Робота на тему
“Проведення уроків музики в музеї”
Виконала Чаговець Л.В.
Зміст
І. Вступ
ІІ. Проведення уроків музики в музеї
ІІІ.Висновки
І. Вступ
На різних етапах розвитку школи музичні заняття проводилися в різних формах, і в 40-х роках, в якості основної форми учбово-виховного процесу, встановився урок. Були і такі форми музичних занять, як екскурсія та практичні заняття з видів музичної діяльності. Сьогодні, коли перебудовується традиційна система освіти, кожний вчитель шукає свої напрямки у навчанні. Дуже важливо не втратити головне – людину, як особистість, яка не тільки має знання з економіки, а й здатна розуміти і відчувати прекрасне, а отже, співчувати іншим людям. Урок музики - основна форма організації музично-виховної роботи в школі, хоч поглиблюються ще знання з музики і в позаурочний час. Урок включає в себе різні види музичної діяльності учнів: спів, музично-ритмічні рухи, гра на ДМІ, слухання музики, музична грамота. Для уроків музики характерною є особлива емоціональна атмосфера. – це цілком природно, адже музика – мова почуттів: вона хвилює, викликає в дітей певні настрої і переживання. Одержані враження посилюються під впливом учителя, який передає свої почуття не тільки у виразному виконання твору, але і в слові, міміці, жестах. Таким чином, концентруючи увагу учнів на звучанні музики і розвиваючи їхню увагу вчитель допомагає дітям увійти у світ музики, музичних образів і яскраво відчути їх виразність.
Кожен урок має багато спільних рис, але і має свою своєрідність і неповторність. В уроці все повинно бути добре продумано: мета і завдання, зміст і структура, засоби і методи, прийоми роботи, бо без цього не можна досягнути хороших результатів. Підготовка до уроку залежить від педагогічного вміння і майстерності вчителя, тобто як він зуміє організувати і реалізувати виховні, освітні і розвиваючі можливості музичного матеріалу. Для успішного розв’язання цих завдань, вчитель мусить глибоко вивчити твори музичного мистецтва і добирати їх у відповідності до вікових особливостей учнів, їх музичної підготовки.
Однією з нових галузей сучасної педагогічної науки, яка активно впроваджує такі інновації в шкільну практику, є музейна педагогіка. Вона передбачає проведення уроків з різних наукових дисциплін, в т.ч. й музичного мистецтва. у приміщенні музею чи з використанням музейних експонатів на базі школи. Важливим аспектом застосування музейної педагогіки на практиці є ефективний добір методів та прийомів проведення таких нестандартних уроків. Вони є специфічними за своєю спрямованістю саме для музею, оскільки не лише регулюють у дітей процеси естетичного сприймання світу, абстрактного та асоціативного мислення, а й розвивають їхню особистісну сферу, відчуття власного «я», звертають належної уваги на способи взаємодії вчителя й учня в музеї.
Проблема вибору методів музейної педагогіки є надзвичайно важливою, оскільки кожен правильно дібраний метод сприяє кращому засвоєнню знань учнями та збагаченню їхнього чуттєвого досвіду. Від цього залежить насамперед ефективність самого уроку,а відтак – розвиток особистісної та пізнавальної сфер учнів. Зазначені чинники сприяють виробленню стійкого естетичного смаку, розширенню світогляду, створюють можливість для розвитку абстрактного та логіко-аналітичного мислення, яке починає формуватися в шкільному віці.
Під час підготовки уроку в музеї потрібно ознайомитися з особливостями музейного середовища, правильно дібрати тип заняття,методи (способи) спілкування з учнями, а також уміло поєднати їх з віковими особливостями групи й рівнем підготовки вчителя. Спираючись на цю модель музейно-педагогічного процесу, педагог, проводячи урок, може задіяти весь потенціал діяльності учнів, що має безпосереднє практичне застосування. Загальнопедагогічні методи здебільшого узгоджуються з методами, які використовують на музейній експозиції. Дотримуючись класифікацій дидактичних методів за джерелом знань та характером мисленнєвої й пізнавальної активності учнів, можна провести паралелі щодо їх застосування в музеї. Так, розповідь і бесіду як словесні методи можна використовувати під час вивчення історії експонату, характеристики історичної епохи; методи ілюстрації й демонстрації – для безпосереднього показу експозиції; проблемно-пошуковий – для розкриття певної ідеї експозиції та особливостей її втілення, виявлення власного враження від побаченого тощо. До власне музейно-педагогічних методів належать такі: «занурення» в історичну епоху, рольове «прожиття» історичних та культурних подій, інформаційний, продуктивний, репродуктивний, дослідницький, реконструкції, порівняльних аналогій, асоціативний, моделювання, порівняльного аналізу, випереджувального заохочення. Доволі цікавим є метод випереджувального заохочення, який полягає в тому, що музейний працівник будує свій діалог із групою на заохоченні та стимулюванні будь-якої активності, намагаючись викликати позитивні емоції.
ІІ. Проведення уроків музичного мистецтва в музеї
І так, розпочнемо відразу з практичних аспектів. Висвітлюючи тему,яка стосується музичних інструментів, педагог у розповіді намагається відкрити й передати глядачам історію створення інструментів, «заразити» їх почуттям задоволення майстра, коли він завершує роботу над інструментом. Практичне втілення сучасних музейно-педагогічних методів і прийомів можна спостерігати під час проведення багатьох уроків з музичного мистецтва.
В нашому ліцеї успішно реалізується проект «Школа і музей: працюємо разом» у межах організації інтегрованих уроків музики, образотворчого мистецтва та художньої культури. Важливим складником методу є прийом навчання, який дає змогу побачити повноту розкриття навчального матеріалу, визначити його головні та другорядні елементи та послідовно реалізувати заплановані цілі. Під час вибору певного методу та прийому варто приділяти особливу увагу віковим та індивідуальним особливостям розвитку кожної дитини. Діти молодшого шкільного віку мають конкретно-образне мислення, безпосереднє сприймання, нестійку увагу. У роботі з ними використовують словесні й практичні методи: сюжетні ігри, проживання епохи чи події, бесіди, замальовки з натури чи по пам’яті, театралізація. В учнів середніх класів формується абстрактне мислення, раціональний підхід починає переважати над емоційним мисленням. Під час взаємодії з ними найдоречніше застосовувати практичні й проблемно-пошукові методи: порівняльний аналіз, замальовки з натури, креслення планів і схем, пошукову діяльність. Щодо учнів старших класів, то вони вже мають сформоване абстрактне мислення, більш високий інтелектуальний рівень; відтак, у роботі з ними використовують проблемно-пошукові й дослідницькі методи: конференції, написання рефератів, доповідей, підготовка та проведення екскурсій. Плануючи заняття в музеї для школярів за певною тематикою, важливо знати, якими є їхні уявлення та попередні знання матеріалу. Доречно продемонструвати дітям макет виставки й обрати разом з ними оптимальні маршрути в музеї, визначити їхню привабливість для постійного посилення інтересу. На основі проведених занять з різними групами учнівської та студентської молоді можемо виокремити такі прийоми музейної педагогіки:
• прийом показу – головний прийом і головний складник музейного заняття, що спрямовує увагу на риси та ознаки предметів. Добре підходить для будь-якої вікової групи, оскільки кожен вік є сприятливим для наочного приймання інформації. Його особливість полягає у створенні відповідної атмосфери й тривалості споглядання, привабливості самих музейних предметів. Так, для учнів молодшого шкільного віку тривалість безперервного споглядання є меншою у зв’язку з недостатньо стійкою увагою. Відтак, на занятті має бути якнайменше подразників, що відволікають. Прийом показу є універсальним: може бути використаний під час роботи і з творами образотворчого мистецтва, і скульптури, кераміки, археологічних знахідок, технічних пристроїв. Це зумовлено тим, що всі перераховані предмети можна спостерігати безпосередньо і, що найголовніше, отримувати достатню кількість інформації. Єдиним аспектом, у якому цей прийом має дещо інший відтінок, є, мабуть, заняття з музичного мистецтва. У такому випадку цей прийом радше буде називатися не «прийомом показу», а «прийомом прослуховування», оскільки головна увага звертатиметься на активізацію слухової уваги та сприймання учнів;
• прийом коментування використовують тоді, якщо експонат демонструють у процесі розвитку або руху. Цей прийом має певні особливості в застосуванні в різних вікових групах, наприклад, для учнів молодшого шкільного віку прийом коментування може бути реалізований в ігровій формі – розповідь має містити більше практичної інформації й цікавих фактів. Для старших учнів розповідь буде сповнена наукової інформації, спеціальних термінів, посилань на різні першоджерела.
• прийом руху: за його допомогою пізнають музейний об’єкт і закріплюють знання, а увага акцентована на окремих деталях, наприклад, під час відвідування експозиції музичних інструментів звернено не лише на загальному вигляді конкретного експонату, а й на особливостях вибору матеріалу, техніці конструювання, що залежить від культури, регіону, історичної епохи, традицій, звичаїв, легенд певної місцевості. Під час перегляду експозиції музею з музичними інструментами увагу учнів звертають на такі аспекти, як особливості будови інструментів, колір , особливості зовнішнього вигляду. Застосування цього прийому є доречним здебільшого для учнів старшого віку, оскільки особливості розвитку їхньої уваги та способу мислення сприяють кращому засвоєнню та фіксації дрібних малопомітних деталей певних об’єктів;
• прийом реконструкції полягає у відтворенні події або епохи шляхом образної розповіді, за допомогою якої музейний педагог немовби робить слухача дійовою особою якоїсь події, ситуації. Прийом чудово поєднується з особливостями будь-якої вікової групи, однак його важко використовувати під час експозиції предметів, що мають не історичну, а мистецьку чи культурну цінність. Тоді надають можливість учням спробувати самостійно створити подібний експонат. Відтак, у процесі власної реконструкції вони зможуть повністю оцінити особливі мистецькі здібності автора. Занурення в історичну епоху можна втілити за допомогою театралізованого програвання ролей, надання змоги учням деякий час перебувати в костюмах певної епохи, скористатися пристроями та предметами побуту минулих століть і, таким чином, відчути себе на місці людей, які жили в давні часи;
• прийом локалізації подій характеризують особливо сильним емоційним впливом, що полягає у «прив’язуванні» певної історичної події до певного місця, наприклад, аналізуючи музичний твір, можна звернути увагу на те, що він був створений людиною, яка проживала в цьому місті, будинку, що саме вона зробила вагомий внесок у культурний та освітній розвиток міста.
• прийом порівняння полягає в зіставленні різних ознак одного й того ж експоната або різних об’єктів між собою. Порівнювати можна ознаки та особливості певних предметів у різні історичні епохи
Запорукою успішності зазначених уроків є насамперед звертання уваги на способи їх проведення, тобто відповідні методи і прийоми. Їх оптимальний добір – більше половини успіху, однак при цьому слід ураховувати індивідуальні особливості класу, відповідно подавати матеріал, а також звертати увагу на умови проведення уроку та його атмосферу. На основі аналізу виокремлених 12 головних методів музейної педагогіки та 7 прийомів, що застосовують у межах цих методів, зазначимо, що всі вони мають широкий спектр для практичної реалізації в загальноосвітній школі. Це полягає у вдалому поєднанні обраного прийому з віковими особливостями групи, виборі типу та мети уроку, тематикою й специфікою експозиції, уможливлює вивчення різних аспектів їхнього застосування в шкільній практиці (регулярність; мотивація до проведення; розвиток пізнавальної активності учнів та професійних умінь учителя, музейного працівника; розробка творчих завдань; створення відповідного середовища; взаємодія з неформальною освітою; урахування вікових особливостей розвитку дитини тощо).
У звязку з вищесказаним, можна провести цікавий урок в музеї “Історія розвитку українських народних музичних інструментів”.
Теоретичну частину уроку можна проводити і в класі, тобто ознаймити дітей з історією створення музичних народних інструментів.
Наприклад, ударні інструменти в українській народній музиці
В українській народній музиці велику роль відіграють ударні та шумові інструменти, виникнення яких сягає своїм корінням у сиву давнину. Різноманітні брязкальця, пустотілі раковини, калатальця — все це використовувалося для подачі сигналів, а пізніше — для ритмічної організації музики. Цю ж функцію виконували часто і такі речі побутового вжитку, як деркач, било, калатало, що були невід'ємними супутниками сторожів.
В народній музиці, що супроводжувала ігри, весілля, календарні, релігійні свята та обряди, широко використовувалися такі предмети побутового вжитку, як ложки, рубель з качалкою. Можна зустріти народні кастаньєти, зроблені з двох дерев'яних спарених ложок. На них музикант відбиває різноманітні ритмічні малюнки, імітує цокіт кінських копит.
Найпоширенішим ударним інструментом у народній музиці є бубон (решітка). Легкий дерев'яний обідок, обтягнутий з одного боку шкірою, — це найпростіша конструкція бубна, що був відомий в Україні ще за часів Київської Русі. Сучасні матеріали, металеві дзвіночки, тарілочки, гарне оздоблення змінили вигляд бубна, що завжди супроводжував танцювальну музику, входив до складу полкової музики війська Запорізького.
Із західних областей України в інші регіони республіки прийшов екзотичний ударний інструмент, що за специфічне забарвлення звуку зветься бугай. У невеликій конусоподібній діжечці верхній отвір обтягнуто шкірою. До неї в центрі прикріплено пучок конячого волосся. Музикант зволоженими у квасі руками сіпає за волосся і видобуває найстійкіші звуки акорду.
При відвідуванні музею, коли діти будуть вже бачити такі музичні інсрументи, вони зможуть навіть спробувати пограти на них. А цю можливість сьогодні надають в усіх музеях.
Музичні інструменти України - це яскрава сторінка історії українського народу. Вони виявляють багатство його душі, творчу вдачу, свідчать про високу матеріальну і духовну культуру. Українські народні музичні інструменти є одним з яскравих підтверджень наспівного, мелодійного характеру української музики, її багатоголосся.
В минулому в народній музиці України широко побутували скрипка, цимбали, колісна ліра, волинка, гусла, торбани та інші. Особливою гордістю є кобза-бандура, з якою тісно пов'язаний героїчний епос українського народу, його життєдайна і волелюбна вдача.
Своїм корінням народні інструменти України сягають часів Київської Русі. Давньоруський гудок, гусла, поздовжні флейти, сопілка, бубон - всі ці тогочасні інструменти увійшли до музичної культури російського, українського і білоруського народів.
На конструкції музичних інструментів України, їхньому строї і навіть у назвах позначилися взаємозв'язок і взаємовплив культур різних народів. Це заслуговує на окрему розмову. Але важливо те, що до скарбниці українських народних інструментів увійшли ті, що століттями виготовлялися і вдосконалювалися українськими майстрами, передавалися з покоління в покоління, широко розповсюдилися серед населення.
Побутування ряду яскравих самобутніх музичних інструментів, таких як цимбали, волинка, трембіта, бугай, козобас, пов'язано переважно з культурою західноукраїнських областей. Дітищем Гуцульщини є популярний з давніх часів на Україні малий ансамбль народних інструментів троїсті музики.
Музичні інструменти, як і вся культура українського народу, мають у своїй біографії драматичні і навіть трагічні сторінки. Тож не дивно, що ще два-три десятиліття тому багато самобутніх інструментів вважалися назавжди вибулими з ужитку.
Колекції музичних інструментів є майже в кожному краєзнавчому музеї України. Не виключення становить і Балаклійський краєзнавчий музей, з яким у нашого ліцея існує багато років і співпраця, і дружба.
В Балаклійському краєзнавчому музеї зберігається багата колекція музичних інструментів.
Рояль Оксани Петрусенко
Фісгармонь
Бандура
Під час музейного уроку
ІІІ. Висновки
Нове тисячоліття потребує не тільки забезпечення якісно нового рівня навчально-виховного процесу, але й появу нового компетентісного учня, який повинен відрізнятися такими якостями, як активність, самостійність, творчість, адаптованість до життєвих змін, здатного до самостійного повноцінного життя у новому тисячолітті.
Протягом усього свого життя людина піддається постійному вихованню та навчанню – від народження і практично до самої смерті. Безперечно, сила цього виховного впливу постійно змінюється в залежності від віку, соціального стану людини, її статусу. Та ті засади, що були закладені у дитячі роки, є найсильнішими і мають найбільший вплив на подальше життя людини.
Сьогодні ми спостерігаємо постійні якісні зміни практично у всіх сферах нашого життя. Безперечно, що ці зміни торкнулися і галузі культури та освіти. Україна невпинно рухається у Європу, вдосконалюючи свою систему освіти. І важливе місце у навчально-виховному процесі займає естетичне виховання підростаючого покоління.
На сучасному етапі свого розвитку вітчизняна педагогіка зіткнулася з певними проблемами та труднощами, що зумовлені факторами нашого сьогоднішнього життя. Та всі ці проблеми можна розв’язати, спираючись на нову філософію освіти, де головною метою є формування високоосвіченої, творчої, духовно збагаченої особистості з високим рівнем національної та естетичної культури.