Основні моменти розвитку усної історії в другій половині ХХ-поч. ХХІ ст.
Для багатьох істориків одна з головних методологічних проблем зводиться До питання: коли, за яких обставин оповідь про минуле перетворюється з розмови в акт усної історії? Рональд Гріл пропонує, здається, просту й водночас універсальну відповідь: такого сенсу «розповідь набуває тоді, коли для діалогу створено спеціальний контекст; творцем його є історик, тобто особа, яка завдяки здатності сформувати загальне бачення історичного процесу може осягнути сенс того, що сказано». Хоча консенсусу щодо остаточної дефініції усної історії досі не Досягнуто, простежується одна незмінна тенденція — зростання інклюзивності цього поняття. Зразком можуть слугувати хоча б визначення, запропоновані Асоцiяцією усної історії (США) та одним із провідних інститутів усної історії.
«Усна історія – це ділянка досліджень і метод збирання, зберігання й інтерпретації голосів та спогадів людей, груп та учасників подій минулого. Усна історія є водночас і найдавнішим способом історичного дослідження, що передував писемності, і одним з найсучасніших, починаючи із записів на авдіоплівку у 1940-х і до цифрових технологій XXI століття» .
«Термін усна історія стосується якісного процесу дослідження, яке ґрунтується на особистому інтерв'юванні, що дає змогу розуміти смисли, інтерпретації зв'язків та суб'єктивного досвіду, а також продукту (аудіо чи відеозапису), який є справжнім історичним документом, новим першоджерелом для подальших досліджень»?“. Отже, сучасне розуміння усної історії охоплює як процес усного передавання та запису спогадів, так і всі різні форми новостворених історичних документів, а також подальший аналіз отриманих першоджерел.
Засадничим постулатом усної історії є твердження, що історія не є «минулим-у-собі», вона є продуктом осмислення історичною свідомістю сучасних людей минулого історичного досвіду. Отож вона покликана допомогти осягнути шляхи перетворення індивідуальної пам'яті в колективну, подій минулого — в історію. Як писав один із головних теоретиків усної історії, П. Томпсон, «усна історія – це історія, вибудувана довкола людей... Вона надає засоби радикальної трансформації соціального змісту історії».
«Усна історія є вельми перспективною щодо збагачення наших знань про минуле та про те, як це минуле живе у сьогоденні. Часто такі сподівання набувають спрощеної форми — або більше історії”, або “більше жодної історії”. У першому випадку усну історію розглядають лише як спосіб конкретизувати історичні знання, здобути більший обсяг власне історії для історика. В другому у ній вбачають спосіб позбутися історика, щоб здобути справжній голос минулого, позбавлений впливу позиції історика, тобто вийти за межі історії. Але насправді це ані одне, ані інше. Обидва такі підходи нехтують діалектику самого інтерв'ю: у першому випадку заперечується будь-яке значення інтерпретації з боку тих, кого ми розпитуємо; в другому – ігнорується вирішальна роль самого історика у створенні документа. Натомість усна історія має бути способом творення кращої історії, більш критичної і свідомої історії, яка залучає учасників подій у створення їхньої власної історії».
Унікальність дослідження в ділянці усної історії полягає в тому, що дослідник не лише може інтерпретувати певні джерела, але й залучений у процес їх створення, Отож чи не найважливішою ланкою в цьому процесі є інтерв'ювання. Завдання полягає у створенні наративу, що становитиме головне джерело по дальшого аналізу-інтерпретації. Від самого початку усно-історичні дослідження надавали виняткового значення запису та вивченню біографій, однак на сьогодні сутність біографічного підходу в межах усної історії докорінно змінилася, Нині у фокусі наукового аналізу – біографія простої людини, у якій віддзеркалюється історія повсякдення, соціальні та культурні реалії, політичні й моральні цінності, норми, конвенції. Фактично автобіографія є тим ідеальним наративом, що дає найбільше поле для аналізу та інтерпретацій. При автобіографічному підході центральним об'єктом дослідження є індивідуальне життя людини, пов'язане з її безпосереднім оточенням (мікросередовищем), а основними аспектами дослідження стають суб'єктивні уявлення про власне життя та соціальну реальність.
Автобіографічний наратив не є і не може бути документом, який просто фіксує факти та події минулого. Не так важлива точність і правдивість зображуваних подій, як смисли, які в них вкладає оповідач. На користь автобіографічного методу свідчить той факт, що лише повна життєва історія дає ключ до розуміння кожного її окремого фрагмента. Усна історія дає досліднику унікальний шанс пізнати індивідуальне значення історичних подій. Головною відмінною рисою усної історії є те, що вона розповідає нам не стільки про факти, скільки про їх значення.
Для усної історії головним завданням є «розробка таких прийомів, які спонукатимуть людину розповідати про невимовне». Оповідач будує своє минуле та майбутнє, використовуючи усталені дискурсивні стратегії, на основі існуючих культурних моделей, системи цінностей, прийнятні моделі поведінки, схеми соціальної мікроструктури. Персональні наративи використовують дискурсивно доступний узагальнений суб’єкт для конструювання конкретного індивідуального суб’єкта. Індивід використовує масові міфи, легенди, історії, стереотипи для побудови своєї особистої історії. З самого початку розвитку усної історії проблема недостовірності усних свідчень була об’єктом гострої критики з боку традиційно орієнтованих істориків.
Сьогодні усна історія не має на меті пряму реконструкцію подій на основі свідчень очевидців. «Біографічне знання є неоднозначним, відносним і суперечливим, оскільки воно є практичним або прагматичним». Автобіографічний метод має особливий фокус: від особи до концепції, від окремого дослідження до узагальнень і гіпотез. Це дає змогу зосередитися на індивідуальному житті, яке вписане в безпосереднє соціокультурне середовище. «Ми повинні будувати наші теорії на основі реального досвіду», — закликає Джудіт Вітнер. Ця категорія має два виміри: з одного боку, йдеться про взаємодію між особистими та масовими наративами, а з іншого — про взаємодію між оповідачем і Аудиторією. Алессандро Портеллі цілком слушно наголошував, що «зміни в тональності та гучності, ритмі народного мовлення містять імпліцитний зміст і соціальні конотації, які неможливо відтворити письмово». Інтерв’юер принципово відмовляється від власних попередньо сформульованих тез і гіпотез, готовий слухати, чути. і поважайте те, що оповідач вважає істотним і важливим.
До особистості та кваліфікації інтерв'юера сьогодні пред'являються досить високі вимоги, які детально описані в методичній літературі з підготовки та проведення інтерв'ю. Десятиліттями радянських людей привчали сприймати лише офіційну версію історії - одну для всіх. Людям похилого віку досі незручно обговорювати теми, які були табу у радянські часи. Такі переживання та спогади часто мають болісний характер, тому людям дуже не хочеться до них повертатися. Очевидно, що лише використання максимально широкого кола доступних досліднику джерел, зіставлення різноманітних даних дозволить досліднику отримати точнішу і повнішу картину минулого. Таке твердження є правильним по відношенню до будь-якого історика. Використання різноманітних методів отримання та аналізу інформації.