Ім'я файлу: Мельник реферат сп-15.docx
Розширення: docx
Розмір: 28кб.
Дата: 30.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
Розширення: docx
Розмір: 28кб.
Дата: 30.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
Міністерство освіти і науки України
Національний технічний університет України
«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»
Реферат на тему:
“Середньовічна держава і право Візантії”
Виконала Мельник Тетяна
Факультет соціології і права
СП-15
м.Київ
План:
1. Обставини виникнення Візантійської держави, періодизація її історії.
2. Суспільний лад.
3. Державний лад.
4. Місцеве управління.
5. Візантійське право:
а) загальна характеристика основних джерел права Візантії ІУ - УП ст.;
б) основні пам'ятки візантійського права УШ - ХІУ ст.
1.Обставини виникнення Візантійської держави, періодизація її історії.
Візантія (Візантійська імперія) - прийнята в історичній науці назва держави, що утворилася наприкінці 4 ст. у східній частині Римської імперії. Назва походить від Візантії - колонії, заснованої у 7 ст. до н. e. вихідцями з грецького міста Мегари на європейському березі протоки Босфор
Вигідне географічне становище колонії - на перехресті світових торгових шляхів - спричинилося до побудови тут імператором Костянтином 1 (324-337) нової столиці імперії. Будівництво нового міста, названого Константинополь (місто Константина) розпочалося у 326 і офіційно завершилось у 330. Нова столиця стала центром світової держави, яка одержала назву Східна Римська імперія (Імперія ромеїв) і проіснувала до 1453, коли Константинополь (Царгород) був здобутий турками.
Східна Римська імперія утворилася в результаті розпаду Римської імперії, який відбувся після смерті імператора Феодосія Великого (395). Тоді в кожній її половині з'явився самостійний імператор: у західній - Гонарій (395-423), у Східній - Аркадій (395-408), якого вважають першим візантійським імператором. Територія В. охоплювала землі Балканського пів-ва, Малу Азію, Сирію, Палестину, Єгипет, Лівію (Кіренаїку), частину Месопотамії, Вірменії та Грузії, а також південь Кримського пів-ва (Херсонес), острови Егейського та Середземного морів (Кріт та Кіпр). Офіційною мовою у 4-6 ст. була латинська, а згодом - грецька.
Вже в перші століття н. е., після втрати Італією домінуючої ролі в економічному житті Римської імперії, її місце посідають східні провінції (особливо Мала Азія, Сирія та Єгипет), де ще в епоху еллінізму була створена система, що базувалася на нових формах ведення сільського господарства. Важливим фактором було також зростання міст та торгівлі. Найбільшими центрами світової торгівлі були Константинополь, Антіохія, Олександрія. Високий рівень розвитку економіки сприяв зміцненню В., яка у 9 ст. досягла найвищої могутності.
За правління імп. Юстиніана (527-565) було проведено адміністративну та законодавчу реформи, зміцнено централізацію держави, створено міцну армію. Це дало можливість В. суттєво розширити свою територію. Були завойовані Північна Африка (533-534), Італія (555). Далмація, Південно-Східна Іспанія, Сіцілія, Сардинія, Корсика та Балеарнські о-ви. Однак, вже наприкінці 6 ст. імперія вступає в період глибокої кризи і вже до середини 8 ст. її територія зменшується майже вдвічі. На початку 7 ст. спочатку перси, а згодом араби завоювали Сирію, Палестину та Єгипет. У сер. 7 ст. на Балканському пів-ві утворилося міцне Болгарське царство. Тоді ж лангобарди підкорили собі територію Італії, де під контролем візантійських властей залишилися лише Равенна, Рим та Неаполь.
Лише на початку 8 ст. імператору Льву III (717-741) вдалося зупинити натиск арабів і стабілізувати ситуацію на кордонах імперії. Впродовж наступних трьох віків В. з перемінним успіхом вдавалось утримувати свої землі. На сході, внаслідок занепаду Арабського халіфату, візантійцям вдалося підкорити Кілікію, Вірменію, частину Месопотамії, о-в Кіпр. Менш вдалими були воєнні дії на заході. Тут імперія втратила Сіцілію, Мальту, Кріт (відвойований у 2-й пол. 9 ст.). Найбільш важливими були взаємини з Болгарією, яка на початку 9 ст. стала небезпечним ворогом імперії. У 811 хан Крум розгромив візантійське військо і обложив Константинополь. Згодом його внук Симеон захопив майже всі володінні імперії на Балканах за винятком Царгорода і Сопуні (м. фессалоніки). Лише у 2-й пол. 9 ст. В. вдалося ліквідувати загрозу зі сторони болгар, держава яких у 1018 була завойована і перетворена на одну з провінцій імперії.
У 2-й пол. 9 ст. на сході з'явилися турки-сельджуки, які почали загрожувати сх. провінціям імперії. У битві при Манцикерті (1071) візантійські війська зазнали поразки, а імператор Роман Діоген потрапив у полон. Після цього турки-сельджуки швидко захопили значну частину Малої Азії і створили тут Рулинський (Іконійський) султанат. Одночасно на заході активізували воєнні дії нормани, які захопили володіння імперії на Аппенінському пів-ві.
Під впливом військових невдач і в самій імперії загострюється внутрішньополітична боротьба, яка проявилася у виступах великих землевласників проти імператорської влади і зростанні сепаратних тенденцій в окремих провінція. Останній період розквіту В. припадає на правління тут династії Комненів. Завдяки проведенню ряду політичних, економічних, адміністративних реформ феодального характеру, вдалося стабілізувати становище імперії.
Однак, вже наприкінці 12 ст. явними стають ознаки кризового стану держави. Вона ще знайшла сили стримувати натиск норманів на Балканах, за допомогою хрестоносців було відвойовано частину Малої Азії.
Але під час IV Хрестового походу (1204) хрестоносці за дорученням Венеції, здобули і пограбували Константинополь.
Візантійська імперія припинила існування як політичне ціле. На її обломках утворився ряд феодальних самостійних держав - Латинська імперія з центром в Царгороді та ряд залежних від неї утворень (князівство Ахайя, герцогства Афіни, Наксос та ін.), Епірський деспотат, Ніклоська та Трапезундська імперії в Малій Азії.
Німейська імперія завдяки вигідному географічному становищу і ряду реформ, проведених у ній представниками династії Палеологів, досить швидко зміцніла і вже у 1261 році імператор Михаїл VIII Палеолог захопив Константинополь і відновив Візантійську імперію. Територія її охоплювала пн. -зах. частину Малої Азії, основну частину Македонії та Фракії, ряд островів на півночі Егейського моря та південну частину Пелопонесу. Однак і надалі становище імперії залишалося вкрай важким. Зі сходу їй загрожували турки-османи, з півночі - серби і болгари, частину островів захопили венеціанці, а латинські рицарі - Пелопонес і середню Грецію.
Найбільш небезпечним ворогом В. були турки-османи, які у 14 ст. захопили землі Балканського пів-ва і підійшли до Константинополя. Останній візантійський імператор Константин XII Палеолог (1449-1453) був васалом Туреччини і володів лише столицею. У 1453 турки після нетривалої облоги штурмом здобули Константинополь, після чого Візантійська імперія перестала існувати.
Трапезундська імперія проіснувала до 1461 коли її землі також були захоплені турками.Історія В. тісно пов'язана з долею народів, що в різні епохи проживали на українських землях. У перших століттях н. е. імперія контактувала з племенами, які розселялися у Прикарпатті, Придністров'ї, Північному Причорномор'ї, Криму.
В часи т. зв. "великого переселення народів" тут пролягали шляхи, якими кочові орди (готи, гуни, авари та ін.) переселялися до кордонів Римської, а згодом Візантійської імперії. У 4-6 ст. на територію В. здійснювали походи слов'яни -анти, що створили перше державне слов'янське утворення на українських землях - Антський племінний союз. Згодом слов'яни розпочали масову міграцію та територію Балканського пів-ва, і незабаром вони стали домінуючим населенням в окремих регіонах.
Після утворення у 9 ст. Київської держави, її контакти з В. стали широкомасштабними і багатогранними, вони охоплювали політичне, економічне та культурне життя обох країн. Вперше історичні джерела згадують про великий похід русичів на Візантію в 860. Тоді князі Аскольд та Дір здійснили невдалу облогу Константинополя. Результатом цього походу був початок широкого ознайомлення з християнським віровченням і його поширення на Русі. Особливо жвавими були зв'язки між обома державами у 9 ст.
Князь Олег двічі (907, 911) ходив походами на Царгород і добився укладення вигідної торгової угоди з В., що надавала широких привілеїв руським купцям. Менш успішною була візантійська політика князя Ігоря. Два невдалі походи на Константинополь (941, 944) привели до укладення невигідного для Київської держави торгового договору. На новий рівень поставила русько-візантійські відносини княгиня Ольга, яка у 957 на чолі посольства відвідала Костантинополь. Там вона вела успішні дипломатичні переговори з імператором В. Константином VII Багрянородним. Є свідчення, що саме під час свого перебування у Царгороді Ольга прийняла християнство. Результатом її місії було покращення торгових зв'язків між обома державами.
У роки правління Святослава Ігоровича відносини між Київською державою і В. суттєво погіршилися. Причиною цього було прагнення обох сторін укріпитися з Болгарією. Воєнні дії Святослава на Дунаї, що тривали впродовж 968-971 закінчилися його поразкою і укладенням невигідної для Русі угоди під Доростолом. Невдовзі після цього сам князь був вбитий у сутичці з печенігами, які діяли у згоді з В. Постійно підтримував зв'язки з візантійськими імператорами Володимир Святославич. Внаслідок тривалих дипломатичних переговорів і військового походу на Корсунь (Херсонес) йому вдалося добитися укладення шлюбу з сестрою імператора Анною.
Результатом відносин з В. було і хрещення Русі у 988. По-різному складалися відносини між обома державами в 11 ст. Саме тоді відбувся останній великий військовий похід русичів на В. (1043), який закінчився невдало. Але вже незабаром син Ярослава Мудрого Всеволод був одружений з внучкою візантійського імператора Константина Мономаха. В часи розпаду Київської держави В. утримувала тісні зв'язки з окремими князівствами, насамперед - Галицьким. Дочка князя Володаря Ростиславича була одружена з представником візантійської правлячої династії, а наступник візантійського престолу Андроник Комнен був частим гостем галицького князя Ярослава Осмомисла.
З часів прийняття християнства особливо тісними стають культурні і духовні зв'язки з В.Аж до 1686 православна церква на українських землях перебувала у канонічній юрисдикції патріарха константинопольського. Київськими митрополитами майже постійно були вихідці з В. Впродовж до-монгольського періоду лише два з них були руського походження - Іларіон (1051) та Климентій Смолятич (1147). Однак Київська митрополія мала значну внутрішню незалежність від патріарха і одночасно не була підпорядкована світській владі, як церква у В. чи згодом у Москві.
В період входження українських земель до складу Польщі та Литви православна церква добилася ще більшої самостійності у вирішенні своїх внутрішніх питань, хоча і надалі продовжувала керуватися збірником візантійського церковного права "Номоканоном". Значним був вплив візантійських церковних норм на організацію чернечого життя в Україні, розвиток української літератури, архітектури та образотворчого мистецтва.
2. Суспільний лад.
Специфічні риси розвитку візантійського середньовічного суспільства проявляються вже на першому етапі його розвитку. Процес розкладання рабовласницьких порядків носив у Візантії уповільнений характер. Відносно високий рівень розвитку товарно-грошових відносин, тривале збереження сильних економічних і політичних позицій численних візантійських міст (Антіохії, Олександрії, Дамаска, Константинополя та ін.) сприяли політичної стабільності Візантії і стримували процес розпаду рабовласницького ладу.
Панівний клас Візантії IV-VII ст. був неоднорідний. Провідні економічні та соціальні позиції у Візантії займали стара сенаторская аристократія і провінційна знати, базу панування яких складала велика приватна власність на землю рабовласницького типу. Поряд з ними високе місце в соціальній структурі візантійського суспільства займала міська муніципальна верхівка великих міст імперії, особливо столиці - Константинополя.
Склад експлуатованої частини візантійського суспільства також відрізнявся значною різнорідністю. На нижчому щаблі соціальної драбини знаходилися раби. Їх правове становище, яке визначається нормами пізньоримського права, різко відрізнялося від становища різних категорій вільних. До останніх належали насамперед вільні селяни-землевласники. Збереження в IV-VI ст. вільного селянства - важлива особливість суспільного ладу Візантії. Вільні селяни жили сусідськими общинами і володіли правом приватної власності на землю. Вони експлуатувалися безпосередньо Візантійським державою: сплачували поземельну подати і несли різного роду важкі майнові та особисті повинності. Широко використовувалася у Візантії цього періоду і пізньоримського форма експлуатації селян - колонат. Візантійський законодавство розділяло колонів на вільних і "приписних". Вимушені орендувати землю у великих землевласників, колони перебували в залежному від своїх панів положенні. Особливо важким було становище "приписних" колонів: вони були прикріплені до землі. Вільні і "приписні" колони несли повинності як на користь своїх панів, так і на користь держави. Положення обох категорій візантійських колонів різко погіршується в VI ст.
Суспільний лад Візантії зазнає серйозних змін в ході гострої політичної та соціальної кризи кінця VI - першої половини VII ст. Арабське нашестя, вторгнення варварів, супроводжувані їх масовим осіданням на території імперії, руйнування і занепад багатьох міст прискорили ломку рабовласницьких та освіта феодальних порядків у Візантії. У війнах і соціальних зіткненнях загинула значна частина представників тих соціальних груп, які панували у Візантії в попередньому періоді. Разом з тим збереження державних форм власності, общинного землеволодіння і величезна поширеність необмеженої приватної власності на землю і в наступні століття серйозно уповільнювали формування нової феодальної власності і, крім того, розвиток експлуатації візантійського селянства.
Тільки до Х ст. взяла гору тенденція до створення феодальної сеньориальной системи, заснованої на праці залежного від земельних магнатів селянства при збереженні, однак, контролю з боку держави. Основні ж форми феодального землеволодіння - умовні земельні подарували у вигляді прении, аріфмоса - затверджуються ще пізніше, в XI-XII ст. Так, найбільш відомий феодальний інститут - дебати, розквіт якого припадає на XII-XIII ст., Представляв собою різні види земельних подарували проніарів від держави на умовах несення служби, зазвичай на час життя проніарів або імператора.Уповільнений характер розвитку феодальних відносин визначив особливості соціального складу пануючого класу візантійського суспільства на другому етапі його розвитку. Панівний клас в цей час складався з різнорідних соціальних шарів: сановних світських і церковних чинів, місцевої військово-служилої знаті і общинної верхівки, що виділилася з заможного селянства. Всі ці сили довгий час не були консолідовані і не складалися в замкнуті стану. Спадкова васально-сеньйоріальної система, характерна для розвиненого феодального ладу, починає складатися у Візантії тільки до XI-XII ст. Незавершеність розвитку феодального сеньориального ладу зумовила відносну слабкість візантійської землевладельческой знаті. Провідне місце в структурі пануючого класу Візантії належало столичної знаті і вищому чиновництву імперії, гостро суперничають з військово-землевласницької провінційної знаттю.
І в другому періоді розвитку Візантійського держави зберігалися численні відмінності в правовому становищі окремих верств трудового населення. У Візантії формування класу феодально-залежного селянства розтягнулося на тривалий час. В імперії і раніше зберігалася значна категорія вільних селян-общинників, а також особлива прошарок державних селян, що сиділи на землях, що належали казні і імператору. Обидві ці категорії селян експлуатувалися головним чином в централізованій формі за допомогою державної податкової системи. Податні селяни, що сидять на державних землях, фактично стають в цей час кріпаками: приписуються до скарбниці і втрачають свободу пересування. Вони повинні були платити канон - поземельний податок, подушний податок, державну хлібну ренту, податок на худобу. Особливо руйнівною для селян-общинників стала обов'язок сплачувати податки за відумерлою і кинуті землі сусідів.
З XI-XII ст. йде неухильне зростання числа приватновласницьких селян за рахунок селян вільних і навіть державних, що свідчить про формування у Візантії землеволодіння феодального типу. Приватновласницькі візантійські селяни іменувалися перуками. Вони не мали права власності на землю і розглядалися як спадкові держателі своїх наділів, були зобов'язані виплачувати панові ренту в отработочной, натуральної, грошової формах. На відміну від державних селян вони не були прикріплені до землі аж до XIII-XIV ст.
Нижча положення у візантійському суспільстві, як і раніше, займали раби. Тривале збереження рабовласництва становило характерну рису суспільного ладу Візантії. Рабська праця широко використовувався в домашньому господарстві візантійської знаті. Слуги - раби константинопольських вельмож обчислювалися сотнями. У X-XI ст. соціальне становище візантійських рабів кілька покращується, вони, наприклад, отримують право укладати церковний шлюб. Присікається звернення вільних в рабство. Рабів нерідко переводять на положення перук. В XI-XII ст. посилилася тенденція до стирання граней між рабами та іншими категоріями експлуатованих класів Візантії.
3. Державний лад.
| Візантійський держава IV-VII ст. успадкувало, з тими чи іншими особливостями, основні риси державного ладу позднеримской імперії. На чолі держави стояв імператор, спадкоємець влади римських цезарів. Він володів всією повнотою законодавчої, судової та виконавчої влади і був верховним покровителем і захисником християнської церкви. Візантійська православна церква відігравала величезну роль у зміцненні авторитету імператора. Саме церква розробила і освятила офіційну доктрину божественного походження імператорської влади і проповідувала єднання держави і церкви, духовної та світської влади (їх симфонію). На відміну від католицької (західної) візантійська церква в набагато більшій мірі економічно і політично залежала від імператора, тому що існувала в умовах потужного централізованої держави. Ранньовізантійського церква була прямо підпорядкована імператору. Найбільш повновладно втручався в керівництво справами церкви імператор Юстиніан I, нерідко який звертався з вищими церковними ієрархами (єпископами та патріархами) як зі своїми чиновниками. Влада візантійського імператора в IV-VII ст. була довільною. При всій широті повноважень імператора вона зменшувалася необхідністю слідувати "загальним законам" імперії і особливо відсутністю принципу спадковості престолу. Новий візантійський імператор обирався сенатом, "народом Константинополя" і армією, роль якої в обранні імператора Візантії неухильно падала. Важливим чинником політичного життя Візантійської держави цього часу було схвалення кандидатури імператора "народом Константинополя". Ще в IV ст. імператорським указом "народу Константинополя" - різним соціальним верствам і угрупованням населення столиці, збиралися на константинопольському іподромі, було надано право висловлювати прохання та пред'являти імператору вимоги. На цій основі у Візантії виникли особливі політичні організації - так звані міські партії (діми). Соціальну опору двох найбільш великих Дімов - вони називалися "блакитні" та "зелені" - складали різні угруповання панівного класу. Перших підтримувала сенаторская і муніципальна аристократія, друге - торгово-фінансова верхівка візантійських міст. Діми мали певну організацію і навіть збройні загони. У V ст. аналогічні організації за типом столичних Дімов були створені і в інших містах Візантійської імперії. Вони перетворилися з часом на свого роду общеимперские організації, тісно пов'язані один з одним. У IV-VI ст. роль Дімов в політичному житті була значною. Візантійські імператори повинні були нерідко робити ставку у своїй політиці на одну з названих партій.Іншим фактором, що стримує самовладдя імператора, було наявність особливого державного органу візантійської аристократії - константинопольського сенату. У сенаті могли розглядатися будь-які справи імперії. Його вплив забезпечувалося самим складом сенату, що включав практично всю правлячу верхівку панівного класу Візантії. До V в. число сенаторів становило 2 тис. чоловік. Обговорення державних справ сенатом, а також його право брати участь в обранні нового імператора забезпечувало візантійської аристократії відому частку участі в керівництві справами імперії. Саме тому ранневизантийские імператори, включаючи найбільш могутнього Юстиніана I, визнавали в законодавчих актах необхідність "згоди великого сенату і народу". Це свідчить про стійкість деяких політичних традицій, що зберігаються з часів республіканської державності. З VIII в. починається нове зміцнення центральної влади Візантії. Воно надовго визначило шляхи розвитку візантійської державності. Базою централізації і широкої завойовницької політики Візантії в IX-Х ст. послужила стабілізація економіки на новій феодальної основі. Візантійський держава, досягла найвищого розвитку під час правління Македонської династії (867-1057 рр.)., Прагнуло контролювати за допомогою величезного бюрократичного апарату всі сторони економічного, політичного і культурного життя країни. Жорстко централізований характер імперії різко відрізняв Візантію від сучасних їй феодальних держав Європи. У VIII в. політичні організації та установи, які раніше стримували всевладдя візантійського імператора, занепадають або повністю ліквідуються. З IX в. навіть номінальне проголошення імператора "народом Константинополя" припиняється. Політична роль константинопольського сенату, що впала ще наприкінці VII в., Остаточно зводиться нанівець імператорським указом кінця IX ст., Лишившим сенат права участі в законодавстві імперії. Єдиною великою політичною силою в Візантійському державі залишається православна (грецька) церква. Її авторитет і вплив зміцнюються. Зокрема, зростає роль глави церкви константинопольського патріарха в суспільно-політичному житті Візантії. Патріархи нерідко стають регентами малолітніх імператорів і безпосередньо втручаються в політичну боротьбу за трон, користуючись тим, що єдиною процедурою, узаконює "поставлення на царство", стає з VII ст. вінчання імператора патріархом у храмі Св. Софії. Однак і в цей час візантійської церкви не вдалося домогтися незалежності від імператорської влади. Імператор зберіг право вибирати патріарха з трьох кандидатів, рекомендованих церковними ієрархами, і скидає неугодного патріарха. Зміцнення основ імператорської влади в VIII-IX ст. супроводжувалося зміною її атрибутів. За візантійськими імператорами остаточно затверджуються грецькі титули василевса (царя) і автократора (самодержця). Культ імператора-василевса сягає небачених раніше розмірів. Божественний імператор вважався владикою всесвіту (Ойкумени). Його прерогативи були необмеженими. Василевс видавав закони, призначав і звільняв вищих чиновників, був верховним суддею і командувачем армією і флотом. Характерно, що при такій всевладності його положення не було дуже міцним. Приблизно половина всіх візантійських імператорів була позбавлена влади насильно. Система престолонаслідування тривалий час у візантійців була відсутня: син ва-сілевса не розглядалося звичаєм як обов'язковий законний спадкоємець. Імператором робило не народження, а "божественне обрання". Тому імператори широко практикували інститут співправителів, вибираючи, таким чином, ще за життя спадкоємця, принцип законного престолонаслідування починає затверджуватися в Візантії тільки з кінця XI в. Традиціоналізм, рутина церемониалов, відпрацьованих до найдрібніших подробиць і освячених звичаєм, серйозно сковували особисті можливості імператорів. Їх реальна влада, на думку ряду дослідників, починає неухильно слабшати. Цьому сприяли нові тенденції, породжені впливом феодальних відносин. У міру розвитку у Візантії феодалізму між імператорами і великими феодальними землевласниками (динатами) складаються нові для візантійської державної практики сеньйоріальної-васальні відносини. Починаючи з Х ст. візантійський самодержець нерідко змушений укладати феодальні договори з деякими своїми підданими - динатами, беручи на себе обов'язки феодального сеньйора. Для державного ладу Візантії на основних етапах його розвитку характерна наявність величезного бюрократичного апарату, як центрального, так і місцевого. У його основі лежали початку суворої ієрархії. Всі візантійське чиновництво було розділено на ранги (титули). Їх система була глибоко розроблена. У Х в. у візантійській "табелі про ранги" налічувалося 60 таких рангів. Центральне управління імперією зосереджувалося в Державному раді (консисторії, а пізніше синкліті). Це був вищий орган при імператорі, керував поточними справами держави. Його функції не були чітко визначені, і на практиці він грав неабияку політичну роль. Державна рада складався з вищих державних і палацових чинів, які є найближчими помічниками імператора. У їх число входили обидва префекта Преторія, префект Константинополя, магістр і квестор палацу, два коміта фінансів. Ці вищі чиновники імперії володіли великими повноваженнями, зокрема судовими. Так, два префекта Преторія були вищими керівниками місцевого державного апарату; префект Константинополя був цивільним правителем столиці та головою сенату. Важливі функції мали і вищі палацові чини: магістр - начальник палацу і квестор - головний юрист і голова консисторія. Вони здійснювали безпосередньо управління справами імперії за допомогою розгалуженого бюрократичного апарату. Загальна чисельність візантійських чиновників у цей час була величезною. Тільки у відомствах двох префектів преторія служило не менше 10 тис. цивільних чиновників. Роль центрального державного апарату зросла в IX-XI ст. Державний бюрократичний апарат у цю пору контролював всі сфери політичного, економічного і навіть культурного життя Візантії. Його структура стала ще більш складною і громіздкою. Кількість відомств ("секретів") збільшилася до 60. З IX в. внаслідок зростання імператорського господарства та двору ускладнюється палацова адміністрація. Відмінності між державними відомствами і палацовими службами стають все менш чіткими. Палацова адміністрація все частіше вторгається в керівництво загальнодержавними справами. Інша риса, характерна для центрального управління Візантії цього часу, - розпорошення окремих державних функцій між різними, нерідко дублюючими один одного державними відомствами. Так, фінансове управління було розділено з VII ст. на кілька непідлеглою один одному "секретів". Судові функції були розділені між різними установами: судом патріарха, судом міського префекта (єпарха), особливим судом для палацових служб імператора та інше. 4. Місцеве управління. Місцевий державний апарат імперії в IV-VII ст. цілком базувався на позднеримской системі управління (розподіл на префектури, діоцези і провінції). Цивільна влада була відокремлена від військової і володіла в цей період пріоритетом над останньою. На чолі місцевого управління імперії стояли два префекта преторія. Ці вищі цивільні чиновники мали широку адміністративної, судової та фінансової владою. У безпосередньому підпорядкуванні префектів перебували цивільні правителі діоцезів і провінцій. Правителі провінцій, основної ланки місцевого управління, поряд з великими адміністративними та фінансовими повноваженнями володіли і судовою владою. Вони були суддями першої інстанції по всіх значних судових справах в межах провінції. У VII в. на зміну старій системі місцевого управління прийшла нова, фемной система. Феми виникли як військові округи і були спочатку набагато більші старих провінцій. На чолі фемов стояли стратиги, які об'єднували в своїх руках всю повноту військової і цивільної влади. Воєнізація місцевого управління імперії була наслідком загострення зовнішньополітичної обстановки та соціально-класових антагонізмів візантійського суспільства. Надалі, з посиленням феодалізації візантійського суспільства, фемной організація місцевого управління починає слабшати і в XI ст. остаточно занепадає. 5. Візантійське право: а) загальна характеристика основних джерел права Візантії ІУ - УП ст.; Візантійський право, історія якого налічує більше тисячі років, являє собою унікальне явище для середньовічної Європи. Воно характеризується відносно високим ступенем стабільності, внутрішньої цілісності, а також здатністю пристосовуватися до мінливих соціально-економічних і політичних умов. Ці якості права в Візантії визначалися рядом історичних факторів, серед яких особливе значення мали традиційно сильна центральна імператорська влада, римське правове спадщина, візантійська християнська церква. Ці фактори надавали интегрирующее вплив на право, надавали йому властивості системності. Вже на ранніх етапах розвитку держави у Візантії склалася своєрідна правова система, яка виросла безпосередньо з римського права, але випробувала на собі вплив специфічних перехідних до феодалізму відносин у суспільстві, відрізнявшись великою соціальною і етнічною строкатістю. Під впливом часу і чисто місцевих умов, зокрема різноманітних правових звичаїв, римські правові інститути поступово еволюціонували. Але принципові засади римського права і правової культури не були підірвані і не піддалися корінним змінам, чому неабиякою мірою сприяло тривале збереження в Візантії рабовласницького укладу. Пряма спадкоємність римського і візантійського права знайшла своє відображення у використанні імператорського законодавства в якості основного джерела права. Відносна стабільність політичної системи Візантії сприяла тому, що саме тут були зроблені перші спроби кодифікації імператорських конституцій, а потім і римського права в цілому. Так, першим офіційним зведенням римських законів був складений в 438 році Кодекс візантійського імператора Феодосія (Codex Theodosianus), до якого увійшли всі імператорські конституції з часу правління Костянтина (з 312 року). Тим самим у Візантії втратила чинність більш раннє римське законодавство, не включене в цю збірку. У IV-VI ст. у Візантії спостерігається високий рівень розвитку правової думки, складаються самостійні юридичні школи (найвідоміші - в Бейруті і Константинополі). Серед юристів бейрутської школи, які викладацьку роботу поєднували з участю в імператорських кодифікаційних роботах, особливо прославилися Домнин, Скіліацій, Кирило, Патрикий та ін Візантійські юристи були не просто хранителями античних правових і культурних традицій. Вони адаптували римське право стосовно до нових потреб суспільства, вносячи при цьому зміни і вставки (інтерполяції) в класичні тексти римських юристів. Таким чином готували грунт для проведення великомасштабних кодифікаційних робіт. Не випадково саме у Візантії, як уже вказувалося, в середині VI в. під керівництвом видатного юриста Трібоніана була здійснена всеосяжна систематизація римського права, підсумком якої з'явився Звід законів Юстиніана (Corpus juris civilis). Ця кодифікація аж до XI в. залишалася не тільки найважливішим джерелом діючого права Візантії, але й була тим фундаментом, на якому остаточно сформувалася її правова система.Звід законів Юстиніана, будучи у своїй основі перекладанням римського права, відбив і деякі специфічно візантійські риси. Вони виявляються в ряді інтерполяцій в тексті Дигест, ще більшою мірою в Кодексі і особливо в Новелах Юстиніана. Ця остання частина зводу, виконана не на латині, а на грецькій мові і включала близько 160 конституцій (новел) самого Юстиніана, в значній мірі відображала своєрідні умови візантійського суспільства того часу. Хоча в кодифікації Юстиніана намітився відомий поворот у бік класичного римського права, в ній повною мірою проявилися тенденції, властиві посткласичний період і отримали подальший розвиток на наступних етапах історії візантійського права. Ці тенденції знайшли своє вираження насамперед у відомому спрощення і "вульгаризації" римського права під впливом позднеелліністіческого (так званого греко-східного) права. Візантійські юристи на відміну від своїх класичних попередників, що уникали дефініцій і що використали казуїстичний стиль викладу, прагнули нерідко до спрощень, до прояснення термінів, до вироблення простих і зрозумілих визначень. Так, у заключній (50-й) книзі Дигест введені спеціальні титули (16 і 17), де дається тлумачення слів та основних понять. Визначення термінів було особливо вживаним у навчальній літературі, в тому числі в Інституціях Юстиніана. Особливою популярністю в цей час користувалася робота Кирила Старшого "Про дефініціях". На формування візантійської правової системи значний вплив зробили і правові звичаї, особливо поширені в східних провінціях. Звичайне право з притаманним йому примітивізмом підривало логічну стрункість системи римського права, спотворювало ряд його інститутів, але внесло в нього життєво важливу струмінь, що відобразила розвиток нових суспільних відносин: общинних і феодальних. З позднегреческого права в Звід законів Юстиніана перейшов такий інститут, як емфітевзис, нові форми усиновлення та емансипації підвладних осіб і т.д. Під впливом східного права було введено письмове діловодство та судочинство, що спричинило за собою скасування старої системи позовів та затвердження екстраординарного (лібеллярного) процесу. Ряд інтерполяцій, внесених до Зводу законів Юстиніана, протікав не з юридичної практики, а відбивав поширені у Візантії ідейні течії (платонізм, стоїцизм, християнство). Особливо помітним в кодифікації Юстиніана був вплив християнства. Так, Інституції та Кодекс безпосередньо відкривалися зверненням імператора до Христа, а в самих законодавчих актах містилися численні посилання на священні книги. Деякі правові інститути починають трактуватися в чисто релігійному дусі, так, шлюб вже розглядається як "божественна зв'язок" (nexum divinum). Під впливом християнства в раціоналістичну схему римського права вносяться і деякі етичні конструкції. Так, Юстиніан в Дігестах поряд з поняттям права (jus) використовує традиційне поняття "правосуддя" (justitia), але тлумачить останнє як "справедливість", причому в дусі християнської моралі. Він включає в звід законів конструкцію природного права (jus naturale), але трактує її не в тому сенсі, як її розуміли класичні юристи III в., А як право, встановлене божественним провидінням. Основні напрямки переробки класичного римського права, що знайшли своє відображення в численних інтерполяції, в кодифікації Юстиніана, отримали більш повне розвиток в подальшій історії візантійського права. У візантійських судах застосування кодифікації Юстиніана натрапляло на великі труднощі. Ряд її положень застарівав, але головне - вона була занадто складною і недоступною для населення імперії. У зв'язку з цим в VI-VII ст. для практичних цілей візантійськими юристами складалися спрощені коментарі до законодавства Юстиніана на грецькій мові у вигляді парафраз (переказів), індексів (покажчиків), схолій (навчальних приміток). Широку популярність здобули Парафрази Інституцій Юстиніана, складені на грецькій мові для студентів-юристів Феофаном, а також Схолії Стефана, що включали знаменитий Індекс до Дигест Юстиніана. Візантійські юристи на підставі витягів з кодифікації Юстиніана складали і практичні збірники, що містили переліки і зразки договорів, формуляри позовів і т.п. В цей же час у Візантії був прийнятий ряд нових імператорських законів, де під впливом розвиваються общинних порядків все частіше сприймалися норми звичайного права. Таким чином проявилася одна з характерних тенденцій розвитку візантійської правової системи, а саме прагнення імператорської влади консолідувати всі право в писаному законі. 5. Візантійське право: б) основні пам'ятки візантійського права УШ - ХІУ ст. На рубежі VII-VIII ст. правова система Візантії переживає серйозні випробування, пов'язані з глибокою кризою економічної системи, занепадом міст, розселенням на державних землях варварів, вторгненням арабів і т.д. Саме в цей час поступово завершується процес перетворення візантійського права з пізньоантичного в середньовічне. У VIII в. із загальним економічним і культурним підйомом знову пожвавлюється законодавча діяльність візантійських імператорів і юридичних шкіл. На другому етапі історії візантійського права законодавство, підтримуване не тільки римської правової традицією і звичайним правом, а й власним досвідом візантійських юристів, стає більш гнучким і життєстійким. Саме життєві потреби візантійського суспільства зробили необхідними нові роботи з систематизації законодавства та з переробки кодифікації Юстиніана, яка була виконана на латині і якою володів лише невелике коло осіб. Судову практику не могло задовольнити те, що в Дігестах Юстиніана багато термінів і метою фрагменти з творів Модестіна, Папініана та інших юристів-класиків давалися на грецькій мові. Фактичне перетворення Візантії в греко-слов'янська держава наполегливо вимагало і зміни мови законодавчих актів. Потреби судової практики робили необхідним переробку Зводу законів Юстиніана і його виклад у короткій і зрозумілій формі. У 726 році (за деякими даними - в 741 році) за вказівкою імператора-іконоборця Льва Исаврийской була видана Еклога ("обрані закони"), що з'явилася найважливішим етапом у розвитку візантійського права. Укладачі Еклоги зберегли з кодифікації Юстиніана лише невелику частину правового матеріалу, тому вона складалася з 18 невеликих титулів, деякі з них включали тільки по одній статті. У самому підзаголовку до Еклозі вказувалося, що вона являє собою скорочення і виправлення "в дусі більшого людинолюбства" законодавства "великого Юстиніана". Іконоборча фразеологія Еклогі знайшла своє відображення лише в її вступній частині, де йшлося про необхідність керуватися "істинної справедливістю", а не висловлювати "на словах захоплення" нею і навіть наказувалося "на справу" віддавати перевагу малозабезпеченим і бідним. У Еклозі був спеціальний титул (VIII), присвячений рабам. Передбачалися деякі випадки перетворення в рабів вільних людей (наприклад, дезертирів), але основний упор був зроблений на нові способи і форми звільнення рабів (наприклад, їх відпуск на свободу в церкві та ін.), що відображало розвиток феодальних відносин. |