Ознаки правових систем релігійної орієнтації

Ім'я файлу: контрольна порівняльне правознавство.docx
Розширення: docx
Розмір: 50кб.
Дата: 09.03.2022
скачати
Пов'язані файли:
реферат.docx

Міжрегіональна Академія управління персоналом

Центральноукраїнський інститут ПрАТ «ВНЗ «МАУП»

Індекс групи: ВШМкв-8-20М1П (2,03)

П.І.Б. студента:Гончаренко Віктор Олександрович

Контрольна робота

З дисципліни «Порівняльне правознавство»

На тему «Ознаки правових систем релігійної орієнтації»

Прізвищета ініціали викладача Присяч Н.Д.

Кропивницький 2021

Поняття та ознаки релігійно-правової системи.

Релігійна правова система – це самостійний тип правової системи, що характеризується єдністю релігійних, морально-етичних та правових норм, які забезпечуються церквою і державою, поширюються на представників певної релігійної спільноти і ґрунтуються переважно на джерелах релігійного походження.

До релігійних правових систем відносяться:

мусульманське (ісламське) право;

індуське право;

іудейське право;

канонічне право.

Іноді в літературі висловлюється думка, що ці системи об’єднуються в єдину релігійну правову сім’ю. Дійсно, в основі усіх цих правових систем лежать релігійні норми, проте вони формувалися в абсолютно-різних історичних умовах, мають різну структуру, різні джерела і жодною мірою не залежать одна від одної. Тому більш доречно їх розглядати як самостійні правові системи релігійного типу, а не об’єднувати в одну правову сім’ю.

Не можна кожну із цих правових систем розглядати і як самостійну правову сім’ю, оскільки вони не поділяються на національні системи. Навіть мусульманське право, що діє в багатьох ісламських державах, представляє собою не сукупність окремих правових систем арабських держав, а єдину правову систему, що в них застосовується.

Характерними ознаками релігійно-правових систем є:

1) тісний зв’язок з релігією. Кожна релігійна правова система є частиною певної релігії – ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства. Норми права засновуються на релігійних уявленнях і віруваннях, унаслідок чого правові й релігійні норми тісно переплетені, а часто і збігаються. У цих системах не відбулося чіткого відокремлення норм права від інших соціальних норм, насамперед релігійних та морально-етичних;

2) розуміння права як результату божественного одкровення, а не як наслідку раціональної діяльності особистості, суспільства чи держави. Вважається, що право дається раз і назавжди, тому завдання людини, зокрема, судді, державного діяча, в такій системі – лише правильно усвідомити і витлумачити божественні норми. Однак необхідно зауважити, що зміст норм релігійного права певною мірою все-таки змінювався під впливом історичного розвитку відповідних цивілізацій. Як правило, ці зміни виражалися не у формі правотворчості, а шляхом модернізованого тлумачення релігійними діячами священних текстів;

3) персональний характер дії права. Дія норм релігійних правових систем поширюється не на певну територію, а на конкретну релігійну громаду, тобто є індивідуальною. Це одна з принципових відмінностей релігійних правових систем від національних, дія яких характеризується поєднанням територіальних (національне право поширюється на всіх осіб у межах кордонів держави) та екстериторіальних (поширюється на власних громадян, які перебувають тимчасово) принципів. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, на якій території вони мешкають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи, тому релігійне право не поширюється на іновірців та атеїстів;

4) визнання соціальної та морально-етичної цінності права. В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права і воно визнається необхідним елементом справедливого суспільного устрою;

5) невизнання принципу формальної рівності прав людини. На відміну, наприклад, від романогерманської правової сім’ї, в якій цей принцип визнано як загальнолюдський, релігійні правові системи наділяють людей різним правовим статусом, різним обсягом прав і обов’язків відповідно до належності до певної соціальної групи, що вирізняється за національною, мовною, релігійною, статевою чи іншою ознакою. Класичним прикладом може бути кастовий поділ в Індії, що визнається і захищається індуським правом.

З персональним характером дії релігійного права пов’язане і нетрадиційне для західної правової доктрини розуміння сфери поширення релігійних правових систем. Кожна з чотирьох названих систем є діючою системою норм, яка лежить в основі однієї чи декількох національних правових систем. Так мусульманське право діє в ісламських країнах, індуське – в Індії, іудейське – в Ізраїлі, канонічне право є діючою правовою системою Ватикану (Святого Престолу). Проте сфера поширення релігійних правових систем не обмежується лише цими країнами чи державоподібними утвореннями. В окремих випадках ті чи інші положення релігійного права санкціонуються правом і інших держав. Наприклад, чимало положень канонічного права санкціонуються правом і інших держав. Чимало положень канонічного права знайшли відображення у ЦК Греції 1946 р., на Кіпрі (Грецька Республіка Кіпру) сімейні справи розглядаються церковними судами за правом греко-православної церкви чи інших громад, які існували до початку 1960 р., в Ізраїлі сімейні спори між християнами розглядаються релігійними судами на підставі положень канонічного права тощо.

Мусульманське (ісламське) право

Виникнення ісламського (мусульманського) права пов'язують з життєдіяльністю пророка Мухаммеда. Двома беззаперечними постулатами ісламського права є «немає ніякого божества окрім Аллаха» та «Мухаммед є Пророком і посланником Аллаха». Ісламське право поєднує в собі релігійні і юридичні начала, що знайшло відображення в специфіці його джерел та структурі, механізмі дії та і праворозумінні. Це означає, що для реалізації правової норми необхідна її відповідність не лише основоположним правовим, але й релігійним принципам, тому, як правило, ісламські правознавці водночас є і теологами. Воно регулює всі без винятку сфери суспільного життя, а також особистий статус мусульманина. В зв'язку з цим області регулювання ісламського права значно ширші, ніж області регулювання світського права, оскільки воно охоплює всі аспекти життя. Виконання норм ісламського права забезпечується колективною відповідальністю ісламської громади за поведінку кожного окремого члена громади, а також індивідуальним зв'язком мусульманина з Аллахом.

Ісламське право складається з двох частин: шаріат і фікх. Шаріат є загальним цілим, а фікх - його юридична складова частина. Шаріат охоплює суспільні відносини з релігійної точки зору на основі тлумачень Корану і Сунни, в той час як фікх оцінює їх з правової точки зору.

Іслам — наймолодша зі світових релігій. її виникнення в VII столітті пов'язане з діяльністю Пророка Мухаммеда, що відповідно до переказу передав волю Аллаха людям. Незважаючи на відносно молодий вік, іслам швидко поширився по всьому світу. Спочатку він знайшов своїх прихильників в Африці, потім проникнув у Південну Європу та Азію. Нині мусульманське право охоплює своєю дією близько 1 млрд осіб і є однією із тих правових систем, що продовжують інтенсивно розвиватися.
Характерні риси ісламського права

Нерозривний зв'язок права і ісламу. Мусульманське право є складовою ісламу. Ця релігія містить певні теологічні норми, які встановлюють, у що повинен вірити мусульманин, а також Шаріат — сукупність норм, які наказують, що робити і що не робити віруючим. Саме остання складова ісламу і є сукупністю правил поведінки, які називають мусульманським правом

Мусульманське право регулює суспільні відносини лише між мусульманами. Такий персональний характер означає, що воно поширюється на осіб, що сповідують іслам. В контексті цього питання слід розрізняти поняття «мусульманське право» і «право мусульманських держав». Різниця полягає в тому, що, по-перше, джерелами мусульманського права є релігійні норми, які містяться, наприклад, в Корані, а джерелом світського права є нормативні акти, звичаї, прецеденти. По-друге, мусульманське право поширює свою дію лише на тих, хто сповідує іслам, а право мусульманських держав регулює відносини між всіма громадянами країни.

Мусульманське право складається здебільшого з обов'язків, що покладаються на особу, і санкцій за їх невиконання і порушення. Норми мусульманського права встановлюють певний зразок належної поведінки, яка вважається пристойною з точку зору ісламу. Часто санкції цієї релігійно-правової сім'ї є дуже жорстокими. Суб'єктивні права індивіда чітко не закріплені в шаріаті, але все ж таки вони мають місце. Це досягається за допомогою визнання певних меж обов'язків, а також уточненням обсягу прав, визнаних за індивідами. Неповага і порушення цих прав тягне за собою застосування санкцій, що накладаються мусульманським суддею.

Мусульманське право має казуїстичний, формальний і архаїчний характер. Оскільки ісламське право вважається божественним, то воно, в принципі, є незмінним. Йому також невідомий історичний підхід. Але навіть за умови його «незмінності» потрібно розуміти, що воно не могло б існувати у первісному вигляді у сучасному суспільстві. Ісламська юриспруденція визнає, що право, яке відкрилося внаслідок божественного відкриття, не було одразу сформовано в ясну і зрозумілу форму. Тому ісламським юристам довелось зробити багатовікову працю з поглиблення і вивчення джерел права, внаслідок чого багато норм змінювалось і пристосовувалося до умов життя. Багато норм ісламського права є казуїстичними, тому не охоплюють однорідні суспільні відносини на відміну від романо-германської системи права, і регулюють лише окремі конкретні випадки. Формальність норм мусульманського права полягає в тому що, від його суб'єктів вимагається здебільшого дотримання самого змісту норми, а не духу всього права.

Несистематизований характер. Оскільки ісламське право є результатом божественного творіння і не може бути зміненим, то воно ніколи не зазнавало систематизації. Лише в 1869—1876 рр. у Османській імперії була розроблена кодифікація Маджала, яка стала першою кодифікованою збіркою мусульманських правових норм. На той час це був і необхідний, і незвичайний крок. Необхідний тому, що вже стало неможливим вимагати від тогочасних юристів вивчення середньовічних юридичних книг, а незвичайним тому, що вперше норми шаріату набрали чинності на підставі державного акту і були систематизовані на зразок європейського права.

Ісламське право характеризується наявністю декількох течій і шкіл права. Існує дві великі течії – шиїти і суніти, - кожна з яких в свою чергу розбита на декілька шкіл.
Джерела ісламського права

Коран є першим джерелом мусульманського права. Ця священна книга являє собою запис дарованого Аллахом відкриття, переданого через Пророка Мухаммеда. В Корані міститься два основні різновиди поведінки. До першого відносяться деталізовані норми, наприклад, з приводу питань шлюбу, спадкування, сім'ї. До другої групи правил поведінки належать вихідні принципи і загальні цілі, що повинні лежати в основі конкретних рішень.

Сунна являє собою збірник зафіксованих висловів и вчинків Пророка Мухаммеда, які вважаються взірцем належної і правомірної поведінки, якої повинні дотримуватись мусульмани. В сукупності з Кораном вона становить зміст шаріату і є його основним джерелом.

Іджма - доктрина мусульманського права, яку становлять думки найбільш авторитетних ісламських правознавців з приводу питань, що не урегульовані в Корані або сунні. Іджма заповнює прогалини в релігійних нормах. саме на це джерело найчастіше посилаються судді в практиці.

Кияс є особливим джерелом, що тлумачить Коран і сунну методом судження за аналогією. Тобто його суть полягає в застосуванні схожих норм, що містяться в Корані та сунні, до інших аналогічних ситуацій.

Слід зауважити, що судовий прецедент ніколи офіційно не визнавався джерелом мусульманського права. Рішення суду вважається лише моральним судженням, що може бути змінено і переглянуто задля поліпшення. Офіційно правовий звичай також не визнавався джерелом права, але виконував субсидіарну роль при вирішенні різноманітних питань, таким чином розширюючи і уточнюючи застосовуваний принцип права чи норму

Важливу роль у «змінюванні» і пристосуванні права до вимог сучасного життя відіграли угоди. Вони також офіційно не визнаються джерелами права, але створюють велике поле для виявлення ініціативи і здійснення самостійної діяльності суб'єктами правовідносин в умовах суворої релігійності і ортодоксальності.

Норми мусульманського права поділяються на два види. Ібадат - приписи, що регулюють взаємовідносини людини і Бога, та містять релігійні норми щодо виконання релігійних обов'язків. Муамалат - приписи, що регулюють відносини між самими мусульманами.
Індуське право

Сформувалося у Стародавній Індії під помітним впливом релігійних уявлень, поєднаних в індуїзмі, тісно пов'язане з традиційними індуськими соціальними інститутами - общиною, варно-кастовою структурою.

Територія поширення- Індія та інші країни Південно-Східної Азії (Пакистан, Бірма, Сінгапур,Малайзія). Індуїзм сповідають общини й у країнах Східної Африки (Танзанія, Уганда, Кенія).

На відміну від ісламу та інших релігій індуїзм не є чітко сформульованою теологічною доктриною і не вимагає від своїх прихильників вірності одному віровченню.

До отримання Індією незалежності в 1947, індуїстське право було частиною британської колоніальної правової системи, отримавши формально цей статус в 1772 з подачі генерал-губернатора Індії Уоррена Гастінгса. В сформулюваному ним плані законодавчого управління говорилося «у всіх справах, що стосуються спадщини, створення сім'ї, кастових або інших релігійних питань, законам Коран щодомусульман, і законам шастр щодо індусів, належить неодмінно слідувати».Введене англійцями індуїстського права здебільшого базувалося на ранніх перекладах санскритських текстів «Дхарма-шастр» - трактатів з релігійним правилам поведінки індуїстів. Англійці взяли «Дхарма-шастри» як правовий кодекс, хоча до них ці санскритські тексти таким чином не використовувалися. «Дхарма-шастри» формально не були збірками законів і не мали обов'язкової сили. У них в основному містяться теоретичні міркування, щодо практичного права.
Характерні риси індуського права:

Індуське право є складовою частиною індуїзму - релігії, що являє собою комплекс різноманітних релігійних, філософських і соціальних поглядів.Індуїзм сформувався внаслідок еволюції і злиття ведичних і брахманських традицій. В основу його віровчення покладено релігійні та філософські ідеї брахманізму (Карма,Сансара, реінкарнація та ін). Серед розмаїття богів найбільш поширені й шановані Брахма, Вішну і Шива. Індуїзм відрізняється від інших релігій віротерпимістю, відсутністю агресії до осіб, які дотримуються інших поглядів. Кожен індус може вірити в того чи іншого бога, у кількох богів або взагалі не вірити в нього. Індуїзм має безліч культів і ритуалів, але не має чітко окресленої теологічної доктрини.

Персональний характер дії права, що поширюється тільки на осіб, які сповідують індуїзм, незалежно від того, в яких державах вони мешкають. Найбільша громада прихильників індуїзму (близько І млрд) проживає в Індії, де вони становлять близько 83% населення. Як релігійні меншості вони представлені в Палестині, Бірмі, Сінгапурі, Малайзй, Танзанії, Уганді й Кенії. У судовій практиці Індії склалося правило, відповідно до якого індуське право діє стосовно осіб, виходячи а двох критеріїв - народження в родині індусів або належність до релігії. Воно не поширюється на осіб, які перейшли у віру, несумісну з індуїзмом. Проте індус не втрачає права знову повернутися до своєї віри, що тягне за собою відновлення дії на нього індуського права. Норми індуського права застосовуються до послідовників усіх релігійних напрямів індуїзму - буддизму,джайнізму,сикхізму та ін. Індуське право офіційно не поширюється на чотири релігійні меншості Індії - християн, іудеїв та персів.

Яскраво виражений кастовий характер.Касту характеризують як соціальну спільноту або групу в складі індійського суспільства, спільноту за народженням, спадкоємну, ендогамну, закриту для проникнення сторонніх, що традиційно спеціалізується за родом господарської діяльності чи колом занять з яскраво вираженою кастовою самосвідомістю, чиє місце обумовлене в складній індійській соціальній ієрархії1. Відносини всередині касти і з членами інших каст регулюються спеціальними нормами поведінки. Таких каст і підкаст налічується в Індії близько 3,5 тисяч. Відповідно до історичної традиції вони поділені на чотири групи: брахманів (спочатку - каста священиків),кшатріїв (воїнів), вайшиїв (купців) і шудрів (слуг і ремісників). Поза цим поділом стояла каста «недоторканних», що посідала найнижче місце в соціальній ієрархії. Вона фактично перебувала поза сферою правового регулювання індуського права, яке стосувалося її лише в питаннях обмеження правоздатності. Перехід з однієї касти в іншу не допускався.

В індуському праві існує кілька шкіл, наявність яких пояснюється різними причинами — великою різнорідністю населення (в Індії проживає близько 500 народностей, які говорять 1652 мовами) і великою розмаїтістю джерел права. В одній місцевості віддають перевагу одним із них, в другій - іншим. В індуському праві переважають дві головні школи - Мітакшара і Дайябхага. Ці школи разом з иідшкола-ми панують кожна у відповідних географічних районах, хоча особистий статус індивідів не залежить від того, де вони проживають. Школа Дайябхага поширена в Бенгалії й Ассамі, Мітакшара — в інших частинах Індії та Пакистану.

Індуське право зазнало сильного впливу інших правових систем - мусульманського й англійського права. Найдавніші джерела індуського права – Веди - були створені ще в II тис. до н.е. Протягом значного історичного періоду воно розвивалося самостійно. Мусульманське панування, що встановилося в Індії в XVI ст., досить відчутно загальмувало розвиток індуського права. Суди зобов'язані були застосовувати тільки мусульманське право, індуське ж могло застосовувати тільки панчаяти (збори) каст для вирішення внутрішньобщинних проблем. Це призвело до звуження сфери дії індуського права, що залишаюся діяти головним чином у вузькій сфері релігії й особистих стосунків.

Джерела індуського права

Джерела індуського права дуже різноманітні, що пояснюється величезним історичним відрізком, на якому вони створювалися, і релігійною специфікою цієї системи. Перші джерела датуються ще II тис. до н. е., що створює певні труднощі при їхньому вивченні, бо далеко не всі давні тексти збереглися до нашого часу. Найстарішим із них є веди (Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа) - священні книги, в яких містяться божественні для індусів приписи. Вони були створені близько II тис. до н. е. у формі релігійних пісень, молитов і висловів. Хоча Веди для індусів мають божественне походження і їх вони розглядали як джерело релігії і права, проте реальний вплив вед на суспільні відносини був вкрай незначний уже протягом довгого історичного періоду. Через те що вони містили досить незначну кількість конкретних норм права, їх значення для розвитку індуського права також оцінюється неоднозначно. Роль вед полягає не в тому, що вони є безпосереднім джерелом права, на основі якого можна регулювати конкретні суспільні відносини, а скоріше в ідеологічному підґрунті для створення інших джерел.

Давніми пам'ятками індійської літератури, що містять норми права, є смрити. Це санскритське слово означає «заповідану» мудрість окремих авторитетних учених і священнослужителів. Смрити являють собою релігійні, наукові і правові трактати, які коментують веди. їх Датування вкрай складне, оскільки індуїстські уявлення про безупинно поточний світовий процес без початку й кінця заперечували хронологічну впорядкованість історичних подій. Тому можна лише приблизно назвати час створення смрити - між 800 р. до н. е. і 200 р. н.е. Теоретично вважається, що всі смрити засновані на священному відкритті — на ведах. Тож, якщо текст смрити суперечить ведам, то він не може застосовуватися.

Серед текстів смрити виокремлюють дхармасутри - перші відомі збірники зафіксованих у письмовій оормі конкретних правових норм, що визначають, як повинна поводитися людина відповідно до свого місця в кастовій ієрархії стосовно богів, царя, священиків, предків, членівс своєї родини, сусідів. Найдавніші дхармасутри - Гаутами, Бауд-хаяни, Апастамби - виникли в VI-III столітті до н. е.

Наступним кроком у розвитку смрити стали дхармашастри - збірники норм, які створювались у брахманських школах та мали форму віршів. Нанвідоміші з них - закони Ману, закони Яджнавалк'я, закони Нарада. У них вперше даються відносно впорядковані і розумілі норми, що за сучасними поняттями відповідали б нормам цивільного, кримінального і процесуального права.

В ієрархії джерел права в Давній Індії особилово значення надавалися артхашастрам - творам, що охоплюють філософські, соціально-політичні й економічні проблеми державної діяльсності. До нашого часу лишилася тільки одна артхашастра, приписувана Каутільє — раднику царя Чандрагупти. Її зміст - розгляд дхарми царя, внутрішної і зовнішньої політики.

Важливими джерелами нрава були нибандхи, що являють собою збірники коментарів до дхармашастр, Нибандхи складалися між XI ст. і кінцем XVII ст. Їхня мета - пояснити часто незрозумілий зміст дхармашастр, усунути явні суперечності між ними, зробити їх доступнішими простим людям. Так, деякі автори витягали зі старих текстів і систематизували відповідні уривки, що їх можна було застосувати в сучасних їм умовах. У такий спосіб було «модернізовано» чимало норм, а багато застарілого юридичного матеріалу зовсім вилучено з правового обороту. Інші автори писали коментарі до текстів, що стосувалися окремих галузей права, таких як спадкове чи право усиновлення. Найавторитетнішим текстом із цих джерел права вважається «Митакшара» - коментар до законів Яджнавалк'я, складений у ХІ-ХІІ ст.

Крім того, в індуському праві завжди визнавалися як джерела всі стародавні місцеві звичаї, що їх з давніх часів застосовували певні касти й родини. А це означає, що у випадку, якщо такі звичаї відоці суду чи можуть бути доведені, вони не тільки повинні ним враховуватися при тлумаченні норм смрити і коментарів, а навіть можуть мати пріоритет перед ними. За законами Ману і Яджнавалк'я, слід утримуватися від застосування правила поведінки, встановленого текстами, якщо суспільство його не сприймає.

Правовий звичай не пов'язаний з божественним розпорядженням, який визначає дхарму, не використовувався. Як усне джерело правил поведінки він використовувався при впорядкуванні дхармасутр, дхармашастр, які складаються із правил дх- арм. Позитивне індуське право – це звичаєве право. Релігійна норма (індуїзм) могла різною мірою домінувати над нормою-звичаєм, впливати на неї, змінювати ЇЇ за допомогою тлумачення звичаю.

Законодавство й судова практика ніколи не визнавалися джерелами індуського права. Вони розглядаються як виправдане для управління явище, яке має тимчасовий характер, і через те не можуть містити норм права, позаяк норми права повинні мати постійний харапер. Отже, джерелом класичного індуського права доколоніального періоду були в основному праці богословів та правознавців, які відбивали також існуючі у суспільстві звичаї.
Юдейське право

Походження юдейського права пов'язане з формуванням юдаїзму як релігії, яка є основою для формування даної релігійно-правової системи.

Юдаїзм - одна із давніх релігій, що збереглася до наших днів. Словом Юдаїзм називають релігію, поширену серед євреїв. Це слово походить від назви стародавнього племені Юди. Прихильники юдаїзму проживають на всіх континентах Землі. Юдаїзм розповсюджений переважно серед євреїв, але відомі факти поширення юдаїзму і серед неєврейського населення. Наприклад, у Стародавньому Римі, Хазарській державі VIII ст., в сучасній Ефіопії та ін.

Спроби періодизації історії юдаїзму робились неодноразово. Наприклад, на думку Д.Ріда весь шлях розвитку цієї релігії можна поділити на п'ять етапів:

Епоха левітів, служителів релігійних культів у стародавніх євреїв. Її пов'язують із закінченням складання Мойсеєвого закону – законодавчої основи юдейського права.
Епоха фарисеїв, представників суспільно-релігійної течії в Юдеї. Фарисеї виражали інтереси переважно представників середніх верств населення та прагнули тлумачити юдейське право з урахуванням нових соціально-економічних умов єврейського суспільства.
Епоха талмудистів. Цей період відрізнявся суворістю в дотримані правил і норм, що містить Талмуд. В цей час особлива увага приділялась положенням, що перешкоджали асиміляції євреїв-єдиновірців з народами тих держав, на території яких вони проживали.
Проміжний етап емансипації євреїв.
Епоха сіонізму.

Основні риси єврейського права

Єврейське право є однією з найстаріших систем світу, йому понад три тисячі років. Юдейське право характеризується низкою рис, що визначають його самобутність і відрізняють від інших релігійних систем^[.

Єврейське право є складовою частиною юдаїзму. Це співвідношення обумовлено декількома чинниками: спільність походження, а також збіг джерел права і джерел релігії; єдність релігійних і правових вимагає суворого дотримання не тільки релігійних настанов та приписів, а також і юридичних законів; право і релігія об'єднанні спільними правозастосовними органами – ті органи, які розглядали релігійні спори, також розглядають і правові.

Ця правова система має мононаціональний характер. Це означає, що юдейське право поширюється лише на євреїв, в той час як багато інших релігійних систем є мультинаціональними і поширюють свою дію на осіб не залежно від їхньої приналежності до тієї чи іншої національності (наприклад, мусульманське право діє на осіб, що сповідують на іслам незалежно від їхньої національності).

Юдейське право розвивалося і формувалося в складних історичних умовах, зокрема протягом тривалого часу євреї взагалі не мали власної держави. Протягом багатьох років євреї жили на території чужих держав, іноді навіть ворожих, де їх оточувала зовсім інша, не притаманна їм культура. В таких умовах вони змогли не лише зберегти, але й розвинути своє право. Цьому сприяли судові й адміністративні автономії єврейських громад. Саме завдяки судовим рішенням, які виносилися на підставі традиційних джерел юдейського права, євреям вдалося не втратити своє національне право.

Заборонні і зобов'язальні норми є переважною частиною юдейського права. Таким чином, в юдейському праві імперативні норми переважають над диспозитивними. Деякі ізраїльські вчені навіть характеризують юдейське право як сукупність «всеохопних обов'язків, що регулюють всі аспекти єврейського життя».
Джерела юдейського права

Виникнувши, юдейське право протягом значного часу існувало в усній, неписьмовій формі. Це перше джерело отримало назву каббала. Заборона фіксування правил поведінки в письмовій формі була обумовлена тим, щоб постулати юдейської віри не стали надбанням інших народів. З часом, побоюючись, що певні норми можуть бути втрачені або змінені, все-таки було дозволено письмове закріплення юдейського права. З того часу основними джерелами стають:

Старий Заповіт - частина Біблії, що складається з книг, написаних до пришестя Христа. Новий заповіт (написаний відповідно після пришестя Христа) юдаїзмом не визнається.

Тора є своєрідною конституцією єврейського народу. Особливістю цього джерела є те, що заповіді юдаїзму викладені в ньому в віршованій формі. Тора складається з 5 книг, які розповідають про створення світу і людства, про вихід юдеїв з Єгипту, про вирізнення з юдейського суспільства привілейованого коліна Левітів, про літочислення єврейського народу та спроба систематизувати все вищевикладене в попередніх чотирьох книгах відповідно.

Талмуд являє собою багатотомний збірник єврейських релігійних, правових та етичних норм. Після Біблії є другою найважливішою священною книгою для єврейського народу.

Також джерелом юдейського права є звичай. Саме він регулював суспільні відносини ще до появи Святого Письма. Після створення Тори, частину звичаїв було узгоджено з релігійними нормами та узаконено, іншу - скасовано або змінено. Ще одним джерелом цієї релігійно-правової системи є так зване законодавство. Але не в класичному розумінні як нормативно-правовий акт виданий уповноваженою особою, а певні постанови та укази, прийняті авторитетними релігійними діячами. Саме наявність цього джерела відрізняє юдейське право від інших релігійних систем. Важливу роль у формуванні та застосуванні права відіграло таке джерело, як рішення єврейських судів. Справа в тому, протягом тривалого часу мала місце судова автономія європейських громад. Судді вирішували різноманітні суперечки, спираючись на всі джерела юдейського права. Поступово склався принцип, який дозволяв суддям приймати рішення, яке б відрізнялось від того, що було передбачено в інших джерелах права, якщо це могло порушувати справедливість. Особливу роль також відігравали й збірки судових рішень, які були вагомою частиною юридичної літератури.
Канонічне право

Канонічне право релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна «канон», який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому - юридичному значенні - цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для впорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.
Характерні особливості канонічного права

нерозривний зв'язок з релігією - християнством: християнство виникло в другій половині I ст. в Палестині, у IV ст. воно стає державною релігією Римської імперії; до XII ст. термін «канонічне право» практично не застосовувався, бо не існувало окремої системи норм права, що регулюють питання віри, культу, а норми права й норми релігії були тісно переплетені; у християнстві завжди була присутня ідея про богоугодний характер права, тому порушення норм права розглядались як гріх;
систематизований характер канонічного права - під час так званої Папської революції розпочалося вирізнення церковних законів в окрему релігійну систему норм та їх систематизація;
канонічне право в Європі розвивалося в умовах становлення особливого політико-правового статусу Римської церкви - у результаті Папської революції церква стала особливим політико-правовим утворенням у Європі;
вплив римського права на процес розвитку системи канонічного права - римське право розглядалося як право ідеальне, як писане втілення розуму, принципами якого повинні були керуватися всі, в тому числі і церква, тому канонічне право запозичало багато понять і норм римського права, особливо в питаннях власності, спадкування й договорів;
наявність у канонічного права складної внутрішньої структури — на підґрунті юрисдикції церкви над певними класами осіб і категоріями справ виникли такі галузі канонічного права, як корпоративне, кримінальне, шлюбно-сімейне, процесуальне;
створення двох систем канонічного права після розколу християнської церкви- західна церква визнає вищу владу Папи Римського, а значить і його актів; східна церква – православні - визнають насамперед джерела, що утворилися в період всесвітніх соборів;
канонічне право ніколи не розглядалося як вічне і незмінне - канонічне право змінювалося відповідно до потреб часу і цим воно відрізняється від, наприклад, системи мусульманського права, яка була настільки прив'язана до авторитету Корану, що місця для законотворчості просто не залишалося; у канонічному праві авторитет Біблії також ніколи не заперечувався, але водночас визнавалося, що церква може приймати й абсолютно нові норми права, якщо вони не суперечать загальним принципам віри.

Джерела канонічного права

Оскільки канонічне право - це релігійно-правова система, то його першоджерелом є божественна воля, що знаходить своє втілення в книгах Святого Письма - Біблії. Християнська церква визнає священними лише книги Нового Заповіту.

В епоху визнання християнства в Римській імперії діяло правило, щоб у кожній церковній області місцеві єпископи не рідше одного разу на рік збиралися на собор для обговорення загальних справ і вирішення питань, викликаних місцевим церковним життям і практикою. Постанови обласних (помісних) соборів, що вирішують проблеми і встановлюють правила поведінки для християнської громади, стали одним із джерел канонічного права. Спочатку вони мали регіональний характер, оскільки були обов'язкові тільки для церков тієї області, де собор був вищою церковною інстанцією. Але у зв'язку з тим, що підвалини церковного життя були однакові в різних провінціях, правила деяких обласних соборів стали застосовуватися і в інших церковних областях, ставши джерелами права для всієї церкви. Подібного значення набули, зокрема, рішення семи обласних соборів, що проходили в IV і V ст.: анкірський (314), неокасарійський (314), антіохійський (341), сардинський (344), гангрський (362—370), лаодикійський (343—381) і карфагенський (419).

Для прийняття рішень обов'язкових для всієї християнської церкви, збиратися надзвичайні собори, на які запрошувалися представники всіх патріархій. Вони дістали назву Всесвітніх соборів, а їхні рішення — Постанови Всесвітніх соборів стали найважливішими джерелами канонічного права. Загальне визнання одержали сім Всесвітніх соборів — Нікейський перший (325), Константинопольський перший (381), Ефеський (431), Халкідонський (451), Константинопольський другий (553), Константинопольський третій (680), Нікейський другий (787)[3]. Саме на цьому етапі становлення канонічного права вже виникли розбіжності між Східною і Західною церквами з приводу рішень Всесвітніх соборів, тому Східна і Західна церква не визнають окремих правил цих соборів.

Після розколу церков на Сході перестали скликати періодичні собори. Їхнє місце посів постійний собор (синод) при константинопольському патріархові. Поступово він став головним органом церковного законодавства, а його акти — Постанови синоду — стали невід'ємним джерелом канонічного права Східної церкви.

Одним із найважливіших джерел канонічного права на Заході були Папські декреталії (декрети). В V ст. ці акти мали не менше значення, ніж постанови соборів, і включалися в усі збірники канонічного права. Пізніше Папські декрети почали розглядатися вище соборних канонів. Папські декреталії стали основою для проведення кодифікації канонічного права, яку можна розділити на два періоди. На першому етапі вона мала несистематизований і децентралізований характер. З моменту виникнення християнства церква приймала безліч канонів церковних соборів і синодів, декретів і рішень окремих єпископів. Проте до XI ст. не було спроб систематизувати накопичений за тисячоліття звід канонічного права. Другий етап систематизації канонічного права розпочався з того, що вже у 90-х роках XI ст. Іван Шартрський уперше зробив спробу систематизувати й викласти усе право церкви. Рух із узагальнення законів церкви досяг кульмінації у 1140 р., коли Іоанном Граціаном була видана праця «Декрети», яка вплинула на подальший розвиток всього канонічного права Західної церкви. Граціана почали вважати творцем каноністики (тобто науки канонічного права). Необхідно зауважити, що ця праця була не тільки систематичною збіркою джерел церковного права, але водночас і коментарем до них. У своїй праці Граціан на основі схоластичного методу виявляв відмінності між суперечливими або не цілком зрозумілими положеннями і ставив питання, які вимагали свого вирішення як в теорії, так і на практиці. Праця «Декрети» була поділена на три частини: перша охоплювала 101 відмінність, 20 з яких були присвячені загальним питанням і джерелам, в інших йшлося про церковну організацію; друга частина підрозділялася на 36 справ, у яких Граціан виокремлював численні «питання», які стосувалися майнового, процесуального, орденського і шлюбно-сімейного права церкви, а також систему покаяння; третя частина була розділена на 5 «відмінностей» і трактувала церковні таїнства. Трактатом Граціана користувалися і на нього посилалися папи, церковні собори і церковні суди.

При папі Григорії IX у 1234 р. вийшло повне зібрання декреталій, що складалося приблизно з двох тисяч розділів, і у якому узагальнювалася та систематизувалася майже столітня праця. У 1298 році вийшла збірка декреталій, видана папою Боніфацієм VIII, а у 1317 р. — збірка декреталій папи Клементія V. З 1583 р. чотири вищезгадані компіляції отримали офіційну назву «Зводу канонічного права». Частиною зводу вважаються (хоча вони й не включені до нього офіційно) ще два тексти, складені незабаром після правління папи Іоанна XXII. Крім цих основних текстів класичного канонічного права, існують авторитетні тлумачення і коментарі, з яких найбільш важливими були твори Гугуччіо й Іоанна Германця.

Надалі систематизація канонічного права була продовжена в 1904 р., коли папа Пій X створив комісію для розробки нового Кодексу канонічного права. До 1914 р. робота була завершена, й у тому ж році папа Бенедикт XV видав новий Кодекс канонічного права, що набув чинності у 1918 р. З 1984 р. набув чинності новий Кодекс канонічного права.

Наукові трактати авторитетних богословів, офіційно визнані церквою, аналізували і давали тлумачення існуючих норм канонічного права. На Заході до таких належать праці Граціана, Гугуччіо, Іоанна Германця, на Сході — твори Олексія Арістіна, Іоанна Зонара і Федора Вальсамона.

Ще одним джерелом канонічного права є звичай. Церква не лише не заперечує звичаї як джерело права, а й у деяких випадках визнає їх дію в канонах Всесвітніх соборів. Однак для визнання звичаю від нього потрібно, по-перше, щоб він не суперечив духу як усієї церкви, так і природі того інституту, якого він стосується; по-друге, щоб його існування і дія могли бути доведені за більш-менш тривалий час.
скачати