11 взаємодія людей з їхнім оточенням. Фундаментальними в соціальній роботі є принципи соціальної справедливості та дотримання людських прав».
До цього визначення додано коментар: «Соціальна робота, здійснювана у різних формах, має місце там, де відбуваються численні комплексні взаємодії між людьми та їхнім середовищем. Місія соціальної роботи — надавати можливість людям якомога повніше розвивати власний потенціал, збагачувати своє життя та попереджувати виникнення дисфункцій [27].
Важливе місце у структурі аналізу соціальних проблем сучасної наукової літератури відіграє поняття «соціальна політика». Велика кількість науковців та представників різних напрямів суспільної думки по різному трактують дане визначення . Так, на думку канадського вченого Т. Ганслі, академічного визначення соціальна політика ще не набула. Це неоднозначне поняття пов‘язане з заходами уряду, спрямованими на підвищення добробуту населення. З огляду нате, що зміст соціальної політики може включати як тактику, так і програми соціального захисту, межі такого поняття важко окреслити [5]. А. Вагнер висловив точку зору, відповідно до якої соціальною політикою є політика держави котра намагається боротися засобами законодавства з безладдям у сфері процесу розподілу. М. Вебер вважав, що треба підпорядкувати соціальну політику національному ідеалу й інтересу, зараховуючи її до економічної політики, а останню – до політичної науки.
Американський вчений Д. Гілл вважає, що всі заходи уряду, спрямовані на поліпшення умов життя населення, можна віднести до соціальної політики.
Причому соціальний добробут людей – це найважливіша з функцій держави,
інші – другорядні. Німецький дослідник В. Зомбарт вважає, що до заходів соціальної політики можуть бути віднесені заходи економічної політики, спрямовані на буття, на зміцнення або знищення, послаблення цілої економічної системи. Його опонент Л. Борткевич стверджує, що соціальна політика – це ставлення держави до соціальних протиріч, що виражається в законодавстві й управлінні [5].
Поняття « соціальна політика» або « соціальне адміністрування»

12 з‘явилося не так давно. Перші теоретичні концепції соціальної політики виникли на зламі ХІХ – ХХ сторіч, починаючи з праць Союзу соціальної політики. У цих, працях визначалося, що соціальна політика має бути спрямована на поліпшення умов життя людей і запобігання революційних потрясінь [7]. Розвиток соціальної політики був пов'язаний із переходом від державної та громадської благодійності нижчим прошаркам населення до вироблення загальнодержавних і місцевих систем соціальної допомоги [7].
Історія формування соціальної політики повязана з усвідомленням відповідальності держави та суспільства за добробут кожної людини.
Формальне закріплення відповідних норм має чітке хронологічне визначення, але гуманістичне прагнення допомоги нужденним споконвічне.
Велике значення для розуміння еволюції соціальної політики мають два її виміри – моральний, що втілений в одвічних традиціях допомоги ближньому, доброчинності та юридичний, який полягає у законодавчому закріпленні таких норм. З одного боку, ці виміри неподільні, що визначається їх взаємодією та взаємопроникненням у процесі функціонування держави і недержавних суспільних об‘єднань. З іншого боку, причини виникнення та взагалі існування соціального законодавства лежать в площині, віддаленій від гуманізму. Можна сказати, що ніколи соціальні реформи не проводилися з гуманних міркувань, а завжди з певних політичних причин. У цьому полягає деяка колізія соціальної політики, законодавче закріплення якої наповнене гуманістичним змістом, а практичне виникнення відповідних норм і, до речі, самого терміна «соціальна політика», безпосередньо пов‘язане не з гуманістичними, аз політичними чинниками. Фактично, причинами проведення соціально-політичних реформ з боку держави була необхідність забезпечення стабільності в суспільстві, втілення в життя принципу «соціальний компроміс замість соціальної революції» [11]. Початком законодавчого встановлення соціальної політики вважається 1601 р, коли в Англії королева Єлизавета видала «Закони про бідних» («The Poor
Laws»). Формально світова взагалі та англо-американська соціальна політика

13 зокрема починається саме з цих законів. Законодавчі акти, що передували, мали справу з літніми та нужденними, а «Закони про бідних» кодифікували державну відповідальність у цілому; призначалися для переслідування жебрацтва, допомоги неспроможним і дітям. Відповідальність за ці заходи покладалася на церковні парафії. Окремі елементи соціальної політики можна знайти навіть у Стародавньому світі. Наприклад, у кодексі Хаммурапі було встановлено, що в разі стихійного лиха обов‘язок суспільства – допомогти жертвам, а Афінська держава впроваджувала пенсії для інвалідів війни та сиріт. Соціальне страхування у Стародавньому Римі застосовувалося різними організаціями, корпораціями, колегіями, які об‘єднували своїх членів на основі професійних, матеріальних і особистих інтересів.
Наприклад, у положенні Статуту Ланувімської колегії (м. Ланувім, 133 р. не) передбачалося внесення початкового й щомісячного грошових платежів, призначенням яких було одержання нащадком певної суми на поховання у випадку смерті члена колегії. Історія соціальної політики нерозривно повязана з традиціями благодійництва та доброчинності, які були притаманні людському суспільству спокон віків. У Київській Русі велику роль у становленні таких традицій відіграло прийняття християнства. Церква була благодійною організацією, за посередництвом якої надавалась допомога нужденним з боку глави держави – князя. Досить поширеною була також громадська благодійність. Першими документальними свідченнями турботи держави про нужденних вважаються договори князя Олега з Царгородом
(911 р) і князя Ігоря (945 р) Про порятунок полонених». Ними визначалися взаємні зобов‘язання щодо викупу русичів і греків, у якій би країні вони не знаходилися, та повернення їх на батьківщину [11]
Сучасні системи соціальної політики сформувалися у розвинутих країнах в основному на початку х років. Важливим документом , що регулює соціальну політику , стала Європейська соціальна хартія ( 1961), яка проголосила право людини на соціальний прогрес. Не існує визнаного або найширше вживаного визначення соціальної політики. В різних країнах

14 визначають це поняття по – різному , хоча значна частина цих трактувань є досить схожими та мають спільні положення. В більшості визначень поняття соціальної політики пов‘язане низкою заходів та інших організацій , спрямованих на підвищення добробуту і задоволення потреб як найменш захищених груп і індивідів, так і населення в цілому [11] . Необхідність соціальної політики в суспільстві зумовлюється існуванням соціальної нерівності та обмеженим обсягом ресурсів , тому однією з найважливіших функцій соціальної політики є функція перерозподілу. Серед характерних рис соціальної політики вирізняють такі як
• колективність ( використовує колективні ресурси, та відповідає на колективні потреби);
• зосередженість на соціальних відносинах ( використовує та змінює їх);
• обумовленість незадоволенням в економічному становищі в зв‘язку з обмеженістю ресурсів.
Становлення соціальної політики пройшло в своєму розвитку шлях від повного заперечення втручання держави в соціальну сферу (ліберальна концепція держави – «нічного сторожа) до принципу соціально відповідальної держави, до «експансії соціальної політики». Відбулося усвідомлення владою неминучості впровадження системи соціальних гарантій заради збереження стабільності та суспільної злагоди, хоча в подальшому система соціальної політики набула кризових явищ, а сама ідея розвиненого соціального захисту стала предметом дискусій та критики.
Незважаючи нате, що держава загального добробуту» та «соціальна держава – це «винаходи» західноєвропейських країн, історія України багата власним досвідом становлення і розвитку соціальної державності.
Національні традиції в цій сфері пов‘язані зі значним досвідом благодійництва, допомоги, підтримки, гуманного ставлення до нужденних, і створюють унікальний соціальний простір, підґрунтя для розвитку та удосконалення сучасної системи соціальної політики в Україні [11].
Нагальною проблемою сьогодення є місце керівника в організації, що тягне

15 за собою ряд підпроблем таких як ефективне управління та раціональне використання владних повноважень, формування та збереження як власної репутації, так і репутації організації, а також формування лідерських рис.
Адже, ефективне управління та раціональне використання влади сприяють стабільності та порядку вирішення різних проблем, що виникають під час діяльності, а лідерські навички значно поліпшують процес управління.
Ми поділяємо думку Якоша Нергеша, що"Керівник — цене гід, не екскурсовод, не водій автобуса. Він керує людьми, і його основною рисою є не ввічливість, терпляча поблажлива ласкавість, а рішучість" Про роль керівника в успіху організації написано чимало робіт. Вивченням цієї проблеми займалися як вітчизняні, так і зарубіжні вчені, серед них К.
Боулдінг, С.Чейз, А. Г. Здравомислов, І. Кузьменков, М. Стародубська, А.
Чернов, Д. Гуганова, Д. Ольшанський та інші. У добу динамічних змін і перетворень наперший план виходить людина як суб‘єкт, творець, носій нових якостей та ролей у всіх вимірах матеріального й духовного буття.
Формування особи – складний процес, який зумовлює низку проблем, що постають перед управлінням. Зокрема це: управління об‘єктивними умовами
існування суспільства та відповідними соціальними процесами;управління об‘єктивними умовами існування особи, які щодо суспільства в цілому є сферою його суб‘єктивної діяльності та зазнають впливу організуючої останнього. Центральною фігурою будь-якої групи або організації є сам керівник.
Ефективність керівництва визначається
―індивідуальним підходом‖, тобто можливістю успішно вирішувати основні проблеми людських стосунків: уміння реагувати на непередбачувану поведінку підлеглих, подолання інформаційного голоду у колективі, чітке формулювання вимог до співробітників, встановлення з ними надійного зворотного зв‘язку, здатність побачити та відрізнити хороше від поганого, правду від неправди, оскільки люди далеко не завжди правильно
інтерпретують події і не завжди говорять те, про що думають. Такі керівники ставлять перед собою завдання дати людям можливість достатньо заробляти,

16 отримувати задоволення від своєї праці, брати участь в управлінні організацією, створювати умови для самостійного вирішення проблем.
Ефективне керівництво припускає, що люди спільно координують ресурси, визначають завдання, висувають і підтримують ідеї, планують діяльність і так далі Колективна робота дозволяє відкрити нові можливості, колективний підхід — вирішувати проблеми спільно. Тим самим виробляється більше ідей, зростає інноваційна здатність, зменшуються можливості для появи стресових ситуацій [47]. Хто ж такий керівник: звичайна людина, яка досягає керівної посади ― і потом, і кров‘ю‖ чи обдарована від природи людина, а можливий ще і третій варіант – особа, яка купила собі цю посаду, хоча навряд чи довго такі затримуються на своєму робочому місці за браком навиків та професіоналізму. Звичайно, керівник – це, в першу чергу, дар згори. Такі люди зазвичай з дитинства є ініціаторами всіх ігор і підбивають однолітків на всякі витівки, однак самі далеко не завжди лізуть в пекло. Він координатор, він генератор ідей, він дає напрямок.
Але якщо дару немає, а керувати доводиться, то багато що у керівника можна виховати і поліпшити цілком ―земним‖ чином [49].
Керівник – це високоосвічений спеціаліст з великим досвідом, постійно підвищує свій професійний і науковий рівень, а лідер здебільшого не намагається зберегти систему, меншою мірою, ніж керівник, спирається на загальноприйняті управлінські методи, може нехтувати правилами управлінської ієрархії. Будь-який керівник, що турбується про ефективність своєї роботи, повинен прагнути стати лідером. Керівник повинен завжди бути готовим змінити свою думку і, якщо необхідно, змінити стиль керівництва. Керівник, який вибрав певний стиль лідерства і чітко його дотримується (оскільки цей стиль добре зарекомендував себе у минулому) може виявитися не здатним здійснювати ефективне керівництво в іншій ситуації і на іншій посаді. Керівник, який хоче працювати якомога ефективніше, отримати від своїх підлеглих максимальну віддачу, не може дозволити собі застосовувати якийсь один стиль впродовж всієї кар‘єри.

17
Сучасний керівник повинен адаптувати свій стиль управління до конкретної ситуації, оскільки найефективніші керівники – це ті, хто уміють поводити себе по-різному – залежно від вимог реальності [44]. Для успішного управління в сучасних умовах необхідний професійно підготовлений керівник-менеджер. Професіоналізм менеджера полягає, перш за все, в оволодінні спеціальними знаннями і навиками в області організації виробництва і управління, здатності працювати з людьми. Організація не може існувати без менеджерів. Керівники завжди повинні враховувати багатообразні дії, витікаючі як зсередини, так і ззовні організації, які роблять вплив на виконання завдання, що стоїть передними. Сучасні керівники витрачають значну частину свого часу і роблять найбільш сильний вплив на функцію планування. Їх обізнаність про полягання справ в організації в цілому, відповідно до їх практичних знань про зовнішнє оточення організації, робить вищих менеджерів здатними очолити діяльність по плануванню. Хороший керівник повинен володіти наступними особистими якостями: широким кругозором, жаданням знань, професіоналізмом, новаторством, творчим підходом до роботи; відчуттям розуміння ситуації; творчим відношенням до роботи, завзятістю, упевненістю в собі і відданістю справі; нестандартним мисленням, винахідливістю, ініціативністю і здатністю генерувати ідеї; готовністю до змін, відвертістю, гнучкістю і легкою пристосовністю до змін, що відбуваються; прагненням до співпраці, комунікабельністю і відчуттям успіху; емоційною врівноваженістю і стресостійкістю, психологічними здібностями впливати на людей ситуаційним лідерством і енергією особи в корпоративних структурах здатністю працювати в колективі і з колективом; умінням передбачати результат внутрішньою потребою до саморозвитку і самоорганізації; здатністю і умінням ризикувати; здатністю діяти самостійно; відповідальністю за діяльність і за ухвалені рішення; здатністю побачити, виділити істотне; мистецтвом виконувати плани [44].