Питання 1
Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гутенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі.
В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров, 1 який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих).
Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. 2 Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. 3
Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням.
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. 4 Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.
Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів.
Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. 5 Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.
Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник “Аристотелеві врата”
Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI ст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум “Маруся Богуславка”, “Самiйло Кiшка” та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.
Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні.
Найбільш вивченою в історії полемічної літератури є творчість Івана Вишенського. 7 Справжнє ім’я і прізвище його не відомі. З 16 трактатів і писань, які дійшли до наших днів, опубліковано при житті автора (
1550-ті роки - 1620-ті роки) один твір«Послання до князя К. Острозького» (1598р.),
Повне видання творів Івана Вишенського здійснив І. Єрьомін (М., 1955).
До найбільш відомих творів полеміста належать: «Викриття диявола- миродержця», «Порада», «Зачапка мудрого латинника з глупим русином», «Видовище мисленне», «Послання до єпископів». Проблематика творів І. Вишенського - викриття і розвінчання дій єпископів-уніатів; пропаганда нового суспільства (церкви), якому треба повернутися до чистоти і первинної освіченості, що існувала до розвитку християнства; пошук шляхів до Бога через самоочищення і просвітлення. Іван Вишенський обстоював перевагу церковнослов’янської мови, проте у деяких його творах використані й елементи «простої» мови. І. Франко вважав його одним із фундаторів публіцистичного стилю. Пише полеміст барвисто, соковито; образи його творів наочні, динамічні. Стиль визначає їдка іронія аж до безжального сарказму.
Послання - віршований, рідше прозовий твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи групи осіб.
Трактат - науково-теоретична праця, у якій аналізується, конкретизується складна проблема, всебічно аргументується нова концепція автора.
Твори Вишенського поділяють на дві групи: 1) написані до Брестської унії та 2) написані після Брестської унії.
З-поміж спадщини полеміста увагу критики та читачів привернув твір «Послання до єпископів». За жанром - політичний памфлет, тобто сатиричний публіцистичний твір. У «Посланні...» поєднано урочисту патетику з іронією, сарказмом; йому притаманні ознаки ораторського мистецтва.
У «Посланні до єпископів» І. Вишенський намалював широку сатиричну картину життя і побуту світських і духовних панів Речі Посполитої кінця XVI - початку XVII століття, правдиво показав страждання і страшні злигодні пригноблених верств народу, рішуче виступив на захист їхньої людської гідності.
Своє послання І. Вишенський адресує конкретним особам, що підписали Брестську унію. Перед нами постають образи «владик безбожних»: владика Потій - пихатий, бундючний, який людей ставить нижче тварин, Кирило Терлецький, якого І. Вишенський змальовує злочинцем, інші священики-відступники. Нагадавши шість Божих заповідей, які вимагають голодних нагодувати, спраглих напоїти, мандрівних упокоїти, голих одягти, хворим допомогти, ув’язнених відвідати, Вишенський показав, що ніхто з єпископів їх не виконує, а навпаки, визискує підлеглих. Саркастично змальовуючи панство, І. Вишенський показує всі пороки цієї верстви: ненаситні черева, лінь, байдужість до бід простого люду. Тут же Вишенський пише про підданих, що голодують, а їхні владики «пожирають їх труд піт кривавий».
Твір закінчується нещадним звинуваченням-інвективою продажним ієрархам церкви: «Отак-то й ви, панове біскупи, сидите на місцях єпископських, але не сидите на гідності й чесності; пануєте над селами, але над вашими душами диявол панує; пастирями себе зовете, але єсте вовки; зовете себе єпископами, але єсте мучителі; вважаєте себе духовними, але ви поганці й язичники».
Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі “Тренос” (грец. - “плач” - плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у “Палінодії” (“книга оборони”), Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом “чим гірше, тим краще”. 8
Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.
Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим.
Одночасно з появою полемічного письменства набуває дальшого поширення повчально-ораторська проза — окремі проповіді і цілі збірки недільних та святкових проповідей, відомі як Учительні Євангелія. 9Популярним було перекладене з грецької мови Учительне Євангеліє, авторство якого приписували патріархові Каллістові. Насправді, як гадають сучасні дослідники, це так званий Патріарший Гоміліарій, укладений в XII ст. (можливо, патріархом Іоанном IX Агапітом) і перекладений церковнослов’янською в XIV ст.
Церковнослов’янський текст, який неодноразово видавався (вперше у Заблудові 1569 р. і у Крилосі 1606 р.), став підставою для здійсненого Мелетієм Смотрицьким перекладу українською книжною ("простою") мовою, надрукованого у Єв’ї 1616 р. і перевиданого в Києві 1637 р. Це була збірка "слів", тобто проповідей на теми євангельських читань кожної неділі і головних свят року; крім текстів візантійського походження, деякі рукописи і всі пізніші видання "Каллістового" Учительного Євангелія містили слово на вознесіння Кирила турівського — твір, що відзначався поетичністю, своєрідним ліризмом стилю.
Як вже зазначалося (розділи 4.3 і 4.9), з кінця XVI ст. поширюються Учительні Євангелія, автори яких висловлюють реформаційні погляди, нерідко під впливом польських протестантських "постилл" — збірників казань. Ряд українських Учительних Євангелій першої половини XVII ст. були переробками або перекладами "Постилли" польського письменника Миколая Рея. Окремими брошурами було видано проповіді Захарії Копистенського ("Казаньє на честном погребі... Єлисея Плетенецького" і "Омилія або казаньє на роковую пам’ять Єлисея Плетенецького", обидві — Київ, 1625), Петра Могили ("Крест Хреста Спасителя..." Київ, 1632; "Mowa duchowna na szlubie Ianusza Radziwiłła z... Maryą córką Wassilia woiewody...", Київ, 1645) та інших авторів.
Оригінальністю вирізнялися твори Кирила-Транквіліона Ставровецького "Зерцало богословії" і "Євангеліє учительне", опубліковані письменником у власній друкарні — "Зерцало" у Почаєві 1618 р., "Учительне Євангеліє" у Рохманові Крем’янецького повіту 1619 р. "Зерцало богословії" було популярним викладом християнської догматики, а Євангеліє учительне, крім недільних і святкових казань, містило повчання на різні випадки — з нагоди посвяти церкви, пострижин в ченці, похоронів тощо *.
Автор використовував і західні і східні джерела, намагався наслідувати стиль візантійських проповідників, зокрема найзнаменитішого серед них — Іоанна Златоуста. Свій безперечний літературний хист Ставровецький підпорядковував поставленій меті — дати доступне пояснення Євангелія і православного віровчення, моральних засад християнського життя. І хоч свої книжки письменник прагнув протиставити творам протестантів і тих, що опинились під їхнім впливом, православна ієрархія в Україні і Росії засудила його твори як надто вже новаторські. Проте книжки, які приваблювали сучасників як змістом, так і майстерністю форми, залишались одними з найпопулярніших творів українського письменства тієї доби, що засвідчують рукописні копії і пізніші перевидання.
Репертуар українських Учительних Євангелій досить різноманітний. Часто набирали самодостатнього значення вставні новели — приклади з життя або з писемних джерел, що служили кращому засвоєнню моралізаторської спрямованості казань. Белетристичні вставки і публіцистичні акценти зближують пам’ятки полемічної й ораторсько-повчальної прози. Втім серед дослідників прийнято зараховувати всі їх до літератури, не розмежовуючи творів богословських і пам’яток красного письменства. Таке розмежування, однак, дедалі більше ставало на порядок денний із ускладненням жанрової системи, появою нових, суто літературних жанрів
На ґрунті досвіду новолатинської літератури та українського фольклору до половини XVI ст. складається новий для України вид літературної творчості — книжні вірші 10
У XVI-XVII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими.
Українські латиномовні автори успішно освоїли й зробили набутком рідного письменства техніку силабічного вірша. Знайомство з метричною версифікацією йшло через теоретико-літературні курси в острозькій і львівській школах, єзуїтських колегіях, зарубіжних університетах. Азбучний вірш з "Букваря" Івана Федорова (1574) повертає до слов’янської акровіршевої традиції,
Першою окремою публікацією віршованого тексту була видана 1581 р. в Острозі публікація Андрія Римші дванадцяти двовіршів під назвою "Которого ся месяца што за старих веков дієло короткоє описаніє". Тут йшлося про дванадцять біблійних подій, пов’язуваних з певними датами кожного місяця року (25 грудня — Різдво Христове, 6 січня — Трьох царів, 17 жовтня — ковчег опинився на суходолі тощо). В останній чверті XVI ст. виникає й віршова інтерпретація міжконфесійних православно-католицьких колізій, репрезентована твором "Скарга нищих до Бога" й поезіями зі збірників Київського й Волинського Загоровського монастирів
Стилістика цих творів дозволяє говорити про появу в українському віршуванні барокових тенденцій вже з перших його творів, що писалися під час утвердження бароко на Заході як домінуючої художньої системи.
Міцний зв’язок гуманістичної культури з феноменом ренесансного меценатства найплідніше виявляється в панегіричній та геральдичній поезії. 11 Твори на герб шляхетного покровителя — невід’ємний елемент українських стародруків, і цілком закономірно, що найважливіше з видань XVI ст., "Острозька Біблія" (1581), містило вірші чільного діяча Острозького гуртка книжників, першого ректора тамтешньої Академії Герасима Смотрицького на герб князя Костянтина-Василя Острозького і його ж панегіричну віршову передмову, де славиться цей персонаж.
Показова спроба Герасима Смотрицького в панегіричній передмові ввести діяльність Костянтина Острозького до широкого історичного контексту змагань за справдження в українському народі його богообраності. Дотримуючись алюзійного способу обґрунтування своїх поетичних концепцій, автор вмонтовує до тексту посилання на послання св. апостола Павла до римлян (Рим. 8: 28 — 39), також на польські хроніки, Руський літопис і ставить уславлюваного персонажа в один ряд з його предками — великим князем Володимиром, Ярославом Мудрим. Архаїзм мови, опис персонажа здебільшого як ревного християнина й оборонця православної віри, обумовлюється і загальними суспільнокультурними обставинами, і характером видання, де вміщено вірші. Натомість у гербових епіграмах Дем’яна Наливайка (помер 1627 р.) знаковий зміст тих самих символів розкривається вже в контексті лицарської, шляхетської культури:
Серед віршованих творів першої половини XVII ст. виділяється ряд таких, які були написані з нагоди смерті тієї чи іншої видатної особи. У кожному з них помітна модифікація канонічних жанрових ознак, яка пов’язується найчастіше з авторською свідомістю.
В одній з найвизначніших пам’яток — "Віршах на погреб Петра Конашевича-Сагайдачного" Касіяна Саковича (1622) 41 — прочитується концепція розвитку поезії, що орієнтувалася на античні зразки, усвідомлення потреби писати "простою мовою" і прославити своїх героїв. 13 Своєрідний синтез ляменту і панегірика, модифікація одного і другого жанру засвідчили нові естетичні погляди, що були результатом праці кількох десятиліть. І якщо дотримуватися погляду, що образ національного героя виказує певний рівень національної свідомості, то образ гетьмана Сагайдачного був другим після князя Костянтина Острозького.
Характер українського поетичного світосприйняття чутливий до впливів особливих ідеологічних завдань, які виникали перед поетами. Таким завданням було утвердження навчання як першоумови духовного й екзистенційного буття народу. 14 В цьому плані "Євхаристиріон" Софронія Почаського (Київ, друкарня лаври, 1632) 44 — спроба ідеального образу світу, що через емоційне освоєння включає в себе природничо-наукове, гуманітарне і філософське знання.
Крім проблем, винесених на поверхню духом часу, розвивається традиційна духовна поезія, найзначнішим представником якої виступає в цей період Кирило-Транквіліон Ставровецький. Його "Перло многоцінноє" вийшло у Чернігові 1646 р., а писалося, очевидно, раніше
Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора.
Все це додає поезії XVI-XVII ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI - першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв. силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей.
Наприкінці XVI і особливо в першій половині XVII ст. дальшого розвитку набула багатомовність літературного процесу. Так, у Києво-Могилянському колегіумі літературні твори писалися тими мовами, які були предметом вивчення або застосовувалися в навчальному процесі: не лише українською і церковнослов’янською (найвищим стилем "рідної літературної мови"), а й латинською та польською. Написані латинською і польською мовами твори українських авторів протягом тривалого часу залишалися поза увагою літературознавців. Останнім часом вивчення їх пожвавилося, деякі опубліковано в оригіналі або перекладено сучасною українською мовою. Однак при висвітленні літературного процесу в Україні дотепер ще не враховується ряд стародруків і рукописів, що містить цінні пам’ятки давнього письменства, а також невідомі або маловідомі польсько- і латиномовні твори діячів Києво-Могилянської академії. Немає жодних сумнівів щодо належності українській літературі латиномовних творів українських авторів. Також деякі автори-поляки писали твори, змістом орієнтовані на Україну, її культуру та історію. Найяскравіший приклад — недавно досліджена Н.М.Яковенко поема 15 Яна Домбровського "Camoenae Borysthenides" (близько 1619 — 1620), в якій йдеться про історію Київської і Галицько-Волинської держав та Київського удільного князівства. Історія п’яти княжих столиць — Києва, Галича, Холма, Володимира і Львова — та їхніх династій, зокрема князів-героїв, служить авторові історичним підґрунтям для утвердження самосвідомості української шляхти — "руського політичного народу".
Твори польськомовні слід зарахувати до обох літератур — польської та української. З першою їх об’єднує переважно мова, з другою — зміст творів, ідейне спрямування
Латинську мову діячі Київської академії вважали поряд з церковнослов’янською найдоречнішою в урочистих випадках. Латинські і польськомовні панегірично-емблемні твори викладачів і студентів Києво-Могилянської академії підтверджують висновок, зроблений на основі аналізу української поезії, що в українській культурі надовго утверджується зріле бароко. Незважаючи на суперечливість поглядів їхніх авторів, загалом ці твори сприяли зміцненню позицій українсько-білоруської православної церкви. Водночас літературна творчість діячів Києво-Могилянської академії була одним із виявів певної обмеженої секуляризації тематики й образної системи у провідних на той час жанрах літератури.
Церковнослов’янською, латинською, українською книжною ("простою") писалися твори, що стосувалися шкільної освіти, політики, церковного життя.
Питання 2
Падіння Кон-стантинополя (1453), захоплення турками балканських країн послабили традицій-ні зв’язки з візантійською культурою. Натомість посилилися впливи художньої доби європейського Відродження (Ренесансу). Започаткований в Італії (20-іроки ХVст.) мистецький стиль, що отримав назву ренесансного, у ХVІ– першій поло-вині ХVІІст. поширився за Альпами у вигляді стилістичних течій (напрямів), ві-домих як північний ренесанс, маньєризм і раннє бароко. Визначальними ознаками нового стилю в архітектурі було використання греко-римського античного ордера і декору, пошуки гармонійних і досконалих композиційних рішень.
Після Люблінської унії (1569) більшість українських земель увійшла до складу станової федеративної держави– Речі Посполитої під владою спільного монарха– короля польського й одночасно великого князя литовського. Польський адміністра-тивний і правовий устрій поширився на новостворені Київське, Брацлавське, Волин-ське воєводства, а з 1618року– на Чернігівське. Привілейованою і повновладною верствою суспільства стала шляхта. Збільшення внутрішнього попиту на сільсько-господарські продукти, насамперед зерно, дало поштовх для формування великих магнатських землеволодінь, де запроваджувалася фільварково-панщинна система, наслідки якої негативно вплинули на розвиток міст.Контрреформація та Брестська церковна унія (1596) погіршили становище право-славної церкви, яку витісняла державна католицька релігія. Якщо, на думку М.Конрада, “відродження у всіх країнах було пов’язане з переходом від сільської культури до міської культури”3, то ця теза цілком слушна стосовно тогочасної України. Так, кінець XVI– початок XVIIст. позначені бурхли-вим зростанням кількості міст, перетворенням найзначніших із них в осередки освіти й культури, у яких співіснували православні школи та училища, засновані свідомими українськими магнатами і церковними братствами,
Вархітектурі стилі (ренесанс, маньєризм і раннє бароко) наклада-лися на давню будівельну традицію періоду Київської Русі, яка найдовше зберігалася на землях, що з ХІVст. ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Нато-мість західні області, підпорядковані Польщі (Галичина, Західне Поділля) та Угор-щині (Закарпаття), ще раніше зазнали впливу європейської стилістики в архітектурі.Безпосереднім імпульсом для поширення нової архітектурної мови у Речі Поспо-литій послужила перебудова Вавельського замку в Кракові, перетвореного запро-шеними королем СигізмундомІ флорентійськими зодчими на пишну ренесансну резиденцію (перша третина ХVІст.). На відміну від Польщі та інших європейських країн інспіраторами стилістичних новацій на етнічно українських землях виступали не двірські кола, а освічені магнати й багате міщанство.
Урозвитку тогочасної української архітектури можна виділити два етапи. Перший, що охоплював другу половину ХVІст., характеризувався поширен-ням ренесансних форм з певним забарвленням італійським маньєризмом. На
22другому етапі (починаючи з 1600-хроків) значний вплив справив привнесений майстрами із Вроцлава нідерландський і німецький маньєризм з притаманними йому елементами готики, лінеарним трактуванням пластичного декору. Майже одночасно під впливом контрреформації на українських землях будуються пер-ші єзуїтські костели у стилі раннього бароко.Особливістю ренесансу в архітектурі України було те, що він мало вплинув на про-цеси формотворення, які ґрунтувалися на сильних місцевих і готичних архітектурних традиціях. Це особливо помітно у православному храмобудуванні, в якому, як проти-дія контрреформації та Брестській церковній унії, відбувалося відновлення поруйно-ваних святинь і відродження традиційних композиційних прийомів у нових мурова-них спорудах, найяскравішими прикладами яких можуть служити триверхі каплиця Трьох Святителів і Успенська церква у Львові. Узагалі простежується середньовічний прийом формотворення споруд “зсередини назовні”. Відроджені італійцями форми римської античної архітектури й орнаментики здебільшого застосовували для оздоб-лення. Крім елементів ордера, найхарактернішими деталями були аркадні галереї, ло-джії та аттики, які іноді виконували оборонну функцію або служили її символом.
Якщо в самому будівництві європейської орієнтації ренесансні тенденції в їхньому пізньому варіанті повністю запанували уже в другій половині XVI ст., то нові засади містобудування виступають на українських землях лише від початку наступного століття. Їхнє поширення пов’язане насамперед з активністю окремих представників магнатерії й діяльністю у них на службі інженерів та будівничих європейського походження. Один із найраніших і найяскравіших таких прикладів дає розпланування Шаргорода, який заснував канцлер і коронний гетьман Ян Замойський 7. Відомо, що італійський архітектор Бернардо Морандо, який перебував у нього на службі, працював над укріпленням Львова і Кам’янця-Подільського, принаймні консультував певні роботи
Рідкісний зразок добре збереженої не лише планувальної структури, а й забудови новозаснованого міста початку XVII ст. дає Жовква. її ядро становить нерегулярна в плані Ринкова площа, південно-західну сторону якої займають споруджений у пониженій її частині замок та монументальний парафіяльний костьол. Квартали невеликого середмістя примикають до центральної площі з північної та східної сторін.
Найновіші тенденції європейського містобудування першої половини XVII ст. знайшли вираз у переплануванні міста Броди на Львівщині. Територія міста була розмірена за французькою системою в туазах, що дало підстави приписати ідею плану відомому французькому військовому інженерові Ґійому Левассеру де Боплану, який перебував на польській службі й віднотований документами міського архіву вже 1631 p. 9 Броди розплановані у вигляді регулярного п’ятикутника, у західній частині якого була збудована укріплена резиденція власників. Окрім Бродів, Боплан перепланував також подільське місто Бар.
Природно, що поодинокі новозасновані чи, як Броди, повністю переплановані міста найповніше демонструють поширення на українських землях новітніх європейських принципів містобудування. Проте у загальній картині розвитку містобудування на українських землях розплановані відповідно до найновіших європейських вимог урбаністичні ансамблі посідали порівняно скромне місце. Поряд з ними складалися і найбільше поширювалися традиційніші за характером міські організми. Їхнім рідкісним іконографічним прикладом може служити збережений у міській актовій книзі вид заснованого 1607 р. Болехова на Прикарпатті. Хоч у другій половині XVI — першій половині XVII ст. виникло чимало нових міст та містечок, вони далеко не завжди утримували свій статус
Містобудівельна справа найактивніше розвивалася насамперед на території давніх історичних міст. Чимало з них отримали нові або значно оновили уже існуючі міські укріплення. Прикладом можуть бути фортифікації Кам’янця-Подільського, які досить активно оновлювалися в другій половині XVI ст. Нову систему міських укріплень на зламі століть отримав Острог — від неї в доброму стані збереглася Луцька брама й значно пошкоджена Татарська. В систему укріплень входив і давній замок, на території якого у цей час з’явилася Кругла вежа, ймовірно, ідентична із згаданою як "новозбудована" в інвентарі частини міста 1603 р. Оскільки документальні джерела засвідчують діяльність у цей час на терені міста італійського архітектора Петра Сперендіо, є підстави пов’язувати острозькі укріплення саме з його іменем 10. Окрім Острога на Волині з першої половини століття збереглися також міські ворота в Олиці (1630-ті рр.
У Львові в другій половині XVI ст. проведено значні роботи над відновленням міських фортифікацій, в ході яких збудовано Порохову вежу (1554 — 1556). У 1555 — 56 рр. біля східної сторони міської стіни з’явився Міський арсенал, відбудований після пожежі у 1574 — 75 р. 1639 р. на північ від нього уже в барокових формах споруджено Королівський арсенал (проект військового інженера П. Гродзіцького). З міських укріплень Жовкви частково збереглися вежа й Звіринецькі ворота, а також значною мірою реконструйовані Глинські.
Друга половина XVI — перша половина XVII ст. були періодом активного будівництва укріплених замків. Як і в містобудуванні, найпоширенішим напрямом тут виступає перебудова давніх фортець.
У середині XVII ст. істотно перебудовано комплекс споруд замку Острозьких у Дубно. Ще в 1561 — 1571 рр. докорінно перебудовано третю найважливішу на території Волині резиденцію цього наймогутнішого українського княжого роду — замок у Старокостянтинові. В околицях Львова наприкінці XVI ст. Острозькі збудували замок у Старому Селі, який, однак, згодом неодноразово нищився й істотно перебудовувався. Серед ґрунтовно перебудованих на початку XVII ст. слід згадати Одеський замок, який лише у найзагальнішому укладі зберіг обриси мурів фортеці, що існувала вже у середині XIV ст.
Серед укріплених замків, споруджених в межах розглядуваного періоду, найстарішою є резиденція Сенявських у Бережанах (від 1554 р.). Вона має вигляд нерегулярного багатогранника, до двох сторін якого на подвір’ї прибудовані триповерхові житлові приміщення резиденції власників та гарнізону, окремо стоїть каплиця. У Жовківському замку, що був включений у систему міських укріплень, в основу плану покладено правильний чотирикутник, подвір’я оточене двоповерховими корпусами й лише ворота виділені вежею.
На Покутті у першій половині — середині XVII ст. збудовано замки у Пневі, Раковці, Чернелиці. На заході Поділля в цей час споруджуються замки у Висічці, Кривчі, Кудринцях, Золотому Потоці, Підзамочку, Сидорові, Скалаті; в східній частині Подільського воєводства споруджено замок у Жванці.
Поряд з цими загалом досить традиційними зразками оборонного резиденційного будівництва у першій половині XVII ст. на західноукраїнських землях з’являються замки, споруджені за розробленою у Західній Європі новою бастіонною системою. Основний акцент у ній робився насамперед на системі оточених сухими ровами земляних укріплень-бастіонів, всередині яких знаходилися палацові споруди й житлові приміщення для гарнізону. Її репрезентує споруджений для князя Христофора Збаразького замок у Збаражі (1626 — 1631), первісний проект якого розробив відомий італійський архітектор Вінченцо Скамоцці (реалізовано значно видозмінений план). До ранніх прикладів системи належить також споруджений у 1630-х рр. за проектом Ґ. Левассера де Боплана новий замок у Барі. Ймовірно, за подібною схемою Боплан розпланував фортецю в Кодаку на Дніпрі, яку зруйнували повсталі козаки під проводом Івана Сулими у 1635 р.
Унікальний для українських земель приклад застосування бастіонної системи з акцентуванням не стільки на оборонних моментах, скільки на палацовому характері резиденції, демонструє споруджений за проектом Ґ. де Боплана за участю італійського інженера Андреа дель Аква палац у Підгірцях (з частково добудованим третім поверхом). Він дає варіант традиційного розпланування французьких замків з палацом у глибині двору, оточеним одноповерховими будівлями допоміжних служб.
Попри поширення новітніх досягнень європейського оборонного та резиденційного будівництва, не лише в другій половині XVI, але й у першій половині наступного століття, насамперед на Київщині та активно освоюваному у першій половині XVII ст. Лівобережжі і далі зберігалося дерев’яне будівництво. Вигляд дерев’яного київського замку зберегли рисунки А. ван Вестерфельда 1651 р. Земляний замок з дерев’яними укріпленнями в другій половині XVI ст. споруджено й у володіннях князів Острозьких у Степані. Зрештою, резиденція князя Острозького у замку в Острозі знаходилася теж у дерев’яному будинку. Павло Алеппський описує новоспоруджений дерев’яний палац Мартина Калиновського в Маньківці на Уманщині, підкреслюючи, що бруси його стін були підігнані так майстерно, що шви не проглядалися 11. Загалом дерев’яна резиденційна архітектура мала досить значне поширення на українських землях, проте збережені писемні джерела фіксують лише поодинокі її приклади.
Як правило, дерев’яними були й укріплення тогочасних українських монастирів. З першої половини XVII ст. походять їхні перші детальніші описи та найраніші зображення. Цілий ряд дерев’яних укріплених монастирів описує П. Алеппський, відзначаючи, наприклад, як одну з прикметних рис укріплень Густинського Троїцького монастиря наявність подвійного ряду стін. Конкретне уявлення про укріплення такого роду на прикладі київського Софійського монастиря дає малюнок А. ван Вестерфельда із зображенням зустрічі литовського гетьмана Януша Радивила і київського митрополита Сильвестра Косова перед Софійським собором 1651 р
Активізація від початку XVII ст. католицької експансії на приєднані до Польщі українські землі привела до того, що в цей час, як ніколи раніше, в Україні поширюються оборонні католицькі монастирі. До найраніших серед них належить збудований за мурами міста й включений у систему його укріплень монастир бернардинів у Львові (від 1600 р.). Від 1604 р. будувався монастир бернардинів у Сокалі на Львівщині. На початку XVII ст. засновано монастир бернардинів у Заславі (Ізяслав), у якому під керівництвом Джакопо Мадлени 1610 р. завершено зведення мурованих укріплень. У Вінниці на початку XVII ст. з’явилися укріплення монастирів єзуїтів та домініканців. До найвідоміших монастирських комплексів першої половини XVII ст. належить також монастир домініканців у Підкамені на Львівщині. Класичним зразком оборонного монастирського будівництва на території Волині виступає Троїцький Межиріцький францисканський монастир поблизу Острога (фундація князя Януша Острозького). Він включає костьол і келії, споруджені на оточеному муром подвір’ї. Архітектура будованих на українських землях комплексів католицьких монастирів, природно, репрезентувала місцевий варіант європейської традиції.
У другій половині XVI — першій половині XVII ст. світське муроване будівництво в містах набуло поширення. Один з найяскравіших прикладів - Львів з ренесансною забудовою Ринкової площі. Серед видатних споруд тогочасного будівництва виділяється ратуша Львова, перебудована у 1617 — 1619 рр. Ряд кам’яниць також споруджено на Ринковій площі, включаючи будинок Константина Корнякта, єдину у місті споруду, яка займає дві будівельні ділянки і має внутрішній двір з аркадами. Ще одним цікавим прикладом є Чорна кам’яниця, споруджена для міщанки Софії Ганель, яка відзначається багатим декором фасаду і рідкісними декоративними елементами інтер’єрів.
Наріжний будинок на Ринковій площі та вулиці Ставропігійської, споруджений для Роберта Бандінеллі, також має видатне скульптурне оздоблення. Ще однією цікавою спорудою є будинок № 28, відомий як будинок лікаря Станіслава Дибовицького, з видовженими мальованими обрамленнями вікон.
Поза Львовом, інші приклади світської архітектури розглядуваного періоду зустрічаються рідко. Зокрема, можна вказати на перебудовані ратуші у Самборі та Кам’янці-Подільському, а також деякі скромніше оновлені будинки в цих містах. На Волині, видатним зразком є будинок Пузини в Луцьку.
У церковній архітектурі цього століття варто зазначити муровані споруди, але їх було дуже мало порівняно з загальною кількістю церковних споруд.
У Львові тривали роботи над будівництвом Успенської церкви. Перші роботи розпочав італійський будівничий Петро у 1558 році, але їх перервала пожежа у 1571 році. Після цього було прийнято рішення будувати новий храм під керівництвом італійського архітектора Павла Римлянина. Будівництво тривало довго і завершилося у 1630 році. Успенська церква має тип тридільного триверхого храму і демонструє вплив італійського ренесансного стилю в декорації інтер'єру і фасаду. Куполи мають касетонову декорацію, а в наві є балконхори. Однак куполи не мають барабанів, які характерні для української архітектури. Вівтар також має неспільнувану структуру, і його шоломовидна баня заходить на простір нави.
Поруч з Успенською церквою була побудована дзвіниця, спочатку віддана купцем Давидом, але через проблеми з фундаментом, вона обвалилася у 1570 році і була відновлена майстром із Венеції. Також до ансамблю належить каплиця Трьох святителів.
Загалом, це був період розвитку церковної архітектури, де спостерігався вплив італійського ренесансу, але з нюансами, характерними для українського стилю.
Поза ансамблем Успенської церкви в Львові, також в цей період було перебудовано П’ятницьку церкву. Розпочата на початку другої половини 1610 року, ця церква стала об'єктом перебудови з фундаментів. На жаль, після пожежі Краківського передмістя у 1623 році, спорудження цієї церкви зазнало значних пошкоджень і було відновлене за кошти молдавського господаря Василя Лупула у 1643 році.
Поза Львовом у регіоні виділяються кілька інших мурованих церковних споруд. До них належить Благовіщенська церква в Городку, Юріївська церква в Бродах та Миколаївська церква в Золочеві. У 1638 році завершили перебудову Успенської церкви в Уневі.
У Волині мурована церковна архітектура була більш активною, зокрема завдяки підтримці князів та православної шляхти. Тут можна виокремити такі пам'ятки:
Замкова церква у Старокостянтинові, споруджена у 1560-ті роки, яка представляла собою видатний приклад ранньої мурованої церковної архітектури.
Миколаївська церква в Сокалі на Львівщині, яка була побудована у 1574 році та відзначалася своєрідністю стилізації.
Успенська церква в Дорогобужі, можливо, побудована у 1577 році, в якій об'єднувалися старі стіни храму XII століття із новими елементами.
Миколаївська церква в Олевську, споруджена у 1596 році та вражала складною архітектурною композицією.
Троїцька монастирська церква у Дермані (1600) та Спасопреображенська церква у Четвертині (1600-1606) - ці споруди свідчили про диференціацію стилів у церковній архітектурі Волині.
Миколаївська церква в Охлопові, споруджена у 1638 році, яка представляла собою один із найраніших прикладів архітектурного слідування від дерев'яної церковної будівництва.
Михайлівська церква в Гощі, споруджена у 1639 році, вражала своєю монументальністю та внутрішньою декорацією.
Братська Хрестовоздвиженська церква в Луцьку, хоча лише вівтарна частина залишилася, але ця споруда варта згадки через свою унікальну архітектурну композицію.
Миколаївська монастирська церква у Білостоку, яка мала особливий архітектурний вигляд.
Троїцька церква Почаївського монастиря фундації Єви та Федора Домашевських, побудована у 1649 році.
Покровська церква у Низкиничах, фундації київського воєводи Адама Киселя, побудована у 1653 році.
Ці храми відзначалися різноманітністю архітектурних стилів і вражали своєрідністю, відповідаючи релігійним потребам і смакам їхніх спонсорів.
На Тернопільщині та його навколишніх регіонах збереглося кілька цікавих пам'яток церковної архітектури розглядуваного періоду. У 1600 році на старому фундаменті була зведена Спасопреображенська церква у Старому Збаражі, що є одним із найпізніших відомих храмів з мурованою вівтарною перегородкою.
У самому Тернополі виділяються Хрестовоздвиженська церква кінця XVI століття та триконхова церква Різдва Христового, споруджена у період з 1602 по 1606 роки.
На Тернопільщині також можна відзначити Онуфріївську церкву в Гусятині, яка також належить до типу триконхових церков і датується кінцем XVI століття.
Серед інших церковних споруд, які існують у регіоні без точнішого датування, варто відзначити церкви у Касперівцях (св. Юрія) та Кошилівцях. У 1610 році була побудована церква святого Миколая в Бучачі.
Після піднесення Києва в першій половині XVII століття, відновлення мурованих церковних споруд стало актуальним. У Києві відновлювалися не лише існуючі церкви, але й будувалися нові. Однією з найважливіших реставрацій було відновлення Десятинної церкви та церкви Спаса на Берестові за ініціативи митрополита Петра Могили.
На Лівобережжі, де раніше мало було мурованих церков, у 1622-1629 роках була споруджена Покровська церква в Сулимівці. Ще однією цікавою мурованою церквою того часу є церква Різдва Богородиці в Путивлі, збудована з 1630 по 1636 рік.
До характерних зразків української церковної архітектури першої половини XVII століття належить Спасопреображенська церква у Любліні, освячена в 1633 році митрополитом Петром Могилою.
Також, варто згадати Миколаївську церкву у Щебрешині та інші церкви, які свідчать про різноманіття архітектурних стилів цього періоду на території України.
Розглядуване століття відзначалося активним розвитком церковної архітектури західноєвропейської традиції на українських землях. Цей розвиток був характерним для багатьох регіонів, включаючи Львівщину.
Зауважується, що в другій половині XVI століття цей процес був досить повільним, і в окремих місцях не було слідів костьольного будівництва, зокрема в Львові. Однак в провінційних містах та регіонах з'являлися окремі пам'ятки цього часу.
До інших прикладів можна віднести перебудований парафіяльний костьол у Самборі, над яким у 1570-х роках працював будівничий Юзеф Тарновчик з Кракова. Також, варто відзначити парафіяльний костьол у Добромилі, який був недавно досліджений.
Ці пам'ятки свідчать про те, що розвиток церковної архітектури західноєвропейського стилю на українських землях був поступовим і зазнав значного підсилення у наступному столітті.
Розвиток нової львівської костьольної архітектури почався з будівництва комплексу монастиря бернардинів у 1600 році. Автором проекту костьолу був, як вважають на підставі стилістичних особливостей, Павло Римлянин. Будівництво було великим партнерством, і Амвросій Прихильний та Андрій Бемер також брали участь у створенні цього ансамблю. Костьол бернардинів має підкреслено видовжений вівтар і прямокутну наву, що властиво готичному стилю.
Фасад костьолу, завершений Андрієм Бемером, відрізняється від оригінального задуму і поєднує класичну простоту стін з маньєристичним завершенням фронтону, на якому акцент зроблено на скульптурній декорації. Відомо, що Бемер також спорудив вежу-дзвіницю на подвір'ї костьолу.
Практично одночасно з будівництвом костьолу бернардинів, споруджувалася і перша барокова споруда в місті - костьол єзуїтів. Він був спроектований єзуїтським архітектором Джакомо Бріано і представляв собою римське бароко в єзуїтському стилі. Цей костьол відзначався своєрідністю серед інших будівель того часу, не лише в місті, але і на українських землях.
Ці два комплекси архітектури відображають різні стилі та традиції, що ілюструє багатошаровість архітектурної спадщини Львова та його регіону.
На початку XVII століття на українських землях, включаючи Західну Україну, Тернопільщину, Волинь, Поділля та Київщину, спостерігалося активне будівництво католицьких костелів. Це свідчить про значний розвиток церковної архітектури західноєвропейської традиції на цих теренах. Деякі із важливих об'єктів цього періоду включають:
Домініканський костьол св. Марії Магдалини за межами міста. Його будівництво розпочалось після 1616 року і відображало апробовані схеми та стилістику того часу.
Кармелітський костьол св. Михаїла відомий приписуваний Яну Покоровичу, і він представляє бароковий стиль.
Костьол св. Лаврентія у Жовкві, спроектований архітектором Павлом Щасливим. Цей монументальний костьол має хрестоподібний план, купол на низькому барабані та вражаючий скульптурний декор.
Єзуїтський костьол у Львові, який був зведений за проектом Джакомо Бріано. Цей костьол відображає римське бароко в єзуїтському стилі.
Бернардинський костьол у Сокалі, спроектований Б. Авелідесом в 1604-1619 роках.
Синагога Нахмановичів в Львові, також відома як "Золота Роза", була споруджена місцевим архітектором Павлом Щасливим.
Синагога в Луцьку, яка була побудована 1626 року та має оборонну вежу.
Оборонні синагоги у Гусятині та Сатанові, які свідчать про сполучення будівельного мистецтва та функціональності.
Синагога в Шаргороді (1589 рік).
Ці споруди відображають різноманітні архітектурні стилі та стилістичні особливості того періоду і є важливою частиною культурної спадщини України.