РОЗДІЛ І УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС ТА ЙОГО РОЗВИТОК
Український правопис — система загальноприйнятих правил української мови, які визначають способи передавання мовлення на письмі.
До останньої чверті XIV ст. був поширений давньоукраїнський правопис. Кирилична абетка загалом відповідала звуковому складу давньоукраїнської мови. Наприклад, правопис послідовно передавав м'якість та твердість звуків — після твердих приголосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ, після м'яких приголосних писали я, є, и, ю, ь. Літери ж, ч, ш, цпередавали м'які приголосні. З XII ст. правопис зазнає змін: занепадають ъ та ь, виникає подвійне написання (чьто та что), замість цих літер уживаються о, е (хочьть і хочеть), губні й шиплячі починають утрачати м'якість.
У XV — XVI ст. правопис письмових текстів змінюється відповідно до правил, розроблених у болгарському місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха Євтимія (другий південнослов'янський орфографічний вплив): у текстах насамперед конфесійного стилю з'являються форми твоа, всеа, ставляться знаки наголосу на початку та в кінці слова. Правила тирновської школи відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» Зизаній Лаврентій у 1596 р.
Від XVII ст. зміни в українському правописі відбуваються від «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» Мелетія Смотрицького в 1619 р., коли до абетки було офіційно введено літеру ґ, диграфи дж та дз, а також й, правопису «Граматики малоросійського наріччя» Олексія Павловського 1818 р., коли на позначення звуку [i] стала вживатися винятково літера і, правопису часопису «Русалка Днѣстровая» 1837 р., коли вперше було використано літеру є в її сучасному значенні, а також уперше введено диграфи йо, ьо, кулішівки 1856 р., коли вперше подовжені приголосні почали позначатися двома літерами (весіллє — зараз «весілля»), змін до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука в «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства» в 1874–1875 р.р., коли літера їпочала вживатися в її сьогоднішньому значенні, желехівки 1886 р. з остаточним усталенням уживання літер е, є, и та апострофа в їх сьогоднішньому значенні, до правопису Б. Грінченка (грінченківки) у «Словарі української мови» за 1907–1909 р.р., що є основою сучасної орфографії.
Від початку XVIII ст. в більшості українських орфографічних систем використовується «гражданський шрифт»(спрощене написання літер кирилиці), лише М. Гатцук у 1860 р. пропонував використовувати «допетрівську» кирилицю.
Як зазначено у передмові до українського правопису третього видання, воно «є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р)». «Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР(академія наук української радянської соціалістичної республіки) підготувала і 14 листопада 1989 р. затвердила третє видання (надруковане 1990 р.)»[2]. 8 червня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв пропозицію Академії наук, Міністерства освіти і Міністерства культури України про запровадження в мовну практику починаючи з 1992 року правописних норм третього видання[3]. В подальшому Видавництво «Наукова думка» НАН України перевидавало правопис. При цьому «спершу продовжували нумерувати стереотипні перевидання правопису (1993 — 4-е вид, виправлене й доповнене, 1994-го видрукувано додатковий наклад з тими ж вихідними даними, 1996 — 5-е, стереотип., 1997 — 6-е, стереотип., 1998 — 7-е, стереотип.), потім просто зазначали без нумерації, що перевидання стереотипне (1999, 2000, 2002, 2003, 2004, 2005), а в останніх (2007, 2008, 2010, 2012) бібліографічний опис взагалі відсутній». Відсутній бібліографічний опис у нової редакції правопису 2019 року.