ЗМІСТ
| ВСТУП | ................................................................................................... | 3 |
| Розділ І | Поняття особистих немайнових прав у цивільному праві………………………….............................................. | 5 |
| Розділ ІІ | Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи в цивільному праві…………….. | 10 |
| 2.1. | Право на життя …………………........................................... | 10 |
| 2.2. 2.3 2.4 2.5 2.6. | Репродуктивні права……………………………..………… Право на здоров’я………………………………................. Право на довкілля………………………………………….. Право на сім’ю, опіку та піклування………………………. Право на свободу та особисту недоторканність………….. | 13 14 17 18 20 |
| Розділ ІІІ | Захист особистих немайнових прав.................................. | 23 |
| 3.1. | Поняття захисту особистих немайнових прав…………….. | 23 |
| 3.2. | Законодавчий захист…...................................................... | 25 |
| 3.3. 3.4. | Судовий захист…............................................................... Адміністративний захист…………………………………... | 26 28 |
| Висновки | ................................................................................................... | 29 |
| Перелік використаних джерел................................................................... | 31 | |
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Останні перетворення в політико-економічному житті України, зміна соціальних цінностей та орієнтирів зумовили вихід у системі суспільних пріоритетів на перше місце людини як особистості. Зокрема, згідно зі ст. 3 Конституції України вищими соціальними цінностями визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека. Тобто всі інші блага, у тому числі й матеріальні, знаходяться в ієрархії соціальних пріоритетів нижче і є суспільними благами другого порядку. І саме такий підхід до місця і ролі людини та її внутрішнього (духовного) світу в системі соціальних цінностей відповідає міжнародним стандартам прав людини1 та зумовлює необхідність їх повного і всебічного регулювання та охорони на галузевому рівні, насамперед нормами цивільного права.
Мета і завдання дослідження. Метою курсової роботиє аналіз нормативно-правової бази з приводу особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи в цивільному праві, а також характеристика способів захисту особистих немайнових прав. Мета дослідження зумовила постановку і розв’язання наступних завдань:
- розкрити поняття особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи;
- дослідити видиособистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи;
- визначити способи захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.
Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають при реалізації особою особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування.
Предметом дослідженняє питання теорії та практики становлення та розвитку особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.
Методи дослідження. Під час дослідження використовувалися як загальнонаукові(діалектичний, системно-структурний, формально-логічний, семантичний, аналітико-синтетичний), так і спеціальні (історико-правовий, логіко-правовий, порівняльно-правовий) методи наукового пізнання.
Застосування діалектичного методу дало можливість дослідити таке суспільне явище як правові взаємовідносини, які до речі перебувають в умовах постійного розвитку; за допомогою системно-структурного методу досліджено вертикальні і горизонтальні правовідносини в сфері галузевих принципів.
Теоретичною основою дослідження стали праці фахівців у галузі цивільного права. Це праці таких дослідників як Дзера О.В., Майданик Р.А., Харитонов Є.О., Тацій О.В., Логінов О.А., Фазикош В.Г. та інші.
Структура курсової роботи. Структура курсової роботи визначається метою, завданнями, предметом і методами дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку, списку використаних джерел.
РОЗДІЛ І
ПОНЯТТЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ
У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає втому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права.
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю.
Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:
належать кожній особі – це означає, що ці права належать усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цих прав у особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
належать особі довічно – це означає, що права належать фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
належать особі за законом – це означає, що підставою їх виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка досягнула 16 років, тощо;
немайнові – це означає, що в них відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у грошовому еквіваленті;
особистісні – це означає, що ці права не можуть бути відчуженівід особи – носія цих прав та /або передане іншим особам.
Стаття 271 ЦК України: “Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя”.
Зміст будь-якого цивільного права складає сукупність повноважень, котрі має носій цього права. До повновжень, які складають загальний зміст особистих немайнових прав ЦК відносять можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого особистого життя.
Аналізуючи зміст особистих немайнових прав, слід також зауважити, що фізична особа не просто має повноваження визначати власну поведінку в сфері свого приватного життя, а вчиняти це вона може вільно та на власний розсуд. Це означає, що при визначенні своєї поведінки фізична особа користується тільки доброю волею та власними інтересами. І тому у випадку, коли поведінка зумовлюється іншими мотиваційними чинниками, наприклад, насильством, погрозою, обманом, або ж буде вчинятися не на власний розсуд фізичної особи, наприклад, під впливом наркотичного, алкогольного чи іншого сп`яніння, то така поведінка може бути визнана неправомірною та такою, що не складає зміст особистиго немайнового права.
Здійснення особистих немайнових прав фізичної особи підпорядковується загальним правилам стосовно здійснення цивільних прав, встановленим ст. 12 ЦК. Крім того, важливим є те, що здійснення особистих немайнових прав — це одна із стадій їх реалізації, під час якої фізична особа, вчиняючи юридичне значимі діяння (дії або бездіяльності) безпосередньо або через інших осіб трансформує об'єктивно існуюче право, у вигляді норми права, в право суб'єктивне, у вигляді створених для себе прав та обов'язків.
Фізична особа повинна сама вчиняти юридичне значимі дії, які спрямовані на реалізацію відповідних особистих немайнових прав.
Однак в окремих випадках, фізична особа внаслідок тих чи інших обставин, які переважно пов'язані з недостатнім життєвим досвідом чи станом здоров'я, не здатна самостійно реалізовувати особисті немайнові права. І тому ЦК передбачає спеціальні випадки, коли можливе здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб іншими особами. Так, зокрема, визначається, що в інтересах:
1. малолітніх осіб особисті немайнові права можуть здійснюватись їх батьками (усиновителями) та опікунами;
2. неповнолітніх осіб — їх батьками (усиновителями) та піклувальниками;
3. осіб, які визнані судом недієздатними — їх опікунами;
4. повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті немайнові права, і не визнані при цьому недієздатними — їх піклувальниками.
В ідеальному варіанті будь-яке здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб повинно проходити безперешкодно, своєчасно та в повному обсязі. Принаймні відповідні гарантії повинні надаватись особі з боку держави та територіальних громад, які діють в особі відповідних органів.
Конституція України і інші закони забезпечують здійснення фізичною особою своїх особистих немайнових прав. При цьому це забезпечення повинно проходити не лише шляхом заборон щодо порушення цими органами тих чи- інших особистих немайнових прав фізичних осіб, але й шляхом покладення на них обов'язку здійснювати відповідні діяння, які спрямовані на допомогу фізичним особам в здійсненні та захисті цих прав.
Однак, для повноти забезпечення здійснення фізичними особами особистих немайнових прав ЦК вводить загальне правило, згідно якого діяльність фізичних та юридичних осіб не може зрушувати особисті немайнові права інших фізичних осіб, незалежно від того, чи пов'язані вони певними взаємними правами та обов'язки один щодо одного, чи ні. Цим самим етично узаконюється загальна заборона здійснювати діяльність, якою можуть бути порушені особисті немайнові права, внаслідок чого вона пускається неправомірною.
Незважаючи на пріоритетність особистих немайнових прав порівняно з іншими цивільними правами, на їх невідчужуваність від особи носія та неможливість відмови від них чи позбавлення їх з боку інших осіб, ЦК передбачає можливість обмеження особистих немайнових прав фізичної особи за обсягом та змістом. Тобто, дані права не можуть бути визнані абсолютними, тобто такими, що здійснюються фізичними особами незалежно від будь-яких обставин.
Якщо особисте немайнове право встановлюється в Конституції України, то і обмежено воно може бути виключно Конституцією України (ст. 64 Конституції України), а не в ЦК чи іншими законами.Так, наприклад, окремі особисті немайнові права, що передбачені Конституцією України, наприклад, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України) тощо можуть обмежуватись в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст. 64 Конституції України). При цьому, якщо особисте немайнове право передбачене в Конституції України і після цього відтворене в ЦК чи іншому законі, то його обмеження все одно можливе тільки у випадках, якщо це передбачено в Конституції України.
Натомість, якщо особисте немайнове право встановлюється в ЦК чи в законах, то обмежене воно може бути відповідно тільки ними. Так, зокрема, право на індивідуальність (ст. 300 ЦК) може бути обмежене у випадках, якщо його реалізація заборонена законом чи суперечить моральним засадам суспільства.Ще одне питання стосується того, що оскільки перелік особистих немайнових прав є не вичерпним (ч.З ст. 270 ЦК), то яким чином можна обмежити особисті немайнові права фізичних осіб, які не передбачені ані в Конституції України, ані в ЦК або інших законах. У цьому випадку слід застосовувати загальні положення про обмеження цивільних прав.
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22).
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч.1 ст. 270 ЦК України).
Так. різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:
1. права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
2. право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
3. право на недоторканність особистого життя.
За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:
1. особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
2. особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
3. особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
РОЗДІЛ ІІ
ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ПРИРОДНЕ ІСНІВАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:
право на життя;
репродуктивні права;
право на здоров'я;
право на безпечне довкілля;
право на сім'ю, опіку, піклування та піклування;
право на свободу та особисту недоторканність.
2.1. Право на життя
Першим та найголовнішим видом особистих немайнових прав фізичної особи безперечно, є право на життя. Визначено, що кожна фізична особа має невід'ємне право на життя. Під поняттям "життя" слід розуміти особисте немайнове благо, суть якого полягає в фізичному, психічному та соціальному функціонуванні людського організму як єдиного цілого.
За загальним правилом, фізичну особу не може бути свавільно позбавлено права на життя. Тобто право на життя як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, має відповідні межі, наприклад, не може вважатися протиправним позбавлення особи життя у випадку необхідної оборони.
Окремо слід звернути свою увагу також і на часові межі права на життя, що має відповідні моменти його виникнення та припинення.
Щодо виникнення права на життя тобільш правильним є погляд, за яким право на життя як особисте немайнове право виникає в особи з моменту народження, тобто моменту відділення живонародженого та життєздатного плоду дитини від організму матері. До народження закон охороняє інтерес зачатої проте, ще не народженої дитини.
Моментом припинення права на життя є момент смерті. При цьому до уваги слід брати лише біологічну смерть, як момент, коли встановлено смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.
До змісту права на життя входять позитивні та негативні повноваження особи-володільця цього немайнового блага. До позитивних повноваженьслід відносити повноваження з володіння життям як немайновим благом та повноваження щодо користування життям способом, що не заборонено законом. Виділяти окремо можливість розпорядження життям недоцільно не тільки через фактичну неможливість відокремлення життя від особи носія, а й через те, що, легалізуючи таке повноваження фізичної особи в структурі права на життя, ми повинні будемо надати їй можливість реалізації цієї можливості, надати узаконену можливість вибору — "жити чи не жити". Безперечно, уразі тотальної заборони фізичні особи не розпоряджатимуться своїм життям, однак наявність такої узаконеної спонукаючої згоди істотно збільшить кількість самогубств, еутаназій тощо.
При характеристиці права на життя необхідно згадати проблему евтаназії. Під поняттям "евтаназія" слід розуміти прискорення за допомогою медичних засобів за бажанням хворого безболісної смерті (активна форма) чи відмову від заходів, що продовжують життя пацієнту, який помирає (пасивна форма). На сьогодні проведення еутаназії у будь-якій формі в Україні заборонено (ч. 4 ст. 281 ЦК, ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров'я).
До негативних повноважень права на життя належить право вимагати від усіх та кожного не порушувати відповідне суб'єктивне право чи іншим чином не перешкоджати його реалізації, а також вимагати правового захисту уразі такого порушення чи перешкоджання (ч. 2 ст. 281, ст. 282 ЦК). Щодо негативного аспекту права на життя, а точніше захисту права на життя, то тут потрібно зауважити, що воно, як складова загального права на життя, може реалізовуватися й іншими особами, шляхом учинення будь-яких не заборонених законом дій, які спрямовані на захист цього права, наприклад, в порядку необхідної оборони вчиняються відповідні дії, що спрямовані на захист життя інших осіб.
Тому, з огляду на вище наведене, можна визначити право на життя як особисте немайнове право фізичної особи щодо володіння та користування власним життям, а також захисту власного життя та життя інших осіб, незабороненим законом способом.
2.2. Репродуктивні права
Подібним до права на життя є репродуктивні права фізичної особи. Призначення цих прав полягає у виконанні людиною її священної місії — продовження людського роду. Безперечно, що основним повноваженням, яке становить зміст права давати життя іншим, є можливість виконання репродуктивної функції природним шляхом. Однак, окрім цього повноваження, репродуктивні права означають:
1. повноваження на стерилізацію, тобто юридично гарантовану можливість проведення медичної операції з метою позбавити біологічний організм здатності до репродуктивності. Цим правом наділені повнолітні фізичні особи, які можуть реалізувати його лише за власним бажанням, а для недієздатних фізичних осіб — за згодою опікуна;
2. повноваження на штучне переривання вагітності (аборт), яким наділені лише жінки, за умови, що вагітність не перевищує 12 тижнів. Причому окрім згоди жінки на переривання вагітності від 12 до 28 тижнів мають бути обставини, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними (наприклад, наявність у жінки туберкульозу, вірусного гепатиту, сифілісу, злоякісних новоутворень, хвороб ендокринної системи тощо) та соціальними (наявність трьох і більше дітей, розлучення чи смерть чоловіка під час вагітності, вагітність внаслідок зґвалтування тощо) показаннями;
3. повноваження на штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки має повнолітня жінка за медичними показаннями. Таку операцію здійснюють на прохання дієздатної жінки, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Порядок проведення зазначених дій регламентується чинним законодавством та здійснюється шляхом застосування затверджених методів інсемінації жінок спермою чоловіка (донора) та екстракорпорального запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки.
2.3. Право на здоров’я
Під особистим немайновим благом "здоров'я" слід розуміти наявний стан життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників. У законодавстві визначено також і поняття ідеального здоров'я, тобто стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.
Право на здоров'я є значно ширшим, аніж передбачено Конституцією України право на охорону здоров'я. До змісту права на здоров'я належать позитивні та негативні повноваження володільця цим благом. Позитивний зміст права на здоров'я становлять повноваження з володіння, користування й обмеженого розпорядження своїм здоров'ям, як соматичним, так і психічним. Поняття володіння та користування здоров'ям ідентичні аналогічним повноваженням у праві на життя. Повноваження ж щодо обмеженого розпорядження, на нашу думку, містить перелік активних діянь:
1. надання медичної допомоги, тобто можливість вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги, у випадках, що визначено законом;
2. звернення за наданням медичної послуги, що передбачає можливість вибору лікаря та його заміну, можливість вибору лікувального закладу та методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря;
3. відмова від наданням медичної послуги, що означає можливість відмови повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними від надання їй медичних послуг;
4. вимога про припинення надання медичної послуги, тобто можливість повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, якій уже почали надавати медичні послуги, відмовитися від продовження здійснення цих послуг;
5. донорство крові та її компонентів і трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів, тобто можливість передачі від однієї особи (донора) до іншої особи (реципієнта) крові та її компонентів, органів чи інших анатомічних клітин, а також репродуктивних клітин;
6. штучне переривання вагітності (аборт);
7. участь у медичному експерименті, яке забезпечується лише за вільною згодою повнолітньої дієздатної фізичної особи.
Негативний аспект права на здоров'я полягає у вимозі до всіх утримуватися від будь-яких порушень цього права чи створення перешкод з його реалізації, виконання обов'язків, передбачених законодавством. Причому кожний має можливість вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю. Уразі порушення цього аспекту права на життя фізична особа наділяється правом застосувати відповідні способи його захисту.
Отже, право наздоров'я — це суб'єктивне право фізичних осіб, що виникає щодо здоров'я як нематеріального блага та забезпечує володіння, користування, розпорядження цим благом, а також його правову охорону.
Потрібно визначити також і певну сукупність інших прав, які тісно пов'язані з правом на здоров'я, однак не входять до його змісту. До таких прав законодавець відносить:
1. право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК), до якого належить право фізичної особи на достовірну, доступну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, окрім випадків, коли ця інформація може погіршити стан її здоров'я, стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або зашкодити процесові лікування. До цього права слід відносити також і передбачену законом можливість у випадку смерті фізичної особи бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитися із висновками щодо причин смерті членів сім'ї фізичної особи, або інших уповноважених нею фізичних осіб;
2. право на таємницю про стан свого здоров'я (ст. 286 ЦК), яке означає право фізичної особи не розголошувати та вимагати від інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні. Гарантією цього права є пряма заборона законодавця вимагати та подавати за місцем праці або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Однак це право може бути обмежено, наприклад, для осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу і повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я (ст. 30 СК України);
3. права фізичної особи що перебуває в стаціонарі, які полягають в тому, що фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст. 289 ЦК).
2.4. Право на довкілля
Під поняттям «довкілля» слід розуміти усе те, що оточує особу: навколишнє природне середовище, предмети праці та побуту, харчові продукти тощо.
Під правом на безпечне довкілля, згідно зі ст. 293 ЦК України, слід розуміти:
право на безпечне для життя і здоров'я довкілля – це передбачена законом можливість вимагати, щоб довкілля особи створювало для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй життя гідне людини. Дане право забезпечується визнанням незаконною будь-якої діяльності, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, та можливістю вимагати від кожного припинення такої діяльності;
право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання повної та достовірної інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо.
Специфікою даного права є його додаткова регламентація нормами екологічного законодавства (наприклад, шляхом встановлення системи гранично допустимих викидів та скидів, гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів, гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навколишнє природне середовище тощо), законодавства про охорону праці, стандартизацію, сертифікацію, метрологію, низку державних стандартів, будівельних норм і правил та ін.
2.5. Право на сім’ю, опіку та піклування
Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на сім'ю, опіку, піклування. Під поняттям "сім'я", згідно з чинним законодавством розуміють осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ст. 3 СК України).
До права на сім'ю належать:
1. право на створення сім'ї (ч. 1 ст. 4 СК) означає передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку, а в передбачених законодавством випадках і фізичних осіб, що не досягли шлюбного віку, створювати сім'ю на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства;
2. право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю, — це можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і можливість батьків вибирати народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість тощо;
3. право на перебування в сім'ї, до якого належить передбачена законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї. З досягненням повноліття фізична особа сама вирішує, чи перебувати їй в сім'ї, чи ні. Що ж до дітей, то вони перебувають в сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають;
4. право на повагу до сімейного життя, яке може бути забезпечено забороною втручання з боку інших у сімейне життя фізичної особи, окрім випадків, що прямо встановлено в законі;
5. право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї, що означає заборону перешкоджати особі підтримувати моральні, духовні, матеріальні та інші зв'язки з членами своєї сім'ї незалежно від того, де особа перебуває (ч. 3 ст. 291 ЦК);
6. заборона розлучення з сім'єю, всупереч волі особи, що означає, що фізичну особу не може бути всупереч її волі розлучено з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, наприклад, позбавлення волі за вчинення злочину тощо.
Правом на опіку наділено фізичну особу, яка є малолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку визнано недієздатною. Правом на піклування наділено фізичну особу, яка є неповнолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку обмежено у дієздатності. Ці права передбачають повноваження:
на встановлення опіки та піклування;
на вибір опікуна та піклувальника;
вимагати звільнення опікуна чи піклувальника;
на припинення опіки чи піклування;
вимагати оскарження дій опікуна чи піклувальника.
2.6. Право на свободу та особисту недоторканність
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу (ст.288) та право на особисту недоторканність (ст.289 ЦК). Згідно зі ст.29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Стаття 3 Загальної декларації прав людини, ст.5 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, ст.7, ч.і ст.9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право для кожної людини.
Право на особисту свободу означає відповідну міру можливої та юридично дозволеної поведінки фізичної особи розпорядитися собою, своїми вчинками та часом. А право особи на особисту недоторканність в об'єктивному смислі — це сукупність цивільно-правових норм, які передбачають недопустимість будь-якого посягання на особистість з боку будь-кого, за винятком випадків, передбачених законом.
Юридична природа права на свободу ґрунтується на розумінні того, що кожна людина народжується вільною і має право вільно обирати для себе характер і спосіб спілкування з зовнішнім світом, людьми, природою, за власним розумінням будувати світ, який її безпосередньо оточує, здійснювати на свій розсуд будь-які дії, які не суперечать закону тощо. Свобода включає фізичну, економічну, політичну та індивідуальну свободу.
Під фізичною свободою слід розуміти можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи належать такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Але тільки наявність фізичної свободи надає індивіду можливість бути учасником суспільних відносин у повному обсязі. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується і ЇЇ політична, економічна та індивідуальна свобода.
Фізична особа має право на особисту недоторканність. Стаття 289 ЦК містить загальну заборону щодо будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на особу. Право на особисту недоторканність розкривається у цій статті як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує ЇЇ гідність, поводженню чи покаранню. Водночас воно розуміється більш широко і включає особисту фізичну, психічну недоторканність тощо та нерозривно пов'язується з правом на свободу.
Право на особисту недоторканність характеризується як право на особисту безпеку та означає юридично забезпечену можливість фізичної особи розпоряджатися собою без перешкод, на свій власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, що обмежують особисту свободу. Цьому праву кореспондує обов'язок осіб, які оточують фізичну особу, не зазіхати на її особистість шляхом фізичного, психологічного, юридичного та іншого впливу, якщо можливість такого впливу прямо не передбачена законом. Нормативну основу для цивільно-правового регулювання недоторканності особистості становить конституційне законодавство. Право на особисту недоторканність охоплює право на психологічну та тілесну (фізичну) недоторканність. ЦК містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. Уразі жорстокого, аморального поводження фізичних осіб з неповнолітніми дітьми вживаються заходи, передбачені законодавством.
Частина 3 ст.289 ЦК містить положення про те, що у разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка перебуває у безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені ЦК та іншим законом. Безпорадний стан слід розглядати як з фізичної, так і з психологічної точки зору.
Фізична особа також має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та Інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам, що є одним із компонентів права на особисту недоторканність. Якщо фізична особа ще за життя виявила свою волю щодо вилучення органів та інших анатомічних матеріалів з її тіла після смерті, ніяких труднощів не виникає, але якщо вона не залишила такого розпорядження, вилучення не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. ЦК закріплює також окремий випадок розпорядження фізичної особою своїми органами та анатомічними матеріалами на випадок своєї смерті — можливість передати їх науковим, медичним або навчальним закладам, надаючи праву на особисту недоторканність досить широкий зміст.
Після смерті людини її тіло може бути використане з донорського метою. Але право на недоторканність особи зберігається і після її смерті. Тому у разі смерті особи потрібна її згода стати донором анатомічних матеріалів. Фізична особа може за життя дозволити або заборонити вилучення після смерті органів та тканин з її тіла (ч.З ст.290 ЦК). Якщо особа не висловила своєї волі щодо можливості такого вилучення, воно може бути здійснене після її смерті лише відповідно до закону. Відповідно до ст.15 Закону про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині вилучення тканин та органів з тіла людини можливе тільки у разі беззастережної констатації її смерті. Члени сім'ї, близькі родичі донора у разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів померлого мають право знати ім'я особи-реципієнта
РОЗДІЛ ІІІ
ЗАХИСТ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ
3.1. Поняття захисту особистих немайнових прав
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктіввідповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права.
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:
Вимагати непорушення цих прав;
Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантуєсудовий захис прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних іетересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України).
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушенняповинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції.
3.2. Законодавчий захист
Законодавчій захист – зафіксованє положення закону норми про правозвернення особи досуду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми можеть біти зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України і Автономної Республіки Крим.
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується вуключно на законі.
Закон встановлює можливість оскарження рішеня суду певної інстанціїї, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи.
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні ій тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці.
З негаторним позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими.
3.3. Судовий захист
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України. Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися досуду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право впорядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуютьсяпостановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. До загальногромадянських засобів відносяться:
визнання права;
відновлення права;
припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
відшкодування збитків;
визнання правочину недійсним;
примусове виконання обов`язку в натурі;
зміна правовідношення;
припинення правовідношення;
визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Що стосуєть спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи:
ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч.З ст.294 ЦК).
3.4. Адміністративний захист
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом Укрїни, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та іетересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.
До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:
оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи забов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).
ВИСНОВОК
Повага до кожної людини як до особистості повинна стати нормою повсякденного життя в Україні, знайти свій вияв у визнанні її єдиною цінністю первісного порядку, відносно якої визначаються всі інші цінності, включаючи право. Мету закону слід розуміти як забезпечення всебічного розвитку особистості, охорону її життя, свободи, честі, гідності та особистої недоторканності. За такого підходу людина ні в якому разі не розглядатиметься лише як засіб для досягнення цілей.
ВЦивільному законодавстві України існують чіткі тендеції розвитку правової бази щодо охорони, регулювання та захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, які покликані забезпечити гармонійний розвиток людини як особистості та гідного члена громадянського суспільства. Подальший розвиток цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи в Україні має бути зорієнтований на світові стандарти в галузі прав людини. Проте це не повинно бути необдуманою рецепцією відповідни міжнародних норм права, а зваженим процесом, який має базуватися на запозиченні світового досвіду, поєднаного з особливостями поєднаного з особливостями національного світосприйняття, правотворення та праворозуміння. Також слід зауважити, що навіть наявність наддосконаленої правової системи – це лише передумова, яка без належного поєднання із своєчасною, однозначною та повною реалізацією і захистом особистих немайнових прав не зможе досягнути необхідного результату.
Особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, будучи урегульовані нормами права, являють собою правові зв’язки між суб’єктами з приводу особистих немайнових благ. З цього випливає, що особисті немайнові права в цивільному праві - суб’єктивні права громадян і організацій, що виникають у зв’язку з регулюванням нормами цивільного права особистих немайнових відносин, не пов’язаних із майновими.
Особливістю особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є те, що вони спрямовані на підтримання існування фізичної особи як біологічної (психосоматичної) істоти.
У рамках комплексного регулювання особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи необхідно виділяти цивільно-правовий аспект. У зв’язку з цим у теорії були висловлені дві точки зору на цивільно-правове регулювання цих немайнових прав. Довгий час панувало уявлення про те, що цивільне право не регулює, а лише охороняє особисті немайнові права, які забезпечують природне існування особи. Проте правове регулювання й охорона прав не можуть протиставлятися, оскільки регулювання означає охорону прав, а їхня охорона здійснюється шляхом регулювання відповідних відносин.
Роль і можливості цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав визначаються предметом цивільного права. Цивільне право поряд із майновими відносинами (що складають ядро цивільного права) регулює пов’язані з ними особисті немайнові відносини, а також особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими.
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23червня 1995р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - №25. – Ст. 183.
2. Закон України «Про інформацію» від 2жовтня 1992р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - №48. – Ст. 650.
3. Закон України «Про охорону навколишнього середовища » від 25 червня 1991р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - №41. – Ст. 546.
4. Закон України «Основи законодавства україни про охорону здоров'я» від 19листопада 1992р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - №4. – Ст. 19.
5. Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 7липня2010р. // Відомості Верховної Ради України. – 2010. - №41-42, №43, №44-45. – Ст. 529.
6. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 111.
7. Постанова Кабінету Міністрів України «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України» від 15 лютого 2006р. // 2006р. - №144.
8. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №21-22. – Ст.135
9. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №40-44. – Ст. 356
10. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004р. // Відомості Верховної Ради України. –2004. - №40-41, 42. – Ст.492.
11. Загальна декларація прав людини: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015
12. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004
13. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043
14. Стефанчу Р.О. Цивільне право України: навч. посібн.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.ebk.net.ua/Book/law/stefanchuk_tsivpu/zmist.htm
15. Дзера О.В. та інш. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / О.В. Дзера, І.О. Дзера, Н.С. Кузнєцова, В.М. Коссак. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 831с.
16. Дзера О.В. Цивільне право України. Особлива частина / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, Р.А. Майданик. – К.:Юрінком Інтер, 2010. – 976 с.
17. Логінов О.А. Цивільний процес України: навч. посібн. / О.А. Логінов, О.О. Штефан. – К.:Юрінком Інтер, 2012. – 368 с.
18. Тацій В.Я. Конституція України. Науково-практичний коментар / В.Я. Тацій, О.В. Петришин, Ю.Г. Барабаш. – Х.: Право, 2011. – 1128 с.
19. Фазикош В.Г. Цивільне право України. Особлива частина: підр. / В.Г. Фазикош, С.Б. Булеца. – К.: Знання, 2013. –752 с.
20. Харитонов Є.О. та інш. Цивільне право України / Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова, О.В. Старцев. – К.:Істина, 2011. – 808 с.