Конституційне права зарубіжних країн як наука
Конституційне право зарубіжних країн як наука становить цілісну систему теоретичних узагальнень, що досліджує національне конституційне право кожної держави, вбачаючи у ньому фундаментальну галузь правової системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схожість за змістом окремих інститутів права світової системи. До того ж, у зв'язку зі співвідношенням загального й особливого має визначитися і єдине — окремі інститути національного конституційного права. Наприклад, порівнюючи конституційне право Німеччини та Франції, слід зазначити загальне — належність до романо-германської правової системи, а також особливе у змісті правових інститутів президентства, у виборчих системах. Певною мірою таке порівняння спричинене умовами розвитку держав і характером формування конституціоналізму як загального наукового напряму.
Сучасна наука конституційного права має як політичний характер, оскільки об'єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути (державна влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі системи тощо), так і юридичний, бо у переважній більшості об'єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і конституційних законів тієї чи іншої держави.
Крім того, у практику законодавчої діяльності кожної сучасної держави увійшло обов'язкове правило: під час опрацювання будь-якого нового законопроекту до нього неодмінно додаються тексти аналогічних законів, прийнятих в інших державах, з відповідними супровідними поясненнями.
Наукаконституційного права зарубіжних країн вивчає конституційно-правовий досвід різних країн з метою:
а) виявлення загальних тенденцій і закономірностей розвитку державного (конституційного) права в сучасному світі;
б) використання ефективних конституційно-правових рішень;
в) уникнення помилок допущених у державно-правовому розвитку.
Наука конституційного права зарубіжних країн тісно пов'язана з іншими науками:
соціально-політичними (наприклад, з політологією, предметом дослідження якої є всі без виключення елементи політичної системи, в той час як у державному (конституційному) праві лише одна держава);
юридичними науками теоретико-історичного профілю (теорія держави і права, що формулює найбільш загальні положення, на яких засновуються конституційно-правові дослідження та історія держави і права, особливо зарубіжних країн, яка пропонує конкретно-історичну інформацію і узагальнення в цій сфері).
юридичними науками галузевого профілю (конституційне право України; міжнародне публічне право та ін.).
Наука державного (конституційного) права зарубіжних країн, як і кожна юридична наука, має свої методи дослідження, іншими словами свій методологічний інструментарій.
Конституційне права зарубіжних країн як навчальна дисципліна
Узагальнюючи дані науки та зміст конкретних конституцій, конституційне право зарубіжних держав як навчальна дисципліна має також порівняльно-правознавчий характер. Тому воно будується за системою, яка дає змогу, з одного боку, узагальнювати найбільш характерні (істотні) риси конституцій усіх зарубіжних держав, а з другого — аналізувати особливості відповідних національних конституційних систем, підкреслюючи специфіку того чи іншого інституту конституційного права, правового статусу особи, політичної системи та системи органів держави, їх правового становища тощо.
Згідно з таким підходом щодо узагальнення інформації побудовано систему навчального курсу, де чітко розмежовано загальну й особливу частини.
Загальна частина містить питання щодо поняття та сутності конституцій, конституційно-правової основи суспільного ладу, конституційно-правового статусу людини та громадянина, форми правління, виборів і референдуму, системи вищих органів влади тощо.
Особливу частину присвячено докладному аналізу та узагальненню конституційного права окремих держав світового співтовариства: США, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Канади, Швеції, КНР, Польщі, Болгарії, Куби, В'єтнаму, Індії та ін. Причому інформація узагальнюється по кожній державі з урахуванням системи, що пропонується у Загальній частині курсу.
+За загальним правилом, навчальний курс конституційного права зарубіжних країн, що викладається на юридичних факультетах, відносять до загальноосвітніх дисциплін. Проте не можна не відзначити, що при підготовці фахівців, орієнтованих на роботу в національному державному апараті, у судових установах, в адвокатурі, та практично для всіх юристів знання основ конституційно-правового розвитку зарубіжних країн – це не тільки елемент правової ерудиції, а й найважливіша умова високого правового професіоналізму.
2,3 Система конституційного права зарубіжних країн
Конституційне право є складною системою, що включає велику кількість взаємодіючих частин і елементів, які характеризують внутрішню побудову й відокремлюють його. Основні частини й елементи системи конституційного права – це його принципи, інститути й норми.
Загальні принципи конституційного права – це основні начала, які виражаються й містяться у даній галузі, у відповідності до котрих воно будується як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Загальні принципи регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми та втілюються в цих нормах і в правозастосовчій діяльності органів держави.
В конституційному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями: народний суверенітет (ст.3 Конституції Франції), народне представництво (преамбула Конституції Японії), поділ влад (ст.20 Основного закону для Німеччини 1949 р.), рівноправності (ст.3 Конституції Італії), невідчжуваності права (ст.1 Основного закону Німеччини) тощо. Зазначені принципи не формулюють конкретні права та обов’язки й не завжди забезпечені правовими санкціями, проте вони мають вихідне значення для багатьох конституційно-правових норм. По-друге, це принципи, які мають чітку юридичну форму вираження й безпосередньо застосовуються в державні діяльності: незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судовий захист конституційних прав (ст.53 Конституції Іспанії 1978 р.), невідповідальності глави держави (ст.56 Конституції Іспанії).
Конституційно-правові інститути являють собою визначену систему норм конституційного права, що регулюють однорідні й взаємопов’язані суспільні відносини й утворюють відносно самостійну групу. Серед конституційно-правових інститутів можна назвати такі: правовий статус людини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об’єктивному розумінні), народне представництво, конституційний контроль (нагляд) тощо. Ці великі інститути (субінститути), в свою чергу, складаються з підінститутів. Наприклад, інститут виборчого права включає такі підінститути, як виборче право (в суб’єктивному розумінні), виборчий процес.
Конституційно-правові норми - це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою охорони і регулювання визначених суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права і обов’язки й забезпечуються примусовою силою держави.
Конституційно-правові норми мають внутрішню структуру: гіпотезу, диспозицію та санкцію. До особливостей конституційно-правових норм слід віднести такі: в більшості випадків конституційно-правова норма повністю міститься в двох або більше статтях закону; деякі положення конституцій не забезпечуються санкціями чи гіпотезами; ці норми регулюють найбільш широкі й суттєві суспільні відносини тощо.
4. Джерела державного права в зарубіжних країнах.
Джерелами конституційного права в зарубіжних країнах є нормативні акти, які містять норми, регулюючі конституційно-правові стосунки. Головним джерелом цієї галузі права в переважній більшості країн(виняток становлять деякі мусульманські держави) служить конституція — основний закон. До інших джерел відносяться:
1) закони — конституційні(вносять зміни в конституцію або доповнюють її), органічні(приймаються в ускладненому порядку і зазвичай регулюють який-небудь інститут конституційного права в цілому), звичайні(регулюють окремі питання, наприклад закон про вибори президента), надзвичайні(згідно самої конституції, ці закони можуть відступати від її положень, але приймаються тільки на короткий термін, зазвичай на декілька місяців, хоча і з правом парламенту продовжити цей термін);
2) внутрішньодержавні публічно-правові договори(наприклад, національний пакт 1943 р. в Лівані про розподіл вищих державних посад між прибічниками різних релігій, угода про розділення Чехо-Словаччини з 1 січня 1993 р. на Чехію і Словаччину, Конституційну угоду між президентом і парламентом України 1995 г.. Конституційний договір 1996 р. між Молдавією і самопроголошеною Придністровською республікою про те, що остання залишається республікою у складі Молдавії);
3) регламенти парламентів і їх палат, що встановлюють внутрішню організацію і процедуру роботи парламентів. Вони приймаються або у формі постанов кожної палати для себе і не вимагають схвалення іншої палати(Німеччина), або у формі закону при однопалатному парламенті(Китай);
4) акти глави держави і виконавчої влади(укази монархів, декрети президентів, постанови уряду, акти міністрів, деяких відомств, наприклад постанови центральної виборчої комісії про порядок складання списків виборців). Особлива роль серед актів виконавчої влади належить актам, що мають силу закону (вони видаються на основі делегування повноважень, що розглядається нижче, парламентом (як, наприклад, у Великобританії), або на основі тієї, що належить по конституціях уряду регламентарной влади (Італія), або відповідно до виняткових повноважень президента (Францію);
5) акти. органів конституційного контролю(конституційних судів, конституційних рад та ін.), які дають офіційні тлумачення конституції, визнають ті або інші закони такими, що відповідають або не відповідають конституції;
6) судові прецеденти(особливо в англосакському праві) — рішення судів високих інстанцій, що публікуються ними і стають основою для прийняття іншими судами аналогічних рішень у подібних справах. У деяких країнах судові прецеденти не визнаються джерелами права, тобто, по суті, не є прецедентами. У Франції Цивільний кодекс забороняє судам формулювати норми права, але вони роблять це, особливо в області адміністративного права; такі норми створює і конституційна рада, зокрема з питання про права особи;
7) конституційний звичай — що склалося в практиці однакової діяльності органів держави правило, має усний характер, спирається на консенсус(згода) учасників стосунків і не користується судовим захистом у разі його порушення. Звичаї особливо поширені в діяльності парламенту і уряду Великобританії, Нової Зеландії, де немає писаних конституцій;
8) релігійні джерела, особливо в монархічних державах з феодальними і родовими пережитками, зокрема з питання про престолонаслідування. У одиничних мусульманських країнах конституцію замінює Коран — священна книга, що містить, за переказами, записи проповідей пророка Мухаммеда, в інших же Коран вважається актом, що стоїть вище за конституцію;
9) правова доктрина(рідко і лише в окремих країнах суди засновують свої рішення з конституційних питань не лише на правових актах, але і на працях видатних юристів, фахівців з конституційного права);
10) міжнародно-правові акти, наприклад Європейська конвенція про права людини 1950 г. Договір ФРН і ГДР про процедуру об'єднання Німеччини і проведення виборів до парламенту 1990 р., Маастрихтский договір 1992 р. про Європейський союз, що передбачає разом з національним громадянством єдине європейське громадянство в державах-членах. У деяких конституціях містяться посилання на найважливіші міжнародні акти, наприклад на Загальну декларацію прав людини 1948 р., прийняту ООН, Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні права, прийняті в 1966 р. і такі, що набули чинності після необхідного числа ратифікацій в 1976 р.(далі — Міжнародні пакти про права людини).
На локальному рівні — в суб'єктах федерації, автономних утвореннях — діють свої джерела конституційного права(наприклад, конституції штатів в США, конституція Занзібара в Танзанії, конституція Автономної Республіки Крим на Україні). У містах нерідко є свої міські статути, хартії міст, що регулюють місцеве самоврядування.
У багатьох країнах, що розвиваються, актами, що регулюють принципові питання(наприклад, реорганізацію федерації в Нігерії, зміна форми правління в Ефіопії), були акти військових і революційних рад — тимчасових органів влади, що створювалися після чергового військового перевороту(декрети, прокламації і так далі). Іноді найважливіше конституційне(і навіть надконституционное) значення мали національні хартії(Алжір), революційні хартії(Мадагаскар), акти правлячих(єдиних) партій(Конго, Заїр та ін.).