Ім'я файлу: Становлення_християнської_догматики.docx
Розширення: docx
Розмір: 17кб.
Дата: 05.12.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 17кб.
Дата: 05.12.2022
скачати
Первісне християнство існувало у вигляді різнорідних громад без будь-якої організації (керованих "Святим Духом") або організованих, які ведуть боротьбу один з одним і з загальними зовнішніми ідейними конкурентами. Ранньохристиянські громади не знали догматики і культу пізнішого християнства, не мали спеціальних місць для проведення богослужінь, не знали таїнств, ікон. Єдине, що було загальним для всіх громад і угруповань, - це віра в добровільну спокутну жертву, принесену раз і назавжди, за гріхи всіх людей, посередником між Богом і людиною.
Первісне християнство поширювалося в усній традиції. У міру зростання кількості громад і появи в них все більшого числа освічених людей виникають письмові тексти.
У складі перших християнських громад переважали представники нижчих верств суспільства - раби, вільновідпущеники, жебраки і т.д. У міру поширення християнства до нього приєднуються все ширші верстви населення. З кінця I ст., Протягом II-III ст. в громадах збільшується число вихідців з заможних і освічених верств, людей сенаторського і всаднического звання.
У II-III ст. інтенсивне поширення християнства, зростання його популярності і менша замкнутість зробили актуальною його захист і обгрунтування.
Християнство поширювалося в Стародавній Римській імперії досить стрімко, проте без запозичення грецької термінології та філософського способу міркування годі було сподіватися на те, що до нього пристануть освічені прошарки населення. Визначні кроки на шляху залучення елементів грецької філософії до християнської теології зробили Климент Олександрійський та Ориген.
Суттєвий перелом у християнстві стався в IV ст. Тоді християнству загрожували, з одного боку, соціальні рухи (наприклад, північноафриканські донатисти, які не відокремлювали теологічну мету від суспільної), а з другого, - єретики, рух яких сформувався в лоні самої християнської церкви. Єрети́к, жін. єрети́чка — особа, що виступає проти загальноприйнятого в суспільстві вчення, віровідступник.
Одним із найвідоміших єретиків був Мані, який почав проповідувати своє вчення близько 242 р.
Найбільшу інтелектуальну загрозу таїли твори брита Пелагія на початку V ст. Пелагіанці сполучали чернецтво з яскраво вираженим гуманізмом. Однак вчення Пелагія мало внутрішні суперечності. Пелагій вірив у власні можливості людини, які є результатом єдності людського (духовного) та природного начал. Поряд із цим, він не розумів, яким чином людина може зберегти власну подобу в зіпсованому суспільстві соціальної нерівності. Саме тому він і підтримував ідею відходу від суспільства, серед іншого й держави, що відобразилося в ідеалізації чернечого способу життя.
Внутрішню проблемність усіх єретичних учень визначали відносини статей, та питання про можливість шлюбу (оскільки, тільки-но людина починає тяжіти до сім’ї, то починає йти на компроміс зі світом).
Але ж без статевих відносин людське життя зупиниться. Обґрунтування відмови чернецтва від шлюбу і статевих відносин пов’язувалося з біблейською настановою про те, що людина має жити так, щоб бути завжди готовою постати перед судом Божим та прийняти кінець світу. Пелагіанці розмірковували: якщо завтра кінець світу, то яке значення має той факт, що люди більше не народжуватимуться?
Ці ж питання турбували й Августина Блаженного, який учив про початковий гріх і благодать. Він наполягав на тому, що неминучість первородного гріха необхідна, аби зосередити всю силу благодаті в руках церкви: согрішити, щоб покаятися й почуватися в безпеці в лоні церкви перед судом Божим.
Розвиток християнства в перші століття становлення (ІІ-^ ст.) пов’язаний із захистом його від наклепу з боку язичників (апологетика). Окрім того, Отцям і вчителям церкви доводилося боротися з особливими віровченнями, що з'явилися в самому християнському суспільстві.
Єретичні секти, що виникли в цей час, поділяють на три види:
1) секти іудейські, які вважали обрядовий закон Мойсея необхідним для спасіння; Христа вважали простою людиною, яка отримала Божественну силу під час хрещення; не вірили в друге пришестя Христа (секта евіонеїв);
2) секта монархіан намагалася використати давньогрецьку філософію для обґрунтування обмеженості людського розуму;
3) секти гностичні, які намагалися шляхом поєднання Євангелія зі східними віровченнями й грецькою філософією утворити нову релігійно- філософську систему.
Гностичні секти поділяють на три види.
Гностицизм еллінський зосереджувався в основному в Єгипті й Олександрії. Г оловними проповідниками гностицизму були Карпократ, Василид й Офіти, які вважали, що Бог є найвищою істотою, тотожною сама собі, джерело всякого буття. Другорядні божі істоти випромінюються з нього, подібно до сонячних променів. Ці божі істоти називаються еони, з віддаленням від Бога вони слабшають. У своїй сукупності вони називаються плірмою, або повнотою. Співвічно з Богом існує груба нежива матерія, що не має в собі дійсного буття, але тільки вигляд його, тому й називається порожнечею.
Гностицизм східний (або сирійський), заснований на зороастризмі. Представником сирійського гностицизму був Сатурнин, родом з Антіохії.
Відмінність східного гностицизму від еллінського полягає в тому, що перший замінює матерію царством мороку на чолі з сатаною. Цей сатана разом зі своїм царством постійно нападав на царство світла, полонив одну частку світлої речовини та помістив її в матерію, від чого й виник видимий світ.
Гностицизм язичницько-християнський представлений, зокрема, Маркіоном - гностиком із язичників, який схилявся перед християнством, але не визнавав Старого Завіту та не допускав ніякого зв’язку між іудейством і християнством.
Усі гностики вели помірний спосіб життя, тому що їхнє вчення про порятунок вимагало поневолення плоті й утримання від усіх почуттєвих насолод. Єгипетські гностики згодом почали віддаватися пияцтву й розпусті під приводом того, що це також сприяє ослабленню плоті.
Гностицизм почав слабшати у ІІІ ст. У цей час його позиції посіло маніхейство, яке поєднало християнське вчення з зороастризмом. У 260 р. перський маг Манес почав видавати себе за Паракліта, якого Ісус Христос обіцяв направити на землю для перетворення й утвердження Церкви (Ін. 16, 13). Вчення Манеса було відкинуте як християнами, так і магами. Втікаючи від переслідувань, він обійшов усю Індію до Китаю, збираючи всюди нові матеріали для своєї системи.
Манес вважав, що вічно існує два царства: Царство Боже - царство світла й добра, і царство сатани - царство мороку й усілякого зла.