2023
Реферат
на тему:
Латинська Америка та її культура
Виконав учень 3-Б курсу
Козьмин Роман
Латинська Америка – регіон, розташований у Західній півкулі між південним кордоном США на півночі й Антарктидою на півдні. Він включає південну частину материка Північна Америка, Центральну Америку, острови Вест-Індії та материк Південна Америка. З заходу омивається Тихим океаном, зі сходу – Атлантичним. На території регіону розташовано 33 держави і 13 колоній та залежних територій загальною площею 21 млн. кв. км, що складає більше 15 % суходолу земної кулі. Населення становить більш ніж півмільярда чоловік (173-мільйонна Бразилія посідає 5 місце в світі за його чисельністю).
Відкриваючи двері у світ Латинської Америки, ми опиняємося перед захопливою історією, багатством традицій та митцівьким витвором, що становлять неперевершений культурний ландшафт цього регіону. Кожна країна, кожен народ — це окремий етнічний пазл, який додає свій колір і звучання до величезного художнього полотна Латинської Америки. З моменту заснування давніми цивілізаціями, такими як майя та ацтеки, до зустрічі з європейським впливом та сучасними течіями, культура Латинської Америки переплела історію, народжуючи щось унікальне та неповторне. Зрозуміти цей багатогранний світ — це не просто вивчення культурних особливостей, це подорож у часі та просторі, що розкриває глибокий зміст та сутність цього регіону. У цьому вступі ми завбачливо вирушаємо в подорож крізь лабіринти культурної спадщини Латинської Америки, де в іскристій мозаїці традицій, мистецтва, та мов розкривається неймовірна різноманітність. Кожен крок у цьому вивченні — це можливість осмислення, відчуття та враження від світу, який об'єднує минуле і сучасне, віддзеркалюючи неповторну ідентичність кожного народу та величезний внесок цього регіону в загальний пульс світової культури.
Міста-держави
Структура типового міста-держави в доколумбовій Мезоамериці X-XVI ст. і на давньому Сході відз-начаються дивною схожістю: метрополія та її сільськогосподарські округи, що знаходяться від міста на ві-дстані 15 км; столиця – основне політико-адміністративне, культурно-економічне ядро міста-держави. Це насамперед місце перебування правителя та його наближених, а також храму головного міського божества й пов’язаного з ним жрецтва. Тут же знаходились й представники знаті, воїни, торговці, чиновники, реміс-ники тощо. Однак основну масу міського населення складали, напевне, общинники, що займалися різними видами сільськогосподарського виробництва. [4; 143-144]
Підсічно-вогненне землеробство майя здатне було давати сталий додатковий продукт, якого виста-чало для утримання верхівки суспільства, що володарювала, державного апарату та інших груп населен-ня. Археологічні ознаки міста майя – кам’яні палаци та храми, планування споруд навколо прямокутних двориків та майданів, "акрополі”, культ стели-вівтаря, ієрогліфічна писемність і календар представлені у комплексі приблизно на рубежі нашої ери. Вся повнота влади всередині майяського міста-держави у І тис. н. е. була зосереджена в руках правителя. Дані письмових джерел кануну конкісти та ряд безумовних ар-хеологічних ознак (деякі мотиви класичного мистецтва, заупокійні храми та гробниці з особливо пишним ритуалом) свідчать про наявність у майя культу обожнення царя. Це непрямо вказує на існування вже на той час деспотичної форми правління (схожої на ту, що відома нам у фараонівському Єгипті та в містах--державах Шумеру). Є ряд даних на користь того, що на рубежі нашого віку у майя з’явився культ царських предків, який став з часом загальнодержавною релігією.
Релігійні уявлення пронизували всі сторони життя давньомайяського суспільства. Пантеон божеств майя був досить обширним і складним, як і в інших ранньокласових суспільствах. Дослідникам відомі де-сятки імен, які в залежності від їх функцій можуть бути розділені на групи. Це насамперед боги родючості та води, мисливські боги, божества вогню, зірок і планет, смерті, війни тощо.
Всесвіт майя (як і в ацтеків) складався з 13 небес та 9 підземних світів. У центрі землі стоїть світове (зелене або перше) дерево, що пронизує всі шари небес, а в чотирьох її кутках (по сторонах світу) – чоти-ри інших дерева: червоне (схід), біле (північ), чорне (захід) та жовте (південь). Світове дерево відзначало-ся місцеперебуванням бога дощу, якого звичайно зображували із сокирою або з факелами під дощем. Всі ці атрибути нагадують про первинний зв’язок його з підсічно-вогневим землеробством.
Характерною рисою релігійних поглядів народів Мезоамерики було уявлення про те, що вся історія Всесвіту ділиться на певні періоди або цикли, які змінюють один одного. Кожний з цих циклів мав за свого правителя те чи інше божество і закінчувався світовою катастрофою: пожежею, повінню, землетрусом та ін. Існуючий світовий цикл мусив також закінчуватися загибеллю сучасного Всесвіту.
Давньомайяські культури характерні складними та витонченими ритуалами, метою яких було, як і в усіх інших релігіях, здобрення божеств і отримання від них різних благ. До таких обрядів належали дим-лення ароматними смолами, молитви, культові танки та співання пісень, пости і пильнування, жертвопри-ношення найрізноманітнішого вигляду. В жертву приносилися квіти та різні гілки кущів, плоди, страви, тка-нини, вироби і статуетки з глини, нефриту, кістки і раковини, пір’я цінних птахів. Регулярно здійснювалися й людські жертвоприношення.
Зрозуміло, що жерці займали почесне місце в суспільстві майя, причому вони, як і жерці інших на-родів Мезоамерики, складали спеціальні корпорації; серед них панувала сувора ієрархія: від верховного жерця до юнаків-прислужників. Жерці майя, подібно жерцям інших культур давнього світу, займалися дос-лідженнями навколишнього середовища, нагромаджували наукові знання. Розвиток наукових знань у майя досяг значного рівня, хоча, здебільшого, знання було тісно пов’язане з релігією.
Стародавні майя приділяли увагу вивченню календаря та літочислення, математики, астрономії, ме-дицини та історії. Крім того, вони володіли деякими практичними знаннями з географії, геодезії, метеоро-логії, кліматології, сейсмології та мінералогії. Однак всі ці галузі позитивних знань були тісно переплетені з релігійними вченнями про демонів, божества, знамення та передрікання. До того ж нагромаджені знання викладалися на заплутаній та перевантаженій міфологічними натяками мові. Великим досягненням майя в галузі математики була розробка в період останніх віків до нашої ери позиційної системи ліку і математич-ного поняття нуля. Ці два поняття були значним кроком уперед в історії математичного мислення, адже в Індії вони були розроблені приблизно в VIII ст., а до Європи потрапили лише в XV ст.
В жодного з народів стародавньої Америки не було такого високорозвинутого календаря і системи лі-точислення, як у давніх майя класичного періоду (300 – 900 рр.). Практичні потреби сільського господарст-ва викликали до життя найточніший календар, який став у руках жерців могутньою зброєю ідеологічного впливу на маси. Визначаючи найзручніші строки для землеробських робіт (відхилення від них в умовах тропіків й за тодішньої системи сільського господарства означало б справжню катастрофу), жерці оточува-ли це складною містичною символікою й супроводжували пишними релігійними церемоніями. Точне літо-числення, що виникло спочатку з календарних потреб, пізніше було пов’язане з суто релігійними вченнями про зміну богів, які керували всесвітом, і з культом правителя міста-держави.
Високого рівня досяг розвиток медицини. Добре була розвинута діагностика, майя також знали спе-ціалізацію лікарів за видами хвороб. Широкого розповсюдження набули власне хірургічні прийоми: під час переломів накладалися шини; рани зшивалися волоссям; пухлини та нариви розтиналися; катаракти зіс-коблювалися обсидіановими лезами. Під час складних операцій хворому давали наркотичні засоби. У фа-рмакології застосовувалося більш ніж 400 лікарських рослин. Ряд ліків, уперше освоєних майя, після відк-риття Нового Світу увійшли до європейської медицини й до тепер широко використовуються у сучасній фармакології.
Найвідомішими галузями культури майя були архітектура і образотворче мистецтво, які були безпо-середньо пов’язані з певною датою чи астрономічним явищем. Споруди будувалися через певні проміжки часу. І кожна з них набувала не тільки функцій житла або ж храму, а й календаря. Культура стародавнього царства, що існувала в центрах Вашактун, Тикаль, Копан, Паленке та Нового царства, характерна для Чи-чен-Іца, Ушмаль та Майяпан, були “скульптурним обумовленням хронології майя. Археологічні дані свід-чать, що регулярно, через кожні 52 роки, майя заново облицьовували свої піраміди каменем або штукатур-кою, кожні 5 років зводили стелі, а дані, що містилися на них, завжди були пов’язані з певними подіями.
Значного розвитку досягла у майя література. Такі літературні жанри, як епічні перекази про долі тих чи інших племен, міфи та казки, трудові, військові та любовні пісні, загадки, прислів’я були вже в глибокій давнині. До нашого часу зберігся відомий епос «Пополь-Вух», у якому йдеться про створення світу і под-виги двох божественних близнят. «Пополь-Вух» має паралелі в таких літературних пам’ятниках Старого Світу, як «Теогонія» Гесіода, перші книги Біблії, «Калевала», інші епічні твори народів Європи та Азії.
Великим визнанням і любов’ю користувалися у стародавніх майя драматичне мистецтво, більшість драматичних творів були тісно пов’язані з танком і являли собою своєрідні балети з обширним текстом. До нас дійшла драма «Рабіналь-ачі», яка за своєю формою досить близька до давньогрецької трагедії. Це свідчить про наявність певних суворих закономірностей розвитку цього мистецтва. Танки у майя були не-розривно пов’язані не лише з драматичним мистецтвом, а й з музикою. [4; 146-147]
Давня культура майя не зникла безслідно, не дивлячись на всі зусилля іспанських завойовників та монахів. Вона значно впливає сьогодні, як і в минулому, на культуру народів латиноамериканських країн, а значить, вносить свій вклад у скарбницю світової культури.
Доколумбова Мезоамерика являє собою мозаїку народів, мов і культур. Однак вона мала характерні загальні культурні елементи. До них належать: ієрогліфічне письмо, ілюстровані книги (кодекси), кален-дар, жертвування людей, обрядна гра у м’яч, віра в життя після смерті й складний шлях померлого у по-тойбічний світ, ступінчаті піраміди та ін. Долина Мексики займає особливе місце у Мезоамериці, бо тут розвивалися і формувалися прадавні культури середньої частини Мексики. Тут виникла найбільша у регі-оні Мезоамерики держава ацтеків, яку описували в багатьох іспанських хроніках як справжню імперію, тут розташувалася її столиця Теночтітлан, яка викликала подив конкістадорів своєю величчю, красою та виго-дами міського життя (столиця налічувала 300 000 жителів).
Перехід до осілості та розвинутого землеробства відбувся, напевне, між 2300 – 1500 рр. до н. е., цей період є переломним в історії доіспанської Мексики. Творцями прадавніх землеробських культур були на-роди, які походили з різних груп мисливців та збирачів й поступово переходили до осілого способу життя. На своїх землях вони вирощували кукурудзу, квасолю, різновиди дині та перцю, а також займалися мис-ливством та рибальством. Доступність і різноманітність засобів здобуття їжі та необхідних матеріалів (ка-міння, деревина, кістки, черепашки, бавовник та ін.) сприяли розповсюдженню осілості та розвиткові культури
НАСЕЛЕННЯ
Формування сучасних народів Л.А. відбувалося на основі різноманітних етнонаціональних і расових елементів, тому ще 15 лютого 1819 р. скликаний у Венесуелі з ініціативи Симона Болівара Ангостурський конгрес проголосив рівність усіх мешканців колишніх іспанських колоній незалежно від їхньої етнічної належності. Завдяки таким революційним для свого часу рішенням країни Л.А. відзначаються терпимістю до різноплемінності свого населення, а самобутна латиноамериканська культура розвивається на рівноправному співіснуванні різноманітних традицій і живиться їхнім взаємозбагаченням.
В андських (кордільєрських) країнах, за винятком Коста-Ріки, та Парагваї переважають індіанці та метиси, причому найбільш “індіанською” серед них є Болівія, де народи кечуа і аймара` складають 54 % населення. В сусідніх Перу і Еквадорі кечуа становлять біля 40 % населення, у Гватемалі половина мешканців – індіанці-майя та дуже багато метисів.
В Бразилії та країнах Карибського басейну (Венесуела, Колумбія, Панама, острови Вест-Індії), куди в ХVІ-ХVІІІ ст. для роботи на плантаціях було завезено кілька мільйонів негрів із Західної Африки, багато людей з темним кольором шкіри. Майже 45 % бразильців – мулати і негри, в Домініканській Республіці, Гаїті, Ямайці та на Малих Антільських островах цей показник часом перевищує 90 %.
В країнах пізньої колонізації, масове заселення котрих почалося в ІІ пол. ХІХ ст., - Аргентині, Уругваї та Коста-Ріці – переважають нащадки європейських імігрантів; індіанці, метиси і мулати складають у них менше 10 % населення. Причому на відміну від андських країн, у колонізації котрих брали участь в основному вихідці з Іспанії, склад переселенців з Європи тут був різноманітнішим: приїжджало чимало італійців, німців, слов’ян. Вони віддавали перевагу компактному поселенню, створюючи замкнуті національні колонії.
Від колишніх іспанських і португальських колоній за етнічним складом помітно відрізняються Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго, де 35-55 % населення становлять вихідці з Індостану. В латиноамериканських країнах можна зустріти й людей з арабськими прізвищами, котрі попри нечисленність завдяки власній активності (більшість із них – торговці та підприємці) змогли добитися високого становища на новій батьківщині. Зокрема, синами імігрантів-арабів були в 90-і рр. президенти Аргентини (Карлос Сауль Менем) і Еквадору (Джаміль Мауад Вітт). Все активніше в останній час заявляють про себе японці, котрі опинилися в Л.А. у 30-40-і рр. ХХ ст., один з них – Альберто Фухіморі – в 1990 і 1995 рр. обирався президентом Перу.
Таким чином, на сьогодні абсолютна більшість країн Л.А. багатонаціональна. У населенні кожної з них у тих чи інших пропорціях зустрічаються такі етнічні групи:
- основний народ країни (в Болівії, Еквадорі, Перу і Гватемалі в якості основних слід вважати два народи – іспаномовні нації та близькі до них за чисельністю індіанські народи – кечуа, аймара, майя-кіче та ін.);
- уцілілі й дуже малочисельні корінні народи; приблизно 2 млн. індіанців Бразилії, Венесуели і Колумбії мають племінну організацію й майже не пов’язані економічно з рештою наслення;
- так звані перехідні групи – недавні імігранти чи їхні нащадки, котрі ще остаточно не асимільовані основними народами країн вселення, але вже значною мірою втратили зв’язки з країнами виходу;
- національні меншини – вихідці з Європи й Азії останніх десятиліть, котрі ще не зазнали асиміляції.
Наприклад, у Бразилії нині мешкають представники більш як 80-ти народів, Аргентині та Мексиці – більше 50, в Болівії, Венесуелі, Колумбії, Перу та Чилі – більше 25-ти (без урахування дрібних індіанських племен).
З часів конкісти європейські завойовники примусово насаджували свої мови в Л.А., тому в усіх її державах і територіях вони стали державними (чи офіційними). Іспанська та португальська мови функціонують у Л.А. у вигляді національних різновидів (варіантів), для котрих властива наявність низки фонетичних, лексичних і граматичних особливостей (їх найбільше у розмовному спілкуванні), що пояснюється, з одного боку, впливом індіанських мов, а з іншого – відносною автономністю їхнього розвитку.
В країнах Карибського басейну державними мовами є головним чином англійська і французька (Гаїті, Гваделупа, Мартініка, Французька Гвіана). В Сурінамі, Арубі та на Антільських (Нідерландських) островах – нідерландська.
Індіанські мови після завоювання Л.А. були витіснені у вузьку сферу побутового спілкування пригніченого корінного населення. На сьогодні лише кечуа в Болівії та Перу і гуарані` в Парагваї є офіційними мовами, на них, як і на деяких інших (у Гватемалі, Мексіці, Перу і Чилі), існує писемність, видається література, котрі, однак, не отримали широкого поширення внаслідок низького рівня грамотності основної маси індіанського населення.
В ряді країн Карибського басейну в процесі міжнаціонального спілкування виникли так звані креольські мови, що сформувалися в результаті неповного засвоєння європейських мов (як правило, англійської та французької) носіями мов інших лінгвістичних груп. Гаїтянська креольська мова стала державною поряд із французькою. У Сурінамі функціонує кілька креольських мов: сарамаккан – на англійській і португальській основі; джука і сранантонга – на англійській. Остання, відома під назвою “сурінамська мова”, є поряд з нідерландською мовою, на котрій розвивається художня література країни.
Взагалі, для значної частини населення Л.А. характерна двомовність (білінгвізм) і навіть багатомовність.
Починаючи з 40-х рр. ХХ ст. різко прискорився ріст населення регіону, його середньорічні темпи збільшилися з 1,8 % у 20-і рр. до 2,4 % у 40-і та 2,8 % у 50-і, сягнувши свого апогею. Але в подальшому вони дещо знизилися, стабілізувавшись на рівні 2,3 %. За прогнозами ООН, до 2025 р. чисельність населення Л.А. сягне 790 млн. чол.
Інтенсивне збільшення народонаселення регіону є наслідком швидкого зниження смертності у повоєнний період за збереження високої народжуваності. Щоб добитися в цьому відношенні того, на що у Європи та Північної Америки пішло 100-150 років, Л.А. завдяки досягненням світової медицини і санітарії знадобилося лише 25-40 років. Уже в першій половині 80-х рр. коефіцієнт смертності на 1000 мешканців становив у регіоні 8, тобто був нижчим і від середньосвітового показника (11), і від рівня розвинених країн – США (9) чи Західної Європи (11).
На відміну від Європи чи Північної Америки скорочення смертності в Л.А.(за винятком Аргентини і Уругваю) не супроводжувалося помітним зниженням народжуваності, тому на континенті склалася молода вікова структура населення. Діти й підлітки до 15 років складають біля 45 % населення регіону (для порівняння в Європі цей показник – 25 %, у США – майже 30 %).
Середня густота населення в Л.А. становить біля 20 чол. на 1 кв. км, тому й нині це один із найменш заселених крупних регіонів світу. Так, на вузькій приморській смузі, що займає 7 % території Бразилії, мешкає біля половини населення цієї країни. Водночас обширні внутрішні райони та південь Л.А. заселені вкрай рідко, величезні області екваторіальних лісів у басейні Амазонки практично безлюдні.
Для латиноамериканських країн характерний інтенсивний процес урбанізації: якщо в 1900 р. у її містах проживало 10 % населення, то в 1940 р. вже 34 %, в 1970 – 57 %, а в 2000 р. – 80 %, за прогнозами ООН цей показник у 2025 р. становитиме 84 %. Найвищу питому вагу міського населення (80-87 %) мають країни “Південного конусу” і Венесуела. Причому якщо на початку ХХ ст. збільшення частки міського населення регіону відбувалося в основному за рахунок притоку імігрантів з Європи, то в другій половині минулого століття воно було викликане внутрішніми міграціями, пов’язаними з індустріалізацією та невирішеністю аграрного питання.
В процесі урбанізації відбувається все більша концентрація населення у великих містах та формування міських агломерацій. Зокрема, в столичних агломераціях Мексики, Перу, Аргентини та Уругваю зосереджується від 25 до 50 % населення цих країн. Великий Мехіко (більше 26 млн. чол.) і Сан-Паулу (біля 24 млн. чол.) змагаються з Токіо за статус найбільшого міста Землі.
РЕЛІГІЯ
Релігійна структура населення Л.А. відзначається абсолютним переважанням католиків (більше 90 %), оскільки в колоніальний період католицизм був єдиною обов’язковою релігією, а належність до інших віросповідань преслідувалась інквізицією. Після війн за незалежність стала визнаватися і конституційно закріплятися свобода віросповідання, а в низці держав (Бразилія, Гватемала, Гондурас, Еквадор, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Уругвай і Чилі) було проголошено відокремлення церкви від держави.
Але в Аргентині, Болівії, Венесуелі, Гаїті, Домініканській Республіці, Колумбії, Коста-Ріці, Парагваї та Перу залишилося в силі так зване право на патронат, яке дає уряду підставу втручатися у церковні справи та надавати церкві державну допомогу. Колумбія (з 1887 р.) і Домініканська Республіка (з 1954 р.) зв’язані з Ватіканом конкордатом – угодою щодо правового регулювання католицької церкви.
Церква традиційно відіграє важливу роль у політичному та суспільному житті “католицького континенту”, з середини ХХ ст. її охопив могутній рух оновлення, прихильниками котрого виступили представники всіх ступенів конфесійної ієрархії – від рядових священників до архієпископів і кардиналів. Діапазон модернізаторських течій католицької церкви в Л.А. виявився надто широким – від глави чилійської католицької церкви кардинала Сильва Енрікеса, котрий засудив “капіталізм як джерело страждань, несправедливості та братовбивчих війн”, до найяскравішого виразника “бунтівного” крила церкви, капелана Національного університету Боготи і професора соціологічного факультету Каміло Торреса, котрий вступив до партизанського загону і загинув у бою восени 1965 р. Гаслом його послідовників у Л.А. стали слова “Обов’язок кожного християнина – бути революціонером. Обов’язок кожного революціонера – робити революцію”.
Саме в Л.А. – регіоні гострих соціальних суперечностей з’явилися масові народні організації віруючих – християнські низові громади, що активно включалися в політичне життя. Узагальненням досвіду цих громад у середині 60-х рр. ХХ ст. стала “теологія визволення” – участь служителів культу у визвольній боротьбі за допомогою богослівських аргументів, посилань на Священне писання, папських енциклік та інших релігійних документів. У рамках “теології визволення” існують: помірковане крило – “теологія розвитку” і радикальне – “теологія революції” (“бунтівна церква”), найвідомішими представниками котрого в 70-80-і рр. були бразильський архиєпископ, прибічник “християнського соціалізму дон Елдер Камара та архиєпископ Сальвадора Оскар Ромеро, вбитий під час служби правими екстремістами 24 березня 1980 р.
На ІІІ конференції Латиноамериканської єпископальної ради у січні 1979 р. в Пуеблі за участю щойно обраного папи Івана Павла ІІ (це була його перша зарубіжна поїздка в новій якості) “бунтівним” священникам вдалося забезпечити одноголосне схвалення підсумкового документу, що закликав католицьких ієрархів об’єднати свої зусилля зі служителями інших культів та “людьми доброї волі” в боротьбі “проти злиденності, за створення справедливішого, вільнішого і більш мирного суспільства”. В документі засуджувалися репресивні військові режими регіону, але водночас відкидалося насилля в боротьбі проти правого терору. Як капіталізм, так і соціалізм відкидалися в якості принятного суспільного ладу, натомість стверджувалося, що латиноамериканська церква повинна дотримуватися “третього шляху”, запропонувати світу “дещо нове”.
Другим після католицизму за кількістю вірних віросповіданням у Л.А. є протестантизм (на поч. 90-х рр. – біля 20 млн. чол.), представлений великою кількістю різноманітних церков і сект. Отримавши поширення в регіоні у перші десятиріччя ХІХ ст., він став релігією більшості населення в багатьох країнах Вест-Індії. У Бразилії мешкає більше 10 млн. протестантів (у т. ч. 6 млн. п’ятидесятників і 1,5 млн. баптистів), в Мексиці – майже 2 млн. (головним чином п’ятидесятники і пресвітеріани), в Чилі – більше 1 млн. (в основному п’ятидесятники). Зростання впливу серед віруючих в останні десятиріччя протестантських церков – одна з особливостей релігійної обстановки в Л.А.
З нехристиянських релігій у Л.А. найширше представлені індуїзм та іслам (Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго), а на півдні континенту – іудаїзм (лише в Аргентині більше 300 тис. чол.).
КУЛЬТУРА
Зародження сучасних національних культур Л.А. відноситься до ХVІІ ст., коли в колоніальних володіннях Іспанії та Португалії почали формуватися нові етнічні спільноти, котрі відрізнялися одна від одної в результаті відмінностей географічних умов, расового складу мешканців, ступеня збереження традицій корінного населення та особливостей європейської колонізації. При цьому взаємодія різноманітних культур аж ніяк не була механічним додаванням елементів індіанської, європейської й африканської спадщини.
В країнах, де збереглися великі компактні групи корінного населення зі стійкими традиціями, склався своєрідний “дуалізм культур”. У цих державах, наприклад, у Болівії чи Перу, поряд з орієнтованою на європейські цінності національною міською, т. зв. креольською, культурою існує і самобутна індіанська культура, що своїм корінням сягає доколумбових цивілізацій. Ще в сер. ХІХ ст. у Гватемалі, Болівії, Еквадорі, Мексіці та Перу виникла течія індіанізму як антитеза поглядам землевласницької олігархії, що заперечувала можливість самостійного економічного та культурного розвитку країн з індіанським населенням і вважала це населення негативним фактором.
Як негативна реакція на таку доктрину сформувалося положення про майбутню домінуючу роль індіанської раси. Ідеологи традиціоналістської течії в індіанізмі висунули гасло побудови “індіанського общинного комунізму” на базі відроджених традицій імперії інків. Традиціоналісти протиставляють “іманентний гуманізм” індіанця – доброту, любов до родини, близькість до природи, розуміння краси світу, тобто “природні” якості людини, західним стандартам з їх антигуманністю. Але в 60-і рр. ХХ ст. традиціоналісти відійшли від своєї основної тези – можливості общинного шляху розвитку індіанців і визнали необхідність їхньої інтеграції у соціально-економічне та культурне життя нації.
Правлячі кола латиноамериканських країн з індіанським населенням віддають собі відчит у тому, що від вирішення індіанського питання значною мірою залежить подальший суспільний прогрес цих держав. Зокрема, у Мексіці під час перебування при владі президента Лопеса Портільйо (1977-1982 рр.) були створені Національна рада двомовних робітників-індіанців для стимулювання навчання на базі двох мов і двох культур та Управління у справах народної культури. Такий підхід отримав назву “нового індіхенізму”, тобто визнання “множинності етноменшин” і “множинності культур”.
На становлення національних культур у Л.А. вирішальний вплив справило досягнення країнами регіону політичної незалежності в 1-й чверті ХІХ ст. Розвиток латиноамериканської суспільної думки, науки і культури відбувався в наполегливому пошукові національної своєрідності, власного місця у світовій історії та культурі. Прогресивно мисляча творча інтелігенція Л.А. завжди зверталася до гуманістичних і демократичних ідеалів Європи, її культурної спадщини. Водночас вона прагнула відокремитися від Старого Світу – і задля ствердження своєї самобутності, і в надії відкрити нову сторінку загальнолюдської культури, що особливо виявилося в другій половині ХХ ст.
Але паралельно в Л.А. сформувалися такі концепції історико-культурної самобутності, що претендують на обґрунтування політичного гегемонізму та культурно-ідеологічної опіки щодо інших країн. Одна з них – “бразіліанідад”, запропонована ще в 30-і рр. ХХ ст. відомим соціологом Жілберто Фрейре, стверджує унікальність бразильської цивілізації та біологічний зв’язок її носіїв з народами Африки і Карибського басейну. Окремі ідеологи військового режиму 1964-1985 рр. виводили з концепції “бразіліанідаду” право на провідну роль країни не лише в Л.А., але і в Африці.
Великодержавною ідеєю національної виключності та зверхності просякнута і концепція “архентінідаду”, що обґрунтовує (єдина в Л.А.) вищість представників білої раси. В її основі лежить теза про специфіку аргентинського національного духу, способу життя, в котрому нібито виявляється колективістська душа общини й нації в цілому. В історичних дослідженнях та художній літературі всіляко звеличується ідеалізований образ пастуха-гаучо як вищого виразника духу “архентінідад”.
І все ж усвідомлення взаємозалежності процесів, які розвиваються у світі, в т.ч. в області культури та суспільної думки, привело у 80-90-і рр. до відходу багатьох учених, літераторів і діячів культури Л.А. від концепцій “особливого шляху” та “самобутнього розвитку”, заснованих на протиставленні історичних доль Європи і Америки. Багато з них (як, наприклад, відомий мексиканський філософ Леопольдо Сеа) зараз ставлять питання про необхідність якісного стрибка у розвитку світової культури в цілому, зміни способу життя і цінностей людства, поступового формування цивілізації нового типу.
Ацтеки
Під час взаємодії місцевих культур Мексики поступово виникли такі високі культури, як тольтекська та ацтекська. Остання багато що запозичила з культури тольтеків, і особливу зацікавленість являє у зв'язку з цим міфологічний цикл тольтеків про Кецалькоатля. Це – стародавній бог народів Мексики з виключно складною міфологічною біографією.
У тольтекській традиції він швидше є культурним героєм, легендарним владикою Х ст., засновником тольтекської столиці Тула, любителем та вчителем мистецтв і релігії, духовним наставником і моральним вождем, ворогом кривавого, що вимагав людських жертв, культу Тескатліпокі. Для тольтеків Кецалькоатль як бог або герой був насамперед символом мудрості Ометеотла, подвійного бога, бога-гермафродита.
Ометеотль – це взаємодоповнюючі та взаємодіючі начала чоловічого – Ометекутлі – «Владика двоїстості» та жіночого – Омецухуатль – «Владичиця двоїстості». Ометеотль – космічна творча сила, що має витоки сама в собі, принцип Всесвіту. Це надто важко було уявити, як і місце перебування Ометеотля – Омейокан («Місто двоїстості»); це був бог, якому не приносили жертв.
Кецалькоатль вважався ацтеками за великого вчителя свого народу, під час його правління Тула та її околиці були казковою країною. Палаци для жерця-правителя побудовані з дорогоцінного каменю, срібла, різнокольорових черепашок і прекрасного пір'я. Земля приносила Щедрі дари, рясні плоди, народжувала незвичні рослини. Однак Кецалькоатль не тільки турбувався про благоденство своїх підданих та розвиток ряду мистецтв і ремесел, а й присвячував багато часу внутрішньому самовдосконаленню, молитвам, роздумам і духовним вправам.
Але настав час, коли скінчилося щастя Кецалькоатля і тольтеків, виступили проти нього три чародії й примусили покинути Тулу. Коли Кецалькоатль покидав своє місто, він обіцяв повернутися, і віра індійців Мексики у його повернення драматично відбилася на їхній долі, коли вони прийняли Кортеса за бога Кецалькоатля.
Міфологічний тольтекський цикл про Кецалькоатля був сприйнятий ацтеками, котрі у XIII ст. прибули з північного заходу нинішньої Мексики до регіону землеробських і високоурбанізованих культур Долини Мексики. Прибувши із своєї напівлегендарної прабатьківщини Ацтлан (місце чаплі), вони поселилися на одному з островів озера Текскоко й заклали невелике місто Теночтітлан. У ході перетворення їх культури під впливом давніх культур Долини стабілізувалося і становище ацтеків, зміцнилася їхня позиція й зросла могутність. Це дало можливість збільшитися й розквітнути Теночтітлану, котрий пізніше перетворився на відому столицю ацтекської імперії. [4]
Ацтеки запроваджували свою політику таким чином, щоб посісти домінуючу позицію серед сусідніх народів й висунути на перше місце у пантеоні божеств свого малозначущого племінного бога Хунцилопочтлі, якого затьмарювали головні боги Кецалькоатль і Тескатліпока, які брали участь у створенні наступних сонць.
Зовнішнім виявом зусиль, що так цілеспрямовано доклалися до підвищення позиції та рангу ацтеків і шанованих ними богів, було між іншим, підкреслення зв'язків із тольтеками, культура яких продовжувала вважатися найбільшим досягненням, особливо в галузях мистецтва та «механічних» ремесел. Тому включення до кола богів-творців власних богів, насамперед Хунцилопочтялі, бога сонця, війни та захисника воїнів, мало велике значення.
У культурі ацтеків дві ідеї божества протистояли одна одній у результаті конфронтації двох традицій: тольтекської, що сягала в глибини минулого культур Мезоамерики, та ацтекської, яка ще не втратила духу релігійної племінної ментальності войовничих кочівників. Дві релігійні традиції протистояли одна одній із своїми міфологіями – Кецалькоатль та Хунцилопочтлі. Про першу традицію вже зазначено вище, культ Хунцнлопочтлі вимагав кривавих людських жертв. Найчастіше у жертву приносили військовополонених, іноді рабів і навіть власних дітей.
Щоб забезпечити для богів достатню кількість людських жертв, ацтеки вимушені були часто воювати. Як правило, жертовний обряд полягав у вириванні серця, яке приносили у дар богам, однак були й більш жорстокі та витончені обряди: на честь бога Каіпе-Тотека жерці здирали шкіру з живої людини й носили її протягом багатьох днів.
Про розміри таких обрядів жертвопринесення свідчить факт посвячення в 1487 р. великого храму, під час якого було здійснено ритуальне вбивство 20 тис. чоловік. Ці жертви необхідні були, щоб дати сонцю животворний напій, або кров. Від цього залежав рух сонця небом, а значить, і існування світу.
Таким чином, релігійна мета перепліталася з прагненням ацтекської держави, що являла собою прекрасно організовану імперську машину. На чолі імперії ацтеків у період її розквіту (половина XV ст. – іспанські завоювання) стояв володар, якого в хроніках називають царем.
В управлінні імперією йому допомагав вельможа, який був наділений дивним за звучанням для нас титулом «Жінка-Змія» і виконував функцію, згідно з нашою термінологією, прем'єр-міністра. Одночасно з ним і верховною царською радою існували свого роду спеціальні «департаменти», що займалися судовими, господарськими та військовими справами. Керували ними високопоставлені сановники за допомогою армії чиновників-адміністраторів.
Ієрархічну систему мала також жрецька каста, що складалася із жерців різного рангу і статусу. Очолювали її два верховних жерці, різнозначного положення та Статуту і одного титулу – тлатоані. Ними були жрець бога Хунцилопочтлі та жрець бога Тлалока; вони мали свої рівноправні храми, зведені на одній піраміді – підставі, й разом звалися «Величним Храмом».
У момент прибуття у Теночтітлан Кортеса тлатоані був Великий імператор Монтесума. У своїй хроніці Бернал Діас дель Кастільо описав цього імператора і поведінку вельмож його оточення. Він звернув увагу на суворий етикет, що підкреслював відстань, яка відмежовує імператора від його підданих, а вони опускають погляд перед його величністю. Цей етикет красномовно свідчить про шлях ацтеків від кочового способу життя до народу, який засвоїв високі форми витончених культур інших народів Мексиканської Долини.
Подив конкістадорів, які зіткнулися з цим майже магічним світом ацтекської культури, не мав меж. Нескінченна кількість пірамід, скульптур і фресок, багатство храмів, наповнених золотом, алмазами та рідкісним пір'ям, здалося їм швидше сном, ніж реальністю. Те, що ми сьогодні звемо просто мистецтвом стародавньої Мексики, є засобом, що дозволяє народові пізнати давні ідеали та концепції культури, насамперед релігії. Мистецтво помістило ці ідеали та концепції у пластичні символи і викувало, викарбувало їх у твердому камені та золоті навіки і для всіх поколінь.
Мистецтво доколумбової Мезоамерики – «квіти й пісні», його поетичні метафори та символи дозволяють людині знайти відповіді на фундаментальні питання свого існування, в якому все є сон, все нетривке, подібно до пір'я птаха кецаль.
Народжені в серці художника «квіти та пісні» супроводжували людину все життя. І все життя погляд людини не відривався від пірамід і храмі». покритих фресками й орієнтованих на чотири сторони світу, покоївся на статуях богів і символах, вирізьблених на предметах повсякденного побуту, на прикрасах і обручках із золота й срібла, на незліченних предметах з кераміки. Створений митцем світ мистецтва був піднесений до божественної висоти, надаючи тим певний сенс людському життю і смерті.
Важливе місце у культурі ацтеків належало календареві, що висловлював ацтекське розуміння космосу. З ним пов'язані поняття часу й простору, притаманні тодішній епосі, у ньому знайшли відображення уявлення про богів і сфери їх діяльності, а також обов'язкові ритуали.
Згідно з цим календарем (існував також інший, сонячний календар, що складався з 18 двадцятиденних місяців та 5 додаткових днів) рік налічував 260 днів, він ділився на 20 періодів по 13 днів кожний, позначених певними знаками та числами. Правили ними ті чи інші боги та богині. Число днів протягом року ділили також на чотири великих ансамблі, кожний з яких налічував 65 днів й був пов'язаний з однією стороною світу. Подібним чином були пов'язані зі сторонами світу боги і люди.
Ця концепція розподілу часу і простору – надзвичайно важливий компонент релігійного світогляду ацтеків, що впливає як на життя окремої людина, так і на долі всього людства. Новонародженому давали ім'я дня, коли він з'явився на світ, а цей день підкорювався певному божеству, тому що входить до одного з чотирьох 65-денних ансамблів, котрі, в свою чергу, були пов'язані з певною стороною світу і правлячим ними божеством.
Усі ці обставини визначали майбутнє нової людини, «програмуючи» саме такий, а не інший хід життя. Таке бачення світу зафіксоване на календарному камені ацтеків, чиї форми та символи свідчать про грандіозну концепцію всесвіту, створену стародавніми народами Америки.
Заключення
Звідки береться багатство культури Латинської Америки? Це запитання не має однозначної відповіді, адже цей регіон насичений величезною різноманітністю, яка виникає з історичних, етнічних та географічних особливостей. Вивчаючи культуру Латинської Америки, ми опиняємося в світі витканому з традицій, мов, мистецтва та фольклору, що створюють унікальне обличчя кожної країни. Варіативність і кольорова палітра мов, музичні ритми сальси та танго, вишукане мистецтво преінків та майя, а також вплив різноманітних колоніальних культур роблять Латинську Америку непередбачуваною та вражаючою. У цьому контексті ми можемо визначити, що культура Латинської Америки — це не просто спадок минулого, але і жива, постійно змінюючася реальність, яка впливає на життя мільйонів людей. Культура Латинської Америки — це справжній синтез традиції та сучасності, який збагачує світовий культурний ландшафт. Її внесок у глобальну культуру важливий, адже він надає свіжий погляд на різноманіття та красу людської експресії. Таким чином, вивчення культури Латинської Америки дозволяє нам не лише зануритися в її унікальний світ, а й розширити наше розуміння та повагу до різноманіття, що визначає наш сучасний світ.