ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО
Факультет філології й журналістики
імені Михайла Стельмаха
Кафедра української літератури
ІНДЗ
«Аналіз праці Умберто Еко «Поетика відкритого твору»»
Студентки 4-го курсу УБ групи
ступеня вищої освітибакалавр
спеціальності 014.01
Середня освіта.
Українська мова та література
Сьомак Валерії
Вінниця 2022
ЗМІСТ
1. Вступ………………………………………………………………………….….…3
2. Особливості праці Умберто Еко «Поетика відкритого твору»…………..….….4
3. Висновки……………………………………………………………………………7
4. Список використаної літератури………………………………………….………8
ВСТУП
Великий внесок в розвиток теорії інтерпретації тексту здійснив видатний італійський письменник-постмодерніст, науковець-семіотик та медієвіст У. Еко. Актуальність теми зумовлюється потребою подальшого належного вивчення поетики відкритого твору, концепцію якого запровадив У. Еко. Поетика відкритого твору потребує докладного вивчення.
Мета – проаналізувати працю Умберто Еко «Поетика відкритого твору».
Праця «Поетика відкритого твору» принесла йому наукове визнання. В ній обґрунтовано необхідність введення поняття «відкритий твір», яке, на його думку, має бути застосоване до сучасного мистецтва. Теоретик стверджує, що мистецтво, яке має намір відповідати запитам сучасного світу, повинно бути відкритим. Незавершеність і рух – це основні риси відкритого твору. У. Еко розрізняє два види творів: відкриті, які заохочують читача до творення тексту разом із автором (незавершені) і фізично завершені, які підлягають тривалому розмноженню. А де є «відкритий твір», там повинна бути і «відкрита інтерпретація».
Еко приваблює проблема взаємозв'язку авторського тексту і його читача, що виникає в результаті інтерпретації. Такий підхід релевантний комунікативній реальності сучасної масової культури. З появою новітніх засобів передавання інформації змінилася не тільки сама інформація, а й спосіб отримання інформаційного коду як текстуальної сутності. Культурне повідомлення є відкритим, при цьому інтерпретація повідомлення займає виняткове місце в розумінні одержувача, на яке роблять вплив як інтертекстуальні посилання, так і особливості перекладу з однієї мови на іншу. Ці аспекти, у свою чергу, зумовлені досвідом одержувача: засвоєними культурними традиціями і рівнем розвитку.
Поетика тяжіє до підштовхування того, хто його тлумачить, до «усвідомлено вільних дій», робити його активним центром сукупності незліченних зв'язків, серед яких він відтворює свою власну форму, не відчуваючи тиску тієї необхідності, яка нав'язує йому певні способи організації твору. Умберто Еко намагається апостулювати нову поетику свого часу, яка в своїй сутності є досить неозначеною, ігровою і неконтрольованою. Відкритий твір і відкритість будь-якого твору мистецтва, є, на його думку, основою сучасного мистецтва, і це не викликає жодних сумнівів.
І. Особливості праці Умберто Еко «Поетика відкритого твору»
Саме в 70ті роки минулого сторіччя вчений «висунув одну з ключових у сучасній постмодерністській естетиці культурологічну тезу відносно того, що будь який текст однаковою мірою створюється як автором, так і читачем» Власне ця думка і є ключовою в його праці.
Важливу роль в утвердженні поняття «відкритого твору», на думку дослідника, є запровадження нової діалектики стосунків між твором та його інтерпретатором. У ролі інтерпретатора, як вважає У. Еко, маються на увазі не тільки звичні постаті музиканта виконавця в музиці чи актора в театрі, а й що дуже важливо споживача. Вище зазначалося, що “споживач” мистецького твору, це слухач, читач, глядач, які, спираючись на реакції власної вразливості та інтеліґентності, не тільки відтворюють собі його ориґінальний вигляд, сформований уявою творця, а й беруть участь у співтворенні.
Ступінь відкритості збігається зі свободою інтерпретації, а не її довільністю, яка посягає на семантичну ідентичність твору [1]. Інтертекстуальність, за У. Еко, властива будь-якому твору, а текстовий «матеріал проявить свої природні властивості й одночасно нагадає і про культуру, що його сформувала» [5]. Враховуючи такі характерні ознаки постмодерністського дискурсу як нелінійність, безструктурність, множинність, дискретність, У. Еко порівнює організацію художнього тексту з енциклопедією, в якій відсутня лінеарність розповіді й яку читач може осягнути з будь-якого необхідного йому місця. При написанні твору автор орієнтується на певного читача. Текст – це механізм, завдання якого створити власного зразкового читача.
У. Еко наголошує: «Зразковий читач не той, хто висуває «єдиний вірний» здогад. Текст може зауважувати зразкового читача, який має право випробовувати нескінченну кількість домислів. Оскільки інтенція тексту, по суті, є витвором зразкового читача, що здатний формулювати припущення щодо нього, то ініціатива зразкового читача полягає у вимислі зразкового автора, який не ототожнюється з емпіричним автором, а лише з інтенцією тексту. Сам текст – це щось більше, ніж параметр, що використовується для підтвердження інтерпретації: текст є предметом, що вибудовується через інтерпретацію, що має форму замкненого кола, бо підтверджується тим, що сама збудує» [5].
На думку У. Еко, автор не повинен інтерпретувати власний твір, роман за визначенням – машина-генератор інтерпретацій. Назва роману – ключ до інтерпретації, тому, на переконання вченого, авторові слід прагнути уникати заголовків-підказок. У романі «Ім’я троянди», наприклад, У. Еко використовує , як він сам зазначає, назву майже випадкову і таку, що насичена багатьма смислами, а значить, і сенсу в ній майже немає [3]. Назва, як і задумано, дезорієнтує читача, який не може віддати перевагу одній певній інтерпретації. Назва повинна заплутувати думки, а не дисциплінувати їх [3]. Уся теорія текстових інтерпретацій У. Еко покликана довести, що текст має власний сенс і правила прочитання, а читач формується самим текстом. Митець зазначає, що існує відмінність між «свободою інтерпретативного вибору», яку дає нам відкритий текст, і «свободою того читача, який поводиться з текстом, як всього лише зі стимулом для своїх власних фантазій» [2]. В останньому випадку інтерпретація буде помилковою, тому що не буде визначатися правилами, які інтенційно містяться в самому тексті. Отже, «відкриті» твори запрошують читача-реципієнта до співтворчості з автором. Вони відкриті для генерування нових внутрішніх смислів, які реципієнт повинен відкривати в процесі сприйняття всієї сукупності стимулів, що надходять від тексту.
Поетика «відкритого» твору створює новий тип відносин між художником і читачем, новий механізм естетичного сприйняття, означує нові практичні проблеми, створюючи комунікативні ситуації, встановлюючи нові відносини між спогляданням і використанням мистецького твору [1]. У постмодернізмі текст-особистість це одночасно і автор, і читач-інтерпретатор. Текст виступає простором людської свободи. У теоретичному мікрокосмі У. Еко віднаходимо як цілий конгломерат цікавих ідей та концепцій, так і відлуння голосів багатьох теоретиків-сучасників ХХ століття, що засвідчує відкритість мислиннєвого світу автора та його творчу інтерпретаційну свободу
Отже, Умберто Еко намагається апостулювати нову поетику свого часу, яка в своїй сутності є досить неозначеною, ігровою і неконтрольованою. Відкритий твір і відкритість будь-якого твору мистецтва, є, на його думку, основою сучасного мистецтва, і це не викликає жодних сумнівів. Важливу роль в утвердженні поняття «відкритого твору», на думкудослідника, є запровадження нової діалектики стосунків між твором та його інтерпретатором. У ролі інтерпретатора, як вважає У. Еко, маються на увазі не тільки звичні постаті музиканта виконавця в музиці чи актора в театрі, а й що дуже важливо споживача. Споживач мистецького твору, це слухач, читач, глядач, які, спираючись на реакції власної вразливості та інтеліґентності, не тільки відтворюють собі його ориґінальний вигляд, сформований уявою творця, а й беруть участь у співтворенні
Список використаної літератури
1. Бензюк О. О. Відкрита інтерпретація. до постановки проблеми Міжнародний вісник: культурологія, філологія, музикознавство. – К. : Міленіум, 2015. – Вип. ІІ (5). – 238 с.
2. Варениця О. П. Постмодерністський дискурс: радикальні спроби оновлення філософії: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук: 09.00.05. – К., 2002 – 12 с.
3. Еко У. З нотаток до роману «Ім'я троянди» Називати речі своїми іменами. – М.: «Наука», 1986. – С. 224-229.
4. Еко У. Реторика та ідеологія Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературнокритичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – 498 с.
5. Скрипник К. Д. Умберто Эко. Парадоксы интерпретации. М.: Издательский центр «МарТ», 2006. – 76 с.