомодація». Дія речей на психіку завжди завершується не пасивним підпорядкуванням, а є модифікацією дії, що спрямована на ці речі. Адаптація визначається як «рівновага між асиміляцією і акомодацією, або, що, по суті, одне і те ж, як рівновага у взаємодіях суб'єкта і об'єктів». Повноцінна адаптація забезпечується в результаті динамічної рівноваги між процесами асиміляції і акомодації на соціальному рівні і рівні особи. Перевага на рівні соціальної адаптації процесів акомодації призводить до виникнення конформності, залежності, переважання процесів асиміляції – до агресивних проявів, негативізму.
Важливим аспектом соціальної адаптації є прийняття індивідом певних соціальних ролей. Цим зумовлено віднесення соціальної адаптації до одного з основних соціально-психологічних механізмів соціалізації особи. Ефективність соціальної адаптації значною мірою залежить від того, наскільки адекватно індивід сприймає себе і свої соціальні зв'язки.
У вітчизняній психології і соціології адаптація розглядається з позиції включеності індивіда у спільну діяльність, яка визначається спільністю цілей і ціннісних орієнтації колективу. У всіх концепціях, що розглядають соціальну адаптацію, можна виділити деякі загальні риси: скрізь йдеться про взаємодію особи і середовища, причому особа виступає як активний суб'єкт цієї взаємодії і адаптується до середовища відповідно до своїх потреб, інтересів, прагнень. Практично в усіх визначеннях підкреслюється, що адаптація – це процес пристосування і результат цього процесу. Крім того, соціальна адаптація розглядається як характеристика взаємовідносин індивіда з соціальним середовищем, взаємовідносин з людьми.
Одним з видів соціальної адаптації є адаптація соціально-психологічна, тобто така взаємодія особи і соціального середовища, яка призводить до оптимального співвідношення цілей і цінностей особи і групи. Цей вид пристосування припускає пошукову активність особи, усвідомлення нею свого соціального статусу і соціально-рольової поведінки, ідентифікацію особи і групи в процесі виконання спільної діяльності, прийняття індивідом норм, цінностей і традицій соціальної групи.
Показниками успішної соціально-психологічної адаптації є високий соціальний статус індивіда в даному середовищі, а також його психологічна задоволеність цим середовищем в цілому і його найбільш важливими елементами. Показниками низької соціально-психологічної адаптації є, за умови переміщення індивіда в інше соціальне середовище, аномія і поведінка, що відхиляється від загально прийнятих норм.
Успішність адаптації залежить від характеристик середовища і індивіда. Чим складніше нове середовище (наприклад, більше соціальних зв'язків, складніше спільна діяльність, вище соціальна неоднорідність), чим більше відбувається в ній змін, тим є важчою для індивіда соціально-психологічна адаптація.
А. Налчаджян виділяє декілька видів адаптації: нормальна адаптація, девіантна або неконформістська адаптація, патологічна адаптація.
Нормальна адаптація – це адаптивний процес особи, що приводить її до стійкої адаптованості в типових проблемних ситуаціях без патологічних змін її структури і без порушень норм тієї групи, в якій протікає активність індивіда.
Виділяють також змішаний тип соціально-психічної адаптації, який здійснюється в тих проблемних ситуаціях, коли людина частково фрустрована, але одночасно стоїть перед вирішенням конструктивних завдань, пов'язаних з її соціальними ролями.
Один з видів соціально-психологічної адаптації – девіантна адаптація. Девіантна адаптація умовно може бути поділена на два основні підвиди: неконформістська адаптація і новаторська (інноваційна, творча) адаптація.
Неконформістська адаптація – такий процес соціально-психічної адаптації особи, завдяки якому вона долає внутрішньогрупову проблемну ситуацію незвичними для членів цієї групи способами і шляхами і через це опиняється в конфліктних стосунках з нормами групи і їх носіями. Відповідно, у особи виникають нові проблемні ситуації, які вимагають нових адаптивних механізмів і тактик поведінки.
Дуже важливим різновидом девіантної адаптації є інновативна (новаторська) або творча поведінка – певна діяльність або виконання ролі, в результаті якої особа створює нові цінності, здійснює нововведення в тих чи інших областях культури.
Патологічна адаптація – це такий соціально-психологічний процес (активність особи в соціальних ситуаціях), який повністю або частково здійснюється за допомогою патологічних механізмів і форм поведінки і призводить до утворення патологічних комплексів характеру, що входять до складу невротичних і психотичних синдромів.
Разом з адаптацією особи до зовнішніх, об'єктивних соціальних ситуацій, деякі автори (І. Албегова) вважають, що існує і внутрішня адаптація (коадаптація). Внутрішня адаптація має ряд різновидів:
внутрішня адаптація, спрямована на вирішення внутрішніх конфліктів і інших внутрішньопсихічних проблем особи;
внутрішня структурна адаптація у вузькому сенсі – це процес координування якого-небудь адаптивного механізму;
внутрішня структурна адаптація в широкому сенсі: пристосування адаптивного механізму або адаптивного комплексу до усієї структури особи.
Зовнішню і внутрішню адаптації доповнює реадаптація, яку розглядають як різновид соціально-психологічної адаптації особи. Її суть полягає в наступному: якщо адаптована в певному соціальному середовищі (у групі) людина опиняється в новій групі, у якій переважають інші цінності, інші норми і форми поведінки, де провідна діяльність теж інша, то перед ним виникає завдання реадаптації, яке в новому середовищі супроводжується переглядом і частковою або повною відмовою від деяких адаптивних механізмів, їх комплексів і стратегій.
Реадаптація – комплекс заходів, спрямований на пристосування на тому або іншому рівні до умов зовнішнього середовища. Реадаптація, на думку багатьох учених, є етапом реабілітації, на якому переважають психосоціальні методи впливу та стимуляції соціальної активності. У цілому це поняття використовується для позначення процесу активного пристосування індивіда, що опинився у важкій життєвій ситуації, до змінених умови середовища.
1.2 Соціально-психологічні особливості дітей молодшого підліткового віку
Підлітковий вік є новим поворотним етапом в процесі розвитку молодої людини і може розглядатися як «перехідний вік», «пубертатний період», «кризовий період», «переломний період», «період статевого дозрівання» тощо. Для цього вікового періоду характерним є виникнення таких специфічних новоутворень як почуття дорослості, бажання самостійно приймати рішення, потреба в самоствердженні та самореалізації.
Звернемося до міркувань В.Сухомлинського: «Природа підліткового віку криє в собі деякі труднощі, складності, суперечності. Підлітковий вік – це нова, особлива сходинка на шляху до моральної зрілості. Коли людина наближається до межі, яка відокремлює дитинство від отроцтва, вона повинна бачити себе, як у дзеркалі, у створених власними руками цінностях, в які вкладено часточку власного серця – любов до людей, натхнення працею».
Проблеми підліткового віку вивчають такі вітчизняні вчені, як І. Булах, Т. Гончаренко, Т. Гурлєва, А. Наточій, Т. Нечитайло, А. Поденко, Н. Хамська, В. Цвіркун та інші. Вікові особливості старших підлітків досліджують вітчизняні вчені Т. Галенко, Н. Глушко, О. Жизномірська, Н. Романів, Н. Тимчик, І. Шкільна та інші.
Як правило, підлітковий вік умовно поділяється на 2 або 3 періоди: молодший та старший або молодший, середній і старший підлітковий вік. Треба зазначити, що на даний час не існує чітко окреслених меж старшого підліткового віку. Так, підлітками називають молодь до 18 років. В англійській мові слово «adolescent» може перекладатися як «підліток» так і «юнак». Поняття «teenager» (підліток) охоплює молодь від 13 до 19 років (від закінчення teen).
У свою чергу, комітет експертів ВООЗ у 1977 р. запропонував вважати підлітками осіб віком від 10 до 20 років. Відповідно до термінології у практиці ВООЗ, діти та молодь поділяються на дітей – особи до 18-літнього віку, на підлітків – особи у віці 10-19 років (включаючи молодший, середній та старший підлітковий вік), молодь – особи у віці 15-24 років, та молодих людей – осіб у віці 10-24 років.
На думку, Є. Ємельянової, молодший підлітковий (пубертатний) вік охоплює віковий період між 13-15 роками, а старший (ювенальний) – між 16-19 роками. В той час, у підручнику «Вікова психологія» за редакцією О. Сергєєнкова визначаються такі періоди: фаза молодших підлітків (10-13 років) та фаза старших підлітків (13-15 років).
В підлітковому віці відбувається відкриття свого власного «Я», яке, безперечно, супроводжується найсильнішою кризою – кризою підліткового віку. В цей період змінюється не тільки фізичний стан молодої людини, але й з’являються такі специфічні новоутворення як почуття самостійності, бажання бути дорослим, потреба в самоствердженні. Провідним видом діяльності в цьому віці стає спілкування з однолітками, адже саме повага та підтримка з боку таких саме підлітків є найважливішим в житті молодої людини.
Погоджуємося з думкою І. Булах, яка стверджує, що підлітковий вік є «часом досягнень, і часом певних втрат». Адже досягнення особистості в цей період пов’язані зі стрімким збільшенням суми знань, вмінь, пізнанням свого «Я», опануванням нової соціальної позиції та формуванням моральності. В той час як втрати цього віку розглядаються з позиції зникнення дитячого світовідчуття, безтурботливого та безвідповідального способу життя. Привертають увагу типові особливості сучасного підлітка, які виокремлює вчена. Серед них: підвищена чуттєвість у взаєминах з оточуючими; нестійкість самооцінки; вибірковість в оцінці якостей іншої людини; прояв прямолінійних та критичних суджень; вимогливість до однолітків та дорослих у дотриманні слова; велике значення думок референтної групи про власну особистість; виникнення такого новоутворення як рольове самовизначення (усвідомлення свого місця в суспільстві); прагнення бути значимим серед однолітків; потреба в інтимноособистісному спілкуванні зі значущими однолітками; прагнення до самостійності та незалежності поведінки від порад дорослих; бажання зайняти нову соціальну позицію, бути та вважатися дорослим; здатність до саморозвитку тощо.
1.3 Особливості впливу розлучення на соціальну адаптацію дітей молодшого підліткового віку
На соціальну адаптаптацію людини має великий вплив сім’я.
Розлучення - це криза, яка зачіпає всю сімейну систему і важко переживається не тільки подружжям, а й дітьми. Реакція дітей на розлучення багато в чому визначається віком. У підлітковому віці розлучення батьків може негативно позначитися на вирішенні вікових завдань і ускладнити процеси вторинної індивідуалізації та сепарації. Саме в цей період дитині важлива підтримка обох батьків і, перш за все, батька, який відіграє важливу роль у соціальній адаптації підлітка. Дитячі переживання можуть варіюватися від млявої депресії, апатії до різкого негативізму і демонстрування незгоди з думкою батьків. Травматичність розлучення батьків зростає ще й у зв'язку з тим, що руйнування сім'ї не є наслідком вибору самої дитини. Вона змушена просто змиритися з батьківським рішенням. Розпад сім'ї може представляти для неї крах її світу і викликати різні протестні, фобічні і депресивні реакції. На гостроту дитячих переживань може вплинути декілька факторів:
1. характер внутрішньосімейних взаємин до розлучення і ступінь залученості дитини в рішення подружніх проблем;
2. особливості протікання процесу розлучення;
3. з ким із батьків залишається дитина після розлучення, відносини з одним з таких батьків;
4. характер взаємин колишнього подружжя після розлучення.
Іноді один з батьків, з яким залишається жити дитина після розлучення, дозволяє собі агресивні випади в сторону другого з батьків або транслює дитині своє негативне ставлення до колишнього шлюбного партнера. У деяких випадках це можуть робити обоє батьків, намагаючись організувати коаліцію з дитиною, для того щоб від неї отримати підтримку або помститися колишньому партнеру, це загрожує порушенням процесу формування її его-ідентичності, зниженням самооцінки і самоприйняття, появою комплексу неповноцінності, оскільки пов'язано зі знеціненням образу одного з батьків, що є невід'ємною частиною власного образу «Я» дитини. В результаті розлучення утворюється неповна сім'я - сім'я з одним із батьків, що викликає необхідність структурної реорганізації. При цьому, незважаючи на те, що колишнє подружжя втрачають статус чоловіка і дружини, вони продовжують залишатися батьками для своїх дітей, беручи участь в їх вихованні. Таким чином, розлучення є кризою, пережитою не тільки на рівні подружньої підсистеми, а й на рівні розширеної сім'ї і вимагає глобальної сімейної реорганізації.
Нижче наведені дослідження дозволяють стверджувати, що дисгармонійні відносини в розпаданні сім'ї, конфлікти і сварки подружжя, попередні розлучення, виявляються важливим фактором, що впливає на успішність подолання дітьми його наслідків. Зростання числа проблем і реакцій дезадаптації дітей констатується у ворожій конфліктності сім'ї, як до розлучення, так і тривалий час після нього. Іншими словами, якщо ви хочете заподіяти менше зла своїм дітям і ваш шлюб розпався, - розлучайтеся мирно. Типовою поведінкової реакцією дітей молодшого шкільного віку і підлітків на розлучення є непослух, негативізм, бунт, протест, антисоціальна поведінка.
Е.М. Хетерінгтон і В.Г. Клінгемпел порівнювали протягом 26 місяців три групи дітей - зі звичайних сімей, з розведених і з сімей, які уклали повторний шлюб. Було виявлено, що діти в сім'ях, що не пережили сімейну кризу (розлучення і повторний шлюб), відрізнялися більшою компетентністю і найменшим числом поведінкових проблем у порівнянні з іншими групами. Гармонійний тип виховання в усіх групах забезпечував кращі показники соціальної адаптації дитини.
Результати роботи Д. Баумрінд, що вивчала особливості реагування і переживання дітьми і підлітками розлучення батьків, дозволили виділити наступні фактори, що впливають на характер переживання дітьми розлучення: стать батька, стать і вік дитини, особливості поведінки батьків в період після розлучення. Стать батька, з яким залишається жити дитина, впливає на ефективність подолання ситуації розлучення. Значно більша кількість поведінкових проблем констатувалося в разі, коли діти залишалися в родині з батьком протилежної статі. Однак в сім'ях з підлітками, незалежно від їх статі, завжди різко зростала кількість проблем, якщо діти залишалися жити з батьком. Можливим поясненням цього є припущення, що в силу більшої завантаженості батько менш контролює поведінку дітей, ніж мати, а це призводить до зростання поведінкових проблем. Вплив статі і віку дитини на характер переживання розлучення і адаптацію до його наслідків знаходить вираз у наступних тенденціях.
Діти різного віку реагують різким сплеском поведінкових проблем на розлучення батьків. Однак характер, вираженість, ступінь дезадаптивності реакції мають вікову специфіку. У молодших школярів менш помітна негативна симптоматика - успішність, дисципліна, - але ці наслідки більш стабільні. Максимально несприятливо вказано вплив в підлітковому віці, хоча у підлітка вже є ресурси для самостійного переосмислення ситуації. Отже, найбільш вразливими виявляються діти предпідліткового і молодшого підліткового віку. Найменшу толерантність до ситуації розлучення виявляють хлопчики предпідліткового віку. Дівчатка того ж віку адаптуються значно швидше. Старші підлітки компенсують проблеми сепарації, дефіциту любові, прийняття і інтимності відносин з батьками в спілкуванні з друзями, старшими товаришами, наставниками. Молодші, будучи обмежені в можливості отримання підтримки поза сім'єю, відчувають серйозні емоційні проблеми. Дуже часто для підлітків розлучення батьків стає причиною краху ідеалу романтичної любові, наслідком чого буває, що підліток іде у власні сексуальні - без любові - відносини. Довготривалі наслідки розлучення для психічного розвитку дитини залежать від поведінки матері та батька. На ефективність переживання дітьми розлучення впливають емоційна стабільність батька, з яким дитина залишилася жити; можливість збереження повноцінного спілкування з батьком, який залишив сім'ю; характер відносин між колишнім подружжям - батьками дитини. Як правило, після розлучення діти залишаються з матір'ю, що відчуває стрес через тягар відповідальності і рольової перевантаженості, помножений на емоційний дистрес і почуття особистісної неспроможності.
Після розлучення матері часто змінюються на очах у дітей - стають збудженими, напруженими, амбівалентним, нестійкими в своїх емоційних проявах, схильними до тривоги, страхів, звинуваченнями, агресії тощо. Брак часу призводить до зростання вимогливості до самостійності дитини, який, як і мати, знаходиться в стані емоційного дистресу; зміни виховного стилю батьків в бік більшої авторитарності, директивности, жорсткості, непослідовності. Емоційна підтримка, спілкування, прояви любові і турботи стають все рідше, в результаті дитина переживає відчуття знедоленої людини, самотності, тривоги, власної нікчемності.
Намагаючись повернути увагу матері, дитина вдається до соціальних провокацій, її поведінка ще більше виходить за межі дозволеного, мати підсилює тиск, використовує силові методи - і розвиток відносин відбувається за принципом порочного замкнутого кола.
Наявність братів і сестер в сім'ї неоднозначно впливає на характер співволодіння з важкою життєвою ситуацією. Сиблінги можуть посилити конкуренцію за «батьківську любов» і тим самим ще більше дестабілізувати сімейне життя. Ситуація суперництва і конфронтації сиблінгів в розлученій сім'ї більш характерна для хлопчиків. Альтернативою суперництва сиблінгов може стати ситуація зростання їх згуртованості і близькості, коли брати і сестри шукають емоційної підтримки один в одного. Неповна сім'я, що утворилася після розлучення, представляє фактор ризику для розвитку особистості. Вплив неповної сім'ї залежить від осмислення батьками її значення і від афективного забарвлення переживання цього факту. Відсутність батька в сім'ї може стати причиною формування у дитини спотвореної Я - концепції, низької самооцінки і самоприйняття, низького або завищеного рівня домагань, неадекватною статеворольової ідентифікації, високого рівня тривожності, схильності до неврозів, страхів, сором'язливості і тривожності в стосунках з однолітками, почуття невпевненості і особистісної недостатності, нарешті, викликати труднощі при створенні власної сім'ї.
Разом з тим подібний похмурий прогноз далеко не завжди стає реальністю. Позиція батька і матері, їх вміння співпрацювати після розлучення в значній мірі визначають добробут розвитку дитини в неповній сім'ї. Батькові, який проживає окремо, необхідно надати можливість рівноправної участі у вихованні та повноцінного спілкування і співпраці з дитиною. Обмеженнями для такого спілкування можуть бути лише асоціальна поведінка батьків, схильність до алкоголізму, висока конфліктність, дії, які становлять загрозу фізичному, особистісної та психологічної безпеки дитини.
Реакції підлітків на розлучення, які проявляються безпосередньо після нього, досліджені і документовані досить добре. Одна з них - шок і відмова вірити в те, що трапилося - виникає в тих випадках, коли підліток не усвідомлює всієї глибини сімейних проблем. Гнів і ворожість - також вельми поширена емоційна реакція підлітка на розлучення батьків. Направлена вона зазвичай на того з батьків, на якого покладається провина за розлучення.
Багато підлітків стурбовані тільки тим, як розлучення батьків вплине на них самих, нітрохи не турбуючись про почуття самих батьків.
Іншим поширеним переживанням є почуття провини і самоосуду. Якщо у батьків виникає конфлікт через дітей, то вони можуть в якійсь мірі перекласти на себе відповідальність за розставання дорослих або вирішити, що батько (мати) йде тому, що хоче жити без дітей. Підлітки часто відчувають глибоку розгубленість через те, що батьки розлучаються, і старанно ховають це почуття від своїх друзів.
Після розлучення батьків підлітку належить пристосуватися до відсутності одного з них - причому нерідко саме того, до якого він був найбільше прив'язаний. Розлучення нерідко супроводжується трауром, в чомусь подібним з сумним переживанням після смерті одного з батьків. Часто виникає відчуття печалі, розгубленості, депресії.
Якщо батько (мати) починає зустрічатися з іншою людиною і емоційно прив'язується до неї, підліток стає ревнивим і образливим, так як змушений ділити любов близької людини з кимось, на його погляд, стороннім. Якщо розведений батько/матір вступає в новий шлюб, що зазвичай і відбувається, то підліток стикається з необхідністю пристосовуватися до мачухи або вітчима.
Дуже корисно, якщо після розлучення і батько і мати отримують можливість безперешкодно зустрічатися зі своїми дітьми (за умови позитивного впливу на них). Зрозуміло, якщо хтось із батьків недостатньо підготовлений до таких зустрічей або поводиться негідно (допускає образливі випади), то його спілкування з дітьми має бути строго обмежена. При сприятливих же умовах, якщо дітям дозволяється бачити батьків завжди, коли захочеться, нервові розлади у них зводяться до мінімуму.
У деяких випадках при розлученні батьків присуджується право на спільну опіку. У такій ситуації підліток зазвичай, живучи з одним з батьків, часто відвідує іншого. Спільна опіка має на увазі, що підліток знаходиться під опікою обох колишнього подружжя і що вони обидва приймають рішення, що стосуються його добробуту. Проведені дослідження показали, що батьки, які мають право на опіку, проявляють свої батьківські почуття активніше тих, хто такого права не має. Крім цього, при спільну опіку ні батько, ні мати не відчувають тієї напруги, яка випадає на долю батька, що повністю відповідає за долю дитини. Такі угоди між батьком і матір'ю вимагають від обох справжньої зрілості батьківських почуттів і взаємних поступок, інакше обговорення питання виховання дітей загрожує перерости у велику сварку і привести до подальшого погіршення відносин. З кожної зі сторін повинні бути присутніми добра воля і бажання знайти спільну мову - тільки тоді угода про спільну опіку дійсно допоможе батькам вирішувати їх нелегкі завдання.
Буває і так, що один з колишнього подружжя з почуття помсти намагається налаштувати дітей проти іншого, забороняє їм писати листи або телефонувати, намагається, щоб діти були відсутні в години, відведені для спільних зустрічей.
Висновок до І розділу
Соціальна адаптація є неодмінною умовою і результатом успішної соціалізації дитини, яка, як відомо, відбувається в трьох основних сферах: діяльності, спілкування і свідомості.
Успішність адаптації залежить від характеристик середовища і індивіда. Чим складніше нове середовище (наприклад, більше соціальних зв'язків, складніше спільна діяльність, вище соціальна неоднорідність), чим більше відбувається в ній змін, тим є важчою для індивіда соціально-психологічна адаптація.
Підлітковий вік є «часом досягнень, і часом певних втрат». Адже досягнення особистості в цей період пов’язані зі стрімким збільшенням суми знань, вмінь, пізнанням свого «Я», опануванням нової соціальної позиції та формуванням моральності. В той час як втрати цього віку розглядаються з позиції зникнення дитячого світовідчуття, безтурботливого та безвідповідального способу життя. Привертають увагу типові особливості сучасного підлітка, які виокремлює вчена. Серед них: підвищена чуттєвість у взаєминах з оточуючими; нестійкість самооцінки; вибірковість в оцінці якостей іншої людини; прояв прямолінійних та критичних суджень; вимогливість до однолітків та дорослих у дотриманні слова; велике значення думок референтної групи про власну особистість; виникнення такого новоутворення як рольове самовизначення (усвідомлення свого місця в суспільстві); прагнення бути значимим серед однолітків; потреба в інтимноособистісному спілкуванні зі значущими однолітками; прагнення до самостійності та незалежності поведінки від порад дорослих; бажання зайняти нову соціальну позицію, бути та вважатися дорослим; здатність до саморозвитку тощо.
На соціальну адаптаптацію людини має великий вплив сім’я.
Розлучення - це криза, яка зачіпає всю сімейну систему і важко переживається не тільки подружжям, а й дітьми. Реакція дітей на розлучення багато в чому визначається віком. У підлітковому віці розлучення батьків може негативно позначитися на вирішенні вікових завдань і ускладнити процеси вторинної індивідуалізації та сепарації. Саме в цей період дитині важлива підтримка обох батьків і, перш за все, батька, який відіграє важливу роль у соціальній адаптації підлітка. Дитячі переживання можуть варіюватися від млявої депресії, апатії до різкого негативізму і демонстрування незгоди з думкою батьків. Травматичність розлучення батьків зростає ще й у зв'язку з тим, що руйнування сім'ї не є наслідком вибору самої дитини. Вона змушена просто змиритися з батьківським рішенням. Розпад сім'ї може представляти для неї крах її світу і викликати різні протестні, фобічні і депресивні реакції.
РОЗДІЛ ІІ.
ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ СІМЕЙНОЇ ІСТОРІЇ НА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНУ АДАПТАЦІЮ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ПІДЛІТКОВОГО ВІКУ.
Організація та методи дослідження впливу сімейної історії на соціально-психологічну адаптацію дітей молодшого підліткового віку.
В даній курсовій роботі, для дослідження впливу сімейної історії на соціально-психологічну адаптацію дітей молодшого підліткового віку, я використала наступні методики:
Методика дослідження соціально-психологічної адаптації К. Роджерса – Р. Даймонда
Тест «Підлітки про батьків» ADOR (автор Є. Шафер, модифікація З. Матейчика та П. Ржичана)
Анкета для виявлення сімейної історії та її впливу на дитину молодшого підліткового віку (для повних сімей, та неповних сімей)
Проективна методика «Малюнок сім’ї»
Методика Роджерса-Даймонд (Опитувальник СПА) - особистісний опитувальник, спрямований на виявлення особливостей особистості тестованого і ступеня соціально-психологічної адаптації, часто до нового середовища, умов та правил поведінки.
Опитувальник включає в себе 101 знеособлене твердження, і тестований повинен висловити свою згоду або незгоду з ними відповідно за 7-бальною шкалою відповідей.
Даний опитувальник був розроблений Карлом Ренсома Роджерсом, одним із творців і лідерів гуманістичної психології і засновником особистісно-орієнтованої психотерапії, і Розалінд Е. Даймонд в 1954 році в статті «Психотерапія і зміни особистості: координовані дослідження клієнт-центрована підходу» (англ. «Psychotherapy and Personality Change: Coordinated Research Studies in the Client-Centered Approach »). На російську мову опис методики вперше було переведено кандидаткою психологічних наук Т. В. Снєгірьовою в 1987 році, а в 2004 році опитувальник був значно модифікований кандидатом психологічних наук А. К. Осницьким і опублікований в журналі «Психологія і школа». З тих пір методика отримала помітне поширення, ставши одним з найбільш часто використовуваних методів діагностики соціально-психологічної адаптації, зокрема, у таких груп тестованих, як підлітки.
В рамках російських досліджень методика Роджерса-Даймонд використовується в основному для діагностики можливих проблем з адаптацією першокурсників до нових умов і правил поведінки.
Шкала опитувальника показала високу ефективність і диференційовану здатність в плані діагностики не тільки станів адаптації і дезадаптації, але і особливостей уявлень про себе, їх перебудови в вікові критичні періоди розвитку і в критичних ситуаціях, які спонукають індивіда до переоцінки себе і своїх можливостей.
Опитувальник містить 101 твердження. 37 з них відповідають критеріям адаптованості особистості, 37 - дезадаптированности, 26 - нейтральні. У число висловлювань останньої категорії входить також так звана «шкала брехні». Всі твердження носять знеособлений характер і всі займенники поставлені в 3 обличчі.
Мета цього полягає в тому, щоб тестований не потрапив під вплив «прямого ототожнення» і щоб тестований більш об'єктивно співвідносив твердження зі своїми здібностями, особливостями і психологічним станом. Крім того, тестований уникає впливу «соціально-бажаних відповідей». Класична шкала відповідей включає в себе 7 балів, але деякими фахівцями такий розподіл піддається сумніву, оскільки градація значень часто не є значною для свідомості. Автори виділили 6 інтегральних показників, що дозволяють аналізувати результати опитування:
Адаптація
Прийняття інших
Інертність (рівень суб’єктивного контролю)
Самосприйняття
Емоційний комфорт
Прагнення до домінування
Кожен з наведених показників розраховується за емпірично виведеною формулою. Інтерпретація результатів опитування здійснюється за нормативами, що відрізняється в залежності від віку тестованого. Експерименти з застосуванням методики проводяться в більшості випадків з 12-13 років, в більш ранньому віці - тільки в індивідуальному порядку.
Тест "Підлітки про батьків" (ADOR)
Опитувальник "Поведінка батьків і ставлення підлітків до них" (ADOR - скорочено "підлітки про батьків") вивчає установки, поведінку і методи виховання батьків так, як їх бачать діти в підлітковому віці. Основою методики послужив опитувальник "Children's Report of Parental Behavior Inventory", створений Є. Шафером в 1965 р і складається з 28 шкал по 10 завдань у кожному. Опитувальник базувався на положенні про те, що виховний вплив батьків (так, як його описують діти) можна охарактеризувати за допомогою трьох факторних змінних:
прийняття - емоційне відкидання;
психологічний контроль - психологічна автономія;
прихований контроль - відкритий контроль.
Прийняття – позитивне ставлення до дитини незалежно від вихідних очікувань батьків.
Емоційневідкидання розглядається як негативне ставлення до дитини, відсутність любові і поваги до нього, а часом і просто ворожість. Поняття психологічного контролю позначає як певний тиск і навмисне керівництво дітьми, так і ступінь послідовності у здійсненні виховних принципів.
У 1983 р. 3. Матейчик і П. Ржичани запропонували модифікований варіант опитувальника. Враховуючи соціокультурні відмінності, чеські психологи переробили методику. Важливим виявилося насамперед скорочення кількості шкал, оскільки факторний аналіз на чеській вибірці виділив три значущих фактора:
позитивний інтерес - ворожість;
діректівність - автономія;
непослідовність.
Вході міжнародного наукового співробітництва лабораторії клінічної психології Інституту ім. В. М. Бехтерева з Інститутом психодіагностики (Братислава, Словаччина) дана методика була апробована на підлітках 13-18 років в Росії. Вона виявилася вельми корисною для відображення факторів сімейного виховання, прихованих як від лікарів і психологів (педагогів), так і від самих батьків.
Процедура проведення. Перед початком обстеження підлітка вводять в курс справи щодо цілей і завдань дослідження, після чого йому пред'являється інструкція. Потім випробуваному видають реєстраційний бланк для заповнення окремо на кожного з батьків. Принципової різниці між формулюваннями висловлювань немає: по відношенню до матері всі твердження представлені в жіночому роді, а по відношенню до батька - в чоловічому. Бланки заповнюються окремо. Наприклад, спочатку заповнюється бланк, в якому відображаються виховні принципи матері, потім випробуваний здає його експериментатору і тільки після цього отримує аналогічний бланк, де зазначені положення повинні бути оцінені підлітком вже в застосуванні до батька.
Анкета для дослідження сімейної історії та її впливу на дитину молодшого підліткового віку – розроблена мною в двох варіантах:
Для повних сімей
Для сімей в яких батьки розлучилися
Дані анкети допомагають зрозуміти важливі моменти, які впливають на соціально-психологічну адаптацію дітей молодшого підліткового віку.
«Малюнок сім’ї» дозволяє виявити ставлення дитини до членів своєї сім’ї, зрозуміти, як він сприймає себе всередині неї і яку роль відводить для себе. У дітей своє сприйняття світу, свої цінності, свої закони. У матеріалах цієї статті ви знайдете інформацію про методику тестування дітей від 3 до 10-11 років, про порядок її проведення, обробки та інтерпретації результатів.
Метод малювання своєї сім’ї застосовується в тому випадку, коли потрібно визначити ставлення людини до членів своєї сім’ї. Цінність даної методики в тому, що дитина не завжди може висловити і правильно описати свої емоції і переживання, а створюючи малюнок, йому вдається викрити те, що є в підсвідомості. Через певні символи, розміщення елементів малюнка можна легко вважати важливу інформацію про відносини, що панують в родині і місце в ній дитини.
Інтерпретуючи результати методики «Малюнок сім’ї», слід пам’ятати, що дитина передає в даному випадку відносини, які існують в її родині, своє бачення ставлення батьків до дітей, бачення свого місця в сім’ї. Але при цьому на малюнку не зображуються характеристики самої дитини як індивіда або кого-небудь з його сім’ї. Для цього існують інші спеціальні методики.
Для проведення тесту «Малюнок сім’ї» дитині дають чистий білий аркуш паперу і кольорові олівці. При цьому йому кажуть: «Намалюй тут свою сім’ю». Ніяких додаткових інструкцій і запитань дитині не задають, а залишають на деякий час у спокої. Час надається дитині необмежену. В основному на це витрачається не більше 35-40 хвилин.
При створенні дитиною малюнка дослідник проводить спостереження за процесом малювання. У спеціальному протоколі або робочого зошита варто відзначити послідовність зображення об’єктів, стирання зображень, емоційні реакції дитини під час малювання окремих елементів, спонтанні висловлювання.
Після завершення малювання можна задати уточнюючі питання. Які допоможуть в процесі інтерпретації результатів тесту.
При опитуванні дуже важливо звернути увагу, хто з родини викликає у дитини позитивні емоції, а хто негативні? Чи відчуває себе дитина щасливим в родині? Особливу тривогу викликає момент, коли дитина когось із членів сім’ї свідомо не хоче зображати на малюнку. Варто запитати за допомогою віддалених питань, в чому причина не бажання дитини бачити цю особу в колі своєї родини. Однак робити це треба дуже обережно, уникаючи прямих запитань, які можуть викликати агресію і бажання «закритися» в дитини.
При проведенні діагностики слід зазначити вік дитини, особливості його психоемоційного розвитку, кількість членів сім’ї, їх вік.
При проведенні аналізу тесту «Намалюй сім’ю» варто звернути увагу на послідовність зображення членів сім’ї, відповідність їх кількості реальній наявності, емоції, з якими дитина малював кожного, г уппіровка членів сім’ї.
1 2