Ім'я файлу: реферат рдцп.docx
Розширення: docx
Розмір: 35кб.
Дата: 12.05.2021

Міністерство освіти і науки України

Київський університет права НАН України

Кафедра: загальнотеоритичних і державно-правових дисциплін

Дисципліна: Римська держава і Цивільне право

РЕФЕРАТ

На тему: «Характеристика Римського приватного права»

Виконала: студентка

МП-11

Тимошенко Валентина

2021

ЗМІСТ

  1. ВСТУП

  2. Римське приватне право як частина загального Стародавнього світу.

  3. Джерела Римського приватного права.

4.Основні риси Римського приватного права .

5. Роль римського приватного права у виникненні й розвитку правових систем у країнах Європи.

6. Висновок..

7. Джерела.

1. ВСТУП

Римське право — унікальний витвір людського генія. Його вплив на законодавство багатьох західноєвропейських країн, здійснюваний або прямим запозиченням, або через сприйняття принципів цього права, пояснюється загальнолюдським характером останнього. Не випадково остання кодифікація цивільного законодавства України, що проходила в умовах відмови від адміністративно-командного характеру регулювання майнових відносин, відновила розвиток приватноправових інститутів і підходів, тобто відбулася на класичних римськоправових засадах. Римське приватне право характеризується чіткістю визначень і високою юридичною технікою, а тому в підготовці висококваліфікованих юристів не можна обійтися без його вивчення. Знайомство з основними постулатами римського приватного права і його системою допоможе сформувати у сучасного фахівця з правознавства юридичне мислення, створить передумови для наукового аналізу життєвих ситуацій, для пошуку юридично обґрунтованих шляхів і способів вирішення тих чи інших казусів.

2.Римське приватне право як частина загального Стародавнього світу.

На перших ступенях свого розвитку римське право характеризується станом злиття публічного і приватного права, виокремлення яких відбувалося поступово в ході історичного процесу. Підставами цього вважають: вивільнення особистості від її зв’язків із суспільними союзами (рід, сім’я тощо); посилення державної влади і зосередження в її руках функцій публічного права; перехід натурального господарства в грошове.

Право в Давньому Римі вже поділяється на публічне й приватне. Ульпіан визначив цей поділ таким чином: «Публічне право — це те, що належить до положення Римської держави, приватне — стосується користі окремих осіб; існує корисне у суспільному відношенні й корисне у приватному відношенні» Таким чином, критерієм розмежування публічного і приватного права, за Ульпіаном, є характер інтересів. Право, що захищає інтереси держави, суспільні інтереси , - публічне право ,а право, яке захищає інтереси приватних осіб , є приватним правом.

Публічне право визначає устрій суспільної організації Риму, встановлює положення магістратів, жерців, правовий режим святинь тощо. Норми публічного права мають імперативний характер, а отже, застосовуються державою (в особі уповноважених органів) за власною ініціативою, коли цього вимагає захист загальних суспільних інтересів (покарання злочинців, стягнення податків, штрафів тощо)1 . Імперативний характер норм публічного права знайшов своє відбиття і в його принципах, зокрема у принципі, що забороняв можливість надання приватних привілеїв (privilegiy ne inroganto), а також у принципі, сформульованому римським юристом Папініаном: публічне право не може змінюватися договорами приватних осіб (D. 2. 14. 38). Основну сутність публічного права становить прийом юридичної централізації. Отже, публічне право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним інституціям і пов’язані з державними або суспільними інтересами. Приватним правом у Давньому Римі регулювалися майнові відносини, що складалися між громадянами Риму за їх розсудом і могли захищатися останніми самостійно (самозахист) або за допомогою держави. Захист за допомогою норм приватного права здійснювався державою тільки на вимогу заінтересованої особи, права якої були порушені, в межах заявлених вимог. Норми приватного права, на відміну від норм публічного права, мали диспозитивний характер. Приватне (цивільне) право — це система юридичної децентралізації2 . Таким чином, приватне право — сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій незалежності їх учасників. Приватному праву Давнього Риму була притаманна ознака еластичності, тобто здатність пристосовуватися до тих чи інших умов, що знайшло своє відбиття в існуванні систем приватного права, до яких належали: цивільне право (іus сіvilе); право народів (іus gentium);

преторське право (іus practorium). Указані системи існували і розвивалися паралельно, дедалі більше проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Цивільне право1 — це право, яке народ Риму встановив сам для себе і яке поширювало свою дію тільки на римських громадян — квіритів (іus Quiritium), тому і отримало ще одну назву — квіритське право. Із поширенням італійської влади на інші народи цивільне право, що було засноване на Законах ХІІ таблиць та збірниках формул, навіть з тими доповненнями, які містили сенатусконсульти та інші джерела права, не могло задовольнити потреби центру світового торгового обороту, яким став згодом Рим. Цивільне право, як право формальне, на той час не знало багатьох інститутів, що були необхідні для здійснення торговельних операцій, зокрема таких, як представництво, товариства, договори страхування та інші види договорів тощо. Звідси численні ділові відносини, в яких брали участь представники різних країн, потребували впровадження норм нового права, яке було б вільним від місцевих та національних особливостей і могло рівною мірою задовольняти як інтереси громадян Риму, так і інтереси іноземців-перегринів.

3.Джерела Римського приватного права.

У науці римського права виділяють: І Джерела змісту римського права, якими є матеріальні умови життя, економічний лад, суспільні відносини, які склались в римському суспільстві і підлягали регулюванню правовими нормами; ІІ Джерела правоутворення (в науці теорії права їх ще називають “формою права”), у римському праві виступають: 1) звичаї, 2) закони (постанови Народних зборів, постанови сенату, розпорядження імператорів – зміни відбувались по періодах розвитку римської держави); 3) практика преторів та інших магістратів;

4) діяльність римських юристів (юриспруденція). ІІІ Джерела пізнання римського права: Закони ХІІ таблиць; Петеліїв закон (lex Paetelia), який скасував продаж у рабство і вбивство неплатоспроможного боржника; Аквіліїв закон (lex Aequilia), який встановив відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей; Фальцидіїв закон (lex Falcidia) про обмеження заповітів; Кодифікація Юстиніана. Як і у всіх народів основними джерелами римського права були звичай і закон. Але до цих основних джерел права у Римі на рівних правах приєднували науку права (юриспруденцію) та практику судових та інших державних установ. Римські юристи визнавали джерелами права jus naturale (спільне для всіх народів і для всіх живих створінь право. Такими спільними інститутами вважали одруження, народження дітей та їх виховання) та aequitas (інстинктивне почуття справедливості, інстинктивне бажання загального добра, яке примушувало людей відхилятися від права формального тоді, коли воно не задовольняло згаданого почуття справедливості чи загального добра). Звичай – правило поведінки, що формується в практиці людей і стає правилом внаслідок фактичного його застосування протягом тривалого часу. Звичай – основна форма регулювання відносин в додержавному суспільстві. Дотримання звичаю забезпечувалось засобами громадського впливу. Звичаї, санкціоновані державою, складають звичаєве право. Норми звичаєвого права містять Закони ХІІ Таблиць (451-450 рр. до н.е.). Закон (lex, leges) – норма права, яка видається вищим органом влади в певній формі. Її виконання забезпечується силою державного примусу. В період принципату імператорська влада все ще використовувала республіканські форми і прагнула створити враження ніби закони видає Сенат. Розпорядження, які пропонували принцепси ставали постановами Сенату – senatus-consulta. Основним джерелом права поступово стає одноособове розпорядження імператора. Загальна назва розпоряджень імператора – “конституція”. Конституції поділялися на 4 види: 1) edicta – загальні розпорядження, які були обов’язкові як для службових осіб, так і для населення. Це розпорядження, оголошені прилюдно. Кожен окремий едикт був присвячений окремому питанню. Юридична сила едикту триваліша, ніж життя самого правителя. Поширювалися на всю територію держави; 2) decreta – імператорські рішення з конкретних судових справ. Це розв’язання принцепсом приватноправових і кримінальних судових справ, що доходили до його розгляду або через безпосереднє звертання до нього позивачів у І інстанції або в порядку оскарження (як апеляційна інстанція). Якщо виносилося рішення у сумнівній справі, то декрет принцепса ставав зразком для інших суддів (як джерело права). Декрети виходили від принцепса на словах і записувалися його канцелярією в протоколи, які не оголошувалися як едикти, а зацікавлені особи брали з них витяги.; 3) mandata – інструкції чиновникам і правителям провінцій. Якщо за змістом інструкції вона повинна була бути доведена до населення, то керівник провінції оголошував її населенню своїм едиктом. Мандати мали юридичну силу за життя принцепса, який видав їх. Але щоб вони продовжували діяти, то повинні були бути підтверджені новим принцепсом; 4) rescripta – відповіді принцепса на письмі на запитання з боку як приватних осіб, так і магістратів. Приватним особам принцепс відповідав нотаткою на проханні. А до магістратів і цілих громад писав спеціальні листи. Рескрипти стали джерелом права як і декрети, бо їх використовували при вирішенні аналогічних справ. Оголошувалися прилюдно. Зацікавлені могли просити копію. В період абсолютної монархії імператорські розпорядження дістали назву leges, leges generales sanctio pragmatica. Численність імператорських конституцій вимагала їх кодифікації. Крім того причинами кодифікації були: 1) прагнення закріпити у систематизованій формі існуюче право; 2) єдиний кодекс мав бути символом єдності права, що мало політичне значення при розділенні держави на дві частини. Codex Gregorianus (Грегоріана) за ім’ям укладача, виданий 295 року, у якому зібрані імператорські конституції починаючи з Адріана і закінчуючи Діоклетіаном (від 196 до 295 р.). Codex Hermogenianus (Гермогеніана) – є доповненням до першого кодексу. Сюди увійшли імператорські конституції, видані від 295 до 324 р. Кодекс містить 120 конституцій, розділених по змісту на 69 титулів. Кодифікація здійснена між 314 і 324 рр. Codex Fheodosianus (Феодосія) – перша офіційна збірка конституцій. Кодифікація здійснена комісією із 9 чоловік, яка була сформована у 428 р. імператором Східної Римської імперії Феодосієм ІІ. Кодекс виданий 438 р. До нього увійшли імператорські конституції, видані починаючи із 313 року. Кодекс діяв в обох частинах Римської імперії (з 438 – на Сході, з 439 – на Заході). Структура: 16 книг, титули (за предметом регулювання). Практика преторів та інших магістратів як джерело права у Римі. Посада претора введена у 367 р. до н.е. Для здійснення своїх функцій перед вступом на посаду претор проголошував едикт* , у якому викладав, зокрема, правила судочинства, які були діючими протягом року (періоду перебування його на посаді). Після припинення його повноважень правила втрачали силу. Але, якщо вони були життєздатними, то новий претор міг покласти їх в основу своєї програми. Таким чином претор, хоч і не міг скасувати чи видати закон, проте, видавши едикт, міг надати нормі jus civile практичного значення чи, навпаки, - позбавити норму сили. Претор в едикті проголошував правила і норми, які були покладені в основу майбутньої посадової діяльності. За висловом Ціцерона едикт був “законом на рік”. Таким чином преторський едикт, формально не змінюючи норм jus civile, утверджував регулювання нових відносин і ставав формою правоутворення. Правотворча діяльність преторів розвивалася поступово: 1) спочатку претор допомагав здійсненню цивільного права, підкріплюючи позовами суспільні відносини, врегульовані цивільним правом; 2) при допомозі едикту заповнював прогалини цивільного права; 3) згодом едикт почав включати такі пункти, які були спрямовані на зміну і виправлення цивільного права. Однак, претор не відміняв норм цивільного права. Таким чином, не маючи законодавчої влади, в порядку керівництва судовою діяльністю, фактично творив нові норми та інститути права, які витісняли старі цивільні норми та інститути. Юрист Марціан називає преторське право живим голосом цивільного права в тому розумінні, що претор відгукувався на нові запити життя і задовольняв їх. У 125-126 рр. н.е. юрист Юліан за дорученням імператора Адріана уклав Edictum perpetuum (постійний преторський едикт), шляхом кодифікації преторського права. З часу видання Edictum perpetuum правотворча діяльність преторів припинилася. “Постійний едикт” в кодифікації Юліана до нас не дійшов, але були зроблені спроби реконструкції едикту за фрагментами коментарів римських юристів. Форми діяльності римських юристів Тому з’явились юристи, діяльність яких мала різні форми. Форми діяльності римських юристів визначив Ціцерон (І ст. до н.е.): respondere – консультаційна робота римських юристів – надання громадянам порад із спірних питань. cavere – консультації з питань укладення договорів та угод, складення ділових документів. agere – керівництво процесуальними діями сторін при розгляді судових спорів (але не адвокатська діяльність. Представництво довгий час було заборонене).

  1. Основні риси Римського приватного права

Римське приватне право характеризується "...найтоншої розробкою всіх істотних відносин простих товаровладельцев: купівлі-продажу, позики, боргу, договору та інших зобов'язань" (Марксі Енгельс,XIV, 672). Дійсно, на всьому протязі історії суспільства, заснованого на експлуатації, ми не зустрічаємо іншої системи приватного права, що досягла такої деталізації і такого високого рівня юридичної форми і юридичної техніки, як римське приватне право. Слід особливо відзначити два правових інститути, які викликали в Римі детальну регламентацію, яка мала особливе значення для господарського обороту Риму, для закріплення і посилення експлуатації рабів і незаможних вільних, що вироблялася верхівкою рабовласницького суспільства.

По-перше, інститут необмеженої індивідуальної приватної власності,що виріс з необхідності встановити, можливо широкому обсязі, права рабовласників на землю, забезпечити повну свободу експлуатації рабів, і надати купцям дійсну можливість розпоряджатися товарами. "Римляни, власне, вперше розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості" {Маркс і Енгельс, I, 635).

По-друге, інститут договору. Торговий оборот досяг свого найвищого в Римі розвитку в перші століття н. е.., і взагалі ведення багатіями великого господарства викликали необхідність детальної розробки різноманітних типів договірних відносин і дуже детальної формулювання прав і обов'язків контрагентів на основі твердості договору і безжального відношення до боржника, який не виконав договору.

Римське приватне право є граничним вираженням індивідуалізму і найбільшої свободи правового самовизначення імущих верств вільного населення. До початку н. е. вже давно зникли пережитки первіснообщинного ладу, вже зникли прояви сімейної спільності майна. У центрі приватного права варто одноосібний суб'єкт власності, самостійно виступає в обороті і одноосібно несе відповідальність за свої дії. Індивідуалізм в римському приватному праві - це індивідуалізм домохазяїна, рабовласника, провідного господарство і стикається на ринку з іншими такими ж господарями.

Послідовне проведення цих почав, мають величезну цінність для пануючого класу суспільства, заснованого на експлуатації, поєднувалося в Римі знаходиться на досить високому рівні формою вираження юридичних норм.

Точність формулювань, ясність побудови і аргументації і глибока життєвість, конкретність і практичність вдачі і разом з тим повну відповідність всіх юридичних висновків інтересам панівного класу - все це є відмінними ознаками приватного римського права. Недарма багато римські юридичні вирази і формули перейшли в століття.

Переваги формулювань римського приватного права не можуть бути, звичайно, объясняемы якоїсь особливої геніальністю римських юристов1, але обумовлюються більш глибокими причинами.

Римське приватне право, з точки зору способу фіксування та вираження юридичних норм, в корені відрізняється від сучасних систем приватного (цивільного) права більшості буржуазних держав. В буржуазних державах (крім англо-американських країн) приватноправові норми отримують головним чином форму закону і записуються в кодексах чи окремих законах, тобто являють собою систему абстрактних, розташованих у певному порядку підлеглих і супідрядних загальних положень. Навпаки, джерела римського приватного характеру являють собою, головним чином, сукупність рішень конкретних казусів, і в цьому велику зовнішню схожість римського приватного права з англо-американським "загальним правом (common law). Якщо римський юрист і висловлює загальне положення, то він робить це на основі розгляду конкретного випадку. Звичайно, римські юристи залишили нам і збірники загальних правил (всякого роду інституції, правила, дигести), але ці збірники є лише подальшою обробкою та узагальненням висновків конкретних судових справ.

Римське приватне право розвивалося на ґрунті здійснення судового захисту права. Претор (і інші магістрати) визначали, в порядку здійснення своєї найвищої адміністративної влади, які домагання отримують захист з боку держави, в яких випадках дається позов, не справляючись з тим, є норма закону або звичаю обґрунтування дане домагання. "Actionem dabo" - "я дам позов" - ось основний метод формулювання претором приватноправових норм. Але преторский едикт дає лише короткі загальні вказівки; ці вказівки вимагають конкретної розробки - при яких саме умовах дається позов і які випадки під даний позов не підходять, які обставини знесилюють пред'явлений позов, що саме можна вимагати і чого не можна вимагати і т. п. І разом з тим потрібна була постійна розробка питання про те, які окремі правила едикту колишнього претора вже застаріли або є недоцільними і які нові правила потрібно внести в едикт, видаваний новообраним претором. Для аналізу цих питань була потрібна величезна робота, і ця робота була виконана римськими юристами, які впродовж століть були і радниками претора і керівниками сторін у процесі. Римського юриста цікавило дане конкретну справу, але на підставі аналізу безлічі конкретних справ виявлялися принципи права.

Не на підставі загального правила має встановлюватися конкретний правочин, але на підставі конкретних правомочностей створюється (загальне) правило.

Якщо і в сучасному буржуазному державі правомочність особи, виведене із загальної норми, що безпосередньо пов'язане (за загальним правилом) з можливістю судового захисту цього правочину, то в Римі ця зв'язок представляється особливо різко вираженою і йде, якщо можна так висловитися, в зворотному порядку: не від правочину до позову, а від позову до правомочності. Якщо позиція буржуазного права може бути виражена формулою "я маю позов, так як маю право", то для Риму (особливо в галузі прав па речі і зобов'язань) характерна інша формула: "я маю право, так як мені надано позов". І римське приватне право, з точки зору його зовнішності, може бути охарактеризована, як система позовів (див. п. 54).

Римські юристи були необхідними та бажаними помічниками претора. Вони забезпечували бездоганність формулювання рішення, продуманість його по суті, відповідність його інтересам панівного класу. Звідси - їх авторитет, залишає далеко за собою авторитет приватних юристів в інших країнах.

Два основних - і протилежних - принципу пронизують процес розробки римського права претором і юристами.

(1) Консерватизм. Претор і юристи відносилися з підкресленою повагою до постанов закону, правилам едикту, старих думок авторитетних юристів. Римський юрист любить показати, що його висновок, навіть другорядного питання, відповідає поглядам його попередників. Це повага до старого права, що іноді переходить у якесь благоговіння, є не випадковим: воно має на меті підкреслити непорушність права, незмінність існуючого соціального ладу, неприпустимість будь-яких нововведень, які можуть виявитися шкідливими для верхівки класу рабовласників. Римський юрист нерідко віддавав перевагу вдатися до натяжкам при тлумаченні сформованої норми, лише б не відкидати колишнього, не виявляти мінливості права.

(2) Прогресивність. Але якщо виробничі відносини не вміщалися, ні при якому тлумаченні, в колишні норми, якщо сучасні інтереси панівного класу не захищалися давніми правилами, якщо виявлявся пробіл у праві, то юрист не боявся сформулювати новий початок. Але - не шляхом скасування старого закону або звичаю: на таку скасування римські магістрати і юристи не були управомочены, і така ломка могла б вселити шкідливий для пануючого класу думка про мінливість права. Римський юрист робив обхідний рух. Поряд зі старим правом і без скасування останнього вироблялися нові норми шляхом внесених претором доповнень колишнього едикту або шляхом формулювання юристами нових поглядів. І життя починала текти по новому руслу, хоча старе русло не засипалась - воно просто висихало. Так, поряд з цивільною власністю була створена так звана бонитарная, або преторская, власність (не носила назви власності, але давала управомоченій особі всі права власника) (п. 193), поряд з цивільним спадковим правом була створена преторская система спадкування (знову-таки навіть не носила назви спадкування, п. 236) і т. п.

Ця праця поступових і обережних прибудов до старої будівлі призводив до того, що римське право безперервно розвивалося. Воно безперервно звільнялося від усього застарілого, не витримав перевірки життя і пі па хвилину не окостеневало, але в кожний даний момент відповідало потребам сучасного життя. Як поліпи створюють коралові острови, так і римські юристи шляхом нескінченних нашарувань створювали перейшло в століття будівля римського приватного права.

Праця римських юристів - це багатовіковий і лише незначною мірою дійшов до нас праця, що призвів в перші століття н. е. до детальної розробки всіх юридичних питань, пов'язаних з відносно складною господарською життям того часу. Римські юристи надали римському приватному праву гот вигляд, який забезпечив римському праву його місце в історії. Недарма ще у давнину говорили, що юристи "створили" римське право.

І, коли, починаючи особливо з кінця III до н. е., ослабла, а потім зникла колишня творча робота юристів-практиків і переважне значення отримала законодавча діяльність імператорів, то римське приватне право вже почало застигати. Ці факти свідчили про занепад політичної могутності римської держави і деградацію господарської життя.

5.Роль римського приватного права у виникненні й розвитку правових систем у країнах Європи.

Рецепція (лат. receptio — прийняття) — це відродження шляхом впливу високорозвиненої системи права, яка існувала раніше, на менш розвинену правову систему. Рецепції права відбувалися в минулому і відбуваються в умовах сьогодення, що пов’язано з циклічністю цивілізаційного розвитку суспільства. Існують різні види, типи та форми рецепцій. Так, за видами виокремлюють прямі (первинні) та похідні (вторинні)2 ; явні та приховані рецепції; до форм рецепцій належать — вивчення, коментування, засвоєння, безпосереднє застосування норм та положень тієї чи іншої системи права. Залежно від того, яка система права реципується і в яку, виділяються й окремі її типи.

Історія права свідчить про те, що саме римське приватне право було предметом неодноразових рецепцій, наприклад, в Україні це відбулося при кодифікації цивільного законодавства на початку ХХI століття. Утім у процесі свого зародження та становлення римське приватне право теж реципувало норми й положення інших систем права, зокрема положення грецького права1 . Рецепція римського приватного права — це процес відродження й пристосування загальних положень та засад цього права окремими правовими системами в умовах певних суспільно-економічних відносин. Найхарактернішим для рецепції римського права є те, що існують різні її типи, які мають суттєві розбіжності, а саме: східноєвропейський (візантійський)2 та західноєвропейський. Причому рецепція у Західній Європі стосувалася двох систем права — континентального та англосаксонського. У контексті нашого дослідження зупинимося на розгляді особливостей західноєвропейського типу рецепції римського приватного права. Слід зазначити, що, по-перше, їх було декілька, по-друге, вони були різного виду, по-третє — відбувалися у різних формах. В юридичній літературі існують різні погляди на етапи західноєвропейської рецепції римського права3 , але найбільш поширеним є такий: I етап — раннє та пізнє середньовіччя (V — початок ХII ст.); II етап — формування права «нової Європи» (ХII–ХVIII ст.); III етап — кодифікація законодавства Франції та Німеччини у ХІХ ст.; новітня рецепція — удосконалення національно-правових систем і створення нового права Європи (кінець ХХ — початок ХХІ ст.)4 . I етап. В епоху раннього середньовіччя на місці підкореної Західної Римської імперії утворюються варварські королівства. Характерною особливістю їх законодавства був принцип особистого права (іus personale), коли кожну людину судили за правовими звичаями тієї етнічної групи, до якої вона належала. На підставі зазначеного принципу римлянам залишили їхнє право, а з огляду на те, що судам варварів майже не були відомі численні джерела римського права, необхідно було створити особливі збірники римського права, що і було зроблено на початку VІ ст. Збірники отримали назву Leges romanae (Закони римлян). До їх складу входили Codex, або Edictum Theodorici, Breviarium Alarici та Breviarium Alarici. Збірники створювалися з різною метою. Якщо перший з них розглядався як акт, що буде запроваджуватися до всіх жителів остготського королівства, то вже при створенні наступних ставили собі за мету збереження принципу особистого права. Codex, або Edictum Theodorici, — збірник, створений за наказом остготського короля Теодоріка для Італії (500 р.). Він містив 154 статті і поширювався не тільки на римлян, але й на остготів, бо сам король Теодорік був васалом Візантійського імператора і мав у своїх руках тільки владу військового начальника1 . Цей Кодекс діяв лише до перемоги Юстиніана, який увів в Італії своє законодавство. Breviarium Alaricianum, або Les Romana Visigothorum, — збірник, створений за наказом короля вестготів Алариха ІІ (506 р.), призначений для регламентації становища римлян, що опинилися під владою вестготів (південна Франція, північна Іспанія, частина Італії). До цього збірника ввійшли фрагменти із постанов римських імператорів, із творів римських юристів, частина інституцій Гая, фрагменти з Кодексів Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія2 . Les Romana Burgundionum, або Gundobada — збірник, створений для жителів римського походження в Бургундському королівстві (517 р.). Він містив джерела римського права, що були досить вільно інтерпретовані розробниками. Із завоюванням у 534 р. бургундського королівства він був замінений на збірник Breviarium Alariciаnum. Рецепція — це не тільки законодавча діяльність, а й діяльність професійних юристів, спрямована на поширення права, формування правосвідомості жителів цих країн. Тому саме на цьому етапі рецепції продовжується вивчення права і виникає центр відродження римського приватного права — Болонський університет (ХІ ст.). Перші викладачі цього університету відомі як глосатори. Свою назву вони отримали внаслідок тих приміток (роз’яснень) — глос, які робилися ними між рядками текстів, а потім на полях оригіналів Юстиніанівських збірників при підготовці до лекцій.

6.ВИСНОВОК.

Отже, римське приватне право відіграло вагому роль у становленні і розвитку сучасного права в різних країнах світу.

Також римське право належить до найвеличніших здобутків людської культури та цивілізації. Попри те , що Римська держав вже не існує , римське право зберігає свою значущість і для сьогодення. Впродовж усього періоду функціонування .а в подальшому – в процесі реціпіювання , римське право доводить свою життєвість такими специфічними рисами: практичність.високий рівень узагальнення,світкість тощо.

7.Джерела:

- https://studme.com.ua/1827072815368/pravo/osnovnye_cherty_rimskogo_chastnogo_prava.htm

https://law.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2016/02/%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D1%81
скачати

© Усі права захищені
написати до нас