Лекція 3.
Стан психологічних функцій і хвороба
Загальна характеристика пізнавальних процесів
Клініко-психологічні аспекти пізнавальної діяльності.
Пізнавальні процеси (відчуття, сприйняття, пам’ять, мислення, уява) входять як складова частина в будь-яку людську діяльність і забезпечують ту чи іншу її ефективність.
Пізнавальні процеси дозволяють людині:
- Намічати заздалегідь мету, плани і зміст майбутньої діяльності;
- Програвати в розумі хід цієї діяльності, свої дії і поведінку;
- Передбачати результати своїх дій і керувати ними в міру виконання.
Механізм пізнавальної діяльності.
Пізнавальні процеси здійснюються у вигляді окремих пізнавальних дій, кожна з яких являє собою цілісний психічний акт, що складається неподільно з усіх видів пізнавальних процесів. Але в кожній дії один із процесів є головним, визначаючим характер даної пізнавальної дії.
Тільки в цьому змісті можна розглядати окремо такі пізнавальні процеси як сприйняття, чи пам’ять, чи мислення.
Вплив хвороби на пізнавальні процеси людини: особливості відчуттів та сприймання у соматично хворих
Сприйняття – це відображення навколишньої дійсності в її зовнішніх зв’язках і відносинах.
Відчуття – це первинний психічний акт. Відчуття передує процесу сприйняття. Відчуття є первинним психічним актом тому що має емоційне фарбування.
У хворих з соматичною патологією можливі такі порушення когнітивних функцій, як неадекватне ставлення до своєї хвороби (анозогностичний, гіпонозогностичний або гіпернозогностичний), прискорена втомлюваність, гіперестезії, гіпо- та анестезії. Хворі легко збуджуються, страждають порушеннями сну з наростанням астенії, у наслідок чого наростає виснаженість нервових реакцій, а тому страждає довільна та мимовільна увага.
Вплив особливостей інтелекту хворого на лікувальний процес: інфантилізм, олігофренія, деменція
Особливості інтелекту хворого мають певний вплив на його ставлення до хвороби, лікування, прогнозування наслідків захворювання. На ставлення до лікаря, виконання лікувальних процедур та лікарських рекомендацій. Недостатньо розвинутий інтелект хворого може приводити до відхилення від запланованої лікарем вісі лікувального процесу та, як наслідок, погіршення соматичного стану пацієнта.
В соматичній практиці найчастіше зустрічаються пацієнти з наступними формами порушення інтелекту:
а) інфантилізм
Психічний інфантилізм - психічна і фізична недозрілість дитини, що приводить при неправильному вихованні до затримки вікової соціалізації ( - адаптації до життя в суспільстві). Передумови до нього створюються генетично, ендокринно-гормональними факторами, чи гіпоксією, інфекційно-токсичними шкідливостями в період вагітності, асфіксією в родах, хворобами перших місяців життя.
Перший варіант психічного інфантилізму - справжній - базується на затримці розвитку лобових часток головного мозку, обумовленої вищенаведеними об’єктивними факторами і неправильним вихованням. У результаті в дитини затримується формування розуміння норм і правил поведінки і спілкування, вироблення понять "не можна" і "треба" , почуття дистанції у відносинах з дорослими, затримується дозрівання здатності вірно оцінювати ситуації, коли необхідно відповідно їх змінам змінювати і поведінку, а також здатності передбачати розвиток подій, і, можливі небезпеки і погрози.
Другий варіант психічного інфантилізму - загальна психофізична незрілість по інфантильному типу (гармонійний інфантилізм, коли дитина мініатюрна фізично і виглядає молодше свого віку соціально, по Е.Е. Сухаревой). Передумови і причини його ті ж, що при першому варіанті. Однак недозрілість у другому варіанті тотальна. Дитина не тільки поводиться як більш молодший за віком, але і виглядає в п’ять років, як трирічна. Вона народжується з малою вагою і ростом. Дитина з даним варіантом психічного інфантилізму граціозна, рухлива, але слабка і тендітний.
Третій варіант психічного інфантилізму: дитина народжується гармонічним у всіх відносинах, але, захищаючи її від життя, штучно затримують її соціалізацію тривожно-недовірливим вихованням. Подібне найчастіше буває у сім’ях, де довго не могли народити дитину. Самий цікавий дитячий вік - від двох до трьох років. І батьки неусвідомлено хочуть затримати дитину в ньому. Третій варіант психічного інфантилізму цілком обумовлений неправильним вихованням, коли здорового зробили незрілим і розвиток лобових функцій мозку штучно затримали.
б) олігофренія – природжена або набута (у перші 3 роки життя дитини) інтелектуальна недостатність.
По ступенях виразності інтелектуального недорозвинення олігофренія поділяється на три групи: дебільність, імбецильність і ідіотію.
Дебільність - найбільш легка по ступеню і найбільш розповсюджена форма олігофренії.
У діагностичному відношенні ця форма іноді представляє значних труднощів, тому що інтелектуальний дефект тут виражений негрубо. Маються елементи здатності до узагальнення. У дошкільному віці присутній примітивний задум у грі, можливість її найпростішої організації; у шкільному - визначена оцінка конкретної ситуації, орієнтація в простих практичних питаннях. Маються фразова мова, часто непогана механічна пам’ять. Усе це сприяє придбанню визначеного запасу знань, оволодінню навичками читання, писання, рахування, засвоєнню знань, передбачених програмою допоміжної школи.
При відсутності факторів, що ускладнюють, виявляються достатні старанність і працездатність. Відносна збереженість емоцій, їх більш виражена диференційованість полегшують вироблення самоконтролю.
І, проте, дебільності властиві усі компоненти олігофреничного недорозвинення інтелекту.
З інтелектуальним недорозвиненням тісно пов’язана незрілість особистості. Чітко виступають несамостійність суджень і поглядів, відсутність допитливості в ігровій, пізнавальній і трудовій діяльності, слабість ініціативи. Досить часті розрізнені неврологічні знаки, дисплазії статури, нерідкі цереброендокринні розлади.
При правильному вихованні і навчанні, своєчасному прищеплюванні трудових навичок, відсутності нервово-психічних розладів, що ускладнюють інтелектуальний дефект, соціальний прогноз цієї форми олігофренії сприятливий. При виконанні роботи, що не вимагає ініціативи, самостійності і швидкого перемикання, виявляється достатня продуктивність. Наявність практичного орієнтування, зацікавленості у своєму життєвлаштуванні сприяє придбанню трудових навичок і посильної соціальної адаптації.
Імбецильність - більш важкий ступінь слабоумства, ніж дебільність. Специфіка і виразність олігофренічного слабоумства виступають при імбецильності з більшою виразністю. Це, насамперед, виявляється в повній нездатності до відволікання від конкретної ситуації, утворенню навіть елементарних понять. Судження вкрай бідні і здебільшого без переробки запозичені від навколишніх.
Логічні процеси знаходяться на дуже низькому рівні. Діти не в змозі уловити основну ідею прочитаної їм розповіді, її зміст відтворюють тільки по навідних запитаннях.
Запас слів малий, іноді обмежений назвами окремих предметів. Мова маловиразна, фрази короткі, аграматичні. Нерідко відзначається недорікуватість.
Для діяльності характерна відсутність ініціативи, самостійності, оперування штампами, заснованими на наслідуванні. Доступні лише ті види праці, що складаються зі стереотипного повторення тих самих заучених прийомів. Інтелектуальна переробка власного досвіду відсутня. Зміна робочого чи побутового шаблона викликає стан розгубленості. Тому пристосування до життя й елементарних видів праці можливо лише при наявності постійної допомоги, контролю і керівництва.
Ідіотія являє собою найбільш важкий ступінь олігофренії. Відзначається грубе недорозвинення функцій сприйняття. Реакція на навколишнє слабка або неадекватна. Свідомість власної особистості смутна. Мислення власне кажучи відсутнє (алогія).
У зверненій мові сприймаються не її зміст, а інтонації і супровідні мову міміка і жести. Особливості власної мови залежать від глибини ідіотії. Мова буває обмежена окремими нечленороздільними звуками чи являє собою набір одиничних слів із грубим порушенням вимови, частим нерозумінням змісту.
Емоції вкрай елементарні і здебільшого зв’язані з фізичним самопочуттям, фізіологічними потребами. Джерелом задоволення і примітивних проявів радості є соматичне благополуччя, відчуття ситості, тепла, задоволення патологічних потягів (ненажерливість, онанізм, обсмоктування пальців, жування неїстівних предметів).
Почуття невдоволення викликається відчуттям холоду, голоду, болю, соматичним дискомфортом. Форми вираження афекту примітивні: радість виявляється в руховому збудженні; у стані злості спостерігаються агресія, схильність до самоушкодження.
в) деменція
Деменція – набуте, виникаюче в результаті хвороби ослаблення інтелекту, ослаблення пам`яті та емоційне оскудіння.
Деменція може виникати при:
1) судинних захворюваннях головного мозку;
2) ЧМТ;
3) пухлинах головного мозку, епілепсії;
4) деяких обмінних захворюваннях;
5) атрофічних вікових процесах;
6) гіповітамінозах;
У людини з деменцією з’являються розлади пам`яті (гіпомнезія та амнезія), страждають також активна увага, уявлення, проявляється неможливість абстрактного мислення, що значно ускладнює процес виконання людиною завдань та інструкцій лікаря. Різко страждають речові функції. Емоційне оскудіння доходить до того, що хворі живуть лише нижчими емоціями, зв`язаними з їх фізіологічними потребами. Втрачається критика, судження, поступки хворих стають дедалі безглуздими. Такі хворі не можуть активно брати участь у процесі лікування свого соматичного захворювання. Це значно ускладнює роботу лікаря, який має встановити постійний нагляд за таким хворим для доцільного виконання усіх призначень та ефективного лікування.
Вплив порушень мови на лікувальний процес
Лікувальний процес хворих з порушеннями мови має свої особливості.
Лікар повинен більш уважно слухати таких хворих та мати певний досвід у спілкуванні з ними. Необхідно весь час пам’ятати, що людина може образитись на постійні уточнюючі питання та на питання, пов’язані з її патологією мови. Лікар має по змозі перекласти опитування хворого в письмову форму. Якщо порушення мови виникли у дитячому віці та супроводжуються порушенням читання та письма, лікар повинен дізнатися про це заздалегідь та не ставити пацієнта у скрутне становище. Тому, треба пам’ятати, що при прослуховуванні пацієнта лікар має задавати додаткові питання, бо пацієнт з-за мовного дефекту може не розказувати про деякі деталі, якщо вважає їх не досить важливими. Це може ускладнити постановку вірного діагнозу. Краще було б розпитати й родичів пацієнта, та розповісти їм про призначене лікування. Але тут треба бути обережним у відношенні зберігання лікарської таємниці й обов’язково спитати у хворого інформовану згоду на надання такої інформації іншим людям.
У лікувальному процесі можуть зустрічатися такі форми розладів мовлення:
а) дизартрія (від грецьк. dys – приставка, що означає розлад, arthroo– членороздільно вимовляю) — порушення вимови, обумовлене недостатньої іннервації мовної апарат при поразках лобних і підкіркових відділів мозку. При цьому через обмеження рухливості органів мови (м’якого ньоба, мови, губ) утруднена артикуляція, але при виникненні в дорослому віці, як правило, не супроводжується розпадом мовної системи. У дитячому ж віці можуть порушуватися читання і лист, а також і загальний розвиток мови.
б) заїкуватість
Заїкуватість визначається як порушення темпу, ритму і плавності усного мовлення, обумовлене судорожним станом м’язів мовного апарату. Початок цього розладу мови падає звичайно на період інтенсивного формування мовної функції. Заїкуватість, що почалася в дітей у дошкільному віці, розглядається як самостійна мовна патологія, на відміну від так називаного симптоматичної чи "вторинної" заїкуватості, що спостерігається при патології головного мозку органічного генезу чи нервово-психічних розладах.
У великої кількості дорослих заїкуватих, на відміну від дітей дошкільного віку, спостерігається логофобія. Логофобія містить у собі нав’язливі переживання і страх виникнення мовних судорог.
в) мутизм
Мутизм (mutism) - органічна чи функціональна відсутність здатності говорити; утрата дарунка мови. Уроджена відсутність здатності говорити найчастіше спостерігається в зовсім глухих з народження людей (глухонімота (deafmutism)). Утрата здатності говорити також може бути зв’язана з яким-небудь ушкодженням мозку. Іноді причиною мутизма є депресія, психічна травма, після чого хворий або зовсім не може вимовити ні слова, або веде розмова тільки з обраним колом людей і тільки у визначених ситуаціях. Останній стан називається виборчим мутизмом (elective mutism).
1 2 3 4