Тема. Здобутки і прорахунки Української Центральної Ради у державотворчому процесі.
Мета. Повідомити учням нові знання; формувати (розвивати) уміння і навички, формувати (виховувати) ціннісні орієнтації, зокрема:
називати події за датами та дати подій початку Української революції; встановлювати їх взаємовідношення та віддалення від сьогодення;
називати, пояснювати та застосовувати у мовленні поняття: «революція», «опозиція», «політична боротьба», «місцеві органи влади», «національно-територіальна автономія», «федерація», «переворот», «більшовики», «диктатура», «ревком (революційний комітет)», «ультиматум», «національно-персональна автономія», «універсал»;
називати, упізнавати постаті Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Сергія Єфремова та характеризувати прояви їх політичної діяльності;
називати, упізнавати та показувати на карті історично-географічні об’єкти: місця основних подій початку Української революції;
називати, упізнавати різновидові історичні джерела; використовувати їх для характеризування здобутків і прорахунків Української Центральної Ради в державотворчому процесі;
установлювати причини падіння, наслідки і значення діяльності Української Центральної Ради;
зіставляти і порівнювати різні точки зору щодо діяльності Української Центральної Ради;
висловлювати особисті ставлення щодо здобутків і прорахунків Української Центральної Ради в державотворчому процесі.
Тип уроку. Повідомлення нових знань, формування (розвиток) умінь і навичок.
Вид уроку. Практичне заняття. Представлення творчих проектів.
Навчально-методичне забезпечення. 1. Гупан Н. М. Історія України : 10 кл. Рівень стандарту. Академічний рівень / Н. М. Гупан, О. І. Пометун, Г. О. Фрейман. – К. : Видавничий дім «Світ знань», 2010. – 288 с. : іл., карти.
Кульчицький С. В. Історія України. 10 клас : підруч. для загальноосвіт. навч. закл. : рівень стандарту, академ. рівень / С. В. Кульчицький, Ю. Г. Лебедєва. – К. : Генеза, 2010. – 304 с. : кольор. іл.
Реєнт О. П. Історія України : підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. : рівень стандарту, академ. рівень / О. Реєнт, О. Малій. – К. : Генеза, 2010. – 240 с. : іл.
Турченко Ф. Г. Історія України. 10 кл. : підруч. для загальноосвіт. навч. закл. : профільний рівень / Ф. Г. Турченко. – К. : Генеза, 2010. – 304 с. : іл.
Довідник з історії України (А–Я) : посібн. для серед. загальноосв. навч. закл. / за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К. : Генеза, 2001. – 1136 с.
Історія епохи очима людини: Україна та Європа у 1900–1939 роках / Ю. С. Комаров [та ін.]; Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». – К. : Генеза, 2004. – 256 с. : іл.
Дидактичний та роздавальний матеріал, писемне та наочне приладдя.
Матеріали до заняття
І. Розвиток умінь і навичок орієнтування в історичному просторі.
Джерело 1.
Гупан Н. М. Історія України : 10 кл. Рівень стандарту. Академічний рівень / Н. М. Гупан, О. І. Пометун, Г. О. Фрейман. – К. : Видавничий дім «Світ знань», 2010. – С. 121.
Розгляньте історичну карту.
Покажіть територію, яка підпорядковувалася Українській Центральній Раді (УЦР) впродовж березня-червня 1917 року, липня-жовтня 1917 року, листопада 1917 – січня 1918 років, лютого-березня 1918 року.
Покажіть територію УНР за Брестським миром 9 лютого 1918 року.
Покажіть території держав, які могли бути потенційними противниками України–УНР впродовж 1917 – березня 1918 років.
Використовуючи карту як джерело інформації, визначте зовнішньополітичні вектори Української Центральної Ради.
ІІ. Розвиток умінь і навичок орієнтування в історичному часі.
Джерело 1.
Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914–1939. Підруч. для 10-го кл. серед. загальоосвіт. навч. закл. / Ф. Г. Турченко. – Вид. 3-те, виправл. та допов. – К. : Генеза, 2003. – С. 102–103, 211.
Розгляньте хронологічну таблицю.
Пригадайте події, що стосуються внутрішньої політики Української Центральної Ради.
Опишіть події, що стосуються зовнішньої політики УЦР.
Розкрийте перебіг взаємин між УЦР і Тимчасовим урядом, між УЦР та більшовиками. Визначте їх вплив на українське державотворення.
ІІІ. Розвиток умінь і навичок опрацювання історичних джерел, застосування історичних понять у мовленні, зіставлення і порівняння, виявлення ціннісних орієнтацій.
Джерело 1.
Єфремов Сергій Олексаандрович (колишнє прізвище предків – Охріменко; 6 (18) жовтня 1876, с. Пальчик тепер Катеринопільського району Черкаської області – 10 березня 1939) – український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-президент Всеукраїнської академії наук (з 1922), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики.
Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інше.
Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України. Посмертно реабілітований 1989 року.
Рід Сергія Олександровича Єфремова (по материнській лінії – Крамаренко, по батьківській – Охріменко) належав до духовенства. Батько Сергія, щоб отримати парафію, мусив первісне прізвище Охріменко перелицювати на російське Єфремов (Охрім – Єфрем).
У 1891–1896 роках Сергій навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету святого Володимира.
Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної організації. Наприкінці 1904 року разом із Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 за його ініціативою об’єдналася з Українською демократичною партією, отримавши назву Українська демократично-радикальна партія. 1905 року очолив Селянський союз. Того ж року за ініціативи С. О. Єфремова та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) – професійна українська організація вчителів і діячів народної освіти. У 1908 став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співпрацював із багатьма українськими періодичними виданнями: «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Рада», «Нова Рада», «Україна», «Украинская жизнь» та ін. Друкував у них статті публіцистичного й історико-літературного характеру. У 1895–1918 – один із засновників видавництва «Вік».
Був одним з 82-х відомих літераторів і громадських діячів, що підписали опублікований у зв'язку зі «справою Бейліса» (1911) протест «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», складений Володимиром Короленком (поруч з Михайлом Грушевським, Володимиром Вернадським та ін). Загалом, Сергій Єфремов завжди виступав у своїй публіцистиці із рішучим засудженням ксенофобії й антисемітизму, зокрема, з приводу чого був розкритикований деякими відомими українськими діячами – Оленою Пчілкою, Миколою Міхновським, Дмитром Донцовим та ін.
Єфремов засуджує українофобів, критики також відзначають, що він «гостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях», що здійснювалась в часи Першої світової війни.
За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період його неодноразово заарештовувала російська влада. У березні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15.6.1917 першого українського уряду – Генерального Секретаріату займав у ньому посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ. Саме Сергій Єфремов запропонував і використав назву Українська Народна Республіка, тому вважається «хрещеним батьком» УНР.
З вересня 1917 очолював Українську партію соціалістів-федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 офіційних посад не обіймав.
Коли Київ узяли червоні війська Юрія Коцюбинського, Єфремов написав йому відкритого листа, який називався «Лист без конверта» (його наведено в роботі Єфремова «Під обухом. Більшовики в Києві»): «Твій батько зараз перевертається в труні!».
Зі встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Восени 1919 на прохання Української академії наук Єфремова було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов проводив велику наукову й науково-організаційну роботу. Будучи віце-президентом (1922–1928) і головою Управи (1924–1928) Української академії наук, очолював низку наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам’яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та інші.
У жовтні 1921 брав участь у першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української православної церкви.
Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму, Єфремов, на думку певних кіл української діаспори (Наталія Павлушкова (сестра Миколи Павлушкова) та ін.), в 1920–1928 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство української державності і Спілку визволення України (СВУ), які послідовно відстоювали ідею української державності. Однак відкриті з розпадом СРСР архівні дані засвідчили, що ці організації були вигадані ДПУ для легітимізації репресій над українською інтелігенцією.
Наприкінці 1928-го, відчуваючи, що влада розправиться з ним, Сергій Єфремов написав у щоденнику: «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне». 21 липня 1929 в Києві Єфремова заарештували й звинуватили в організації та керівництві СВУ. У квітні 1930 засуджений до 10-річного ув’язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув’язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми.
Загинув 10 березня 1939 року (за три місяці до закінчення терміну покарання) в одному з таборів ГУЛАГу.
Пленум Верховного суду УРСР 11 серпня 1989 року реабілітував Сергія Єфремова разом з усіма, засудженими у справі СВУ, оскільки в його діях не виявлено складу злочину.
Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея».
Єфремов – автор монографічних нарисів про видатних українських письменників:
«Марко Вовчок» (1907),
«Тарас Шевченко» (1914),
«Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 – «Іван Франко»),
«Михайло Коцюбинський» (1922),
«Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924),
«Панас Мирний» (1928) та ін.
Одним з найвизначніших досягнень С. Єфремова стала праця в галузі наукового шевченкознавства і, зокрема, видання «Щоденника» і «Листування» Т. Г. Шевченка (1927–1928) – томів III і IV із запланованого зібрання творів Кобзаря, так і не завершеного внаслідок репресій. Історико-літературні погляди Єфремова найповніше представлені в його фундаментальній праці «Історія українського письменства» (1911).
За часів незалежності в Україні видано лише п’ять книжок Сергія Єфремова, а київські адреси вченого ніяк не позначені на сучасній карті столиці.
Барельєф Єфремова міститься у вестибюлі Педагогічного музею (у колективній композиції, присвяченій діячам УНР) та персональна меморіальна дошка на жовтому корпусі Національного університету імені Шевченка.
В місті Хмельницькому навчально-виховне об’єднання № 5 назване іменем Сергія Єфремова.
В рідному селі Пальчику вченому встановлений пам’ятник.
В багатьох населених пунктах України, в тому числі, у столиці, існують вулиці, названі на честь Сергія Єфремова.
Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Єфремов_Сергій_Олександрович
Джерело 2.
Гісем О. В. Історія України. 10–11 класи: наочний довідник / О. В. Гісем, О. О. Мартинюк. – К.; Х. : Веста, 2007. – С. 14.
Гісем О. В. Історія України. 10–11 класи: наочний довідник / О. В. Гісем, О. О. Мартинюк. – К.; Х. : Веста, 2007. – С. 15.
Джерело 3.
Перший Універсал Центральної Ради
(1917 р., червня 23/10)
Народе Український!
Народе селян, робітників, трудящого люду!
Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі.
Найкращі сини твої, виборні люди від сіл, від фабрик, від солдатських казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську Центральну Раду, і наказали нам стояти й боротися за ті права та вольності.
Твої, народе, виборні люди заявили свою волю так:
хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори.
Ті ж закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім парламенті.
Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба і які закони для нас лучші.
Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів, як буде видано про це закон на Всеросійському Учредительному зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським зборам (Соймові).
Так сказали виборні люди з усієї землі української.
Сказавши так, вони вибрали з-поміж себе нас, Українську Центральну Раду, і наказали нам бути на чолі нашого народу, стояти за його права і творити новий лад вільної автономної України.
І ми, Українська Центральна Рада, вволили волю свого народу, взяли на себе великий тягар будови нового життя і приступили до тієї великої роботи.
Ми гадали, що Центральне російське правительство простягне нам руку в сій роботі, що в згоді з ним ми, Українська Центральна Рада, зможемо дати лад нашій землі.
Але Тимчасове російське правительство одкинуло всі наші домагання, одіпхнуло простягнену руку українського народу.
Ми вислали до Петрограда своїх делегатів (послів), щоб вони представили російському Тимчасовому правительству наші домагання.
А найголовніші домагання ті були такі:
щоб Російське правительство прилюдно окремим актом заявило, що воно не стоїть проти національної волі України, проти права нашого народу на автономію.
Щоб Центральне російське правительство по всіх справах, що торкаються України, мало при собі нашого комісара по українських справах.
Щоб місцева власть на Вкраїні була об’єднана одним представником від Центрального російського правительства, себто вибраним нами комісаром на Вкраїні.
Щоб певна частина грошей, які збираються у Центральну казну з нашого народу, була віддана нам, представникам сього народу, на національно-культурні потреби його.
Всі ці домагання наші Центральне російське правительство одкинуло. Воно не схотіло сказати, чи признає за нашим народом право на автономію, право самому порядкувати своїм життям.
Воно ухилилось од відповіді, одіславши нас до майбутнього Всеросійського Учредительного зібрання.
Центральне російське правительство не схотіло мати при собі нашого комісара, не схотіло разом з нами творити новий лад. Так само не схотіло призначити комісара на Україну, щоб ми могли разом з ним вести наш край до ладу й порядку.
І гроші, що збираються з нашої землі, одмовилось повернути на потреби нашої школи, освіти й організації.
І тепер, народе український, нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю. Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове російське правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Се наш обов’язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі. І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо сей Універсал до всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя. Отже, хай кожен член нашої нації, кожен громадянин села чи города однині знає, що настав час великої роботи. Од сього часу кожне село, кожна волость, кожна управа городська чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини адміністративна влада зосталась в руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку дужу організацію та освідомлення народу, і тоді перевибрати адміністрацію.
В городах і тих місцях, де українська людність живе всуміш з іншими національностями, приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступить до підготовки нового правильного життя.
Центральна Рада покладає надію, що народи неукраїнські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій в нашім краю і в сей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України.
І коли ми зробимо сю підготовчу організаційну роботу, ми скличемо представників від усіх народів землі української і виробимо закони для неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовимо, Всеросійське Учредительне зібрання має затвердити своїм законом.
Народе Український! Перед твоїм вибраним органом – Українською Центральною Радою стоїть велика і висока стіна, яку їй треба повалити, щоб вивести народ свій на вільний шлях.
Треба сил для того. Треба дужих, сміливих рук. Треба великої народної праці. А для успіху тої праці насамперед потрібні великі кошти (гроші). До сього часу український народ всі кошти свої оддавав у Всеросійську центральну казну, а сам не мав, та немає й тепер від неї того, що повинен би мати за се.
І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім організованим громадянам сіл і городів, всім українським громадським управам і установам з 1 числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу і точно, негайно й регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради.
Народе Український! В твоїх руках доля твоя. В сей трудний час всесвітнього безладдя й розпаду докажи своєю одностайністю і державним розумом, що ти, народ, народ хліборобів, можеш гордо і достойно стати поруч з кожним організованим, державним народом як рівний з рівним.
Історія України: хрестоматія / упоряд. В. М. Литвин. – К. :
Наук. думка, 2013. – С. 528–530.
1 2 3