ЛАБОРАТОРНА РОБОТА 1.
ТЕМА: УКРАЇНСЬКА ЕТНІЧНА ТЕРИТОРІЯ: ФОРМУВАННЯ, РОЗВИТОК, ГРАНИЦІ, ВНУТРІШНІ ВІДМІННОСТІ.
(4 год.)
Мета роботи: розглянути концептуальні основи формування сучасних особливостей української етнічної території, вивчити основні питання етнографії, проаналізувати основні етапи формування етнічної території.
Матеріал для роботи:
•Адміністративна карта України;
•Контурна карта України;
•Літературні джерела
Послідовність виконання роботи:
Завдання 1. Використовуючи картографічні, літературні та веб-джерела, дати характеристику основних етапів формування української етнічної території.
Одвічними українськими землями вважаються землі Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Галичини, Північної Буковини, Закарпатської України, Холмщини, Лемківщини, Надсяння . У XVII столітті українці почали активно колонізувати Слобідську Україну. У XVIII столітті здійснювалася народна і державна колонізація так званого Дикого поля — території, частина якої згодом у складі Російської імперії стала називатися Новоросійським краєм а інша частина — Області Війська Донського . 1773 року в Новоросії проживало 107 тис. осіб, з них українців 65 тис., росіян — 39 тис. . Після ліквідації 1775 року Запорозької Січі територія Вольностей Війська Запорозького низового була включена до складу Новоросії . Запорозьких козаків в часи імператриці Катерини II переселили спочатку в межиріччя нижніх течії Південного Бугу та Дністра, а згодом — на Кубань . Царський уряд активно заселяв цю територію православними переселенцями з Османської імперії — волохами (румунами) і сербами (див. Нова Сербія) .
Селянсько-козацька колонізація Слобожанщини продовжувалася у XVIII—XIX століттях . Головним центром Слобідської України став Харків, населення якого швидко зростало . Українці селилися також на прилеглих до Харківщини землях Воронезької й Курської губерній . За даними першого в Російській імперії перепису населення 1897 року, частка українців у загальній чисельності населення Курської губернії становила 32,6 %, а на території Воронезької губернії — 43,6 % .
Після скасування кріпосного права під час селянської реформи 1861 року через брак сільськогосподарських земель на батьківщині українці покидали рідні місця й переселялися в Казахстан, Західний Сибір, на Далекий Схід (див. Далекосхідні поселення українців) . Водночас міське населення Новоросії зростало за рахунок переселенців з Росії, які знаходили собі тут роботу на шахтах і металургійних заводах . Частка українців на цих землях почала зменшуватись: якщо на Лівобережжі вона становила 81,6 % (8177 тис. осіб), а на Правобережжі — 77,8 % (9364 тис.), то в Новоросії — 41,3 % (6568,9 тис.) .
Від кінця XIX століття розгорнулася інтенсивна еміграція західноукраїнських селян, які сильно потерпали від аграрного перенаселення, до Північної Америки . 1910 року в Східній Галичині українців налічувалося 4002 тис. (74,4 % від усього населення), у Закарпатті — 441 тис. (77,5 %), у Північній Буковині — 304 тис. (65,4 %) .
Перепис 1897 року показав, що українські губернії за щільністю населення перебували на перших місцях серед європейських губерній Російської імперії (за винятком губерній Привіслянського краю, тобто Польщі) . Зокрема, Подільська губернія за щільністю населення майже не поступалася Московській (82 жителі на одну квадратну версту проти 83) . У Київській губернії показник щільності населення становив — 79,7, у Полтавській губернії — 63,4, у Харківській та Чернігівській губерніях — понад 50 .
У 1920-х роках суцільний масив українських етнічних земель, де частка українського населення була домінантною (за даними переписів в СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччині), становив 742 тис. км² (на них загалом проживало 49 млн осіб різних національностей) . У складі Польщі такими територіями були Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя і Надсяння (загальна площа 132 тис. км², населення 10,2 млн осіб), у складі Чехословаччини — Пряшівщина і Закарпаття (площа 14,9 тис. км², населення 0,7 млн осіб, з них українців — 0,5 млн), у складі Румунії — Північна Буковина, Хотинщина, Південна Бессарабія і Мармарощина (загальна площа 18 тис. км², населення — 1,4 млн осіб) .
Територія УСРР тоді не перевищувала 450 тис. км², водночас у РСФРР на кордонах з УСРР були розташовані суцільні масиви земель з однорідним українським населенням, а також мішані українсько-російські території . Зокрема, за даними перепису 1926 року, в Центрально-Чорноземній області (ЦЧО) проживало 2200 тис. осіб, з них українців — 1412 тис. . На прилеглих до УСРР північних землях Північнокавказького краю проживало 778 тис. осіб, з них українців — 597 тис. . Загальна ж кількість українського населення на території СРСР становила 31,2 млн осіб (21,2 % населення Союзу), з них в УРСР мешкало 23,2 млн осіб (80 %) . 1926 року в УСРР, окрім українців, зокрема, жили: росіяни — 2627,4 тис. (9,3 %), євреї — 1574,4 тис. осіб (5,4 %), німці — 393,9 тис. осіб (1,4 %), молдовани — 257,8 тис. осіб (0,9 %) .
Протягом наступних років на території УСРР відбулися події (колективізація сільського господарства, масові репресії, Голодомор 1932—1933 років), що призвели до істотного зменшення чисельності, а отже, й приросту населення республіки, що й було частково зафіксовано переписом 1937 року (див. Демографічні втрати України) .
Так, за даними перепису 1937 року, в УРСР проживало до 28,4 млн осіб, з них українців — до 22,2 млн (78,2 %) . Загальна кількість українців у СРСР також зменшилася — до 26,4 млн, причому найбільшим таке зменшення було в РРФСР, що позначилося на пропорціях національного складу населення на землях, щільно заселених у минулому українцями, і в Казахстані . На цей процес, очевидно, вплинула й політика русифікації: представників різних народів, які жили на території СРСР, і особливо українців у графі національність заохочували і навіть змушували писати «росіянин» .
За одинадцять років (від 1926 до 1937 року) загальна кількість населення в усіх союзних республіках, окрім УСРР, збільшилася . Внаслідок цього частка населення УРСР в складі СРСР зменшилася з 19,7 до 17,5 %, а частка українців — з 21,2 до 16,3 % . Зменшилася й частка українців в УСРР з 80 до 78,2 % .
Починаючи з 1939 року і після Другої світової війни до складу УРСР увійшли: Галичина (1939), Північна Буковина і Південна Бессарабія (1940), Закарпаття (1945), Крим (1954) . У зв'язку з перетворенням Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки на союзну республіку від УРСР вилучена частина Придністров'я . Ці зміни істотно вплинули на кількість населення республіки і його національний склад .
За переписом 1959 року, загальна кількість українців в УРСР зросла (переважно за рахунок приєднаних західноукраїнських земель) до 32,2 млн осіб, але частка українців у складі всього населення республіки зменшилася до 76,8 % . Дещо збільшилася питома вага українців серед населення СРСР — до 17,8 % (37,3 млн осіб) .
В останні роки існування СРСР загальна кількість українців в СРСР (за офіційними даними статистичних інституцій 1989 року) зросла до 44,2 млн осіб, але їхня частка в чисельності всього населення СРСР істотно зменшилася — до 15,4 % . Так само і в УРСР: кількість українців зросла (до 37,4 млн), але їхня частка в загальній чисельності населення республіки зменшилася до 72,7 % .
З набуттям Україною державної незалежності зростання чисельності її населення відбувалося лише до початку 1993 року . На той час у країні жило 52,2 млн осіб . У наступні роки загальна кількість населення в Україні почала зменшуватися, однак частка осіб, яка ідентифікувала себе українцями, зросла . За першим Всеукраїнським переписом 2001 року, загальна чисельність населення республіки становила 48,5 млн осіб, з них ідентифікували себе українцями 37,5 млн, тобто 77,8 % населення . На кінець 2005 року, за даними статистичних інституцій, в Україні проживало близько 47 млн осіб .
Завдання 2. Використовуючи картографічні, літературні та веб-джерела дати характеристику етнічного складу населення та сучасних етнічних процесів в Україні.
Завдання 3 На контурній карті України зазначити:
•межі історико-географічних зон (червоним кольором),
•межі історико-географічних країв (зеленим кольором),
•межі адміністративних областей (синім кольором).
Завдання 4 (індивідуальне). Використовуючи табл.1 проаналізувати історико-географічну зону або історико- географічний край. За планом:
•місце розташування;
•перелік адміністративних областей, які входять до історико-географічної території;
•історія формування;
•етнічний склад населення;
•традиції, звичаї, обряди, побут українців етнічної території.
№№ Історико-географічні зони Історико-географічні краї
1. Забузька Україна Холмщина
Підляшшя
2. Закарпатська Україна Закарпаття
3.
Західна Україна Волинь Галичина
Північна Буковина
4. Південно-Західна Україна Поділля
Північна Бессарабія
5. Правобережна Україна Київщина
6. Лівобережна Україна Чернігівщина (Чернігово-Сіверщина)
Полтавщина
7. Центральна Україна Запоріжжя
8. Східна Україна Слобожанщина
Донеччина
9.
Південна Україна Одещина
Херсонщина Таврія
10. Заазовська Україна Кубань
Звітні матеріали:
1. Письмова характеристика етапів формування української етнічної території.
2. Карта «Історико-географічного поділу України».
Список рекомендованої літератури:
1. Дем′янчук Г.С. Українське краєзнавство: сторінки історії / Г. С. Дем′янчук. – К.: Просвіта, 2006. – 293 с.
2. Демідієнко О. Я., Іонова О. М., Кузнецова В. І. Основи краєзнавства. – К., 2001.
3. Жванко Л. М. Краєзнавство: Конспект лекцій /Авт.: Жванко Л. М.; Харк. нац.. акад. міськ. госп-ва. – Х.: ХНАМГ, 2010. – 163 с.
4. Іванов О. Замки і палаци Західної України: історія – культура – туризм (Історико-архітектурні пам’ятки мистецтва) / О. Іванов. – К.: ТзОВ «Наш світ», Укргеодезкартографія, 2004.
5. Краєзнавство в Україні: сучасний стан і перспективи. – К. : Академія, 2003. – 232 с.
6. Крачило Н. П. Краєзнавство і туризм : Навч. посіб. / Н. П. Крачило. – К.: Вища школа, 1994. – 191 с.
7. Мацюк О.Я. Замки і фортеці Західної України. Історичні мандрівки. /О. Я. Мацюк. – Львів: Центр Європи, 2005. – 192 с.
8. Обозний В.В. Краєзнавство.–К.:ТОВ “Міжнародна фінан. агенція”,1997. – 265 с.
9. Панкова Є.В. Туристичне краєзнавство: Навчальний посібник. / Є. В. Панкова. – К. : Альтерпрес, 2003. – 352 с.
10. Петранівський В. Л., Туристичне краєзнавство: Навч. посіб. – 2-ге вид., виправл. / В. Л. Петранівський, М. Й. Рутинський. – К., 2008. – 575 с.
11. Рутинський М. Й. Замковий туризм в Україні. Географія пам’яток фортифікаційного зодчества та перспективи їх туристичного відродження: Навчальний посібник. – Київ: ЦУЛ, 2007. – 432 с.
12. Рутинський М.Й., Стецюк О.В. Музеєзнавство: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2008. – 428 с.
13. Уривалкін О.М. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – К: КНТ, 2008. – 296 c.
Додаткова література
1. Барановський В. А. Екологічний атлас України. - К.: Географіка, 2000. - 40 с.
2. Географічна енциклопедія України : у 3 т. / редколегія: О. М. Маринич (відпов. ред.) та ін. — К.:1989, 1990, 1993.
3. Данилюк А. Традиційна архітектура реґіонів України: Полісся: Монографія. - Л.: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. - 147 с.
4. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. В. Кубійович. – Л .: НТШ, 1993.
5. Закон України «Про курорти»
6. Закон України «Про особисте селянське господарство»
7. Закон України «Про охорону культурної спадщини».
8. Закон України «Про природно-заповідний фонд України»
9. Закон України «Про туризм»
10. Комплексна регіональна цільова програма розвитку туризму в області на 2016-2020 роки.
11. Круль В.П. Краєзнавство: історична географія: Конспект лекцій. - Чернівці: ЧДУ, 1999. - 107 с.
12. Мариняк Н., Мариняк Я. Сучасне географічне краєзнавство в Україні: суть і завдання / Праці НТИІ. - Л., 2003. - Т. XL. - С. 332- 336.
13. Музеї України: Довідник / Міністерство культури і мистецтв України. - К.: Задруга, 1999. - 130 с.
14. Пам'ятки архітектури і містобудування України: Довід. Держреєстру національного культурного надбання / В. В. Вечер-ський, О. М. Годованюк, Є. В. Тиманович та ін.; за ред. А. П. Мардера, В. В. Вечерського. - К.: Техніка, 2000. - 664 с.
15. Тімець О. Значення краєзнавства на різних етапах розвитку суспільства // Рідна школа. - 2002. - Серпень- вересень. - С 57-58.
16. Шишченко П. Сутність географічного краєзнавства // Краєзнавство. Географія. Туризм. - 2000. - № 42. - С. 1-2.
17. Українське народознавство .Інститут народознавства НАН України. За ред. С.П.Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіна. Львів, 1994. 608 с.
Інформаційні ресурси
1. Кабінет Міністрів України / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/
2. Законодавство України / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rada.kiev.ua/
3. Державний комітет статистики України / [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/
4. Національна бібліотека ім. В.І. Вернадського / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/
5. Обласна наукова бібліотека (м. Рівне, майдан Короленка, 6) / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.libr.rv.ua/
6. Рівненська централізована бібліотечна система (м. Рівне, вул. Київська, 44) / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cbs.rv.ua /
7. Наукова бібліотека НУВГП (м. Рівне, вул. Олекси Новака, 75) / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nuwm.edu.ua/naukovabiblioteka (інформаційні ресурси у цифровому репозиторії).