Українське поетичне кіно
1960-ті роки увійшли в історію як роки значного духовного піднесення. Демократичний рух, пов'язаний з наслідками хрущовської "відлиги", великою мірою позначився і на розвитку кіномистецтва.
Українське поетичне кіно — мистецька течія, що виникла з виходом «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова. На відміну від офіційного радянського соцреалізму «українське поетичне кіно» ставило на передній план візуальну виразність і часто зверталося до прийомів сюрреалізму. Сюжети фільмів побудовані на історичному та етнографічному матеріалі, що піднімає питання української національної ідентичності.
Напрям "українське поетичне кіно" асоціюється з іменами Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та ін.
Творці цих фільмів зверталися до сюжетів класичної літератури та фольклору, до морально-етичних проблем, а тому це було кіно самобутнє, авторське й відрізнялося від того, що нав’язувала політична кон’юнктура. Створили близько півтора десятка таких стрічок. Окремі з них поклали «на полицю»(заборонили), а саме фільми:
• «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964),
• «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965),
• «Совість» Володимира Денисенка (1968),
• «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка (1969),
• «Пропала грамота» Бориса Івченка (1972),
• «Відкрий себе» Ролана Сергієнка (1972).
"Тіні забутих предків" (1964)
Маніфестом поетичного кіно України вважають картину "Тіні забутих предків" (1964) – історію про гуцульських Ромео і Джульєтту – Івана та Марічку, їхнє велике і трагічне кохання. В основу цієї стрічки було покладено повість М. Коцюбинського
“Ледве я вчитався в повість Коцюбинського, як захотів ставити її. Я закохався в це кристально чисте відчуття краси, гармонії, нескінченності. Відчуття межі, де природа переходить у мистецтво, а мистецтво – в природу”, – писав Сергій Параджанов у статті для журналу Мистецтво кіно у 1966-у році.
Знімали фільм у справжніх гуцульських хатах та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області.
Під час зйомок Параджанова хотіли поселити у готель, однак він відмовився і живив серед місцевих людей. Так він вивчав їхні звичаї, побут, кулінарні вподобання і незвичне світобачення, яке зумів вдало передати у своєму шедеврі. Крім виконавців головних ролей, всі інші герої фільму – справжні гуцули.
Головний герой - Іван Миколайчук - в картину потрапив випадково. Ледь побачивши його, Параджанов заявив: “Надішліть його додому, у нього бабське обличчя”. Лише завдяки тому, що асистент режисера Володимир Луговський замість епізодів з Генадієм Юхтіним, вмонтував кадри з Миколайчуком, останній і був затверджений на головну роль.
Фільм "Тіні забутих предків" — став знаковим для дисидентського руху. Під час прем’єри у 1965 році шістдесятники Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл виступили з різкою критикою арештів серед інтелігенції. За що усі троє зазнали гонінь з боку влади. Сам Параджанов зазнав переслідувань і був арештований, а коли його відпустили — то отримав заборону жити в Україні. "Тіні забутих предків" тривалий час фактично були заборонені до показу.
На Заході фільм виходив під назвою "Вогняні коні". Тут інтерес до нього був набагато більший, ніж на батьківщині.
Київські фрески (1966)
«Київські фрески» — український радянський художній фільм, незавершена робота режисера Сергія Параджанова. Знятий в жанрі арт-хаусу, алегорія на теми наслідків війни.
Після зйомок кінопроб дирекція кіностудії прийняла рішення припинити зйомки "в цілому імпресіоністського фільму, пронизаного ідеєю пацифізму". Від картини лишились лише 15-хвилинні кінопроби, які вціліли завдяки хитрощам оператора Олександра Антипенка, - він видав їх за свою дипломну роботу.
Сергій Параджанов:
"В 1966 році я розпочав зйомки фільму «Київські фрески». Ми з Антипенко (оператор) зробили кінопроби та змонтували їх. Подивившись нашу заявку, дирекція студії одразу ж закрила фільм. Час перетворив наш матеріял на фільм, і я хочу, щоб ви подивились Його"
Володимир Денисенко «Сон»
Біографічний фільм про поета Тараса Шевченко, де розповідається про його життя в період від дитячих років і до заслання. Сюжетно все побудовано одночасно на поемі «Сон», шевченківських спогадах після допиту, на його фантазіях, видіннях та подіях, що мали місце в історії Україні.
Головну роль, Тараса Шевченка, спочатку мав виконувати актор Микола Губенко, одначе він посварився з режисером. Так на знімальному майданчику з’явився 23-річний Іван Миколайчук, тоді ще студент Інституту імені Карпенко-Карого, який паралельно з цим знімався у головній ролі в «Тінях забутих предків».
Фільм оцінили як справді глибоко хвилюючий, високоху дожній і національний. «Мабуть, уперше в історії кіно, - зазначено у висновку Художньої ради, - творцям картини вдалося розкрити внутрішній світ поета, використавши для цього прийом асоціативного бачення. Образ Шевчен ка (актор Іван Миколайчук) вражає своєю монументаль ністю, величчю духу, філософським мисленням»4. Тодіш ню оцінку підтвердив час - «Сон» і сьогодні залишається актуальним і цікавим.
«Білий птах з чорною ознакою» Юрій Іллєнко
«Білий птах з чорною ознакою» — знаковий фільм епохи українського кінематографа, картина, що належить до школи Українського поетичного кіна, — знаменита стрічка режисера Юрія Іллєнка, котру було зафільмовано на Київській кіностудії імені Олександра Довженка.
Задум фільму належить Іванові Миколайчуку, геніальному акторові, режисеру і, власне, співавтору сценарію «Білого птаха з чорною ознакою». Саме Миколайчук прагнув розповісти про роз’ятрену драму свого краю, про трагедію, за влучним висловом, «народу під прицілом «Калашнікова». Образ бандерівця Ореста Миколайчук писав для себе, але, зрештою, його зіграв Богдан Ступка, для якого ця роль стала знаковою кіноз’явою.
Богдан Ступка пригадував ще деякі цікаві подробиці. Наприклад, що фільм «Білий птах з чорною ознакою» заборонили до показу в Івано-Франківській області. Тамтешні колгоспники, щоб подивитися стрічку, приїжджали автобусами до Львова, де її показували у двох широкоформатних кінотеатрах. Але першими цей фільм подивились у 1971 році делегати ХХІV з’їзду КПУ — тоді його гостро розкритикував перший секретар Івано-Франківського обкому Віктор Добрик. У зв’язку з тим, що долю фільму так і не змогли вирішити остаточно, його відправили на кінофестиваль до Москви. Там, на VII Московському міжнародному кінофестивалі, стрічка зірвала аплодисменти величезного залу Палацу з’їздів. «Білий птах з чорною ознакою» виявився єдиним радянським фільмом, який отримав золотий приз поряд з італійською та японською картинами. Цей успіх у Москві й урятував кінокартину, але до режисера Юрія Іллєнка та його фільмів ставилися досить обережно.
Через те, що автори фільму торкнулись теми УПА, зйомки кілька разів доводилося зупиняти. Назву фільму взято з давнього народного переказу про людей, колись покараних Богом за недостатню вірність і перетворених на бузьків — білих птахів з чорною ознакою.
«Криниця для спраглих» Юрій Іллєнко
«Криниця для спраглих» – дебютний режисерський фільм Юрія Іллєнка, знятий ним одразу після операторської роботи на «Тінях забутих предків». На обговоренні фільму після прем’єри на кіностудії Параджанов порівняв цей фільм з роботами Довженка. Однак попри це картину все рівно звинуватили в «ідейному збоченні» та поклали на полицю на 22 роки.
В постанові Державного Комітету України з кінематографії зокрема повідомлялося, що «недосвідченість режисера Юрія Іллєнка призвела до того, що у фільмі „Криниця для спраглих“ було допущено ідейні збочення, внаслідок чого фільм не було випущено на екран, а витрати в сумі 268,0 тис. крб. списано на збитки». Таким чином, знята в 1965 році, ця картина побачила світ лише в 1987 році.
«Криницю для спраглих» було присвячено акторові-курбасівцю Дмитру Мілютенку, який зіграв у фільмі свою останню роль. Знятий на плівку «Нікрон» цей фільм має одне з найбільш контрастних зображень в історії українського кіно та й по сьогодні захоплює свою метафоричністю та поетичністю кіномови.