Ім'я файлу: Віктор Франкл- Власюк (2).docx
Розширення: docx
Розмір: 31кб.
Дата: 26.07.2020
скачати
Пов'язані файли:
Тема 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 31кб.
Дата: 26.07.2020
скачати
Пов'язані файли:
Тема 2.docx
Оксфордські дебати
Віктор Франкл
1.Цікаві факти з біографії Віктора Франкла
Віктор Франкл – віденський невропатолог, психіатр та психолог, засновник останньої Третьої віденської школи психотерапії, творець логотерапії. Його називають одним із найвеличніших духовних вчителів людства XX ст. Франкл витерпів чимало випробувань долі: голод, холод, духовний і тілесний біль, жахи концтаборів. Він не тільки вижив, а й зберіг любов до життя та залишився непересічною особистістю.
Знання, які прагнув донести до нас вчений, допоможуть нам краще розуміти не тільки близьких та друзів, а й самих себе. Тож Франкла варто вислухати і почути.
Віктор Франкл народився у Відні 26 березня 1905 року. Він був другою дитиною у сім'ї. Ще школярем хлопець почав цікавитися психологією, медициною та філософією, ознайомився з вченням Зигмунда Фройда та навіть почав з ним листуватися. Фройд охоче спілкувався з Віктором, а в 1924 році за його протекцією навіть була опублікована стаття 19-річного Франкла в «Міжнародному журналі психоаналізу».
Фройд якось сказав, що в своїх дослідженнях він зупинився у «підвалі» людської психіки. Франкл натомість прагнув піднятися «на вищі поверхи», тому почав вивчати вчення колишнього фрейдиста Альфреда Адлера. Ще навчаючись у школі, Віктор Франкл почав співпрацювати з адлерівцями, але вже в 1927 році через відмінності в поглядах з колегами залишив їхнє Товариство індивідуальної психології. Спілкування та робота з відомими вченими суттєво вплинули на формування наукових теорій Франкла.
Головне протиріччя у поглядах Франкла та Фройда полягало в ставленні до сенсу життя. Зигмунд Фройд у листі до своєї шанувальниці та послідовниці Марії Бонапарт писав: «Якщо людина задумалася над сенсом життя, то це означає, що вона серйозно хвора». Франкл вважав, що, навпаки, відсутність у людини сенсу життя – головна причина її хвороб та страждань. Франкл навіть так сформулював свій девіз: «Сенс мого життя – допомогти іншим людям побачити їхній сенс життя».
З роками Франкл утвердився у власних поглядах і розробив нову унікальну концепцію: «В молодому віці я пройшов через пекло відчаю, переступаючи через очевидну відсутність сенсу життя, через крайній нігілізм. З часом я зумів виробити в собі імунітет від нігілізму. Так я створив логотерапію».
Термін «логотерапія» Франкл запропонував у 20-ті роки. «Логос» він розумів не у значенні «слово» чи «вираз» (як у філософському вченні), а швидше як «сенс», «причину». Головним у вченні Франкла є твердження, що людина щаслива тільки тоді, коли має сенс життя. Цю теорію згодом назвали Третьою школою психотерапії.
Майбутній вчений отримав медичну освіту. У 1928 році він заснував Центр консультування молоді у Відні та очолював його до 1938 року, а в 1930 році Франкл отримав ступінь доктора медицини. Всі його ідеї сформувалися в єдину концепцію логотерапії наприкінці 30-их років.
Вже працюючи лікарем, Франкл досліджував психологію депресій та самогубств, розробив спеціальну програму підтримки студентів у стресовий та нервовий період отримання атестатів. Ця програма дала позитивний результат – за час роботи психолога зі студентами не було зафіксовано жодного випадку самогубства! Також у 1933 – 1937 роках Франкл працював в одній із віденських лікарень на посаді керівника відділу з запобігання самогубствам. Тут пацієнтками вченого стало понад 30 тисяч жінок. Лікар запитував хворих: «Що вас ще тримає на цьому світі?». За останню надію пацієнтів Франкл і хапався.
Психолог намагався знайти підхід до кожного хворого, багато з ними спілкувався, шукав потрібні слова, адже логотерапія проповідує повагу до особистості. Вчений вважав, що має обов’язок духовно підтримати, підбадьорити хворого, розвіяти його відчай. Франкл всім серцем прагнув активізувати людське начало кожного хворого, позиціонуючи себе, як «лікар, що турбується про душу».
Теорія логотерапії не є цілком науковою, методичною, адже вона народилася на практиці, а не за письмовим столом. Франкл робив висновки зі свого досвіду, думок та суджень. А оскільки вчений пережив муки концтаборів, то мав достатньо переконливих аргументів. У тому й успіх Віктора Франкла: його думки легко розуміють та приймають, йому вірять.
У 1941 році Франкл одружився, його сім’я жила просто та скромно. Друзі та знайомі вченого характеризували його, як внутрішньо глибоку, щиру та співчутливу особистість. Франкл завжди був готовий прийти на допомогу, співчував чужим стражданням, втішав та підтримував хворих. Зі співчуття до однієї зі своїх пацієнток він раз на тиждень увечері приносив їй в палату едельвейс, який зривав під час занять альпінізмом. Турбуючись про інших, Франкл часто забував про себе та свої потреби.
Найважливіші рішення в своєму житті вчений приймав наодинці зі собою та «зі своїм Богом». Він любив казати, що «людина повинна бути самотньою, тільки тоді вона зможе помітити, що вона не одна і ніколи одна не була».
Франкл вирішив залишитися у Відні, не скориставшись двома можливостями виїхати в Америку. Хоч він ризикував своїм життям, та не міг залишити сім’ю в небезпеці. Вчений твердо вирішив залишитися у Відні та розділити з сім’єю гірку долю. А от Зигмунд Фройд емігрував з дружиною та дочкою, коли його рідні сестри помирали в концтаборах... Це яскраво ілюструє різницю між поглядами та життєвими цінностями обох австрійських вчених.
Віктору Франклу пощастило, бо його не одразу відправили у концтабір. Проте вже 25 вересня 1942 року Франкла, його дружину та батьків депортували в концтабір Терезіенштадт. Страшних два з половиною роки Франкл провів у чотирьох різних концтаборах. Здавалося, що йому не вдасться уникнути печі нацистського режиму, проте він вижив та не зламався, взявши за девіз слова Фрідріха Ніцше: «Якщо є навіщо жити, можна витерпіти будь-яке як».
1942 – 1945 роки – найстрашніші та найважчі в біографії Франкла. Це час його боротьби не лише за своє життя, а й за життя товаришів та близьких. Та психолог все ж не викреслив роки нелюдського перебування в концтаборі як страшний сон, він, навпаки, ще в тюрмі мріяв, що видрукує на волі книгу про пережите. Тому теорія логотерапії витримала перевірку самим життям.
Повернувшись у 1945 році додому, Віктор Франкл впав у відчай, адже тут його чекала звістка про смерть його найближчих людей: дружини, батьків, братів, більшості друзів... В цей момент він зрозумів, що втратив той сенс, заради якого виживав та боровся у таборі. Проте Франкл зумів побачити нову мету життя у роботі і лише за 9 днів написав книгу «Людина у пошуках сенсу», пройняту власними емоційними переживаннями життя у таборах.
Франкл не змовчав ні про що. Ми маємо змогу прочитати відвертий монолог людини, яка не тільки змогла піднятися з безодні сама, а й допомогала це зробити іншим. Це книга-емоція, яка показує, що пережили мільйони людей, адже авторові довелося все побачити та перетерпіти зсередини. Він описував, як жилося в'язням кожного дня, як таборова буденність відбивалася на їхньому душевному стані. Він не приховав ніяких деталей і в цьому цінність книги «Людина у пошуках сенсу».
При першому «відборі» Франкла відправили у табір для виконання робіт. Франкл тут був уже не вченим, не психотерапевтом, не лікарем (не враховуючи кількох останніх тижнів). Він став просто «№ 119104».
Першою реакцією людей після прибуття у табір був шок. Новоприбулим здавалося, що єдиний вихід – самогубство. В цій аномальній ситуації тільки така реакція виглядала нормальною... Багато хто обрав смерть, доторкнувшись до колючого дроту під смертельною напругою. Ув’язнені просто не хотіли змиритися з тією несправедливістю, яку щодо них вчиняли. Сам Франкл ще в перший вечір пообіцяв собі «не кидатися на дріт», бо сприймав самогубство як відмову від боротьби, відмову від самого себе. Це яскраво показує сильне бажання вченого вийти зі стін концтабору живим.
Франкл впевнився, що людина може звикнути до всього.
Потім наступає апатія, депресія та цілковита байдужість до всього, що відбувається навколо. Франкл одразу зрозумів, що біль від тілесних побоїв не настільки страшний, як біль душевний, адже ув’язнені найчастіше не знали, скільки часу перебуватимуть у таборі та чи вийдуть з тюрми взагалі. Людина не бачила свого майбутнього, тільки оглядалася на минуле, тому й втрачала ціль, опору в житті. Світ зовні здавався далеким і нереальним, вже втраченим. Такий порушений душевний стан є небезпечним, адже людина повинна мати ціль, а найголовніше – хотіти завтрашнього дня. Тому в таборі роль психотерапії була дуже великою. Франкл таємно проводив психіатричні сеанси з в'язнями, намагався знайти, чим людину підтримати, тому що той, хто не вірив у своє майбутнє в таборі, практично вже загинув.
Сам Франкл згадував, що в особливо важкі хвилини в концтаборі він уявляв, як читає у теплому великому залі доповідь про пережите у тюрмі, а публіка його уважно слухає. Це допомагало йому науково глянути на всі свої душевні протиріччя та проблеми, проаналізувати все та заспокоїтися.
Найважчим почуттям, за згадками Франкла, була неймовірна туга за близькими. Ув’язненим здавалося, що в них всередині щось відмирає. Вони бачили стільки картин страждання, смертей, хвороб, мук, що вже ні на що не реагували...Така байдужість до всього, що відбувалося навколо, зацікавила Франкла з лікарської точки зору. Він почав спостерігати за ув’язненими, робив психологічні висновки, які згодом опублікував у своїх працях.
Лікар Франкл бачив, як помирали люди, що втратили віру у майбутнє. Спостереження Франкла, що внутрішні переживання і розчарування викликають хвороби. Тому найстрашнішим є довести себе до стану: «Мені нічого чекати від життя».
Відкриттям Франкла в таборі стало розуміння, що виживають не сильніші чи фізично здоровіші люди, а ті, що плекають надію вийти зі стін табору, вірять у своє спасіння та чекають дня свого звільнення. У страшних умовах концтабору важко залишитись непохитним, та люди, які боролися та вірили до останнього, були. Франкл тоді зрозумів, що якщо життя має сенс, то має сенс і страждання. Воно є невід’ємною складовою життя. В’язні боролися і навіть їхні сльози були мужніми, бо в’язні мали мужність страждати.
У своїй книжці «Людина в пошуках сенсу» Франкл детально описав, як він згадував свою кохану дружину і сподівався тільки на те, що жінкам хоч трохи легше в концтаборі, ніж чоловікам. Образ коханої людини, духовний діалог з нею підтримував Віктора в найважчі хвилини, давав йому надію. «Я бачу її посмішку, її підбадьорюючий погляд. І нехай той погляд безтілесний, та він сяє мені яскравіше, ніж сонце, що сходить». Саме в таборі Франкл чітко зрозумів, що ми живемо задля найвищого почуття – любові. І в любові наша свобода.
В'язні не втратили здатності захоплюватися красою навколишньої природи та заходом сонця, любити та співчувати, зберегли почуття гумору. Ці люди були гідними своїх страждань, тому що змогли зберегти свою свободу. Це справжній подвиг, в цьому їхня сила. Ми також повинні до останнього свого подиху наповнювати життя сенсом. Франкл назвав це «мистецтвом жити».
Вчений завдяки своїй силі духу зумів дочекатися приходу фронту, він був звільнений американськими військами 27 квітня 1945 року. Із членів його сім'ї вижила тільки сестра, яка емігрувала в Австралію.
Франкл і з власного досвіду, і з досвіду своїх товаришів зробив висновок, що людина може витримати будь-який фізичний і душевний біль, пережити найважчі випробування та навіть під загрозою смерті не втратити своєї людяності. В концтаборі забирали в людини все, тільки неможливо забрати тієї людської свободи, яка є в кожному з нас. Людський дух є всесильним.
Саме в таборі Франкл зумів якнайкраще вивчити людину. Він зрозумів, що в кожному з нас межує добро та зло, по-іншому бути не може, бо така наша сутність. На запитання, що ж таке людина, вчений відповів: «Це істота, яка винайшла газову камеру. Але водночас це істота, яка йшла в цю камеру з гордо піднятою головою, з молитвою на устах!»
Після звільнення в’язні переживали сильне психологічне потрясіння, адже за всі роки очікування саме поняття свободи втратило для них свою реальність. Франкл тільки з часом повірив, що нарешті може їсти, скільки хоче, спати, допоки не виспиться, говорити, поки не наговориться: «Для кожного звільненого з концтабору приходить день, коли він, оглянувшись на все пережите, дивується, як у нього вистачило сил вистояти, витримати все. І якщо були часи, коли свобода здавалася йому прекрасним сном, то приходить і час, коли вже все пережите в таборі він згадує, як нічне жахіття. І головним його досягненням є те неймовірне відчуття, що тепер він може не боятися нічого на світі, крім свого Бога».
Після звільнення людину може підкосити нове розчарування: часто на волі колишні в’язні дізнаються, що їх нікому чекати, ілюзії розвіюються, вони стикаються з байдужістю, жорстокістю. Щастя чекати було б недоречно, бо ніяке щастя не змогло б затьмарити тих жахіть, що пережили ув’язнені. Але коли момент повернення зовсім не такий, про який мріяла людина безсонними ночами в таборі, мучить єдине запитання: «А заради чого ж я це все терпів?».
Франкл ж і на волі не шукав винних у своїх муках та стражданнях, нікого не засуджував. Навпаки, він намагався переконати колишніх в’язнів, що не треба прагнути помсти, ніхто не має права чинити самосуд, навіть той, хто від страшного самосуду страждав. Вчений до кінця життя був патріотом своєї держави, чого не могли зрозуміти євреї-емігранти, а Франкл був непохитний в своєму переконанні, що кожна людина повинна нести відповідальність перед своєю совістю. Особливо на погляди Франкла вплинув виступ в 1945 році у концтаборі головного керівника єврейської общини рабина Лео Бека (Leo Baeck), який у своїй «Молитві про національне примирення» сказав: «...і тільки добро повинно тепер цінуватися, а не зло». Франкл шукав добро та був впевнений, що треба бути людяним та вміти прощати. І це позиція людини, в якої майже вся сім’я загинула в концтаборах!
Завдяки книзі «Людина в пошуках сенсу» ми навіть через багато десятиліть маємо змогу почути «монолог» Франкла. Назва цієї праці віддзеркалює все життя самого вченого. Психолог дуже надіявся, що книга допоможе людям не впадати у відчай. І йому це вдалося, адже книга «Людина в пошуках сенсу» стала справжнім бестселером! Сам автор прокоментував це так: «Якщо сотні тисяч людей простягають руку за книжкою, сама назва якої говорить про те, що вона присвячена запитанню про сенс життя, то це означає, що ця тема не дає їм спокою. Це прояв біди нашого часу». Франкл вірив, що оптимізм щодо нашого майбутнього повинен базуватися на трагічних уроках минулого.
Перший тритисячний тираж книги «Людина у пошуках сенсу» був успішно проданий. Особливий успіх книга мала в США, де її п’ять разів визнавали книгою року. На початках 1990-их тут було проведене загальнонаціональне опитування з приводу того, яка книга найбільше вплинула на життя людей. Американське видання праці Франкла увійшло в першу десятку. Після виходу з концтабору Франкл одразу ж повернувся у рідний Відень та розпочав активну творчу та професійну діяльність. В 1946 році він став директором Віденської неврологічної лікарні, з 1947 почав викладацьку роботу у Віденському університеті (Universität Wien), у 1949 році отримав ступінь доктора філософії, а у 1950 році створив та очолив Австрійське товариство психотерапевтів (Austrian Medical Society of Psychotherapy).
Втративши першу дружину у концтаборі, Франкл в 1947 році вдруге одружився на медсестрі-католичці Елеонорі Швіндт (Eleonore Katharina Schwindt). Подружжя з повагою ставилося до релігії один одного – вони ходили і в церкву, і в синагогу, святкували Різдво та Хануку. В цьому шлюбі народилася дочка Габріель, яка згодом подарувала батькам двох онуків.
Після пережитого в концтаборі Франкл ставився спокійно і смиренно до смерті, але при тому визнавав, що вона є неприємним кінцем: [«Жаль, що життя починається не зі смерті, тоді найстрашніше не чекало б нас попереду. З іншої сторони, смерть зовсім не є найстрашнішим, адже це та стадія, після якої більше нічого не може бути неправильним...»]. В його теорії, майбутня смерть допомагає людині визначитися з сенсом. Напевне, саме завдяки тому сенсу Франкл дожив до глибокої старості. Помер вчений від серцевої недостататності в рідному Відні 2 вересня 1997 року у віці 92 років.
Ще за життя Віктор Франкл став всесвітньо популярною, навіть історичною особистістю, опублікував понад 30 книг, які були перекладені на десятки мов. Бути знайомим із Франклом вважалося престижним, спілкування з ним прагнули відомі тогочасні політики, вчені, релігійні діячі. Наприклад, Франкл особисто зустрічався з філософами Карлом Ясперсом (Karl Jaspers), Мартіном Гайдеггером (Martin Heidegger), політичним лідером США Хіларі Клінтон (Hillary Clinton), Папою Павлом VI та іншими популярними особистостями того часу. Різні університету світу присвоїли Франклу багато вчених ступенів та нагород. Він був послом психотерапії, по всьому світу читав лекції і виступав із доповідями. На зустрічі з Франклом іноді приходило десятки тисяч людей. Вчений двічі об’їхав світ з лекціями, тільки у США він виступив понад сто разів! Побував і в СРСР – наприкінці життя Франкл двічі приїжджав в Москву та виступав у Московському університеті. Тут його гаряче зустріли гучними аплодисментами, а рецензенти навіть писали, що Франкла в Росії сприймали не як іноземця, а як свого співвітчизника.
Особливо публіка любила гумор вченого – не було жодного виступу Франкла, щоб аудиторія не засміялася. Свої лекції він перетворював у справжні спектаклі, вміло грав словами, легко доносив суть глибоких думок, а також підбирав до кожної теми та ситуації вдалі жарти.
Ті, хто був знайомий з Франклом особисто, хто був на його лекціях, та навіть ті, хто тільки прочитав його книги, роблять висновок, що у вченого був гострий розум, сильний дух та внутрішній стержень. Його слова змушують задуматися кожного. Його жести, міміка та інтонація завжди були доречними й влучними. Франкл розмовляв вільно, без будь-яких рамок, а писав чітко, зрозуміло та захоплююче. Він нікого не залишав байдужим. Але все, що звучало так просто й легко, насправді було результатом довгої роботи та уважного формулювання.
Франкл радив своїм студентам і в Європі, і в Америці, не робити своєю метою популярність: [«За успіхом, як і за щастям, не можна гнатися, – він повинен просто стати побічним ефектом любові та відданості великій справі чи іншій людині»]. Головне правило за Франклом – перестати думати про успіх! Треба тільки слухати, що каже нам совість та виконувати її поради, використовуючи всі свої знання та сили.
В 1988 році під час свого виступу перед віденською ратушею з приводу п’ятдесятиліття приєднання Австрії до Німеччини, Франкл сказав, що насправді кожна нація «здатна на Голокост» (від англ. the Holocaust, з давньогрецької – «всеспалення», – масове знищення євреїв у Німеччині під час Другої світової війни), тому найголовніше – усвідомлювати цю загрозу.
Сенс в житті допомагає витримати не тільки умови концтабору, а й випробування славою, багатством. Власну теорію логотерапії Франкл перевірив на собі – у нього все це було, адже він залишився Людиною з великої літери. Він жив гідно, незважаючи на всі втрати та біль, а найголовніше – залишив слід в мільйонах людських сердець та навчив їх любити життя.
"Нестача успіху ніколи не означає втрату сенсу."
"Все більше людей сьогодні мають засоби для життя, але не мають сенсу життя.
"Унікальний сенс сьогодні - це універсальна цінність завтра. Таким способом творяться релігії і створюються цінності. "
"У кожного є своє особливе покликання. Кожна людина незамінний, а життя його неповторна. І тому завдання кожної людини настільки ж унікальна, наскільки унікальна і його можливість виконати це завдання. "
"Якщо в житті взагалі є сенс, то повинен бути сенс і в стражданні. Страждання - невід'ємна частина життя, як доля і смерть. Без страждання і смерті людське життя не може бути повною. "
"Совість може бути визначена як інтуїтивна здатність людини знаходити сенс ситуації."
"У світі, як він описується багатьма науками, відсутня сенс. Це, однак, означає не те, що світ позбавлений сенсу, а лише те, що багато науки сліпі до нього. Сенс приноситься в жертву багатьма науками "
"Людина прагне знайти сенс і відчуває фрустрацію або вакуум, якщо це прагнення залишається нереалізованим."
"Людина не повинна питати, в чому сенс його життя, але скоріше повинна усвідомити, що він сам і є той, до кого звернений питання."
"Немає такої ситуації, в якій нам не була б надана життям можливість знайти сенс, і немає такої людини, для якого життя не тримало б напоготові якусь справу. Можливість здійснити сенс завжди унікальна, і людина, яка може її реалізувати, завжди неповторний "
"Я бачив сенс свого життя в тому, щоб допомагати іншим побачити сенс у своєму житті."
"Неможливо визначити сенс життя в загальному, він відрізняється від людини до людини і від моменту до моменту."
"Я вважаю специфічно людським проявом не тільки ставити питання про сенс життя, а й ставити під сумнів існування цього сенсу."