Ім'я файлу: СЕМІНАР 1.docx
Розширення: docx
Розмір: 25кб.
Дата: 20.02.2021
скачати
Пов'язані файли:
Педагогіка дошкільна для сайта (1).docx
о.docx

СЕМІНАР 1
1.1
1)
В 5-4 тис. До нашої ери племена які,заселяли тер. України , увійшли до останньої фази камяного віку (неоліту). Цю епоху наз. «неолітичною революцією» коли суспільство перейшло від привласнюючих форм господартва (мисливства, рибальства) до відтворюючих, зокрема землеробства. Поява землеробства підштовхнула людей до винайдення першого штучного матеріалу – кераміки. З неї виготовляли різний посуд для збереження зерна й приготування страв. За даними археологів на наших землях за неоліту та енеоліту було чимало осередків землеробства. Вони здебільшого належали до арх. Культур, центри яких розтш.в південно-західній та Центральній Європі. В Закарпаття проникали землеробні племена з тер. сучасної Угорщини і Румунії.
Серед племен, що населяли простори України, найвищого рівня розв. досягли Трипільці. Їх назва походить від назви села Трипілля на Київщині, де напр.19 ст.археолог Вікентій Хвойка виявив рештки давніх землеробів.
Трипільці були нащадками одного з давніх народів Малої Азії, прийшли на землі України з Нижнього Подунав'я близько 7 тис.років тому, згодом опанували величезні простори від Дніпра до Дністра, досягли територій Волині та степового Причорномор'я.
Трипільці досягли високого розв.у відтворюючому господарстві. Його основу становило перелогове рільництво, що передбачало використ.землі доти, доки не вичерпувалась їх родючість. Залишаючи виснажені площі, землероби переселялись далі на схід, внаслідок чого поступово опанували всі чорноземи від Карпат до Дніпра.
Трипільці сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували всі відомі сьогодні садово-городні культури. Землю обробляли дерев'яною мотикою, а згодом ралом.
Трипільці мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків червоного, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців.
Згодом трипільська к-ра стала занепадати. Головною причиною було те, що трипільці не навчились відновлювати родючість землі.
У килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках, писанках — дуже багато геометричних та рослинних орнаментів, які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної діб на Україні.
2)
Велику роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного-Причорномор’я. У процесі античної колонізації утв. 4 осередки:
1- побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. В першій пол.6 ст до н.е на правому березі Бузького лиману вихідці з Мілета заклали Ольвію.
2-антична цивілізації Півдня України склалась в районі Дністровського лиману, де розтш. м. Ніконій і Тіра
3-центр сформувався в Пвіденно-Західному Криму.
4- центр античної культури в Північному-Причорномор’ї виник на Керченському пів-о. Тут були м. Пантікапей і Феодосія.
Грецькі міста-колонії Півн-Причорномор’я були рабовласницькими полісами. Важливе місце в економічному житті цих міст займало землеробство і скотарство. Причорноморські міські центри вели інтенсивну заморську торгівлю. Основною статею у торговому балансі (крім Херсонесу) був вивіз хліба. Крім того купці продавали у Грецію і Рим худобу та шкіри. Експортували сіль, рибу, рибні продукти. Поширеним товаром були раби.
3)
у кінці епохи «міді-бронзи» райони півн. Причорномор’я від Карпат до гирла Дунаю і Кубані освоїли кімерійці. Це перший народ Східної Європи, назва якого збереглась в писемних джерелах (Геродот). Вони займались скотарством і землеробством, підтримували торгові контакти з Кавказом і Середземномор’ям , виготовляли і застосовували металеві знаряддя праці і зброю.
Згодом кімерійців витісняють скіфи. Близько 6 ст до н.е вторглися в Україну, у скіфів сформувалась держава. Вона була деспотичною монархією. Держава була насамперед військовою організацією: воїнами були всі дорослі чоловіки і більшість жінок. Верхівку скіфського суспільства становила могутня військова скіфська знать на чолі з царями. До скіфської знаті належали військові вожді, царські дружинники. Основну частину дорослого населення складали воїни, а також хлібороби або скотарі – рядові общинники. Були у скіфів і раби.

Цар мав значну владу:він очолював військо, був верховним суддею; невиконання наказу царя каралося смертю. Але його влада не була абсолютною: найважливіші справи обговорювалися. на народних зборах, які дістали назву «Рада скіфів». Це був демократичний орган, на засіданнях якого іноді вирішували навіть долю царів. У відношенні до ворогів скіфи не мали жалю. Грецький історик Геродот розповідає, що у скіфському суспільстві була поширена мода на:
Вироби з людської шкіри – рушника, рукавиці, колчани для стріл, куртки. Деякі скіфи повністю здирали з мертвого ворога шкіру, налягали її на дерев’яний каркас і возили таку ляльку з собою.Чаші з людських черепів, котрі скіфи обрізали, вичищали, висушували, обтягували шкірою і використовували для пиття.
Серед найвідоміших скіфських курганів – Товста Могила на Дніпропетровщині (тут знайдено відому золоту пектораль), Солоха біля с. Велика Знаменка на території Запорізької області (тут знайдено золотий гребінь), Чортомлик – недалеко від м. Нікополя Дніпропетровської області (тут знайдено зброю)
у 7-6 ст до н.е по всьому Північному Причорномор’ї виникають грецькі колонії – своєрідні міста-держави: Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей, Фанагорія, Танаїс. Єдиним державним об’єднанням грецьких міст було Боспорське царство, яке утворилось у 5 ст до н.е і займало Керченський і Таманський півострови та півн. узбережжя Азовського моря до гирла Дону.
1.2
1) У другій половині І тис. н. е. східнослов'янські племена заселяли велику територію, на якій сформувалася давньоруська народність. Картину розміщення східних слов'ян на Східноєвропейській рівнині яскраво зобразив давньоруський літописець кінця XI - початку XII ст. Нестор у "Повісті минулих літ", яка "увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури". На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром у Києві; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'яттю - древляни з центром у Іскрростені; на північ від полян і древлян, на Лівобережжі Прип'яті - дреговичі; на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу - бужани й волиняни; південніше полян, у Південному Подніпров'ї-уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра - тиверці; у Закарпатті- білі хорвати; на лівому березі Дніпра, в басейні рік Сули, Сейму, Десни, сягаючи на сході до Сіверського Дінця, -o сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа - радимичі; на північ від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра й Двіни - кривичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни, по річці Полоті - полочани; у районі озера Ільмень - словени; нарешті, на крайньому сході регіону розміщення східних слов'ян жили в'ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки й Москви-ріки.
Основу їхнього господарства словян становило орне землеробство, в якому тепер застосовувалися більш досконалі знаряддя праці, зокрема рало з широким лезом і залізним наконечником. На землеробській основі розвивалося скотарство, яке давало тяглову силу і продукти харчування. Промисли - полювання, рибальство, бортництво - відігравали допоміжну роль. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес.
У VII-VIII ст. починають інтенсивно розвиватися зовнішні економічні зв'язки східних слов'ян. Волзький шлях зв'язував землі східних слов'ян з племенами Середнього Поволжя і далі через Хвалинське (Каспійське) море - з країнами Сходу, Дніпровський шлях - з Візантією. Волзький і Дніпровський шляхи набули загальноєвропейського значення, з'єднуючи країни Причорномор'я і Сходу з Прибалтикою.
дулібське обєднання племен було зародком державності східних словян, що пізніше, поряд з полянським союзом стало основою форм. Давньоруської держави – кихвської русі. На становлення Київської держави вплинула політична самоорганізація племінних об'єднань та проникнення в Східну Європу вихідців із Скандинавії (варягів). Вони свого часу проклали знаменитий торговельний шлях «із варягів у греки». Це траса між Чорним та Балтійським морями. Вона починалася на Скандинавському півострові і закінчувалася в Константинополі (Візантії). Територія Київської русі простягалась з півночі на південь – від балтики до чорного моря. Зі сходу на захід – від волги до Карпат.
2)
за князювання Олега (882-912 рр.) Ігоря (912-945 рр.) Ольги (945-964 рр.) Святослава (964-972 рр.) територія Киїіської русі зростала. Князі об'єднали майже всі східнослов'янські племена, підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру. Консолідації племен сприяла боротьба з кочівниками і Візантійською імперією. Відповідно східний і південний напрямки були головними в зовнішньополітичній діяльності київських князів.
Син Ігоря і Ольги - Святослав збільшив територію держави, поширивши владу на в'ятичів, що мешкали в межиріччі Волги й Оки. Князь здійснював надзвичайно активну зовнішню політику, приєднавши території Дунайської Болгарії та Північного Кавказу (пізніше ці території були втрачені). Святослав розгромив Хазарський каганат, але місце хозарів зайняли більш войовничі печеніги.
наступний етап формування кордонів ,За князювання сина Святослава - Володимира - загалом завершилося формування території Київської Русі. її площа стала найбільшою в Європі.
Володимир забезпечив захист Русі від печенігів, зміцнивши прикордонні землі системою валів та укріплених містечок.
Надзвичайно важливим було запровадження Володимиром у 988 р. християнства, обумовлене необхідністю укріплення єдності Русі, князівської влади, підняття міжнародного авторитету держави, її зближення з високорозвиненою Візантією. Прийняття християнства сприяло розвитку давньоруської культури, входженню Русі в сім'ю європейських народів.
Ярослав Мудрий зміцнив стосунки Русі з європейськими державами, правителі яких вважали за честь мати шлюбні зв'язки з київською династією. Дружина Ярослава була шведською принцесою, троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, угорського і норвезького королів. Тому не дивно, що історики називають Ярослава Мудрого тестем Європи.
3)
Деякий час єдність руських земель підтримував тріумвірат старших синів Ярослава - Ізяслава, Святослава і Всеволода. Брати спільно вирішували державні справи (видавали закони, ходили в походи, переміщали молодших братів із одного уділу в інший). Прагнення 3 братів збільшити власні володіння за рахунок молодших Ярославичів викликало незадоволення Ярославичів і породило усобиці в кін. XI ст. Після поразки 1068 р. на річці Альті у битві з половцями тріумвірат розпався, що призвело до посилення міжусобної боротьби. З метою ЇЇ усунення і об'єднання сил проти половецької загрози у 1097 р. в Любечі князі зібралися на свій перший з'їзд. Учасники з'їзду закріпили володіння уділами, що склалося на той час і проголосили принцип спадкового наслідування - "Хай кожен володіє отчиною своєю".

Онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах, зайнявши великокняжий престол, припинив усобиці і об'єднав 3-4 території Русі, відродив її престиж. Володимир Мономах здійснював успішні походи проти половців, які зайняли місце печенігів, і зупинив їх натиск на Русь.

Талановитий та досвідчений політик, Володимир Мономах зумів тримати удільних князів у покорі, ліквідувати гостроту соціальних суперечностей у суспільстві. Син Володимира Мономаха - Мстислав - продовжував централістичну політику батька, та після його смерті Русь вступає в смугу роздробленості.

Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відносин (розвиток феодального землеволодіння - вотчин, посилення влади удільних князів і бояр).

Волинський князь Роман Мстиславович у 1199 р. об'єднав Волинь і Галичину, створивши сильне Галицько-Волинське князівство. У 1202 р. до своїх володінь він приєднав Київ, поширив кордони князівства від Карпат до Дніпра. Смерть Романа Мстиславовича під час походу в 1205 р. призвела до розпаду його держави і зруйнувала плани князя об'єднати під своєю владою всю Південну Русь.
Сину Романа Мстиславовича - Данилу Галицькому - вдалося у 1238 р. відродити могутнє Галицько-Волинське князівство і відновити процес консолідації давньоруських земель.

Землі, які в кінці XII ст. утворили Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. На південному заході ця територія мала природну межу — гори Карпати.
4)
Галицько-волинські князі, з однієї сторони, а угорські королі — з другої, вважали «Гору» (так тоді називали Карпати) за постійний кордон між своїми державами.
В кінці XII — першій половині XIII ст. королі Угорщини на короткий час захопили Галицьку землю, але не включали її до складу Угорського королівства, а тримали під своєю владою як окреме «королівство Галичини»
В XIII — XIV ст. кордон між Галицько-Волинським князівством та Польщею набув стійкого характеру. Він проходив у Карпатах на р. Яселці, далі в північно-східному напрямку через річки Віслок і Сян простягався на 15 — .30 км на захід від Вепру і, перетнувши його, спрямовувався на північний захід.

Північна межа Галицько-Волинського князівства протягом сторіч змінювалася залежно від приналежності Берестейської землі.

Об’єднаною Галичина залишалася і за його наступників, аж до смерті Романа Мстиславича (1205)

Після смерті Романа, в період феодальних воєн, єдність Галицького князівства була порушена і знову виникли окремі князівства.
1.3
1)
до складу Польського королівства на середину XIV ст. увійшли такі українські землі: Галичина, Західна Волинь, Західне Поділля.

1569 р. в умовах наростаючої агресії з боку Московської держави, послаблення Литви,завершується процес об’єднання Польщі та Литви в єдину державу шляхом укладання Люблінської унії (1569), за умовами якої: Польща і Литва об’єднувалися в єдину федеративну державу Річ Посполита, очолювану обраним на польсько-литовському сеймі королем; запроваджувався єдиний сейм, грошова система, спільне ведення зовнішньої політики; за ВКЛ зберігалось право на власне законодавство, центральний і територіальний уряди, військо; до складу Польщі приєднувались Підляшшя, Волинь, Київщина, Брацлавщина.

Усі українські землі вже входили не до складу ВКЛ (крім Берестейщини та Пінщини), а Польщі і були включені до 6 воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам’янці) та Брацлавського (з центром у Брацлаві).
У першій половині XI ст. почалося поступове захоплення Угорським королівством Закарпаття.Угорські королі перетворили Закарпаття на свій домен, поширивши угорський адміністративно-територіальний устрій (край поділено на комітати та жупи), роздавали землю угорським феодалам та позбавляли українське населення будь-яких прав, запроваджуючи кріпацтво; підтримували колонізацію земель волохами, німцями, словаками, угорцями.

У ХІII-ХІV ст. політичне життя півострова Крим визначали три державні утворення: генуезьке володіння, князівство Феодоро і Кримське ханство, яке з 1449 р. в умовах політичної роздробленості Золотої Орди та при підтримці литовських князів стає незалежною державою. 1482 р. кримські татари здійснюють перший похід на українські землі: спустошують Правобережну Україну, руйнують Київ, захоплюють ясир.

3 кінця XV ст. Московська держава розпочинає боротьбу з ВКЛ за давньоруську спадщину; розпочинається епоха московсько-литовських війн .у результаті війн до складу Московії включено: Чернігово-Сіверщину, Стародубщину та Смоленщину.
2)
На початку XVI ст. великокнязівський уряд здійснив реформу, якою в українських землях було запроваджено такий самий, як у Литві, адміністративно-територіальний поділ - Основною територіальною одиницею стало воєводство, яке поділялося на повіти і волості. Впливовою службовою особою залишався староста.

У XIV-XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурзького права. Цей процес знайшов законодавче відбиття у Третьому Литовському статуті, згідно з яким міста поділялися на привілейовані (з магдебурзьким правом) і непривілейовані.

у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась уся Білорусь, частина земель Московії та значна частина території України - майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.
3)
Люблінський сейм 1569 року став важливою подією: на карті Європи Нового часу постала нова держава – Річ Посполита, в результаті об’єднання Польського королівства із Великим князівством Литовським.

Українські землі піддалися територіально-адміністративному реформуванню, внаслідок чого було створено шість воєводств за польським зразком:

1. Руське (центр – Львів). 2. Белзьке (центр – Белз). 3. Подільське (центр – Кам’янець). 4. Волинське (центр – Луцьк). 5. Брацлавське (центр – Брацлав). 6. Київське (центр – Київ)

На українських землях, які внаслідок Люблінської унії відійшли до Польщі, було запроваджено польський адміністративно­територіальний устрій. Вони поділялися на воєводства, очолювані призначеними урядом воєводами. Воєводства поділялися на повіти, де адміністративна й судова влада зосереджувалася у призначуваних королем старост. У воєводствах і повітах для вирішення місцевих питань, обрання депутатів на загальнодержавний сейм періодично скликалися шляхетські сеймики.

Для України Люблінська унія мала деякі позитивні наслідки. Так, більшість українських земель були об’єднані в межах однієї держави, що сприяло національно­культурному розвитку українського народу. На приєднаних українських землях було збережено судочинство за нормами Литовських статутів, існуючий адміністративний устрій та ведення діловодства руською мовою. Князі і шляхта отримали право обіймати посади в місцевій адміністрації незалежно від віросповідання. Завдяки Люблінській унії українські землі залучилися до нових форм суспільного життя: шляхетської демократії, місцевого самоврядування, станового судочинства, а також збільшувалася кількість навчальних закладів.
1.4
Із початком Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького формується держава Війська Запорозького. Кордони цього утворення спершу визначалися умовами Зборівського і Білоцерківського мирних договорів. Згідно умов першого, до складу козацької держави входили терени Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Початково Військо Запорозьке займало 200 тис. км² території. За умовами Білоцерківського миру територія обмежилася Київським воєводством. Однак після перемоги Хмельницького під Батогом у 1652 р. де-факто умови цього миру були анульовані. Військово-політичні події другої половини XVII-XVIII ст. призвели до того, що українські землі та їхнє населення перебувало під владою як чужих володарів так і в складі власних автономних утворень – держави Війська Запорозького, після 1663 р. Лівобережного та Правобережного гетьманатів, Слобожанщини, Війська Запорозького Низового.
Після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено переселенцямиіммігрантами з Балкан, Молдови та Волощини. Стабільне хліборобське населення, яке осіло на колишніх татарських кочів‘ях та запорозьких зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко зукраїнізованого румунсько-сербського компоненту. Усе ж разом це строкате новообжите пасмо від р. Дінця до р. Дунаю отримало назву Новоросії. На його підошві опинився і Кримський півострів, приєднаний 1783 р. до Російської імперії
скачати

© Усі права захищені
написати до нас