ПЛАН
С. Русова про виховання дітей з особливими потребами
Національне виховання у спадщині С. Русової
Нові методи виховання С. Русової
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. С. Русова про виховання дітей з особливими потребами
У творчій спадщині С. Русової періоду еміграції простежується спроба з’ясувати проблеми виховання й навчання «дефективних» дітей. Зазначимо, що хоч використання терміну «дефективний» є коректним з наукової точки зору (А. Гордєєва), однак ця назва з морально-етичних позицій не витримала випробовувань часом, на що вказував Л.С. Виготський ще у 1927 р., передбачаючи, що доведеться відмовитись і від поняття, і від терміну «дефективні діти» [2, с. 28]. Проте С. Русова використовувала цей термін, як і терміни «анормальні діти», «недорозвинені», «слабо розумні» ні в якому разі не принижуючи гідності цих дітей, а, навпаки, визначила особливості, педагогічні підходи до хворих дітей, а також шляхи, як зробити їх життя повноцінним. Вчена керувалася положеннями про те, що всі діти (всіх верств, діти здорові й дефективні) – обов’язково підлягають процесу виховання. На запитання «Кого виховувати і вчити повинна школа?» – відповідала, що школа має приймати усіх дітей, у т. ч. «слаборозумних», «недорозвинених», «дефективних», які є вислідом «ненормальних умов нашого життя», і які теж мусять отримати «можливу до їх сил освіту».
Психолого – педагогічні засади роботи з дітьми із вадами в розумовому розвитку С. Русова розглянула в статті «Дещо про дефективних дітей у школі». Знайомство із дослідами над «анормальними» дітьми тогочасних зарубіжних психологів і педагогів (Г. Вудроу, А. Біне, В. Лая, Г. Страпера, Л. Термена та ін.) зумовило висновок вченої про те, що важливе значення має в сучасних школах певна класифікація дітей по силам їх інтелекту шляхом тестування, анкетування, спостереження. Однак педагог-гуманіст застерігала, що як би детально ми не розглядали всі риси дефективних учнів, тяжко рішуче ставити діагнози й переводити їх у категорію «анормальних». Однаково шкідливо здорову дитину з недостачею спостережень відправити в спеціальну школу, або в санаторій, – чи дійсно хвору даремно затримувати в звичайній школі. Як неодмінну умову результативності виховання С. Русова розглядала той факт, що «дефективні» діти не мають жити ізольовано. Потрібно дати найбільший можливий розвиток усім приспаним здібностям і повернути збуджені сили на корисну діяльність. Тому одним з принципів виховання вважала принцип індивідуалізації, адже «діти дуже одно від одного відрізняються, хоч і межи ними є багато спільного».Індивідуалізація є необхідною умовою інклюзивного навчання, яке сьогодні набуває все більшого поширення. Як зазначає А.А. Колупаєва, в сучасному розумінні «інклюзивне навчання – гнучка, індивідуалізована система навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку в умовах масової загальноосвітньої школи за місцем проживання» [2, с. 24].
На основі аналізу філософських, психологічних і педагогічних праць вітчизняних та зарубіжних авторів (Й. Песталоцці, Ф. Фребель, М. Монтессорі, К. Вентцель, Г. Сковорода, П. Лєсгафт) С. Русова відзначила умови виховання гармонійно розвиненої особистості. Одна з них – виховання має бути індивідуальне, пристосоване до природи дитини. В дитячому садку не потрібно сталої програми, бо всі заняття мають відповідати інтересові й настроєві дітей, але можна дати зразок одного дня в дитячому садку. На даний час її педагогічні погляди є актуальними в роботі з дошкільниками, а її бачення принципів індивідуалізації й соціалізації активно впроваджується в роботу з дітьми з особливими потребами. Дослідження сучасних педагогів, психологів свідчать про те, що з кожним роком в Україні зростає кількість дітей дошкільного віку, які мають певні проблеми у розвитку. За даними Українського НДІ медикосоціальних проблем інвалідності патологія зору є однією з найбільш розповсюджених у структурі захворювань дітей: на 1000 обстежених дітей показник захворювань очей складає 50,8%. Відомо, що від того, як розвиваються очі й мозок, залежить гармонійне формування дитини, її здоров’я, психоемоційний стан і все наступне життя. Адже зір стимулює рухи, керує ними та діями дитини. Через зір вона отримує певну інформацію про навколишній світ, саме зорове сприйняття стає поштовхом для отримання дитиною життєвого і практичного досвіду. Зір допомагає дитині стати незалежною, активною і впевненою в собі. При порушенні зору відбувається скорочення і послаблення функцій зорового сприймання у слабозорих і частковозорих або повне припинення сприймання в осіб з повною втратою зорових відчуттів. Виявлені наступні порушення: око такої дитини гірше сприймає освітленість, колір, форму предметів, орієнтується в просторі, визначає рух і напрямок предметів в динаміці, при сприйнятті малюнків відзначається уповільненість огляду.
У дітей із зоровою патологією відстає не тільки зорове, але й дотичне сприймання, тому що в процесі сприймання діти, як правило, спираються на свій ослаблений зір. Зорова патологія, утруднюючи і збіднюючи чуттєві пізнання, тим самим негативно впливає й на розвиток мислення. Формування творчої уяви в дітей з порушенням зору залежить від почуттєвого й логічного пізнання. При обмеженому сенсорному розвитку цих дітей, уява виконує компенсаторні функції, доповнюючи сприймання й чуттєве пізнання.
Підкреслюючи важливість зору у сприйманні предметів оточуючого світу, С. Русова в праці «В дитячому садку» зазначала, що «сучасні люди якось дедалі то псують все більше собі очі й не можуть вбирати ними усю красу природи; далечінь задля нас не існує, а деталей не добачаємо. Це велика втрата: бажано, щоб нове виховання навпаки звернуло увагу на наші очі, захистило їх від раннього занепаду й розвинуло в них почуття всієї симфонії форм і кольорів, які й складають красу природи».
Розуміючи важливість сенсорного виховання дошкільників, С. Русова у книзі «Дошкільне виховання» темі «Зовнішні чуття» відвела цілий розділ. Вона зазначала, що необхідно оберігати всі зовнішні чуття, бо тільки здорові, добре розвинені чуття дають правдиві відчуття, на основі яких формуються правдиві сприймання і розвивається уява. Звертала увагу на те, що потрібно оберігати зір дітей, адже «через погано розвинений зір чимало краси залишається задля нас невідомою, незнаною» [5, с. 37]. Наголошувала на тому, що за розвитком органів чуття потрібно стежити, тримати їх в найкращих умовах, виправляти їх дефекти і тим забезпечувати найвищу чутливість до всіх зовнішніх стимулів – назорного, слухового, тактильного, смакового, нюху.
Завдання вихователя – постійно стежити за тим, як сидять діти, з якої сторони падає світло, чи правильно підібраний роздатковий матеріал. С. Русова у своїх працях подала практичні поради щодо збереження й розвитку органу зору, пропонуючи систему виховання зору для дітей 4 – 6 років.
С. Русова вказувала на важливість розвитку дотикового сприймання дитини, адже «дотиком вона розпочинає зносини з усім своїм оточенням» [5, с. 36]. С. Русова подала конкретні поради як розвивати зір, слух, дотик. «Недурно ж кажуть, що дотик направляє на певний шлях усякі помилкові вражіння. Коли око помиляється, дотик його вивіряє» [5, с. 36].
У дітей з зоровою патологією відстає в розвитку не тільки зорове, але й дотичне сприймання, тому що в процесі сприймання діти, як правило, спираються на свій ослаблений зір. Як результат, дитина не отримує тієї інформації, що необхідна для формування повноцінних уявлень. Досліди, проведені в лабораторії О.В. Занкова, показали, що якість упізнання об’єктів і їхніх властивостей, сприйнятих тільки за допомогою руки або тільки за допомогою ока, значно програє у порівнянні з результатами впізнання об’єктів, сприйнятих комплексно. У своїх працях С. Русова зазначала, що відсутність тих чи інших зорових чи тактильних, чи слухових сприймань відбивається на загальній обдарованості, адже, за її твердженням, слабі на розум діти дуже часто дефективні і на свої аналізатори.
С. Русова зазначала, що для виховання кожної дитини конче потрібно знати цю дитину, її індивідуальні особливості, розуміти важливість зовнішніх чуттів; підкреслювала, що зір, слух, смак, дотик, нюх є невід’ємними частинами розвитку дитини.
2. Національне виховання у спадщині С. Русової
Ідея народності виховання й освіти – головна й визначальна цінність в педагогічній концепції С. Русової. Ця ідея пронизує всі педагогічні твори вченої, яка вважала. що всі ступені освіти, все виховання мають будуватися у відповідності з особливостями і потребами свого народу, на основі його історичного минулого, культури, побуту, мови, звичаїв, традицій. обрядів, психології. В методологічному плані ця ідея набуває основної й найважливішої закономірності розвитку теорії і практики освіти й виховання для будь – якої нації, для будь-якої країни.
Система освіти, школа й виховання повинні будуватися насамперед у відповідності з особливостями і потребами народу, з урахуванням, критичним осмисленням і творчим використанням кращого досвіду інших народів, до того ж, не механічного його запозичення й перенесення на український ґрунт, а з урахуванням особливостей і потреб розвитку України і її народу.
С. Русова ще в 1907 році в узагальненому й систематизованому вигляді сформулювала й виклала ціннісні засади розбудови майбутньої української національної школи, які в подальшій теоретичній і практичній діяльності авторки набували доповнення, уточнення, поглиблення й розширення, узагальнення й конкретизації. Ці основні засади зводилися до таких вимог:
1. Школа повинна бути вільною від будь-яких станових, національних і релігійних обмежень прав учнів, учителів і батьків.
2. Школа повинна мати світський характер, викладання закону Божого в школі не має бути обов’язковим.
3. На всіх ступенях школи повинно здійснюватися спільне навчання хлопчиків і дівчаток.
4. Систематичне шкільне навчання необхідно розпочинати з 7-річного віку. Повинні існувати дошкільні навчально – виховні заклади, в яких би діти були доглянуті, нагодовані; для них організовані ігри й розваги, наочне навчання початкової грамоти (письмо, рахунок, малювання, читання).
5. Курс обов’язкової початкової школи повинен становити 6 років.
6. Обов’язковими предметами вивчення повинні бути: в перший-другий роки навчання – рідна мова (письмо й читання), арифметика, початки природознавства, географія України, малювання, співи; арифметика, історія України, малювання, співи, рукоділля, знайомство з українською літературою й українськими письменниками; в 5–6 роки навчання – художнє читання, історія української і російської літератури, географія і історія Росії, знайомство з усіма частинами світу, коротка історія культури, загальні відомості з фізики, хімії, ґрунтознавства і ботаніки в застосуванні до сільськогосподарського виробництва; найнеобхідніші відомості в галузі законодавства (самоврядування, судочинство, податки тощо); геометрія та землемірство, закон Божий – впродовж усіх років, але тільки за бажанням батьків.
7. Повинен визначатися загальний державний зміст освіти, обов’язковий для всіх шкіл, однак місцевим шкільним радам має бути надано право вносити корективи, зміни й доповнення до програм з предметів, вибору підручників, навчальних посібників, методів навчально-виховної роботи.
8. Обов’язковим для шкільних рад має стати організація широк – просвітницької діяльності серед дорослого населення з метою подолання безпросвітництва і безкультур’я, виховання національної самосвідомості, прилучення широких верств населення до освіти, культури, морального вдосконалення.
9. Відкриття вчительських семінарій, спільних для чоловіків і жінок. Викладання в них українською і російською мовами.
10. Шкільними і позашкільними справами керують місцеві органи самоврядування та шкільні ради, вибрані з учителів і місцевих жителів. Бажано, щоб до складу шкільної ради входив лікар. Забезпечити необхідні умови для самоосвіти вчителів, організацій і проведень різноманітних лекцій, виставок, курсів, з’їздів, кас взаємодопомоги та ін.
В подальшому у своїх творах «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дошкільне виховання», «Нова школа соціального виховання», «Дидактика», «Нові методи дошкільного виховання», «Єдина діяльна (трудова) школа», «Суспільні питання виховання», «Сучасна мрія виховання», «Моральні завдання сучасної школи», «Ідейні підвалини школи», «Нова школа» та ряді інших С. Русова обґрунтувала необхідність такої української національної школи, яка б, ґрунтуючись на принципах гуманізму, демократизму, народності, природовідповідності, культуровідповідності, пріоритету загальнолюдських цінностей, використовуючи нові методи навчання і виховання, давала суцільне виховання, забезпечувала всебічний розвиток природних творчих задатків і здібностей кожної дитини, допомагала б кожній молодій людині стати на шлях самостійної, творчої, чесної праці; школи, яка б справді відповідала інтересам кожної дитини і всього українського народу.
Найважливішими цінностями розумового виховання є формування світогляду учнів – як системи наукових, філософських, соціально – політичних, економічних, морально – естетичних, культурних, релігійних та інших знань, поглядів і переконань про природу, суспільство і людину.
В основу нової української школи мають бути покладені цінності морального вихованню, бо «мало бути вченим або митцем в тій або іншій галузі науки або мистецтва, треба бути вихованим морально, мати міцну волю i ясний розум».
«Головне завдання морального виховання – це вироблення характеру. Людину ми найбільш цінимо не за її знання, а за її характер, – він найбільше важить у зносинах людей між собою, він дає змогу людині осягнути найвищі моральні блага», – представляючи таким чином ідеал морально сформованої, розвиненої і вихованої людини.
Показником рівня вихованості особистості значною мірою слугує здатність останньої до усвідомлення моральної відповідальності за свої вчинки перед собою, іншими людьми, суспільством, до здійснення морального самоконтролю і самовдосконалення; до глибоких емоційних переживань за свої вчинки і думки.
«Для українських дітей бажано проводити в життя релігійне виховання в згоді з народними звичаями, з родинними нахилами, з індивідуальними змаганнями самої дитини» – наголошувала С. Русова.
Цінності естетичного виховання С. Русова вбачала в тому, щоб розвинути свідомість, смак естетичний до найкращого приймання художніх вражень, розвинутипочуття краси, вимоги гармонії і в житті, і в душі своїй, і в творах майстрів, і в наших власних творах і вчинках.
Сім’я є однією з найважливіших соціальних цінностей у справ морального й естетичного виховання.
Свої перші чуттєві враження від навколишнього світу індивід одержує в сімейному оточенні, тому саме стосунки в сім’ї, культурний, духовний, моральний, естетичний рівень її членів, їх захоплення та інтереси, погляди на життя, на людей і природу стають головними чинниками формування світогляду, ціннісних морально – етичних орієнтирів, багатьох переконань маленької людини.
Праця як соціальна цінність – «це принцип такого виховання, яке мусить збудити в дитячій душі найбільше самостійної творчості, дати вільно розвинутися цільній гармонійній індивідуальності. Праця в сучасному вихованні – це метод, яким кожне знання фіксується в дитячій свідомості тим, що воно здобувається дитячою рукою: через руку в розум».
Важливим завданням трудового виховання є формування в дітей працелюбства, усвідомленого, творчого, совісного й відповідального ставлення до праці як першої життєвої потреби.
Головною цінністю фізичного виховання є: формування і вдосконалення життєво необхідних рухових умінь і навичок на основі розвитку природних видів руху і накопичення відповідних знань; розвиток основних фізичних якостей – сили, швидкості, витривалості, спритності на основі використання таких факторів, як фізична праця, гра, фізичні вправи; розвиток і формування звички та стійкого інтересу до систематичних занять фізичними вправами, сприяння розвитку задатків та нахилів до різних видів спорту; виховання гігієнічних навичок на основі засвоєння знань з галузі гігієни, фізичних вправ і загартування; зміцнення здоров’я і загартування школярів.
Однією з найважливіших цінностей у педагогічній концепції С. Русової є вчення про мову як першооснову людського досвіду, накопичення культурних цінностей, енциклопедичності знань універсального засобу навчання й виховання.
Проблеми розвитку української мови, навчання нею в школі – це складові глибинних і багатогранних процесів державотворення, самоідентифікації, формування національної самосвідомості українців, відродження й збереження національної культури, освіти, школи, традицій, звичаїв та ін.
Помітну увагу приділяла С. Русова особистості вчителя, головне завдання якого полягало у вихованні людини – високоосвіченої, високоморальної, фізично й естетично розвиненої, працелюбної й гуманної.
Основою особистості педагога повинна бути моральність як внутрішня, духовна якість людини, її потреба діяти згідно з вимогами етики і моралі, потреба творити добро, приносити людям благо і радість.
Найважливішими характеристиками моральної поведінки педагога є: чесність, совість, об’єктивність, справедливість, тактовність, уважність і спостережливість, терпимість, витримка і самовладання, доброта, любов до людей, самокритичність, адекватність самооцінки, терпіння, комунікабельність, оптимізм, сила волі, емпатія, прагнення до самовдосконалення, творче мислення.
Нині, коли ми переживаємо нову добу українського національного відродження, становлення і утворення своєї державності, педагогічна спадщина С. Русової стає особливо дійовою і такою ж сучасною, як і в період свого створення. Ця спадщина не є лише спадщиною, а одним з діючих факторів утвердження національної державності, гідності, свідомості й самосвідомості українського народу, становлення національної культури, системи освіти, навчання й виховання підростаючих поколінь, розбудови нової, демократичної української національної школи.
3. Нові методи виховання С. Русової
Золоті джерела праць С. Русової – це не тільки історія педагогічної і психологічної думки, це і абсолютний сучасний погляд на загальну проблему, конкретні завдання, відповідні умови, форми і методи організації дошкільного виховання. Фрагменти з її книжки – «Нові методи дошкільного виховання», що вийшла у Празі 1927 р. у видавництві «Сіяч» при Українському Високому Педагогічному Інституті їм. М. Драгоманова, як посібник (на правах рукопису) для тих, хто здобував професію дошкільного працівника. У ній розкриваються завдання дошкільного, виховання, подається характеристика вікового, розвитку дітей. С. Русова поєднувала в собі глибокого психолога, педагога і методиста водночас. Це той рідкісний випадок, який дає змогу розглядати дитину і процес її виховання цілісно, не розриваючи її по окремих науках і методиках.
Розвиток свідомості
Якщо ми будемо лише пасивно спостерігати, як росте, розвивається дитина, то сама дитина буде шукати активного впливу, авторитету, без якого вона почуває себе безпомічною і безпорадною. А тому треба насамперед якнайкраще придивитися, пізнати душевний і фізичний стан дитини, розібратись у тому, до чого вабить дитину, та від нього її відвертає.
Важним фактором для своєрідного виявлення дітей е веселість у життю так у родинному оточенні, як і в дитячому садку. Це не значить, що мусить бути постійний тарарам і галас. Ні, веселе життя, де панує радість, виникає з доцільного поділу часу на працю й спочинок, від ігри, відповідної до дитячих інтересів, від сонця, що мусить світити в дитячих кімнатах, від щирості і приязні, що панують у кожній дитячій установі, від задоволення своєю працею, від контакту з товаришами, що захоплені однаковими інтересами, від краси шкільної хати, де завше мусить бути чисто, ясно, оздоблено, від краси природи тощо.
Інтереси дитини в різному віці
Дитина є справді експерементатор, і нам треба за нею слідкувати на наших предметних лекціях у дитячому садку. Свобода рухів, як того вимагає С. Русова, є конечною передумовою здорового, правильного розвитку дитини, ці рухи ці мають бути найрізноманітніші, а наша доля приводити їх до найкращої координації.
У дитячих установах повинно бути досить вільного простору і в хаті, й надворі, щоб діти мали змогу вільно рухатись. Використовуючи рухливість дітей можна різноманітно, впливати на їх виховання, бо ніщо так не привчає до дисципліни, як гімнастика й взагалі координація рухів. Ніщо не дає дитині такої надзверхньої культурності, як ритмічна гімнастика, пластика рухів, танці. Дуже розвиває здібність до висловлення, до яскравої уяви драматизація оповідання самостійними рухами дітей.
Гра
Нічого так не потребує дитина, як можливості вільно гратися, через що, в кожному дитячому садку повинна бути досить велика кількість різноманітних цяцьок, щоби кожна дитина могла бавитися, знаходячи те, що більше відповідає її нахилам та її бажанням. Завше краще, щоби виграшки для дітей були зв’язані з рухами – щось возити, кидати (м’ячі, серсо, візочки). Треба заводити різних звірят, щоб привчати дітей до уходу за ними і до ласкавого з ними поводження.
Цікаво збирати народні дитячі забавки, що, наприклад, у нас в Україні продаються по ярмарках і зроблені самими дітьми, або для дітей селянськими майстрами. Багато вже написано про те, яке велике значення має для дітей гра, вона їх стихія – в іграх набирають вони сили, розвиваються фізично й духовно.
1. Прості руханки – бігати наввипередки, перебігати із кутка у куток.
2. Ігри, що випливають із інстинкту переймання. Дівчатка люблять грати в господарство, повторювати в грі родинні звичаї, які їх найбільш зацікавили. Щоб розвинути в дітях зацікавленість, треба щоби в тих іграх, якими сугестивне захоплюємо дітей проступали обидва процеси – переймання й творчість. Дуже бажано збирати наші стародавні українські ігри й користуватись тими із них, що найкраще придались би в дитячих садках. Не треба гри механізувати, а ширше давати дітям можливість до гри вносити щось нове, якусь іншу комбінацію, свої творчі ремарки. Ігри старших дітей, так само наближатимуться до драматизації різних оповідань і до ілюстрації лекцій тільки в складнішій формі. Діти знайомляться з побутом дикунів і радо імітують його в іграх. Так само, наприклад, грають у Робінзона Крузо.
Для дітей 5- 6 років доброю розвагою може бути театр ляльок або театр тіней, особливо коли вони самі нароблять ляльок чи то ви ріжуть їх з паперу й ними проілюструють свої улюблені казки.
Праця дітей
Ручну працю треба починати з найпростішої, щоби діти відразу могли її без сторонньої допомоги виконати за тим зразком, що його подасть керівник школи. Треба підібрати найбільш підхожий матеріал і терпеливо не перешкоджати дітям самостійно ним орудувати.
З окремих праць велике значення має дитячий малюнок. Він має значення як показчик, бо виявляє психологію дитини, силу та правдивість тих вражень, що дитина придбала. Є ще друге значення малюнка – мистецьке, естетичне – та насолода, що він дає при доброму навчанні, особливо малюнок фарбами.
Ліпка так само як і малюнок служить для дітей тої самої мети. Ліпка добре розвиває уяву, допомагає малюнкові. Матеріалом для ліпки може бути пісок, глина, пластилін, розмочений папір,
Діти також люблять вирізати різні забавки (Різдвяну ялинку). Вирізані забавки можна склеювати й так складати цілі малюнки. Ця праця може бути індивідуальною й спільною для цілої групи. Гарною утилізацією ліпки та вирізування може бути утворення лялькового театру або театру тіней. В цій праці приймають участь усі старші діти для утворення приємної розваги для малих дітей.
Концепція національної системи освіти і виховання С. Русової має надзвичайну актуальність для розбудови незалежної Української держави. Нею керуються держава і суспільство у розв’язанні сучасних проблем вдосконалення діяльності системи національної освіти і виховання в Україні.
Заповітом і наказом звучить звернення С. Русової до сучасного покоління:
«Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні».
Найбільш викристалізованою в науковій спадщині С. Русової періоду еміграції є ідея нової української школи – єдиної, діяльної, обов’язкової і безплатної; такої, що базується на принципах активності, індивідуалізації, соціалізації, гуманізації, природо – і культуровідповідності виховання. Найголовнішою ознакою школи суверенної держави у працях С. Русової виступає її національний характер.
Підґрунтям виховної діяльності школи в незалежній Україні С. Русова проголосила культ своїх Нації і Батьківщини. Водночас наголошувала на потребі доведення шкільного життя до розвитку «в дітях широкого почуття симпатії до всіх людей, до якої б раси вони не належали, яку б віру не ісповідували». Тобто національний характер школи, за С. Русовою, виключає утиски й переслідування представників інших національностей.
Серцевиною національного виховання в новій українській школі і водночас його метою у вузькому значенні С. Русова вважала формування національно-патріотичної свідомості, що включає етнічне, національно-політичне, державно-патріотичне самоусвідомлення особистості.
Саме така школа, за висновком педагога, – не лише головний засіб для поглиблення знань, але й важливий чинник соціально-економічної і культурно-освітньої самореалізації народу, формування свідомого громадянина, джерело вільного розвитку дитини, виявлення її самостійних творчих сил.
Висновки
Читаючи сьогодні праці мудрої С. Русової, мимоволі замислюєшся, скільки втратили ми, живучи без неї вчора, і як не вистачає нам її сьогодні. Гуманістичний світогляд, широта поглядів, перспективність думок, прагнення до нового, світлого, рідного, свіжого, – ось ті риси, що підносять так високо цього «педагога від Бога», громадсько – державного й культурною діяча. Вона була не кабінетним мрійником, а революціонером – практиком, що взяла на свої рамена важкий тягар перетворень в Україні. У своєму прагненні до безперервного підвищення професійної компетентності й майстерності науковці, викладачі, вчителі, керівники – організатори повинні вчитися на прикладі життя та діяльності С. Русової. Майже 20 років відданій своєму народові дочці, невтомній трудівниці на ниві вітчизняної освіти довелося жити, працювати, сумувати й надіятись на чужині, в еміграції.
Її праці заслуговують на визнання, адже в них зібраний досвіт не одного покоління і не одного народу. Саме на їх ґрунті українська педагогічна думка остаточно сформувалася та вдосконалилась.
Глибокий гуманізм – провідна риса, що притаманна діяльності і творчості С. Русової. Словом і ділом боролася вона не лише за національні й соціальні права українського народу, але й за права всіх знедолених і пригнічених. В цьому широкому гуманізмові її виховала не кабінетна теорія, а безпосереднє народне життя, висока національна самосвідомість, багатогранний власний життєвий досвід.
Список використаних джерел та літератури
1. Беднаржова Т.С. Русова (до 60-річчя з дня смерті) // Пороги. – 2000. – №1. – С. 12–13 – №2. – С. 10–11.
2.Білецька Л.С. Русова // Світло. – 1922.-Ч. 1–3.-С. 10–11.
3. Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905–1920) // Мандрівець. – 1995. – №5.
4.Вільна українська школа. – 1917. – №1.-С. 32
5. Зайченко І.В. Педагогічна конвенція С. Русової – Чернігів: Деснянська правда, 2006. – 262 с.
6. Зайченко І. В. Концепція української національної школи С. Русової. – Івано-Франківськ, 1996. – С. 6–9.
7. Зайченко І.В. Актуальні питання педагогічної спадщини С. Русової // Сіверянський літопис, 1998. – №2. – С. 123–124.
8. Коваленко Є., Пінчук І. Освітня діяльність і педагогічні погляди С. Русової. – Ніжин, 1998. – С. 85–88.
9. Нариси історії українського шкільництва (1905–1933). За ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Заповіт, 1996. 304 с.
10.С. Русова. Нова школа соціального виховання. – Київ: Либідь, 1997. – С. 17.
11.С. Русова. Дошкільне виховання. – Катеринослав, 1918. – 163 с. Підготовка вчителя 128
12.С. Русова. Дидактика: Конспект лекцій, читаних в Укр. Педагог. Інститут ім. М. Дрогоманова в 1924/1925 р. Прага: Сіяч, 1925. – 190 с. Процес навчання 24,51,159
13.С. Русова. Мемуари. Щоденник. – К.: Поліграф книга, 2004. – 544 с.