Леся Українка в українській культурі
Підготувала:
Студентка 4 курсу
Групи УМЛс/о- 42
Петрів Олеся
Леся Українка (1871 – 1913) – найславніша українська поетеса, послідовний та енергійний борець за утворення українського народу, за його консолідацію в політичну націю. Вся сукупність її творів – це образ ідеальної землі, земного раю, що зветься «Україною». З’явився цей образ – і цілі маси людей збагнули, що вони не просто обивателі, а українці, що це звання їх зобов’язує, що їм є за що боротись і віддавати життя.
Як кожен ідеал, цей образ не може бути повністю втіленим у земному житті, але він і сьогодні зобов’язує нас випростатись і вірно служити тій високій ідеї, що зветься «Україною».
Лариса Петрівна Косач. Леся Українка.
Окраса і гордість української нації, одна з фундаторів новітньої української літератури. Вона давно посіла чільне місце в світовій літературі, стала народною в найширшому розумінні цього слова.
Історія її життя могла б стати основою для величної драми. Водночас могла б прислужитись і найсвітлішій поезії «во славу міці духу людського». Ніхто не будив у людини почуття власної гідності з такою гостротою й ніхто не кликав до бою в оборону своєї свободи так, як вона: «Я честь віддам титану Прометею, Що не творив своїх людей рабами».
Опір, який Леся Українка чинила всьому, що робить людину рабом, був співмірний з її талантом. Вихована в дусі кращих європейських літературних традицій, одночасно просякнута національним духом, вона своїми творами і сьогодні залишається сучасною. Її поезія спонукає до вершинної досконалості, до справедливості й добра. Тож не дивно, що читачі й сьогодні можуть тамувати спрагу з джерел Лесиної поезії.
Петр Косач – батько
Лесі Українки
Ольга Косач – мати
Лесі Українки.
Псевдонім Олена Пчілка
Народилася Лариса Петрівна Косач в невеличкому поліському містечку Звягелі (тепер Новоград-Волинський ). Предки її, як по лінії матері – Драгоманови, так і по лінії батька – Косачі були носіями духовного аристократизму.
Лесі 7 років
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом —
у с. Колодяжне.
Леся спочатку зростала здоровою та веселою. Вона не одержала систематичної освіти, тому що не відвідувала гімназії. Її єдиним і досить суворим домашнім учителем була мати, Ольга Петрівна. Вона розробила власну програму навчання доньки.Вплив на світогляд майбутньої письменниці мав її рідний дядько – видатний український мислитель Михайло Драгоманов. Саме від нього Леся запозичила свій псевдонім «Українка» (свої праці за кордоном Драгоманов підписував: «Українець»).
Першу школу національного самоусвідомлення Леся Українка пройшла саме в сім’ї, під впливом матері, відомої письменниці Олени Пчілки. Отримавши лише домашню освіту – в чотири роки «вже зовсім справно читала», постійно займалась самоосвітою. Енциклопедичні знання дозволили дівчині вільно володіти французькою, німецькою, англійською, російською, польською мовами. Добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші мови.
Леся дуже любила музику і мала великі здібності до гри на фортепіано. Вона не могла їх розвинути через хворобу кісток. Але мала дуже хороший слух і голос. 220 народних мелодій записано
з її голосу.
Кохалася в музиці, особливо органній, була першорядною піаністкою, створила справжню музичну ораторію «Лісова пісня». «Мені часом здається, – писала в листі до М. Драгоманова, – що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт».
Відтоді, як все перекреслила безжальна хвороба, життєвий шлях Лесі Українки проліг через Голгофу нестерпних фізичних страждань. Ще в дитинстві почалася, як вона сумно жартувала, «тридцятилітня війна» з туберкульозом, який спочатку вразив кістки, а потім перекинувся на нирки та легені. Тридцять років безупинного болю, безнастанної боротьби з «кепським жартом натури»!
Аналізуючи життєвий і творчий шлях Лесі Українки, подивовуєшся не тільки феноменом людської стійкості, а й високістю та незглибимістю її творчості, розмаїттям і багатогранністю зацікавлень – поезія, проза, літературна критика, публіцистика, історія, етнографія і фольклор, музикознавство й драматургія.
Дмитро Донцов називав її «поеткою українського рисорджименто». Так, українське відродження багато в чому зобов’язане Лесі Українці, у чиїх творах постали монументальні образи самовідданих звитяжців, Прометеїв духу, здатних в ім’я високої мети стати на оборону упосліджених і жертвувати собою.
Леся Українка з братом Михайлом
«Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини», – ці хрестоматійно-осяжні слова Івана Франка – ключ до розуміння всього огрому творчої спадщини одного з найвидатніших митців в історії людської цивілізації. Спадщини, що не надається до легкого читання. Якщо поезії Лесі Українки, особливо юних літ, сприймаються без зусиль, то її пізніші твори, насамперед драматичні, потребують особливо напруженої роботи душі й розуму.
Кінець ХІХ – початок ХХ століття, – саме на цей складний час припадає розквіт таланту Лесі Українки як драматурга-новатора, твори якої ні тогочасний театр, ні глядач ще не готові були сприймати. Її драматургія відкрила нову сторінку в історії української літератури й театральної культури, стала справжнім явищем у письменництві Східної Європи.
Змістом драматичних творів письменниці стає боротьба ідей, розкол світоглядів, розвінчування войовничого індивідуалізму. Звертаючись до минулого, беручи з них сюжети, світові образи, Леся Українка наснажує їх сучасною політичною думкою, пристрасною ідеєю, які адресовані всім і кожному.
Багато часу й сил письменниця присвятила збиранню фольклору. Любов до народних дум, пісень, кобзарства переросла в наукову працю. Разом зі своїм чоловіком, етнографом Климентом Квіткою, записала десятки пісень на Волині, в Карпатах, на Полтавщині. Вона організувала й субсидіювала перші фонографічні записи кобзарських дум і народних пісень, які зробив на Полтавщині західноукраїнський музичний етнограф і композитор Філарет Колесса.
Обдарована тонким музичним слухом і прекрасною музичною пам’яттю, Леся й сама рано почала записувати не лише тексти, а й мелодії пісень. В с.Жабориці спостерігала й записувала ігри на Великдень, у Луцьку – баладу про Бондарівну, легенди про Кармалюка, про Луцький замок. Живучи з 1881 р. в с.Колодяжному Ковельського повіту, збирала народні пісні, легенди, перекази, вірування, які згодом увійшли органічно в її поезію – це образи перелесника, велета, русалок, мавок, водяників і т. п. Особливе враження справило перебування в гостях у дядька Лева в с.Скулин Ковельського повіту, який розповідав Лесі «про всяку лісову, водяну, польову силу». З кінця 80-х років ХІХ століття почала цілеспрямовано займатись збиранням та вивченням народної творчості, зокрема, пісень.
Любов до музики і фольклору
Леся мала два великі зошити пісень (тексти з нотами), які передала М.Лисенку, з часом вони загубилися серед великої кількості записів композитора. Однак 1941 року один з них розшукав у архіві М.Лисенка Климент Квітка і передав до Луцького краєзнавчого музею. Це – понад 150 пісень, 40 з яких записані рукою Ольги, а решта – самої Лесі. Більшість пісень записано від дівчини Варки (Варвари Дмитрук), яка доглядала Лесю під час хвороби. Це насамперед календарно-обрядові пісні – ігрові веснянки (Володар, Зайчик, Шум, Кривий танець, Царенко, Пресо, Подоляночка, Коструб, Жона), жниварські, купальські пісні, весільні, колядки й щедрівки, рідкісні хрестинні та колодчані тощо.
Леся Українка записала, а згодом наспівала М. Лисенку та К. Квітці пісенні зразки, які стали класикою українського фольклору: «Розлилися води», «А вже весна», «Женчичок-бренчичок», «Ой сивая зозуленька» (весільна), «Козака несуть», «Їхав козак через поле», «Ой у полі жито», «Пряля», «Піють півні», «Вишні-черешні розвиваються». В обробці М.Леонтовича вони стали всесітньовідомими шедеврами.
Перша завершена фольклористична праця Лесі Українки – «Купала на Волині» (1893) – вміщує опис купальського обряду та 47 пісень з мелодіями. Цей матеріал надіслала Леся Українка І.Франкові, який опублікував лише літературну частину збірки, а мелодії вперше опублікував О.І.Дей, розшукавши їх в архіві М. В. Лисенка.
У 1898 р. Леся Українка познайомилася з Климентом Квіткою. Відтоді музично-фольклористична діяльність поетеси відбувалася за його безпосередньою участю. З 1899 р. вона почала наспівувати К.Квітці свої пісні і з його допомогою зайнялася впорядкуванням фольклорних збірників. Спільно з Лесею Українкою К.Квітка підготував до друку і видав три збірники українських народних пісень – він записав мелодії з голосу поетеси, подав вказівки на варіанти.
До першого збірника – «Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Лущинип, Звягельщини на Волині» – Леся Українка написала передмову, в якій висловила свої погляди на український фольклор. До другого – «Народні пісні до танцю. З нотами» – вона готувала і примітки. Туди ввійшли записані самою Лесею Українкою пісні та 5 пісень, записаних з голосу І. Франка. Мелодії записав К. Квітка. Протягом 15 років композитор записав від Лесі Українки більш ніж півтисячі мелодій, які згодом опублікував у класичному збірнику «Народні мелодії з голосу Лесі Українки».
Леся Українка разом із К. Квіткою 1908 року організувала експедицію по запису мелодій народних дум на фонограф і з власних коштів її оплатила. Для цього поетеса визначила осередки, де найкраще збереглася кобзарська традиція (Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина), виявила найталановитіших кобзарів (М. Кравченка, Г. Гончаренка, О. Сластіона), залучила до цього найкращих фахівців (зокрема, Ф. Колессу, який записував мелодії дум на фонограф), власноруч записала тексти трьох дум від Г. Гончаренка.
Записи ці були видані Ф. Колессою 1913 року у Львові («Мелодії українських народних дум»).
Першим звернувся до фольклористичної спадщини Лесі Українки М.В.Лисенко. Повністю на зібраних нею матеріалах він побудував розділ дитячих ігрових пісень у виданні «Збірка народних пісень в хоровому розкладі, пристосованих до учнів молодшого і підстаршого віку у школах народніх. Упорядив М. Лисенко» (К., 1908). Класичні обробки М. Леонтовича, Я. Степового, Ю. Мейтуса, В. Кирейка дали
Отже, неоціненний внесок зробила Леся Українка в фольклористику не тільки як збирач, але і як виконавець народних пісень. В репертуарі Лесі Українки, крім календарно-обрядових пісень (записаних в с.Колодяжне, Миропілля Звягельського повіту, с.Чекна Дубенського повіту), були пісні історичні, козацькі, рекрутські, ліричні, побутові, колискові, дитячі, жартівливі, баладні, танцювальні і, що найунікальніше – пісні до казок. В листі до М.Драгоманова Леся Українка стверджувала, що зібраних нею пісень «ще ніхто не записував».
Глибокий науковий підхід виявила поетеса до запису українських народних дум, які вона високо цінувала й любила і усвідомила не лише їх унікальність як «єдиного в світі жанру фольклору», а й актуальність на той час їхнього запису і, зокрема, запису всієї мелодії разом з текстом думи.
Про місце драматургічної спадщини Лесі Українки у світовій драматургії епохи декадансу й загалом модернізму чимало писали українські дослідники
Від початку своєї драматургічної творчості Леся Українка виявила широку ерудицію та глибоке й проникливе розуміння сучасного їй літературного процесу, зокрема «нової європейської драми» – тобто драматургії нового кшталту, сформованої зусиллями багатьох модерних митців від 60-70-х років ХІХ ст. Вона була не тільки уважним читачем, а й дослідником та критиком. Відзначимо, що серед європейських майстрів «нової драми» Леся Українка найбільше уваги приділила трьом сучасникам: Генріку Ібсену, Ґергарту Гауптману, Морісу Метерлінку – а всі троє склали потужний внесок у розвиток символістського театру, до якого відносимо й українську художницю.
Місце драматургічної спадщини Лесі Українки
драматургічна спадщина Лесі Українки включає понад два десятки (точніше – 22) творів, які були завершені або близькі до завершення, і ще понад півдесятка (а точніше – 7) нездійснених драматургічних задумів. Леся Українка почала писати п’єси, будучи вже відомою поетесою – була опублікована збірка «На крилах пісень» (1893); невдовзі вийшла й друга (із трьох її прижиттєвих збірок нових віршів) – «Думи і мрії» (1900). Прихід поетеси до драматургії, як пише Ліна Костенко, був цілком закономірним: «Добре знала, глибоко розуміла природу саме цього мистецтва. А головне – мала той рідкісний дар – покликання до драматургії» [14, с. 5]. Щодо прози, то її Леся Українка писала все життя (від 15 років, коли зробила перші прозові переклади), однак ця царина (разом із незавершеними – 35 творів: повісті, оповідання, етюди) була найменше відома сучасникам, лише частково опублікована за життя й донині мало поцінована [докладніше див.: 10].
Перший період драматургічної творчості Лесі Українки [Т. 3: Драматичні твори (1896-1906). Київ, 1976] – кількісно найінтенсивніший: дев’ять завершених п’єс, різножанрових і різнотемних. У 1896 р. були написані перші дві: «драма в п’яти діях» «Блакитна троянда» та психологічний етюд «Прощання». І лише вони в її доробку – прозові; усі наступні написані віршем; як правило, це білий вірш (п’ятистопний ямб). «Блакитна троянда» була надрукована лише в 1908 р.
Про те, що сама Леся Українка розуміла цю п’єсу інакше, ніж прочитали її сучасники, і не відмовлялася від задуму «вивести в люди», свідчать чимало автокоментарів та коротких згадок у листах і той, зокрема, факт, що авторка переклала п’єсу російською (1898), очевидно, з розрахунку на постановки в театрах (український театр був під забороною до 1905 р.).
Леся Українка критично ставилася до реалістичного театру й загалом реалістичної літератури в особі Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого, М. Старицького, до панівної в колах тодішньої української інтелігенції народницької ідеології. Климент Квітка згадував про показове ставлення дружини до І. Карпенка-Карого: «Різко негативним було теж її відношення до Карпенка-Карого, якого теж знаходила не письменником, а дилетантом, і притім позбавленим смаку. Розуміється, негативне відношення Лесі до Карпенка було чисто літературним і не мало ніякої особистої підстави. Особисто вона його майже не знала, але згадувала про якусь випадкову зустріч (здається, на залізниці), що він тоді з приводу її “Блакитної троянди” дуже довго доводив їй, що не можна так радикально ставити справу про драму з життя інтелігенції і що її треба вводити в персонаж поступово в якійсь “процентовій” порції до селян. До подібних порад Леся з ранніх літ відносилась з огидою»
Прочитання сучасниками перших п’єс Лесі Українки в реалістичнопобутовому або психологічному аспекті значною мірою було причиною того, що надалі вона відмовилася від сучасної української тематики, повернувшись до неї лише в «Лісовій пісні» (але вже зовсім інакше – через архетипний рівень поетики образів). Однак і в перших п’єсах бачимо притаманний Лесі інтелектуальний конфлікт двоєсвіття: дух і тіло, мистецтво й життя, мрія й реальність, ідеал та його невдала реалізація тощо
Третьою драматургічною спробою Лесі Українки була «Іфігенія в Тавріді» (1898) [, яка невеликою драматичною сценкою так і залишилася за життя авторки в рукописах. Як показала Ліна Костенко у згаданій статті [14, с. 6-8], а згодом Оксана Забужко в есеїстичній книзі «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» [3, с. 376, 378], від цієї спроби пролягло чимало важливих напрямів подальшого розвитку Лесімитця, зокрема поглиблена антична тематика, патріотичні ідеї тощо.
Знаменита нині «драматична поема» «Одержима», котра вважається першою зрілою п’єсою авторки, створена в 1901 році (авторська дата: 18/І; надрукована вперше в 1902-му). Є апокрифічною версією євангельських сюжетів про Месію та його вірну Міріам (Марію Магдалину). Наступні дві невеликі п’єси – своєрідний диптих, теж на біблійну (однак старозавітну) тематику – «Вавілонський полон» («драматична поема», 1903) та «На руїнах» («драматична поема», 1904; обидві надруковані в 1908 р.; перша спроба постановки – 1919 р.). В основу сюжетів у диптиху покладена історія найтрагічнішого періоду в житті іудейського народу, його боротьби за свободу й незалежність; актуальність для України донині вгадується безперечно. В обох п’єсах гостро стоїть конфлікт митця з оточенням
1905 року написані: драматичний етюд «Три хвилини» («діалог», розпочатий, очевидно, у 1903 р.; надрукований 1906 р.; дія розгортається в часи французької буржуазної революції кінця ХVІІІ ст.; докладніше про складний інтелектуальний конфлікт етюду йшлося у моїй статті 2005 р. [див.: 7]); п’єса «В катакомбах», присвячена «шановному побратимові» Агатангелу Кримському, тематика – з апокрифів про перших християн, консультантом щодо яких і був сходознавець А. Кримський (авторська дата в рукописі п’єси – 4/Х; уперше надрукована 1906 р.; перші театральні постановки – у 1920-х рр.). 1906-м роком датується етюд «В дому роботи, в країні неволі» («діалог»; надрукований 1906 р.). Тематичний матеріал, який у ньому використано, – історія Стародавнього Єгипту та Старий Заповіт, а конфліктом є протиставлення життєвого вибору й цінностей, якими живуть два головні персонажі: раб-гебрей та раб-єгиптянин
У 4-му томі дванадцятитомного «Зібрання творів» [Т. 4: Драматичні твори (1907-1908). Київ, 1976] вміщено завершену в Ялті 1907 року «драматичну поему» «Кассандра» (1903-1907; уперше надрукована в 1908 р.; за життя поетеси на сцені не ставилася) та написаний тоді ж драматичний етюд «Айша та Мохамед»
У четвертий том увійшла й найбільша Лесина драма «Руфін і Прісцілла» («драма в 5 діях»), котру іноді характеризують як історичну – її тематику взято з епохи Стародавнього Риму й перших християн. П’єса писалася у 1906-му та 1908-му роках, чистовий автограф датується 1910-м; надрукована без останньої, п’ятої дії в «Літературно-науковому віснику» 1911 р.; сваволя редакторів при такому скороченні обурила авторку
Філософськими етюдами із сюжетами, взятими з життя перших християн, є п’єси «На полі крові» та «Йоганна, жінка Хусова» . Єдиним волинським за тематикою драматичним твором нашої землячки є «Лісова пісня (драма-феєрія в 3-х діях)», написана у Грузії; дата завершення – 25/VІІ 1911 р. Трохи раніше – у 1910-му – написано й «Бояриню» (надрукована 1910 р. в ж. «Рідний край»; уперше поставлена в 1919 р. трупою Миколи Садовського у Кам’янці-Подільському), яку за радянських часів від 1927 р. не друкували аж до 1989-го не включили й до академічного видання як «націоналістичну». Матеріалом для неї була українська історія часів Руїни та перших десятиліть московського правління (кінець ХVІІ ст.).
«Оргія» («драматична поема»; літо 1912 – 28 березеня 1913; надрукована в ж. «Дзвін» 1913, № 4; поставлена театром М. Садовського в Києві на початку 1914 р.) – п’єса про Стародавню Грецію під владою Римської імперії, про корінфського митця Антея, котрий вступає в конфлікт і з власними учнями та оточенням, і з римськими можновладцями, відстоюючи честь і гідність батьківщини та свою власну як митця й громадянина, як чоловіка
Як бачимо, більшість драм Лесі Українки написані на біблійну та міфологічну тематику («біблійні» – дев’ять із двох десятків завершених, та ще півдесятка – «міфологічні»). Але об’єднує їх усі не тематика, а філософська / інтелектуальна природа конфлікту. Дія в усіх драмах поетеси розвивається як боротьба ідей – змагання між двома чи й кількома різними світами думок, спрямоване на вирішення визначеної проблеми / сув’язі проблем. Символічна природа Лесиної драматургії особливо виразно виявлена в останній, невеликій п’єсі її доробку – «Орфеєве чудо». Ідеться про оригінальну інтерпретацію у цій п’єсі Орфеєвого міфу. Адже міфологія про митця, про його високе призначення – одна з найпоказовіших у модерністській культурі, саме з неї почався символізм. У Лесі Українки мотиви Орфеєвого міфу виявлено в багатьох творах (докладніше цей вияв простежує О. Забужко), а в останній п’єсі бачимо зовсім несподіване його трактування.
Із чималого драматургічного доробку української письменниці щонайменше чверть зовсім не ставилися в театрах, більше третини – ставилися зрідка або невдало. Однак навіть та частина, яку можна вважати репертуарною для нинішнього часу, мало кому з фахівців відома в театральних постановках. Наукові праці, де була б докладно простежена театральна рецепція драматичних творів Лесі Українки, з’являються зрідка.
Перекладацька діяльність
Поетеса багато уваги приділяла перекладам. Вона переклала 65 віршів з “Книги пісень” Генріха Гейне, поему “Атта Троль”, “Ткачі” Герхарта Гауптмана тощо. Разом з Максимом Славинським 1892 р. видає переклади Генріха Гейне окремою збіркою (експонується). 1903 р. виходить “Атта Троль. Раткліф: Балади” в перекладі Лесі Українки і Максима Славинського. З Віктора Гюго вона зробила переспіви “Сіроми”, “Лагідні поети, співайте!”; перекладала з польської, російської, італійської, англійської, зі старогрецької та давньої єгипетської.
За дорученням Михайла Драгоманова Леся Українка переклала три праці французького вченого Моріса Верна “Біблія” або “Старий Завіт”, “Євангеліє”, “Історія і релігія жидів”. У листах вона сповіщає, що заглиблюється в текст наукового трактату, його зміст, висловлює свої міркування і навіть критичні зауваження.
Підготовка підручників для сестри
Прагнучи виховати молодшу сестру (підручник був написаний для молодшої сестри Лесі Українки, Ольги) як людину широких громадських інтересів, Леся Українка звернулась до історичної освіти: “Щоб показати весь розвиток панування одних людей, всю боротьбу станів, боротьбу праці і грошей, то на те треба дуже багато мови, і це становить цілу окрему науку, котру тоді можна зрозуміти краще, коли буде відоме життя різних народів давніх і нових часів, себто їх історія”
В підручнику “Стародавня історія східних народів” Леся Українка знайомить молодого читача з народною психологією, розкриває потаємні народні прагнення. Леся Українка дає чудові переклади релігійних гімнів індійців (Веда), персів (Зенд-Авеста) і їх добір такий, що показує одвічне прагнення трудової людини до загального щастя, її віру в остаточну перемогу добра над злом
Цінним в підручнику “Стародавня історія східних народів” є те, що Леся Українка закликає молодого читача замислитися: “Дивно, що Дарій, замість іти воювати багатий край Індію, пішов на убогу та дику Скітію” [10, 75]. Леся Українка дає політичну оцінку походу: “Так закінчився скітський похід Дарія. Та й не на тодішніх часах було пускатися в такі далекі та невідомі сторони з невеликим різнорідним військом проти сміливого та дикого народу”
Леся Українка навчає молодих шанувати й берегти пам’ятники старовини, що донесли до нас розповідь про людське життя далеких епох. Гнів і обурення її викликає байдуже ставлення сучасників до збереження цих унікальних національних реліквій, а ще більше – легковажне, злочинне розтаскування уламків старовинних палаців для розваг, “напам’ять”, псування чудових творінь розуму й хисту давніх народів пустими записами. “Новітній європейський протекторат теж не багато поміг давній руїні. Коли віце-король будує казарму, то бере каміння з пірамід та держав – для економії”
Леся Українка дбає про моральне, естетичне виховання молодого читача. По різних сторінках підручника розкидані відповідні зауваження, зіставлення, міркування, які вступають у складну взаємодію, взаємно підсилюються і в цілому створюють ясну, виразно цілеспрямовану систему заходів.
Усе трактування історичного процесу в підручнику Лесі Українки виховувало свідомість молодого читача, вчило його приглядатись до історичних фактів, знаходити в них аналогію до сучасних подій, будило в ньому національну свідомість і в той же час застерігало від націоналістичної обмеженості
Турбуючись про підростаюче покоління, Леся Українка прагнула виховати у дітей трудящих почуття власної гідності, високі моральні якості. Знаючи про важливість доброї освіти для людини, Леся Українка цікавилася станом школи, життям вчителів. Як документ значної викривальної сили сприймається її нарис “Школа” (1895). Ці справжні “образки з натури”, як визначила сама Леся Українка жанр свого твору, не тільки давали уявлення про жалюгідний стан тодішньої школи, про який можна було судити вже із зовнішнього вигляду (“обшарпана хата з ганочком”), а й про безправність учительки, прогресивного педагога, яка через конфлікти з духовенством змушена припинити свою діяльність. Серед її дітей є дуже талановиті, що могли б далі продовжити навчання – вони гордість вчительки. Леся Українка описує жалюгідну бідність народної школи, низьку якість навчальної літератури, безправ’я вчителів і учні
Внесок у дитячу літературу
Леся Українка написала низку творів для дітей. Вони друкувались в журналі “Дзвінок”, тоді це був єдиний дитячий журнал українською мовою.
У 1884–1891 рр. Леся Українка написала поезії для дітей, які об’єднала в цикл “В дитячому крузі” Починається він невеликими пейзажними творами. У циклі “В дитячому крузі” більшість поезій пов’язана з природою. “Літо красне минуло” – майстерний опис зимової пори, передається бажання дітей, щоб швидше прилинуло літо:
Ждіте, ждіте, любі діти!
Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине [11, 110–111].
Казка Лесі Українки має щасливу кінцівку. Раз попавши в біду, горобчик робить для себе висновки. Уважно придивляючись до життя інших птахів, він збагачується життєвим досвідом і зрештою набирається розуму. Основна думка твору “Біда навчить” про те, що не треба боятися складності життя, а треба завжди вчитися, набувати в труді знань і умінь, щоб переборювати труднощі
Образ дитини в творчості Лесі Українки подається в усій різноманітності психологічних характеристик. Герої творів Лесі Українки приваблюють дитячою чистотою, відвертістю у сприйнятті прекрасного. Визначальною рисою художньої прози письменниці є гармонійне єднання зі світом природи
Образ дитини в творах Лесі Українки, починаючи від раннього вірша “На зеленому горбочку” (1889) і до написаної в останній рік життя легенди “Про велета” (1913), завжди оповитий глибокою ніжністю, любовним замилуванням.
У вірші “На зеленому горбочку” відчувається відгомін народних забавлянок, які так люблять малі діти. Хатинка і сонце порівнюється з дитинкою і матір’ю. В основі сюжету – мотив чекання хатинки-дитинки на матір-сонце
В цьому і в інших творах Лесі Українки важливе значення має образ сонця, яке не лише символізує чистоту життя, а й виступає носієм життєвої енергії у важкі для дітей моменти.
У вірші “На зеленому горбочку” поетично змальовано схід сонця. На початку вірша хатинка “притулилася” (наче дрімає), а в кінці вірша хатинка вже зовсім інша – розвеселена сонцем:
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило [11, 110].
Сучасна інтерпретація творів
Компанії Film.ua та Animagrad розпочали роботу над своїм першим повнометражним мультфільмом за мотивами драми Лесі Українки - «Мавка. Лісова пісня», проект якого було презентовано на пітчингу в рамках медіафоруму Kiev Media Week
Ідея створити історію на основі слов'янських міфів і класичної п'єси Лесі Українки належить власнику Film.ua Сергію Созановському та його дружині, продюсеру Film.ua Ірині Костюк. За словами пані Костюк, українські і слов'янські теми зараз у тренді в усьому світі. На її думку, автентика в поєднанні з універсальними образами - запорука успіху як на локальному, так і на міжнародному ринку
Сценарій створюється за мотивами «Лісової пісні» Лесі Українки, але історія матиме щасливий фінал і нових комічних персонажів. В основі сюжету - історія кохання лісової німфи Мавки і звичайного сільського хлопця Лукаша. Герої протистоятимуть злу, втіленим в образі Килини - фабрикантші, яка охоплена бажанням підкорити природу і зберегти вічну молодість. В її арсеналі - дивовижні механічні розробки. На боці ж Мавки - сила природи, її міць і гармонія
Прототипами основних локацій мультфільму стали реальні українські природні заповідники: село Вилкове, тунель кохання в Клевані, Буцький каньйон і Карпати. Художником по костюмах, як уже писала «Детектор медіа», виступає український дизайнер Ольга Навроцька. Саундтрек і пісні до фільму напишуть сучасні українські музиканти.
Художники студії Animagrad уже розробили унікальних персонажів, розповів керівник студії Єгор Олесов. Наприклад, Мавка - уособлення природи - мінятиме колір очей і волосся залежно від настрою і пори року. А її голову прикрашатимуть вінки з живих метеликів, світлячків і сонечок. «У нас є амбіція - Мавка повинна стати новим улюбленим образом дівчаток з усього світу», - кажуть продюсери проекту.
Неволя рідного краю гостро боліла Лесі Українці. Тому проблема національного визволення, пошуку шляхів виходу із казематів полону – одна з провідних у художній спадщині письменниці. Своєю творчістю й громадською діяльністю поетеса поклала початок новій течії в українській суспільній думці – переходу від українофільства до українства.
Можна без перебільшення сказати, що Леся Українка стояла на чолі нового покоління національної інтелігенції, української як за культурою, так і за ідеологією. Ті, хто разом з нею почали зватися українцями намагалися поставити на законні підвалини існування народу, і не лише як етнографічного утворення, але й нації – рівної між рівних.
Але ж значення творчості Лесі Українки незрівнянно ширше. В ідеологічних змаганнях своєї доби вона стала першопроходцем фемінізму. Майже все XIX століття жінка – «покритка», «бурлачка», «повія» – квінтесенція горя, нещастя й немочі. І раптом «лісовою царівною», «бояринею», «одержимою духом» зійшла вона у кінці XIX – початку XX століття в Лесиній творчості. Звідси, значною мірою, й розпочався наш національний ренесанс.
Творчий набуток Лесі Українки в усьому невичерпний і неосяжний. За сміливість думки й глибину поглядів, за громадянську мужність і суворе подвижництво Лесю Українку в різний час називали по-різному. То вона була Жанна д’Арк української поезії та дочка Прометея, то ніжна, блакитноока Леся і поетеса поступових ідей. Але вже пора озвучити її істинне імення – геніальна дочка України! Своєю винятковістю і своєю звичайністю, своїм великим ім’ям «Леся Українка» вона нам, українцям, і досі торує дорогу до самих себе: до мови, до родини, до рідної землі, до України.
«Єдиний мужчина в українському письменстві» – саме такими словами охрестив колись Лесю Українку Іван Франко. За своє недовге життя письменниця створила чималу кількість поетичних та драматичних творів.
Практично з народження її переслідували важкі хвороби. Одна з них коксит, дуже неприємна форма туберкульозу кісток, через яку Леся терпіла нестерпний біль. У 1899 році, коли в Берліні їй було зроблено вдала операція, Леся змогла нарешті ходити відносно вільно. Згодом лікувалася в Єгипті 1909 - 1910, 1911, 1912 - 1913 роках. від іншої хвороби - важкої форми туберкульозу нирок. Кліматичне лікування допомагало хоч ненадовго зупинити прогресуючу хворобу.
Застудившись ,Леся з 1881 стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по-домашньому від ревматизму та її вразив туберкульоз кісток. Свою журбу, що довелося відмовитися від музичних занять, Леся вилила у своєї автобіографічній елегії “ До мого фортеп’яно “. Письменниця вимушена була виїжджати на лікування в Крим, Єгипет, Грузію, Німеччину, Італію, Польщу.
Лікування Леся Українка в Криму
В стані крайнього виснаження від поганої роботи нирок Леся згасла на 43-му році життя в містечку Сурамі в Грузії. А приїхала вона в Сурамі разом зі своїм нареченим Климентом Квіткою у вересні 1903 р.
Кльоня, як вона його ласкаво називала, страждав від сухот, вона - від туберкульозу кісток. Навіть сьогодні ці хвороби вважаються важкими, а тоді були невиліковними. Тому пара знала справжню ціну життя, любові і часу.
Художник Володимир Слєпченко зобразив Лесю Українку з терновим вінцем на голові. За його словами, це символ страждання і болю, з якими жінка пройшла своє життя.
Леся Українка в останні роки життя
Серце Лесі Українки перестало битися 19 липня 1913 р. в грузинському місті Сурамі. Тіло письменниці перевезли до Києва й поховали на Байковому цвинтарі поряд із могилами батька й брата.
Загальний вигляд могили Лесі Українки на старому Байковому цвинтарі в Києві
Творча спадщина Лесі Українки
Література про Лесю Українку