1.Людина як предмет філософського осмислення.
Людина — "найдивніше з дивних див" — з її неповторністю, із багатоманітними біологічними, соціальними, культурними, моральними, психологічними рисами є об'єктом різних наук. Майже кожен філософ пов'язував сутність людини з якоюсь ознакою, нерідко перебільшуючи її значення. Наприклад, Арістотель тлумачив людину як політичну істоту, що реалізується тільки в державі. Фома Аквінський наполягав на органічній єдності душі та тіла людини, наголошуючи на її божественній сутності. М. Монтень підкреслював рівність усіх людей у суспільстві. Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: «Мислю - отже, існую». Кант підкреслював моральний характер природи людини. За К. Марксом сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. Отже, мислителі підкреслювали, що людина:
частина природи, бо живе в природному середовищі, споживає природні речі;
діяльна істота, адже виготовляє засоби для існування;
предметна істота, оскільки втілює в результати своєї діяльності свій розум, інтереси, потреби, почуття;
мисляча істота, бо свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ, подвоює його в уяві;
суспільна істота, яка спілкується з подібними собі істотами, формує мову, розвиває мислення, почуття.
Таким чином, вдалося виявити основні ознаки людини: людина - природна, діяльна, предметна, мисляча (духовна), соціальна (суспільна) істота. Враховуючи всі трактування людини, можна дійти висновку, що людина - жива істота, що має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе. Це - біопсихосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне та психічне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному. Всі ці форми вияву людського співіснують у органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні.
Проблема особистості у соціальній філософії описується категоріями «індивід», «особистість», «індивідуальність».
Поняттям «індивід»позначається, як правило, конкретна людина, своєрідний соціальний атом. Індивід означає окремість існування людського, поєднуючи в собі природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості.
Кожен індивід існує окремо і одночасно спільно з іншими. Різниця людей як індивідів - це, по-перше, різниця між самими соціальними групами, до яких вони належать, а по-друге, різниця в тому, наскільки повно типові ознаки однієї і тієї ж групи виявлені в різних її представниках.
Поняття «індивід» слід відрізняти від поняття «індивідуальність»як позначення неповторного поєднання природних та соціальних властивостей індивіда, а також від поняття «особистість» як деіндивідуалізованих соціальних якостей людини.
Особистість - конкретний вираз сутності людини, цілісне втілення і реалізація в ній системи соціально значущих рис і якостей суспільства. Невід'ємними рисами особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки, певна автономність щодо суспільства тощо.
Поняття «особистість» стоїть поряд з такими категоріями, як людина, індивід, індивідуальність тощо. Якщо людина тлумачиться як біопсихосоціальна істота, і це поняття передає універсальну причетність, то індивід - це одиничний, конкретний, унікальний суб'єкт з індивідуальними рисами (психічні здібності, діяльнісний, розумовий, життєвий потенціал). Особистість у такому разі виступає як індивід, що усвідомлює і реалізує свою індивідуальність соціально. Людина як індивідуальність виявляє себе в продуктивних діях, і вчинки її нас цікавлять в тій мірі, в якій вони отримують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати протилежне: в ній цікаві саме вчинки (трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи).
Якщо поняття індивідуальності підводить діяльність людини під міру своєрідності та неповторності, багатогранності та гармонійності, природності та невимушеності, то поняття особистості акцентує в ній свідомо-вольовий початок.
2. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства. Проблема сенсу життя.
1.Наукові визначенняпоняття«життя».
«Життя́» (Vitae; синонімія: Biota, Eobionti[1]) — це явище, що є сукупністю фундаментальних загальнобіологічних ознак (метаболізму, гомеостазу, росту, розвитку, відповіді на подразнення, розмноження, еволюції тощо), які характеризують живих істот, відрізняючи їх від неживих об'єктів. Життя визначається як форма існування матерії, найхарактернішими рисами якої є обмін речовин, самооновлення та самовідтворення[2]. Вивченням властивостей життя займається наука біологія, яка покликана з'ясувати фундаментальні закони його існування та безперервності у часі.
Життя на Землі з'явилось приблизно 3,8 млрд років тому[3]. Існує кілька гіпотез виникнення земного життя, з яких найбільш розповсюдженою є гіпотеза самозародження. Припускається, що перші організми були побудовані виключно на базі РНК — гіпотеза світу РНК[4], — без участі ДНК та білків, які розвинулись пізніше, у процесі еволюції.
Єдина відома на сьогодні форма життя базується на полімерах Живі організми разом із середовищем їх існування утворюють складні системи — екосистеми[6], які у планетарному масштабі об'єднуються у біосферу із широтною та висотною зональностями. На сьогоднішній день відомою є лише одна біосфера — земна. Передбачається можливість існування біосфер на інших планетах.
Термін життя у різних значеннях вживається у філософії та релігії, які, зокрема, стосуються понять буття, свідомості, сенсу життя, концепції Бога або Богів, душі, загробного життя та інше.
2.Проблема життя в історичному аспекті.
Людина - насамперед, жива істота. Для того, щоб виявити специфіку людського життя серед інших організмів, потрібно визначити, що таке життя, у чому його сутність і якісна своєрідність. Люди віддавна намагалися осягнути таємницю життя. Уже древні мислителі в явищах життя вбачали щось істотне, що відрізняє їх від явищ неживої природи. Так великий давньогрецький філософ Аристотель, розуміючи живу істоту як єдність матерії і форми, тіла і душі, головною ознакою життя вважав здатність до самостійного руху. Але в зв'язку з тим, що матерія сама по собі, на його думку, нездатна до руху, то життєвою силою, що рухає і направляє тіло в його розвитку, як він думав, є душа і форма.
3.Визначення смерті з точки зору науки.
Смерть, припинення життєдіяльності організму і внаслідок цього - загибель індивідуума як відокремленої живої системи, що супроводжується розкладанням білків і інших біополімерів, що є основним матеріальним субстратом життя. В основі сучасних діалектико-матеріалістичних уявлень про смерть лежить думка, висловлена Ф. Енгельсом: «Вже й тепер не вважають наукової ту фізіологію, яка не розглядає смерть як суттєвий момент життя ..., яка не розуміє, що заперечення життя по суті міститься в самого життя, так, що життя завжди мислиться у співвідношенні зі своїм необхідним результатом, що полягає в ній постійно в зародку, - смертю ». Смерть теплокровних тварин і людини пов'язана з припиненням насамперед дихання і кровообігу. Тому розрізняють 2 основних етапи смерті: так звану клінічну смерть і наступну за нею так звану біологічну, або істинну. Після закінчення періоду клінічної смерті, коли ще можливе повноцінне відновлення життєвих функцій, настає біологічнасмерть - необоротне припинення фізіологічних процесів у клітинах і тканинах. Всі процеси, пов'язані зі смертю, вивчає танатологія.
4.Проблеми смерті.
Одним із могутніх, можна сказати майже абсолютних, обмежень для людини постає смерть.
Конечність надає людському існуванню сенсу оскільки робить людське життя визначеним, завершеним. Не можна сказати, щоби невизначена за часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але в своїй реальності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для людини питання про безмежність постає, як ми це вже бачили при розгляді проблеми свободи, не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення.
Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність невідворотною.
Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану.
Окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв'язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося, і т. ін.
5.Проблема безсмертя.
Безсмертя в родовому житті, у дітях і онуках, як і безсмертя в нації, у державі, у соціальному колективі, нічого спільного не має з безсмертям людини. Дуже складне і таємниче відношення між особистістю і статтю. Стать є безособове, родове в людині, і цим відрізняється від еросу, що носить особистий характер. З подоланням статі зв'язана і зміна людської свідомості. Безсмертя зв'язане зі станом свідомості. Тільки цілісна свідомість, не роздвоєна, що не розкладається на елементи і не складається з елементів, веде до безсмертя. Безсмертя в людині зв'язано також з пам'яттю. Безсмертя є прояснена пам'ять. Саме ж страшне в житті є переживання безповоротності, непоправності, абсолютної втрати. Людина прагне до цілісного безсмертя, до безсмертя людини, а не безсмертя надлюдини, інтелекту, ідеального в собі початку, до безсмертя особистого, а не безособово-загального. Лише звільнення свідомості від виняткової влади феноменального світу розкриває перспективу безсмертя. Кошмарні перспективи нескінченних перевтілень, перспективи зробленої втрати особистості в безликому Божестві і найбільше перспектива можливості вічних пекельних мук. І якщо повірити в можливість нескінченного існування в умовах нашого життя, що часто нагадує пекло, то це також було би кошмаром, і викликало би бажання смерті. В індусів перевтілення було песимістичним віруванням. Буддизм, насамперед, учить шляху звільнення від мук перевтілення. Вірування в перевтілення невдячне, і не дає звільнення від карми. У ньому безвихідність, немає виходу часу у вічність. Крім того, навчання про перевтілення виправдує соціальну несправедливість, кастовий лад. Той, хто піддається суму і болю, хто раб відчуттів, хто зайнятий ефемерними предметами, не знає безсмертя. Тема безсмертя людини зайняла своє місце в матеріалістичному світогляді. Матеріалізм, завжди намагався зрозуміти світ без яких-небудь суб'єктивістських внесень, з таких позицій розвивав і дану тему. Ідеалістична система доказів посмертного існування особистості містить у собі чимало і раціональних доводів. Наприклад, Сократ говорив, що подібно тому, як сон протилежний бадьорості і переходи між ними суть пробудження і засипання, протилежністю життя є смерть, а переходом між ними - умирання і оживлення. Оскільки ж природа не повинна кульгати на одну ногу, вмирання треба доповнити оживленням. Сократ також вірить і в переселення душ.
6. Життя- смерть - безсмертя: філософський і релігійний аспект.
Очевидно, що проблема сенсу і мети людського буття, проблема життяі смерті - це центральнапроблема філософії.Природно, коли кожналюдина- це окрема ланка в нескінченному ланцюзі всього людства, то досить легко визначити сенс існування і цього окремої ланки - адже без нього розірветься ланцюг. Але ті жматеріалістистверджують, що смертей не тільки окремалюдина, а й усе людство. Взагалі нічого немає вічного під сонцем. Та йсонцерано чи пізно погасне, і не врятує людство навіть космічний переліт в іншу галактику, тому що і іншагалактикарано чи пізно вибухне, а врешті-решт і весь Всесвіт стиснеться назад в нескінченно малу величину. Відомо, щовідповіднодо концепції універсальногоеволюціонізму, 15-20 млн. років тому вся речовина нашого Всесвіту концентрувалося в "сингулярності" - певному фізичному стані, не підкоряється звичайним законам фізики. Всяматеріябула сконцентрована в надзвичайно малому об'ємі з гігантською щільністю і жахливоїтемпературою. Новітні дослідження показують, що ця "сингулярність" була створена з нічого. І ось з цього "нічого" все і виникло, щоб після закінчення певного часу в це "ніщо" перетворитися знову. Життя протилежна безжиттєвості, а смерть протилежна народженням, бо смерть і народження - полюси імежілюдського життя, її межі. Смерть навіть більше необхідна, ніж народження, так як та чи інша людина міг і не народитися, оскільки його народження залежало від багатьох випадковостей. Але раз він народився, то вже ніщо не може врятувати його від смерті.Життя і смерть- вічні теми духовної культури людства в усіх її підрозділах. Про них міркували пророки і основоположники релігій, філософи і моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги і медики. Навряд чи знайдеться доросла людина, яка рано чи пізно не задумався б про сенс свого існування, майбутньої смерті і досягненні безсмертя. Ці думки приходять у голову дітям і зовсім юним людям, про що говорятьвіршіі проза, драми і трагедії, листи н щоденники. Тільки раннє дитинство чи старечий маразм рятують людину від необхідності вирішення цих проблем. А. П.Чеховв одному з листів написав: «Зафілософствуй -розумзакрутити», маючи на увазі той чи інший спосіб розв'язання проблем життя н смерті. Проте справжнє філософствування неможливо без звернення до цих вічних тем. По суті справи,мовайде про тріаду: життя - смерть - безсмертя, оскільки всі духовні системи людства виходили з ідеї суперечливого єдності цих феноменів. Найбільшу увагу тут приділялася смерті і набуття безсмертя в життя інший, асамелюдське життя трактувалася якмить, відпущений людині длятого, щоб він міг гідно підготуватися до смерті і безсмертя. Століттями кращі уми людства намагаються хоча б теоретично спростувати цю тезу, довести, а потім і втілити в життя реальне безсмертя. Однак ідеалом такого безсмертя є не існування амеби і не ангельське життя в кращому світі. З цієї точки зору людина повинна жити вічно, знаходячись у постійному розквіті сил, нагадуючи гетевського Фауста. «Зупинися мить», - це девіз такого безсмертя, імпульсом якого є за словами Ортега-і-Гассета «біологічна вітальність», «життєва сила», споріднена до тієї, «що колишеморе, запліднює звіра, покриваєдеревоквітами, запалює і гаситьзірки»[2, с.43]. Людина не може змиритися з тим, що саме йому доведеться піти з цього чудового світу, де кипить життя. Бути вічним глядачем цієї грандіозної картини Всесвіту, не випробувати «насичення днями" як біблійні пророки - чи може щось бути більш привабливим? Але, міркуючипро це, починаєш розуміти, що смерть - мабуть, єдине, перед чим усі рівні: бідні і багаті, брудні і чисті, улюблені і нелюбимі. Хоча і в давнину, і в наші дні постійно робилися і робляться спроби переконати світ, що єлюди, що побували "там" н повернулися назад, але здоровий глузд відмовляється цьому вірити. Потрібно віра, необхідно диво, яке зробив євангельський Христос, «смертю смерть подолав». Помічено, що мудрість людини часто виражається у спокійному відношенні до життя і смерті. Разом з тим, чимало великих людей усвідомлювали цю проблему в трагічних тонах.
3.Проблема людської свободи. Негативне і позитивне визначення свободи.
Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.
У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, відсутністю обмежень; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі - оцінки й самої свободи як свободи. Свобода є радше подолання меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності.
До філософських ідей Б.Спінози відносять визначення свободи як пізнаної необхідності. Як бачимо, тут враховується зв'язок свободи з межами. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи.
В історії філософської думки свобода традиційно розглядалась у співвідношенні з необхідністю. Сама необхідність розглядалася як правило у вигляді долі, яка керуючи вчинками людини заперечує її свободу волі. Протиставлення понять “свобода” та “необхідність” як філософських антиномій, заміна одного іншим більш ніж два тисячоліття були нелегким завданням для мислителів, так і не знаходивших задовільного рішення проблеми. Філософський розгляд проблеми свободи та необхідності, їх співвідношення в діяльності і поведінці особистості має велике практичне значення для оцінки усіх вчинків людей. Обійти цю проблему не можуть ні мораль, ні право, тому що без визнання свободи особистості не може іти мова про її моральність і юридичну відповідальність за свої вчинки. Якщо люди не мають свободи, а діють тільки з необхідності, тоді питання про їх відповідальність за свою поведінку втрачає сенс, а “воздання по заслузі” перетворюється або у свавілля, або в лотерею. В філософії “свобода”, як правило, протистоїть “необхідності”, в етиці – “відповідальності”. Та і сама змістовна інтерпретація слова має різні відтінки: вона може асоціюватися і з повним свавіллям, а може ототожнюватися зі свідомою необхідністю.
Філософія свободи людини була предметом дослідження різних філософів: Канта і Гегеля, Шопенгауера і Ніцше, Сартра і Ясперса, Бердяєва і Соловйова, Камю і К’єркегора.
Діапазон розуміння свободи дуже широкий –від повного заперечення самої можливості вільного вибору до обгрунтування “втечі від свободи” в умовах сучасного цивілізованого суспільства. Так, наприклад, Шопенгауер розуміє свободу негативно, тобто виявити зміст свободи як поняття, можливо тільки вказуючи на перешкоди, які заважають людині реалізувати себе. Тобто про свободу говориться як про подолання труднощів: зникла перешкода –народилася свобода. Вона завжди виникає як заперечення чогось. Визначити свободу через саму себе неможливо, тому треба вказувати на зовсім інші сторонні фактори, через які можна зрозуміти поняття. Так, наприклад Н.А.Бердяєв в противагу німецькому філософу підкреслює, що свобода- позитивна і змістовна: “Свобода не є царство свавілля і випадку.”.
Ніцше і К’єркегор звернули увагу на той факт, що більшість людей не здатні на особистісний вчинок. Вони надають перевагу керуватися стандартами. Небажання людини слідувати свободі без сумніву, одне з філософських відкриттів. Виявляється свобода –це доля не багатьох. І ось парадокс: людина згодна на добровільне поневолення. Ще до Ніцше Шопенгауер сформулював тезу про те, що людина не володіє ідеальною і стійкою природою. Вона ще не є завершеною, тобто вона в рівній мірі є вільною і невільною. Ми нерідко стаємо рабами чужих думок і настроїв. Інакше кажучи, ми надаємо перевагу невільності, несвободі.
Пізніше на цю формальну залежність людини від соціуму звернули увагу екзистенціалісти. Гете писав:”Свобода- дивна річ. Кожен може легко обрести її, якщо тільки він вміє обмежувати і знаходити самого себе. І навіщо нам надмір свободи, котру ми не взмозі використати?” Прикладом Гете приводить кімнати, в які він не заходив взимку. Для ньго було достатньо маленької кімнати з дрібницями, книжками, предметами мистецтва.”Яку користь я мав від мого просторого будинку і від можливості ходити з однієї кімнати в іншу, коли у мене не було необхідності використовувати цю свободу.” В цьому висказуванні відбивається вся обмеженість людської природи. Чи можна сказати про свідомий вибір зі сторони індивіда, якщо прибічники психоаналізу доводять, що поведінка людини “запрограмована” враженнями дитинства, пригніченими бажаннями. Виявляється будь-який вчинок, найзавітніший або стихійний, можна визначити, довести його неповерненість. Що ж тоді залишається від людської суб’єктивності?
Згодно А.Камю, досвід людського існування закінчиться смертю і призвиде мислючу людину до відкриття ”абсурду” свого існування. Однак ця істина має пробуджувати в душі мужність, гідність і прагнення продовжувати жити супроти всесвітньому ”хаосу”. Камю розглядав “абсурдну свободу”. За його словами людина бунтуюча, баче свої межі, але заплющуючи очі на природу абсурду, шукає найлегший шлях –бориться з власними стінами навколо себе. Не ставлячи своєму життю ніяких питань, завжди приймає привід за причину, не роблячи спроб бачити далі своїх стін.
Підсумовуючи різні аспекти свободи можна сказати, що сутнісні сили людини дають їй усі необхідні суб’єктивні можливості для того , щоб бути вільною, тобто діяти в світі на свій розсуд. Вони дозволяють їй ставити під розумний контроль себе і оточуючий світ, виділятися із цього світу і розширювати сферу власної діяльності. В цій можливості і кореняться витоки усіх триумфів і трагедій людини.
4.Проблеми буття в історії філософії. Історичні етапи формування вчення про буття.
5. Основні форми буття. Буття людини, буття речей і процесів, буття соціальне.
Як найбільш загальна категорія філософії, "буття" вказує на всезагальні зв'язки, порядок та ієрархію різних предметів, явищ, процесів тощо, що дозволяє виявити різні форми всього сущого. Основними формами буття є:
1) буття речей природи,(існують незалежно від людини за об'єктивними законами)
2) буття речей "другої природи" (тобто предметів, створених людиною для задоволення своїх потреб із речей природи). На відміну від природних речей, вони мають своє призначення;
3) буття людини як речі серед речей.Людина є особливим тілом серед природних речей та речей, виготовлених нею самою. Вона задовольняє свої потреби через виготовлення знарядь праці та їх застосуванні для виготовлення одягу, їжі тощо. При цьому її діяльність є свідомою, доцільною;
4) буття індивідуалізованого духовного (емоції, почуття, переживання, знання, мрії, і т.д. , тобто духовний світ людини);
5) буття об'єктивованого духовного (суспільні духовні явища: звичаї, традиції, обряди, наука, політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомість суспільства тощо, які мають знаково-символічні
форми). Особливе місце в бутті об'єктивованого духовного посідає мова, в якій найбільш яскраво виявляється єдність індивідуалізованого й об'єктивованого духовного, індивідуальної та суспільної свідомості. 6) буття соціального (сюди входять матеріальне й духовне життя людини та суспільства).
Перелічені форми (або прояви) буття виділяє сама людина і через них людське буття постає як процес становлення й самоствердження людини, процес самореалізації людиною її сутнісних сил (здатності до почуттів, емоцій, мислення, мовлення, волі, творчості, діяльності тощо).
Отже, буття виступає як реальний процес життєдіяльності, в якому людина через різні соціальні практики перетворює зовнішній світ на умови і засоби свого саморозвитку, й тим самим стверджує себе як суб'єкта соціальної діяльності.
6. Основні категорії онтології: субстанція, простір, рух, час
Онтологія (грец. ontos - єство, logos - вчення) - філософське вчення, яке досліджує сутність буття світу, глибинну основу (субстанцію) всього сущого - постійні (атрибути) і змінні (модуси) властивості світу речей: матерія, рух, розвиток, простір, час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.
Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні властивості предметів.
Філософські категорії у своїй сукупності відображають найсуттєвіші, найзагальніші якості і властивості буття як реальності (наявного). Реальність світу багатогранна. Вона охоплює світ природи і світ культури - того, що створено, породжено людиною.
Матерія (лат. materia - речовина) - філософська категорія, яка в натуралістичній традиції означає першооснову, субстанцію, що має статус першоначала.
В історії філософії матерію трактують як речі (першо-матерія), якості і відношення. Одне із найпоширеніших визначень матерії ототожнювало її з певною речовиною (річчю - "реізм"). Поняття "річ" у філософському сенсі набуло широкого значення. Обґрунтовуючи його, Арістотель виходив з того, що річ - це все те, чому притаманне самостійне, незалежне, стихійне існування у просторі й часі.
Основними невід'ємними властивостями, атрибутами матерії є рух, простір і час.
Рух - спосіб існування матерії як процесуального (такого, що постійно змінюється) явища.
Рух є загальним поняттям, яке об'єднує всі характеристики змін, переміщень, взаємодій, перетворень, метаморфоз, що відбуваються з об'єктами (тілами, речами, процесами). Арістотель у "Категоріях" розрізняє такі його види: виникнення, зростання, зменшення, перетворення, переміщення і знищення
Простір - поняття, яке визначає буття матерії щодо її сталості, певної дискретності (переривчастості), окремішності.
Ця форма буття речей характеризується співіснуванням різноманітних матеріальних об'єктів та утворень внаслідок їхньої взаємодії, єдністю переривчастості та безперервності, протяжністю та іншими ознаками. Розвиток природничого знання, насамперед фізики і астрофізики, змінив первісне уявлення про простір як про "порожнє вмістилище" тіл (І. Ньютон), доповнив концепцію тривимірного простору вченням про багатовимірний простір, який нараховує від 4-х до 11-ти вимірів.
Час - філософська категорія, яка означає властивість матерії послідовно змінювати свій стан і якості, тривалість свого буття, фази, етапи, цикли існування.
Універсальні властивості часу - тривалість, неповторність, необерненість, ритміка, пульсування. У філософії розрізняють: об'єктивний (фізичний) час (фіксація сумарних процесів у мікросвіті або ритмів руху небесних тіл); суб'єктивний час (пов'язаний із його усвідомленням людьми); біологічний час (тривалість існування живих організмів); соціальний час (хронологічні виміри динаміки соціальних процесів, людського буття). Сучасне розуміння простору і часу ґрунтується на знаннях їх взаємозв'язку (багатомірний простір, нелінійні моделі течії часу