1   2   3   4
Ім'я файлу: ref_8690_parta_ua.doc
Розширення: doc
Розмір: 238кб.
Дата: 12.05.2020

Вступ

Видавнича справа - галузь культури і виробництва пов'язаних з підготовкою, випуском і розповсюдженням книг, журналів, газет, зображувальних матеріалів та інших видів друкованої продукції. Весь процес видання книг можна поділити на три великих етапи. Перший етап - це створення повноцінного змісту літературного твору. Другий етап - оформлення книги, тобто розробка художньої форми, яка буде мати вигляд в надрукованому виді. Третій етап - поліграфічне (друкарське) виконання книги, тобто друковане розповсюдження авторського твору, його випуск у вигляді друкованих книг.

Кожне видавництво випускає літературу за певним планом. Цей план прийнято називати тематичним, так як в ньому перераховані теми (назви) усіх видань, над якими буде працювати видавництво в запланований термін. Таким чином, тематичність плану представляє собою програму діяльності видавництва. Отримуючи багато численні и різноманітні заявки і дані про читацькій попит, видавництво аналізує їх, відбирає найбільш важливі теми, а також пропонує теми по своїй ініціативі. При складанні тематичного плану видавництво враховує заявки відомств, наукових закладів и організацій, навчальних закладів, підприємств, окремих спеціалістів, авторів, читачів.

Тематичність плану видавництва може бути складена на більш чи менш довготривалий період. У відповідності до цього розрізняють тематичні плани, перспективні та інші. Видавництва складають тематичні плани в основному раз на рік, але у процесі роботи розбивають їх на квартальні та місячні плани. Такий поділ річного плану необхідній для організації роботи видавництв, свої квартальні та місячні плани видавництва повідомляють книготорговельним організаціям, які закупляють їх продукцію.

Безпосередніми учасниками процесу видання книг являється не тільки видавництво, але також автор і друкарня, роль видавництва велика, і воно виконує важливі, хоча і не однакові функції. Виконання цих функцій складає зміст роботи трьох основних оперативних частин видавництва, редакційного відділу, відділу оформлення (чи художньо-технічної редакції) i виробленого.

У створенні повноцінного літературного твору приймає участь не тільки автор, але й видавництво. Передусім автор представляє в видавництві свій проект (розгорнутій план) майбутньої книги. Тільки після обговорення та утвердження цього проекту видавництво заключає договір з автором, за яким доручає йому написати твір на задану тему і в завданий термін. Хоча буває й так, що рукопис потрапляє в видавництво «самотужки», тобто без укладення договору між видавництво та автором.

Авторське право - це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв'язку із створенням, використанням та охороною творів літератури, науки і мистецтва. Суб'єктами авторських прав є первинний суб'єкт - автор - особа, зазначена як автор на примірнику обнародуваного твору, на рукописі або на оригіналі твору мистецтва. Авторами можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, громадяни, які не досягли 18 років. Правонаступниками можуть бути громадяни, юридичні особи та держава.

Право на авторство (Авторське Ім'я) означає, що автору належить вибір позначення приналежності його твору (псевдонім, справжнє Ім'я), і якщо він від позначення не відмовився (анонім), ім'я повинне вказуватися при кожній публікації твору, при цитуванні тощо. Без згоди автора заборонено розкривати псевдонім чи анонім та вносити зміни у вибране ним позначення. В силу права на недоторканість твору, ніхто без згоди автора не може вносити зміни чи доповнення, забезпечувати твір ілюстраціями чи передмова, коментарями. Ці права (не майнові, а особисті) не успадковуються и не переходять за договором. А права на опублікування, відтворення, поширення твору усіма дозволеними законом шляхами, право перекладу на інші мови и право переробки в твір іншого виду (наприклад, із роману в п'єсу чи сценарій та навпаки) є не майнове, переходять у Спадщину.

Право авторства засвідчується шляхом державної реєстрації прав автора на твори науки, літератури и мистецтва и здійснюється Державним агентством з авторських ісуміжних прав (ДААСП) дійсне протяг усього терміну охорони авторських прав (для фізичної особи весь термін життя автора и 50 років після його смерті та починаючи з 1 січня наступного року смерті автора або останнього співавтора; для Юридичної особини діє безстроково, а у разі реорганізації організації переходити до правонаступника, у випадку ліквідації - держави).

Захист особистих и майнових прав осіб, які мають авторське право и суміжні права, здійснюється у порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.

Після того як рукопис потрапив у видавництво починається редакційна робота, яка складається з послідовних і взаємозв'язаних етапів, основними з яких є: 1) ознайомлення з рукописом (попередній перегляд); 2) редакційний аналіз рукопису; 3) рецензування рукопису; 4) робота з автором; 5) перечитування рукопису після набору; 6) перечитування и правка коректурних відтисків; 7) підписання сигнального примірника на випуск в світ.

При попередньому перегляді рукопису редактор повинен впевнитися у відповідності його назви, об'єму, структури, ілюстрацій, додатків та інших вимог, викладених в проспекті і замовленні. Якщо рукопис потрапляє у видавництво «самотужки» то редактор визначає відповідність тематиці, технічним вимогам, які пред'являються до рукопису. Проти заключного рішення про долю рукопису редактор приймає після редакційного аналізу.

Редакційний аналіз являє собою складаний комплекс цілий напрямок операцій, які здійснює редактор в процесі читання рукопису для того щоб оцінити твір і визначити його придатність до видавництва. Аналізу чи розробку теми, редактор визначає чи відповідає змісту сучасного наукового рівня знань, який фактично та ілюстровано використовується в творі. Оцінюючи літературне оформлення твору розвиває його композицію, яка послідовно викладає матеріал, наскільки обґрунтований поділ на структурні частини (глави, розділи, параграфи), якою мовою написано твір, чи відповідає літературне оформлення темі, змісту, цільовому напрямку. Основними засобами редакційного аналізу є читання. Однак редакційне читання, на відміну від звичайного, повільне, в процесі якого редактор має осмислити прочитане та встановити правильність написання. Редакційний аналіз зводиться не тільки для виявлення недоліків твору, тому задачею редактора є об'єктивна оцінка рукопису, яка має підкреслити гідність авторської праці, зосередившись поряд з тим увага на визначення шляхів подолання недоліків у творі. Свою аналітичну роботу редактор, як правило, замінює написанням видавничої рецензії, в якій дає чітку відповідь на питання: приймати чи не приймати рукопис до видавництва?

Автор твору, якщо він згідний з рецензентами, вносити необхідні виправлення в рукопис, доопрацьовує його в призначений видавництвом термін і знову подає у видавництво (редакцію). Редактор перевіряє в якій мірі зауваження, пропозиції і висновки рецензента враховані автором в процесі доопрацювання рукопису, а у випадку необхідності може повернути йому рукопис. І тільки впевнившись в тому, що автор зробить все, для покращення своєї праці, а рукопис не потребує подалі вдосконалення, редактор приступає до редагування авторського тексту.

РОЗДІЛ 1 Україна зачасівгетьманату П.Скоропадського

В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.

Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти до примирення Москву та Київ. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачалося поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн тон хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу.

Через два місяці після брестських переговорів Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть про більшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Радуробітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі Святої Софії єпископ Никодим миро помазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузько-партійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало ґрунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Розділ 2 ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНАТУ П.СКОРОПАДСЬКОГО В ГАЛУЗІ ОСВІТИ ТА

КУЛЬТУРИ

Питання національної освіти були невід’ємною складовою культурного будівництва доби Гетьманату П.Скоропадського. Його вирішення було пов’язане насамперед з розв’язанням складної проблеми задоволення національних інтересів корінного населення – українців – з врахуванням потреб населення українських міст, а також реалізацією культурних запитів національних меншостей на території Української Держави. Як згадував Д.Дорошенко, гетьманський уряд стояв перед дилемою: «або силоміць повертати дотеперішні російські школи в українські, або, залишивши російські школи існувати далі, творити нові українські школи». За його словами, «як би піти першим шляхом, то зважаючи на те, що майже всі міста на Україні і надати їм українське обличчя можна було лиш з часом, в міру зросту національної культури, піддержуваної всіма засобами держави, але без насильства, – то зачиняти російські школи або примушувати їх українізуватись, це значило викликати страшну боротьбу двох культур і ускладнити безмежно і без того складне внутрішнє становище». Уряд обрав другий напрям – творення нових українських середніх і вищих шкіл.

Нижча школа, зосереджена головним чином у сільській місцевості, де здебільшого мешкали українці, почала українізуватися ще у 1917 р. Цей процес набрав значного розмаху не лише по селах, а й у містах. «…Ця українізація йшла з такою стихійною силою, – писав Д.Дорошенко, – що сміливо можна було сказати, що ще кілька років мирного життя, і українське місто не можна було б пізнати: воно зробилось би українським не тільки в державно-територіальному розумінні, але й в національному».

Ключовим у вирішенні цього питання в Україні був процес запровадження безперервності навчання українською мовою у всіх навчальних закладах України, оскільки саме він створював головні стимули для вивчення мови всіма категоріями українських громадян, які прагнули здобути освіту і стати фахівцями у різних галузях знань.

Поступовість у запровадженні української мови у школах відстоював відомий український вчений і педагог Микола Василенко, який 2 травня 1918 р. очолив Міністерство народної освіти гетьманського уряду. Він мав значний досвід діяльності в галузі освіти, оскільки у 1917 р. займав посаду попечителя Київської шкільної округи, згодом – заступника міністра народної освіти Тимчасового уряду, водночас був відомим українським педагогом з багатолітньою практикою викладацької роботи. Очоливши міністерство, М.Василенко перш за все намагався дотримуватися принципу спадкоємності у державній політиці в галузі освіти. Він фактично зберіг на керівних посадах майже всіх, хто працював за часів УНР і виявив себе цілком здатним до реалізації української національної політики. Зокрема, заступником міністра залишився відомий український вчений, митець і громадсько-політичний діяч П.Холодний. Іншим своїм заступником М.Василенко згодом призначив професора Харківського технологічного інституту, фахівця з організації та адміністрування вищої спеціальної освіти І.Красуського. На чолі департаменту загальних справ залишився український вчений-літературознавець П.Зайцев. Свої посади зберегли також: Т.Сушицький – директор департаменту вищої школи, А.Синявський – середньої школи, О.Вілінський – професійної освіти, А.Лещенко – нижчої освіти, С.Русова – до- і позашкільної освіти, І.Стешенко – перший міністр народної освіти в уряді УНР одержав посаду генерального інспектора.

Деякий час продовжував існувати інститут губернських комісарів з народної освіти, призначених за часів Центральної Ради. Зокрема, продовжили працювати В.Андрієвський (Полтавщина), Г.Стаднюк (Чернігівщина), І.Труба (Катеринославщина), Шило (Київщина), М.Черкавський (Волинь), К.Дмитріюк (Холмщина). Це були відомі українські громадські діячі, більшість з них мала значний педагогічний досвід. М.Василенко прагнув залишити їх на своїх посадах, змінивши згодом лише сам принцип керування справою освіти на місцях. Інститут комісарів згодом був реорганізований на інститут «управляючих шкільними справами в губернії». Цей процес відбувався в ході запровадження загальноукраїнської реформи державних органів керівництва освітньою справою, яку підготував відомий український педагог В.Науменко. Реформа проводилася з метою реорганізації колишніх «попечительств» трьох шкільних округів (Київського, Харківського й Одеського) в управи, які водночас опікувалися б усіма навчальними закладами, в тому числі і галузевими, приналежними раніше до інших міністерств.

М.Василенко чітко визначився з пріоритетами своєї діяльності, про які заявив на раді міністерства 9 травня 1918 р. «…Я сюди прийшов не ламати, а продовжувати тут зроблене й бажаю найширшого та найглибшого розвитку української національної школи», – наголошував він. Відповідаючи на питання колег про долю українізації освітньої галузі, міністр підкреслив, що прагне зробити українську буржуазію прихильницею цієї справи, хоче відійти «від суперечок на національному ґрунті», оскільки на них «марно витрачається багато часу й сили, а наслідки цього для діла невеликі». «Я маю своїм завданням мирити національні течії, по змозі уникаючи тих суперечок, але ніяк не покидаючи гасла нашого Уряду: самостійна національна Українська Держава», – зазначав він далі. Ці слова міністра народної освіти можна визначити як кредо, послуговуючись яким, провадилася вся освітня політика 1918 р. Намагаючись уникати політичного протистояння, М.Василенко зумів розгорнути плідну та систематичну роботу з реорганізації системи освіти з урахуванням насамперед національних інтересів українців. Протягом всього періоду своєї діяльності йому не раз доводилося чути звинувачення в згортанні українізації шкільної освіти, поступливості українофобам і т.д., але з відстані подій цілком очевидно, що це був найбільш результативний період у становленні національної освіти, який заклав міцний фундамент для будівництва української школи, зламати який тривалий час не вдавалося навіть радянській владі.

Дієвим кроком у цьому напрямку став обіжник Міністерства народної освіти і мистецтва про утворення національної нижчої початкової школи з 1918–1919 навчального року, виданий 22 липня. Це розпорядження було надіслане губернським і повітовим народним (земським) управам та місцевим комісарам з народної освіти. В документі констатувалося, що в багатьох місцевостях нижча початкова школа перейшла на українську мову викладання. Водночас через брак коштів, підручників та вчителів частина земств не змогла виконати цей урядовий (ще Тимчасового уряду) указ. «В час, коли наша Держава творить культурно-національні цінності (одкриває українські Державні Університети, Академії, гімназії і т.п.) і напружує всі духовні й матеріальні сили, щоб дати українському народові рідну національну школу… Нижча початкова школа для українського народу мусить обов’язково як слід приготовитись до навчання на українській мові», – зазначалося у вказаному розпорядженні. Міністерство вимагало з’ясувати всі потреби на місцях для того, щоб по всій території України початкова школа стала українською.

Інший не менш важливий обіжник міністерства від 5 серпня 1918 р. Стосувався утворення національної вищої початкової школи з наступного навчального року. Міністерство зверталося до всіх губерніальних і повітових земських і міських установ, що опікувалися вищими початковими школами, налагодити «справу утворення національної вищої початкової школи з початку наступного 1918- 1919 шкільного року по всій Україні» в існуючих учбових закладах, «в яких склад учнів переважно із української людності». Водночас пропонувалося «в тих вищих початкових школах, котрі в минулому шкільному році перейшли до викладу української мови, а також в тих, котрі відкриваються з початку цього року для українських дітей, навчання всіх предметів в школі вести українською мовою і для цього призначити відповідний педагогічний персонал». За умови, коли українців у цих навчальних закладах було менше половини, пропонувалося ввести «дисципліни по українознавству (українську мову, історію і географію України) і викладати їх тою мовою, яка вживається в школі, або українською, коли діти як слід розуміють її». Як бачимо, Міністерство освіти, незважаючи на критику з боку представників української інтелігенції і провідних національних партій, вжило максимально можливі заходи щодо українізації початкової школи. Відомство надавало цьому питанню особливої ваги, весь час підкреслюючи, що «українська національна школа, вся головна основа відродження народу, мусить бути особливо добре і завчасно забезпечена всім, що гарантує прямий і вільний перехід всякій українській дитині до самих верхів шкільного національно-виховного навчання».

Наступним кроком у здійсненні національної шкільної реформи стало розв’язання питання про створення умов для запровадження української мови у середній школі. Тут міністерство згідно із раніше проголошеними принципами поступовості в українізації гімназій та училищ перш за все зосередилося на створенні нових українських гімназій. Ще навесні 1917 р. силами української громадськості в Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Херсоні та ін. містах були відкриті перші українські гімназії. За часів Гетьманату всі вони одержали статус державних і фінансове забезпечення. Влітку 1918 р. У столиці Україні вже були три державні українські гімназії. Першими директорами середніх національних державних шкіл були відомі українські освітяни та педагоги: І.Власенко, В.Дурдуківський, Г.Козленко (Київ), М.Плевако (Харків), П.Дорошенко, згодом – А.Верзілов (Чернігів) та ін. Слід зауважити, що ці гімназії дуже швидко здобули популярність і невдовзі до них почали переходити учні з російських гімназій, бажаючи здобути національну освіту.

Процес створення українських середніх шкіл набрав масового характеру вже влітку 1918 р., коли було відкрито 54 гімназії з українською мовою викладання в різних повітових містах України, на осінь – ще 40 гімназій і 10 училищ. Усього, за підрахунками Д.Дорошенка, наприкінці гетьманування П.Скоропадського в Україні було відкрито близько 150 українських середніх шкіл. Ті, що були створені місцевими самоврядуваннями, отримали фінансову підтримку від Міністерства народної освіти, яке 3 вересня одержало від Державної скарбниці 400 тис. крб. Водночас в усіх російських гімназіях на Україні міністерство ввело обов’язкове вивчення української мови, літератури, географії та історії. Незважаючи на ці дії керівництва Міністерства народної освіти, було чимало закидів з боку українських діячів, переважно соціалістичної орієнтації, у повільних темпах проведення українізації шкільної освіти. Однак саме завдяки його зусиллями вдалося досягнути значних успіхів у цьому процесі. Перш за все, до них спричинилися заходи уряду, який не лише прагнув надати українізації системного характеру, але й забезпечив державну фінансову підтримку. Вже 3 червня 1918 р. Рада Міністрів виділила 1 млн. крб. на фінансування шкільних закладів. Згідно з постановою уряду від 6 серпня 1918 р. на утримання існуючих та відкриття нових вищих початкових шкіл з Державної скарбниці було асигновано 20726712 крб. У той же день був прийнятий закон про об’єднання всіх типів нижчих початкових шкіл (одно- і двокласних сільських та парафіяльних шкіл), зміну їх штатів та збільшення державної допомоги школам. Крім того, уніфікувалися службові права і права на грошове утримання вчителів усіх цих шкіл.

Іншим не менш важливим напрямком діяльності Міністерства освіти стали заходи по підготовці кадрів вчителів для української нижчої та середньої школи. З цією метою створювалася мережа курсів українознавства для вчителів, які розпочали свою роботу вже влітку 1918 р. Законом 2 червня було виділено 2184790 крб. на проведення курсів, де мали можливість прослухати лекції вчителі середніх шкіл, вищих та нижчих початкових шкіл, а також майбутні лектори з українознавства. Для останніх окремо було виділено 28910 крб. Перші курси відкрилися в Києві 10 червня, згодом їх мережа вкрила всі місцевості України. Міністерство не оминуло своєю увагою і терени Холмщини, Підляшшя і Полісся, окуповані австро-угорськими і німецькими військами. Тут, починаючи з 15 червня 1918 р., відбулися три випуски курсів з українознавства, слухачами яких були 600 вчителів з повітів зазначених земель. Згідно з розпорядженням губернського комісара освіти на Холмщині, викладання в них могли проводити лише вчителі, що прослухали лекції на згаданих курсах. 29 червня 1918 р. із слухачами літних учительських курсів у Києві зустрівся гетьман П.Скоропадський.

Поряд з організацією курсів українознавства для вчителів початкових шкіл міністерство провадило реформування навчання в учительських семінаріях, де вводилися предмети з української мови, літератури, історії, географії та методики викладання цих дисциплін. Водночас як Міністерству освіти, так і самим освітянам доводилося стикатися і значними труднощами. Частина з них полягала в тому, що більшість української інтелігенції політично орієнтувалась на Центральну Раду і не сприймала гетьманський уряд як національний. Перебуваючи в полоні революційних настроїв, вона намагалася використати кожну публічну акцію не лише для критики гетьманського режиму, але й відвертої антиурядової агітації. Місцева адміністрація, представники якої здебільшого належали до чиновництва з усталеними антиукраїнськими настроями, сприймала всіх українських патріотів як відвертих революціонерів, налаштованих творити «безпорядки» і «розрухи». Як зазначає Д.Дорошенко, вчителі подекуди самі своїми виступами створювали труднощі у проведенні українознавчих курсів, оскільки провінційна адміністрація вбачала в їхній діяльності лише засіб для революційного підбурювання населення. Подібні випадки не були поодинокими, що зрештою змусило прем’єр-міністра Ф.Лизогуба видати 25 червня спеціальне розпорядження губернським старостам, щоб вони «прихильніше ставилися до курсів і не ставали на перешкоді їх організації».

Не забувала гетьманська влада і про вшанування пам’яті видатних українських громадсько-політичних і культурних діячів, на честь яких були засновані спеціальні стипендії для учнів середніх загальноосвітніх школах. Загалом планувалося надати 350 стипендій загальною сумою в 77500 крб.20 Стипендії одержали ім’я Г.Сковороди, І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша, М. Вовчка, О.Стороженка, І.Нечуя-Левицького, С.Руданського, М.Старицького, Б.Грінченка, М.Драгоманова, І.Франка, М.Павлика, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, Л. Українки, М.Коцюбинського, М.Лисенка, М.Чубинського, В.Антоновича, П.Житецького, Г.Шерстюка, К.Михальчука, О.Русова.

Окрема увага уряду Української Держави була приділена мовознавчому питанні, навколо якого тривали дебати в державних установах. Проблема запровадження української мови як державної фактично торкнулася всіх напрямків життєдіяльності нової влади. Мовознавче питання розглядалося на засіданні Ради Міністрів 7 травня 1918 р. Більшістю голосів було прийнято рішення про визнання української мови державною мовою, запропоновано всім відомствам і установам у чотирьох місячний термін вивчити державну мову. У судовому відомстві продовжував діяти циркуляр УНР, підписаний колишнім міністром судових справ С.Шелухіним, про впровадження української мови в судочинстві. Міністри гетьманського уряду М.Василенко і Б.Бутенко вважали, що його варто були відмінити, оскільки в той час ще не була уніфікована канцелярія існуючого судочинства. Натомість, на думку С.Шелухіна, судові норми в Українській Державі слід було переписати вже українською мовою, тобто процес реформування судової системи мав іти паралельно з переведенням її на державну мову.

За його ініціативою питання про мову було винесене на розгляд перших загальних зборів Державного Сенату, для чого С.Шелухін підготував доповідь про необхідність впровадження української мови, наголошуючи при цьому, що поза Сенатом цей процес має політичну форму. Він же став автором законопроекту про впровадження української мови в Українській Державі.

Вже 17 травня міністр шляхів Б.Бутенко видав наказ про українізацію міністерства шляхів, де особлива увага зверталася на необхідність використання української мови не лише в самому відомстві, але й в усіх підконтрольних йому установах. Зокрема, мали бути забезпечені заходи з навчання державної мови працівників телеграфу. Слід також наголосити, що 24 травня правописна комісія під головуванням І.Огієнка при Міністерстві освіти ухвалила «Найголовніші правила українського правопису».

Процес активізації громадської ініціативи з розбудови національної школи за гетьманування П.Скоропадського набирав подальшого поширення. 10–11 травня в Києві відбувся з’їзд Ради Всеукраїнської учительської спілки, на якому були ухвалені рішення про заснування в столиці України Всеукраїнського учительського дому, Всеукраїнського учительського видавничого товариства, подальший розвиток мережі вчительських спілок в усіх місцевостях, де є учителі-українці. В зв’язку з тим, що трибуна з’їзду була використана вчителями для революційної антиурядової агітації, німецьким комендантом Києва було достроково припинено його роботу.

Вирішуючи питання запровадження української мови у навчальних закладах, уряд Української Держави не оминув своєю увагою і питання державної підтримки шкільних установ національних меншин та забезпечення їх кадрами. Про це, зокрема, свідчить постанова Ради Міністрів від 2 липня 1918 р. про асигнування 112050 крб. на організацію курсів для вчителів польських та єврейських шкіл, якою передбачалася організація трьохмісячних курсів для вчителів польських шкіл у Києві, Винниці та Житомирі та єврейських шкіл у Києві, Одесі й Катеринославі.

Не залишилися поза увагою українського уряду і такі важливі сфери виховання, як дошкільне і позашкільне. Спеціальним урядовим законом від 23 серпня 1918 р. Через Міністерство народної освіти та мистецтва на підтримку позашкільної освіти та дошкільного виховання земським і міським самоврядуванням надавалася грошова допомога, зокрема, вечірнім школам з навчанням грамоти і з популярно-науковими викладами, бібліотекам-читальням з найкращим складом книжок, народним клубам тощо. Водночас передбачалося фінансування дитячих садків, майданчиків, ясел. Так, з 1 липня 1918 р. по 1 січня 1919 р. виділялася сума 5949350 крб. для установ позашкільної освіти і 500000 крб. – дошкільного виховання, яка надалі щорічно мала закладатися в бюджет Міністерства народної освіти та мистецтва на відповідні витрати. Уряд надавав фінансову підтримку і товариствам «Просвіта», яких на жовтень 1918 р., за підрахунками департаменту позашкільної освіти міністерства, нараховувалося понад 950. Найбільш густіша мережа цих надзвичайно популярних культурно-просвітніх установ вкривала Київщину, Катеринославщину і Полтавщину.

Директор департаменту позашкільної освіти С.Русова підготувала спеціальний «Порадник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання», на видання якого уряд своїм розпорядженням виділив 10 тис. крб. Щодо реформування університетів, то гетьманський уряд створив спеціальну комісію у справах вищої освіти та наукових закладів при Міністерстві народної освіти. Її очолив відомий вчений, академік Російської академії наук В.Вернадський. За поданням комісії 16 вересня 1918 р. Рада Міністрів прийняла рішення про «оголошення колишніх російських вищих шкіл, які знаходяться на території України, українськими державними вищими школами». Тобто три вже існуючі в Україні університети (Київський Святого Володимира, Харківський і Новоросійський) та колишні державні російські вищі технічні школи – Катеринославський гірничий інститут, Харківський технологічний інститут, Харківський ветеринарний інститут і Київський політехнічний інститут – були забезпечені державною підтримкою українського уряду. При цьому Рада Міністрів 28 вересня ухвалила закон про відкриття чотирьох кафедр українознавства (історії України, історії української мови та історії українського письменства – на історико-філологічному факультеті, історії західно- руського права – на правничому факультеті) в Харківському та Новоросійському державних університетах. 27 вересня Історико-філологічний інститут князя Безбородька в м. Ніжині уряд проголосив державною вищою школою України. З метою уніфікації викладання на історично- філологічних факультетах державних університетів України і у Ніжинському історично-філологічному інституті було засновано дві кафедри українознавства: кафедру історії України та кафедру історії української мови й історії українського письменства. В усіхдержавних вузах на українознавчих кафедрах вводилося обов’язкове викладання українською мовою.

Процес українізації вищої освіти, який уряд Української Держави бачив у поступовості введення українознавчих студій, водночас підкріплювався заснуванням окремих українських державних університетів. Насамперед було вирішено заснувати українські університети в Києві і Кам’янці-Подільському. Для цього були виділені окремі приміщення і фінансування. Ще за часів Центральної Ради 5 жовтня 1917 р. у Києві було засновано Київський народний український університет, навчання студентів якого проводилося в аудиторіях Київського університету Святого Володимира. Українська інтелігенція вимагала надати народному університету однакові з університетом Святого Володимира права і матеріальні можливості, встановивши почергове навчання в одному приміщенні. Однак уряд розв’язав цю проблему іншим шляхом. Українському університету було виділено значно більше приміщення колишньої Артилерійської школи, що закладало значний резерв для майбутнього зростання цього вузу. 17 серпня 1918 р. уряд прийняв «Закон про перетворення Київського Народного українського університету в Київський Державний український університет». Передбачалося навчання на чотирьох факультетах нового університету: історико-філологічному, фізико-математичному, правничому й медичному. Всі виклади передбачалися виключно українською мовою. Серед викладачів цього університету було чимало відомих українських вчених та педагогів: І.Ганицький (ректор), Ф.Сушицький, Г.Павлуцький, М.Туган-Барановський, Д.Граве, В.Лучицький, Ф.Швець, М.Кравчук та багато ін. 17 серпня 1918 р. Рада Міністрів також затвердила закон про заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету, який одразу мав розпочати навчання в складі чотирьох факультетів. Передбачалося «відкрити в цьому університетові факультети історико-філологічний та фізико-математичний з двома відділами – математичним та природничо-історичним». Іншою постановою уряд виділив 2354450 крб. на фінансування в 1918 р. Київського і Кам’янець-Подільського державних українських університетів. Аби новостворені українські державні вузи не мали дефіциту кваліфікованих кадрів викладацького складу, уряд своєю постановою запровадив двадцять стипендій для підготовки професорів та викладачів вищих шкіл з українською мовою викладів. Умови надання стипендії на той час були надзвичайно сприятливими, адже щорічно по двадцять молодих вчених протягом двох років мали одержувати державну стипендію в розмірі від п’яти тисяч до семи тисяч двохсот карбованців загальним обсягом 150 тис. крб.

В атмосфері справжнього національного свята пройшло відкриття Українського державного університету в Кам’янці-Подільському 22 жовтня 1918 р. Ректором цього навчального закладу було призначено І.Огієнка, а викладацький склад був сформований з педагогів та вчених з різних куточків України: В.Біднов, М.Федоров (Катеринослав), І.Любарський, М.Васильківський, П.Клименко (Київ), К.Широцький (Петербург), М.Плевако, М.Столяров (Харків), П.Клепацький, П.Бучинський (Одеса) та ін.

Поряд з відкриттям українських державних університетів, гетьманський уряд водночас сприяв заснуванню та діяльності освітніх закладів для національних меншин. При Кам’янець-Подільському українському державному університеті відкривалися кафедри польської та єврейської літератури. 9 червня в Києві урочисто відкрився Єврейський народний університет – перший вищий єврейський навчальний заклад на території колишньої Російської імперії. Його ректором обрано відомого єврейського громадсько-політичного діяча М.Зільберфарба. Навчання відбувалися на трьох факультетах: природничо-математичному, гуманітарному та єврейських знань.

На початку літа 1918 р. комісія на чолі з В.Вернадським розпочала процес заснування найвищої наукової інституції в Україні – Української академії наук (УАН). Першим етапом стала робота комісії по підготовці законопроекту про заснування Академії наук у Києві, до складу якої були запрошені відомі українські вчені. 26 липня 1918 р. уряд ухвалив закон про асигнування 200 тис. крб. на початкові видатки по організації УАН. Заснування УАН, за словами міністра освіти М.Василенка, мало надзвичайну вагу і було «національною потребою», оскільки як у самій Україні, так і поза її межами було чимало людей, які «скептично й з насмішкою відносяться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української мови і науки».

Згідно з опублікованим 26 листопада 1918 р. статутом УАН, найвищої наукової національної установи на Україні, її мета, «окрім загальнонаукових завдань», полягала у вивченні «сучасного і минулого Вкраїни, української землі та народу». Причому статут визнавав пріоритетом «українську національну культуру з її знаряддям – українською мовою».

Згідно зі статутом Академія мала три відділи: Історично-філологічний з «Класом українського красного письменства», Фізико-математичний з «Класом прикладного природознавства» і Відділ соціальних наук з класами юридичних та економічних наук. Перший склад дійсних членів Української Академії наук (по чотири на відділ) призначав гетьман. Так, по Відділу історично-філологічних наук – заслужений професор Харківського університету Д.Багалій; ординарний професор українського Київського державного університету А.Кримський; заслужений професор Київської духовної академії М.Петров; професор Чернівецького університету С.Смаль-Стоцький; по Відділу фізико-математичних наук – ординарний академік Російської академії наук В.Вернадський; професор Київського політехнічного інституту С.Тимошенко; професор Київського політехнічного інституту М.Кащенко; заслужений ординарний професор Київського університету Святого Володимира П.Тутковський; по Відділу соціальних наук – ординарний професор Київського українського державного університету М.Туган-Барановський; професор Катеринославського університету Ф.Тарановський; ординарний професор Київського політехнічного інституту В.Косинський; член-секретар Комісії по розбору давніх актів О.Левицький. Першим президентом УАН гетьман призначив В.Вернадського.

До структури УАН були також включені Національна бібліотека, Фізичний інститут, Геодезичний інститут, дослідна лабораторія Інституту прикладної механіки, Ботанічний сад, Акліматизаційний сад, Демографічний інститут, Інститут для вивчення економічної кон’юнктури та народного господарства України та ін. Усі установи одержали державне фінансування. Крім того, щорічно планувалося виділяти 1,5 млн. крб. на наукові дослідження, експедиції, підготовку наукових видань, науково-технічне обладнання тощо.

У 1918 р. продовжився процес національно-культурного відродження України. Змінювалися традиційні погляди на мистецтво, літературу, музику, зумовивши інтенсивне зростання нових явищ у художньому житті, пов’язаних з інтеграцією української культури у загальноєвропейський контекст з його потужним розвитком модерних стилів і напрямків. У цей час свого піднесення досягли монументальне мистецтво М.Бойчука і його школи, графіка Г.Нарбута, творчість представників українського авангарду О.Екстер, О.Богомазова, В.Пальмова, поетична майстерність П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, Г.Чупринки, М.Зерова і групи неокласиків, театральна діяльність Л. Курбаса, а також музична майстерність М.Леонтовича, Б.Лятошинського, К.Степового, О.Кошиця та ін. Українська творча інтелігенція, яка активізувала свою суспільно-політичну діяльність у дні революції 1917 р. із заснуванням національних громадських та просвітніх інституцій, одночасно продовжувала створювати свої мистецькі і літературні проекти, здійснювати театральні постановки. Водночас представники інтелігенції, як і за часів Центральної Ради, працювали в центральних і місцевих державних органах, які опікувалися освітою і культурою.

Вже за часів Української Народної Республіки намітився диференційований підхід до різних напрямків культурного життя. Рада Народних Міністрів УНР розпочала підготовчу роботу з розмежування державного апарату на Міністерство освіти і Головне управління мистецтв і національної культури. Юридично державну структуру, яка опікувалася національною культурою, було оформлено вже за часів П.Скоропадського. 21 травня 1918 р. Рада Міністрів прийняла закон про утворення Головного управління мистецтва і національної культури та про перейменування Міністерства народної освіти в Міністерство народної освіти та мистецтва. Управління увійшло до структури міністерства, а його керівник одержав права заступника міністра. На цю посаду було запрошено відомого українського історика і культурного діяча П.Дорошенка. Останній був близьким до гетьмана і згідно з «Тимчасовим законом про верховне управління Державою» був одним з верховних правителів. Він мав право «в разі тяжкої хвороби або смерті» П.Скоропадського здійснювати «верховне управління аж до одужання або до вступу нового Гетьмана».

У складі Головного управління мистецтв і національної культури було створено шість відділів, які очолили відомі українські культурні і громадські діячі. Так, головою відділу охорони пам’яток і старовини було призначено М.Біляшівського, пластичних мистецтв – Г.Павлуцького, театрального – М.Старицьку, художньої промисловості – А.Середу, музичного – Я. Якименка (Степового). На посади голів секцій управління були запрошені відомі українські вчені, письменники, діячі культури: В.О’Коннор-Вілінська, Л.Старицька-Черняхівська, М.Старицька, О.Грушевський, К.Стеценко, О.Кошиць, К.Широцький та ін.

Значна державна підтримка надавалася театральним і музичним установам. Зокрема, 23 серпня урядом була прийнята постанова «Про заснування в м. Київ Державного драматичного театру», якому на момент утворення виділялося 327400 крб. Цей театр, зазначає Д.Дорошенко, користувався особливою увагою П.Скоропадського, який посприяв, аби театральний колектив одержав відповідне приміщення.

Державним коштом були поховані відомий громадський і освітній діяч І.Стешенко та дружина видатного українського громадсько-політичного діяча М. Драгоманова – Л. Драгоманова, призначені пенсії дружинам видатних українських громадських і культурних діячів К.Михальчука – Т.Михальчуковій та М.Кропивницького Н.Кропивницькій і т.д. 10 червня Рада Міністрів прийняла рішення про визнання могили Т. Шевченка на Чернечій горі у Каневі національною святинею і виділити кредит на її утримання.

Великого розмаху набула видавнича справа, продовжували видаватися засновані раніше і з’являлися нові українські часописи, мистецькі журнали, огляди літератури і преси. Д.Дорошенко називає «нечуваним» зростання видань української друкованої продукції. З метою її поширення дрібні видавництва об’єдналися в один «Український видавничий союз», до якого також увійшли «Українбанк», «Дніпросоюз», «Центральний кооперативний комітет». «Весь край вкрився сіттю українських книгарень; по всіх залізничних кіосках зникли абсолютно російська книжка і преса, уступивши місце українській; кожне міністерство почало видавати свій орган українською мовою», – писав Д.Дорошенко. За підрахунками Г.Рудого, у 1918 р. в Україні видавалася найбільша кількість газет – 306 найменувань (у 1917 – 183, 1919 – 243)78. Але найбільшим був наклад українських підручників – 1 млн.620 тис. шкільних підручників для народних шкіл і 345 тис. – для середніх, на видання яких уряд виділив Міністерству освіти 2 млн. крб.79 Характеризуючи видавничу діяльність за часів гетьманування П.Скоропадського, сучасник писав, що 1918 р. «надовго може бути незрівняним, недосяжним по кількості і накладів». За підрахунками С.Паночіні, в 1918 р. було видано 673 книжки мільйонними накладами.

  1   2   3   4

скачати

© Усі права захищені
написати до нас