Ім'я файлу: КВП.docx
Розширення: docx
Розмір: 20кб.
Дата: 22.05.2020

Сімонов Ростислав 02-17-02

Есе на тему: Основи правового статусу засуджених та право засудженого на особисту безпеку

Основи правового статусу засуджених — це найбільш загальні та фундаментальні положення, на яких базується інститут правового положення засудженої особи в Україні. Отже, закон визначає підвалини статусу засудженої особи, властиві всім покаранням. На них ґрунтується діяльність з виконання кримінальних покарань і формулюються більш конкретні положення, які визначають правове положення засуджених до інших покарань. Основи правового статусу засуджених законодавець визначає за допомогою положень про те, що держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Тут законодавець окреслює зміст правового статусу засудженого, а також обов’язок держави піклуватися про особу під час відбування нею кримінального покарання. Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених КВК, законами України і встановлених вироком суду. Наведене положення є дуже важливим, оскільки формулює фундаментальний принцип, відповідно до якого засуджена особа повинна бути позбавлена лише тих благ та зазнати лише тих обмежень, які безпосередньо випливають з обсягу конкретного кримінального покарання та зумовлені фактом засудження особи. З точки зору кримінально-виконавчого права це означає, що особа, яка, наприклад, позбавлена волі, повинна бути обмежена лише в тих правах, які безпосередньо випливають з права на свободу пересування, вибору виду та місця діяльності, розпорядження власним часом тощо.

Законодавець згадує і про статус засуджених іноземців і осіб без громадянства. Правовий статус цих осіб визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема, йдеться перш за все про Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 р. № 3773, яким визначено правове положення іноземців. Але більшої деталізації спілкування іноземців з представниками консульських установ цей нормативний акт не містить.

Кримінально-виконавчий кодекс України забороняє дискримінацію засуджених за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Право засудженого на особисту безпеку

Стаття 29 Конституції України оголошує право особи на особисту недоторканість, яке за своєю суттю, є гарантією того, що особа повинна бути захищена від будь-якого обмеження чи втручання, яке не має підстав, встановлених чинним законодавством. Це є фундаментальним правом особи.

Кримінально-виконавче право, зважаючи на те, що його правовідносини складаються у площині обмеження права на особисту недоторканість, все ж таки передбачає можливість захисту особи. Йдеться про право на особисту безпеку засудженого. Частина 1 статті 10 КВК України визначає, що засуджені мають право на особисту безпеку. Це положення ґрунтується на принципах кримінально-виконавчого законодавства поваги до прав і свобод людини і взаємної відповідальності держави і засудженого. Держава, беручи на себе функцію примусу і покарання осіб, визнаних винними у вчинені кримінального правопорушення, зобов’язується здійснювати такий примус відповідально, безпечно і з повагою до прав особи. Йдеться про формат діяльності спеціально уповноважених органів держави, орієнтований на створення дійсно безпечних умов відбування покарання. Причому безпечність повинна бути багатовекторною. Вона повинна забезпечувати безпеку засудженого, як обмеженої в правах особи, безпеку персоналу органів і установ виконання покарань, як осіб, що піддаються підвищеному ризику агресивних проявів з боку окремих засуджених та ризику доволі суттєвої професійної деформації. Крім того, забезпечення безпеки має вектор захисту суспільства від суспільно небезпечних засуджених. Отже, безпека засуджених — це один з принципових напрямів діяльності органів і установ виконання покарань. Для того, щоб зрозуміти яким змістом наповнює законодавець поняття права на особисту безпеку, необхідно звернутися до частини 2 цієї ж статті. В ній міститься положення, яке окреслює коло випадків, що можуть стати підставою для використання засобів забезпечення права на особисту безпеку. Отже, частина 2 ст. 10 КВК вказує, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. Виходячи з наведеного положення дійдемо висновку, що за загальним правилом органи і установи виконання покарань повинні створювати безпечні умови відбування покарання, але за наявності певних обставин можуть використати додаткові засоби, спрямовані на забезпечення права на особисту безпеку засудженого. Таким чином, стає зрозумілим, що основною категорією при з’ясуванні норми про забезпечення права засудженого на особисту безпеку є поняття особистої безпеки засудженого. Окреслюючи обсяг права засудженого на особисту безпеку ми можемо визначити поняття особистої безпеки засуджених. Отже, особиста безпека засудженого — це становище засудженого (комплекс його прав, обов’язків та можливостей використовувати механізми захисту) як суб’єкта кримінально-виконавчих правовідносин під час відбування покарання, що створює умови його життєдіяльності, які не мають ознак агресії, непередбачуваності, не контрольованою та сваволі з боку персоналу органу або установи виконання покарань, інших засуджених чи третіх осіб й має ефективні механізми забезпечення і захисту прав засудженого. Як видно, право засудженого на особисту безпеку безпосередньо відноситься до його правового статусу і навіть певним чином закладає його основи. На нашу думку, забезпечення права засудженого на особисту безпеку є лише частиною загального безпечного становища засудженого, механізмом підтримки цього права, надання йому реальності і можливості бути реалізованим. Яким же чином органи і установи виконання покарань створюють безпечні умови для засуджених? Виходячи зі стану вітчизняних кримінально-виконавчих правовідносин, це питання здається риторичним. Оскільки існує велика різниця між тими деклараціями, які містить закон і фактичною реалізацією правових норм на практиці. Закон (ч. 3 ст. 10 КВК України) так формулює положення щодо забезпечення права на особисту безпеку: адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання. Як видно, єдиним заходом забезпечення безпеки засудженого законодавець визначає можливість переведення засудженого в інше місце для відбування покарання. інші заходи з усунення небезпеки невизначені. З одного боку це дає певний простір адміністрації до дій з забезпечення безпеки засудженого, а з іншого приводить до того, що адміністрація кримінально-виконавчих установ обмежується лише цим заходом, як таким що безпосередньо визначений законом. В частині 4 вказаної статті законодавець конкретизує заходи забезпечення безпеки засудженого та визначає випадки, що зумовлюють застосування таких заходів. У разі наявності небезпеки для життя і здоров’я засуджених, до яких згідно із законом у зв’язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи: ізольоване тримання; переведення в іншу установу виконання покарань. Знов таки, йдеться про поміщення в окремі від інших засуджених приміщення. Доречи, ця частина ст. 10 КВК України містить цікаві, так би мовити, традиційні положення. Справа в тому, що ще у 90-х роках ХХ сторіччя були прийняті перші нормативні акти, в яких з‘явилася згадка про забезпечення безпеки. і хоча тоді мова йшла про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, все ж таки саме з тих часів почали замислюватися про необхідність створення безпечних умов для тих осіб, які стали учасниками правовідносин кримінального циклу. В Україні існує певна «традиція» орієнтуватися при забезпеченні права засудженого на особисту безпеку, перш за все, на випадки участі такої особи в кримінальному проваджені. Чинне законодавство має закони, які спрямовані на захист саме цих осіб, — це Закон України: «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві» від 23.12.1993 р. і Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.1993 р. і хоча КВК не містить положень, які б давали змогу стверджувати, що йдеться про захист лише тих, хто приймає участь у кримінальному провадженні, здається, що традиційно і випадки, і заходи забезпечення безпеки залишаються тими самими, які були сформульовані на початку 90-х років у вказаних законах. Підтверджується це й тими нормативними актами (крім КВК), які регулюють питання забезпечення безпеки засуджених. Серед них, зокрема, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, інструкція про порядок здійснення заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, в установах кримінально-виконавчої системи, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 04.04.2005 р. № 61. Що стосується Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, то п. 89 цього документу встановлює, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засудженого, до якого згідно із законом у зв’язку з його участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, необхідності захисту його від розправи з боку інших засуджених або за заявою засудженого з проханням про забезпечення особистої безпеки, якщо він не допустив порушення режиму, а також ізоляції засудженого на час підготовки необхідних матеріалів на переведення його до іншої установи, за мотивованою постановою начальника установи, дозволяється тримати його до в окремій камері ПКТ (ОК), ДіЗО та карцері на загальних підставах до закінчення перевірки, усунення небезпеки, остаточного розв’язання конфлікту або отримання наряду на переведення але не більше 30 діб. Такі засуджені під час ізоляції на загальних підставах користуються всіма правами, передбаченими Кримінально-виконавчим кодексом України та Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Отже, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань звужують сферу застосування заходів забезпечення безпеки засуджених, обмежуючи їх можливість лише щодо засуджених, які приймають участь у кримінальному судочинстві, а також вводять додаткову вимогу можливості забезпечення безпеки засудженого, уставляючи їх в залежність від поведінки засудженого. Якщо ж засуджений має порушення режиму, він, на думку авторів наказу, не заслуговує на те, щоб йому забезпечували особисту безпеку. Із логіки нормативного акту виходить, що умови перебування в установах все ж таки не є безпечними, оскільки за загальним правилом створення загрози особистої безпеки засудженого не заперечується документом, а наближення цих умов до безпечних безпосередньо залежить від поведінки засудженого. Це схоже на захід маніпулювання поведінкою та положенням засудженого в установі: якщо поводишся «належно» — тримаємо в безпечних умовах, якщо ж ні, — поміщуємо у небезпечні умови. В такому випадку логічним кроком було б нормативне врегулювання існування так званих «прес хат». Перейдемо до з’ясування питання про те, за допомогою яких, на думку нормотворців, заходів можна створювати безпечні умови тримання. Стаття 10 КВК визначає такі заходи безпеки:

-ізольоване тримання;

-переведення в іншу установу виконання покарань.

-Згадувана інструкція передбачає більш розгорнутий перелік:

-переведення засудженого у безпечне місце;

-визначення персонального спального місця, відділення чи структурної дільниці для відбування покарання;

-проведення зміни робочого місця засудженого;

-переведення на ізольоване тримання;

-вирішення питання про переведення до іншої установи.

Практично всі заходи забезпечення безпеки тим чи іншим чином пов’язані з окремим триманням відповідного засудженого. Як відомо, ст. 102 КВК однією з умов режиму позбавлення волі визначає забезпечення безпеки засуджених і персоналу колонії. Отже, режим обов’язково повинен бути орієнтований на створення безпечних умов відбування покарання. Саме режим повинен бути організованим таким чином, щоб умови відбування покарання стали безпечними. Вважаємо, що в такому підході є певний сенс. Він дозволить казати про спеціальні заходи забезпечення безпеки засудженого і загальні засоби.

До перших можна віднести:

-поміщення засудженого у безпечне місце;

-створення умов спеціальної ізоляції (окреме робоче місце, персональне спальне місце, визначення іншого відділення чи структурної дільниці для відбування покарання; переведення на ізольоване тримання);

-вирішення питання про переведення до іншої установи;

-проведення бесід з засудженими, які є учасниками конфлікту;

-підсилення охорони та нагляду за засудженими, які знаходяться в умовах спеціальних засобів забезпечення безпеки засудженого.

Що стосується загальних заходів безпеки, то серед них можуть бути названі всі заходи забезпечення режиму, профілактичні заходи, які здійснюються в колонії і майже всі умови режиму, сформульовані в ст. 102 КВК України.

Таким чином, ми повинні констатувати, що виходячи з змісту Кримінально-виконавчого кодексу режим в кримінально-виконавчих установах є основним загальним засобом забезпечення безпеки засуджених. Поряд з ним кожна установа повинна мати арсенал спеціальних засобів забезпечення безпеки засудженого і відповідну матеріально-технічну базу для таких засобів.

Ключовим моментом права на особисту безпеку засуджених є питання про ініціювання використання спеціальних заходів особистої безпеки засудженого. Згідно з ст. 10 КВК ініціатива щодо застосування цих заходів може виходити від засудженого. Засуджений повинен мати можливість у будь-якій формі і у будь-який час звертатися до посадових осіб установи з заявами та зверненнями про застосування спеціальних заходів забезпечення безпеки засудженого.

Крім того, такими ініціативними повноваженнями необхідно наділити й посадових осіб кримінально-виконавчих установ. Вони повинні мати можливість самостійно, за власною ініціативою, використовувати заходи забезпечення безпеки засудженого. На жаль чинне кримінально-виконавче законодавство не містить положень, які б давали змогу однозначно стверджувати, що посадові особи кримінально-виконавчих установ зобов’язані самостійно спостерігати та реагувати на будь-які прояви, що можуть свідчити про наявність загрози особистій безпеці засудженого. Вважаємо, що такий обов’язок є необхідним для персоналу кримінально-виконавчих установ. Він стане потужним чинником для дисциплінування працівників установ, підвищення їхньої відповідальності та реалізації принципу кримінально-виконавчого законодавства про взаємну відповідальність держави та засудженого і поваги прав і свобод засудженого.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас