Конспект лекцій Харків 2019

Нешко С. І., Антонова В. Ф. Вступ до літературознавства:
Конспект лекцій. – Харків: УкрДУЗТ, 2019. – 46 с.
Видання підготовлено до програми навчальної дисципліни і є
складовою частиною навчально-методичного комплексу дисципліни «Вступ до літературознавства».
Конспект лекцій призначений для аудиторної та самостійної
роботи в рамках однойменного навчального курсу для студентів- філологів другого року навчання і знайомить студентів з основами філологічної науки. Він займає найважливіше місце в системі
навчання філолога, в рамках цієї дисципліни студенти отримують знання про актуальну систему літературознавчих понять,
доповнюючи відомості, отримані в рамках шкільного навчання,
навчаються застосовувати їх в процесі літературознавчого аналізу основних компонентів художнього тексту, знайомляться з класичними літературознавчими працями, набувають навичок комплексного аналізу художнього тексту.
Курс покликаний сформувати уявлення про основні поняття,
категорії і терміни теорії літератури, дати уявлення про історичний розвиток теоретико-літературних поглядів в контексті філософської
та естетичної думки; сформувати вміння правильно оперувати термінами і поняттями; розвинути здатність аналізувати літературний твір відповідно до методології різних шкіл і методів літературознавства
Пропонований конспект лекцій допоможе студентам самостійно освоїти теоретичний матеріал курсу, перевірити отримані знання на практиці, ознайомитися з класичними працями літературознавців, вибудувати систему індивідуальної роботи в рамках дисципліни. У конспект лекцій включено словник основних літературознавчих понять.
Робота розроблена відповідно до робочої програми дисцип- ліни «Вступ до літературознавства» і є складовою частиною УМКД.
Бібліогр.: 13 назв.
Конспект лекцій розглянуто та рекомендовано до друку на засіданні кафедри іноземних мов 13 вересня 2018 р., протокол № 2.
Рецензент доц. О. М. Кравець (ХНУ ім. В. Н. Каразіна)
С. І. Нешко, В. Ф. Антонова
ВСТУП ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА
Конспект лекцій
Відповідальний за випуск Антонова В. Ф.
Редактор Решетилова В. В.
Підписано до друку 01.11.18 р.
Формат паперу 60х84 1/16. Папір писальний.
Умовн.-друк. арк. 2,0. Тираж 50. Замовлення №
Видавець та виготовлювач Український державний університет залізничного транспорту,
61050, Харків-50, майдан Фейєрбаха, 7.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 6100 від 21.03.2018 р.

3
ЗМІСТ
Тема 1. Літературознавство як наука. Структура літературознавства. Основні і допоміжні дисципліни.
Літературний твір як художнє ціле……………………
4
Тема 2. Література як вид мистецтва. Література.
Текст. Художня література. Класифікація мистецтв.
Художня умовність. Художній образ………………….
7
Тема 3.
Літературознавчі наукові методи та школи…………... 10
Тема 4. Сюжет і конфлікт художнього твору. Композиція літературного твору. Групування персонажів, часово- просторові відношення, типи оповідей………………..
14
Тема 5. Мова літературного твору. Мова розмовна, літературна, поетична. Переносне значення слова
(тропіка): метафора як головний троп, її функції, епітет і його різновиди, порівняння, інші різновиди тропів (метонімія, синекдоха, літота, гіпербола)……..
17
Тема 6. Класицизм. Сентименталізм. Романтизм. Реалізм.
Модернізм і його художні методи (символізм,
імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, сюрреалізм)...
18
Тема 7. Літературний розвиток . Родовий і жанровий поділ літературних творів. Проблема розмежування епічних жанрів. Жанри епосу: роман, роман-епопея, повість, оповідання, новела, нарис, фольклорні епічні жанри (казка, переказ, легенда, дума і т. ін.)………….
22
Тема 8. Літературний твір і текст. Інтертекст. Дискурс………. 25
Теми рефератів і доповідей……………………………………... 27
Словник філологів……………………………………………….. 29
Термінологічний словник……………………………………….. 35
Список літератури……………………………………………….. 45

4
ТЕМА 1.
Літературознавство як наука. Структура
літературознавства. Основні і допоміжні
дисципліни. Літературний твір як художнє ціле
Філологія (букв. – «любов до слова», від philos – люблю і logos – слово) – комплекс гуманітарних дисциплін: лінгвістичних, літературознавчих, історичних, психологічних та інших .
Філологія – це вузькоспеціальна галузь науки, об'єктом якої
є літературний твір з його конкретністю, також це наука про розуміння людського буття, універсальне знання про світ, що вимагає від дослідника широкого кругозору.
Філософія, психологія, соціологія, природні і точні науки – загальним для них є вивчення людини і її свідомості, ці знання об'єднані в літературних текстах. Всі аспекти життя людини відображені в мовній свідомості людини, мова – це найкоротший шлях до пізнання світу і людини, тому, говорячи про вивчення літературного тексту, ми повинні враховувати зв'язок між лінгвістичними та літературознавчими дисциплінами, які складають основу філології.
Літературознавство– це наука про літературу як вид мистецтва.
Літературознавство як наука, що вивчає художню літературу, розвивалася з найдавніших часів, спершу — як складова філософії та естетики, а з кінця XVIII століття — як самостійна дисципліна. Зародки літературознавчих уявлень знаходимо вже в окремих стародавніх міфах. Перші літературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон
і Арістотель.
Традиційно виділяють основні та допоміжнілітературознавчі дисципліни. До основних зараховують теорію літератури, історію літератури, літературну критику. Допоміжними вважають бібліографію, текстологію та літературознавчу історіографію.
Деякі дослідники виводять як допоміжні літературознавчі науки компаративістику, перекладознавство, герменетику, палеографію.
Предметом літературознавства є сутність критичних спостережень, історико-літературних осмислень та теоретичних узагальнень, які складають основу відповідних галузей науки про літературу.

5
Об’єктом літературознавства є літературні твори, творчість письменників; все від слів-образів до закономірностей проглядається наочно, неозброєним оком.
Літературознавство має справу з художнім мовленням, вивчає мову в її естетичній функції, тобто це мова, перетворена письменником. Автор під час створення художнього твору мовби заново відтворює мову, встановлює нові взаємодії між мовними одиницями, завдяки чому художнє слово набуває нового значення, говорить про світ більше, ніж ті значення, які закріплені за словом в лінгвістичному словнику.
Літературознавство – це наука, яка вивчає специфіку літератури, розвиток словесної художньої творчості, художні літературні твори в єдності змісту і форми, закономірності літературного процесу.
Термін «літературознавство» став широко застосовуватися приблизно з 1924-1925 рр.; до нього використовувалося поняття
«історія літератури». Поступове поглиблення завдань, що стоять перед дослідниками художньої літератури, спричинило за собою значну диференціацію всередині цієї дисципліни. Сформувалася теорія літератури, або поетика, з'явилися допоміжні дисципліни.
Разом з теорією літератури історія літератури увійшла в загальний склад
«науки про літературу», або
«літературознавства».
Історія літератури – галузь, яка зосереджена на словесно- писемних формах в
їх
історико-хронологічній та детерміністичній еволюції. Історіографічна модель літератури залежить від наукових засад її вивчення. Для того щоб систематизувати, витлумачити, висвітлити літературний процес, варто звернутися до комплексного підходу, враховуючи передусім художню суть літератури, аби створити модель її
історичного розвитку, що базується на найзагальніших закономірностях і принципах літературної творчості.
Теорія літератури – галузь літературознавства, яка стосується наукового осмислення та узагальнення закономірностей та особливостей розвитку художньої творчості.
Теорія літератури має різноманітні аспекти і розділи. Основне її завдання – визначення літератури та її функції.

6
У стародавні часи (від Арістотеля і Горація до теоретика класицизму Буало) терміном «поетика» позначалися учення про словесне мистецтво у цілому. Це слово було синонімічним до того, що сьогодні називають теорією літератури.
Пое́тика(грец. poietike — майстерність творення) — один із найдавніших термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої змістової трансформації у зв'язку із розвитком художньої літератури.
В античну добу поетикою називалось учення про художню літературу взагалі («Поетика» Арістотеля,). Згодом проблеми сутності мистецтва розглядалися в філософії та естетиці, лишивши для поетики нормативні питання, описання художньої форми. Поетика була об'єктом пильного інтересу в середні віки, в добу Відродження та класицизму («Мистецтво поетичне»
Н. Буало), перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та завданнями. У ІХ ст. поетика доповняється філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців
(О. Потебня, А. Н. Веселовський), у ХХ ст. — структуралістів тощо.
Літературна критика (з грец. – здатність розрізняти, розглядати, оцінювати, аналізувати) – галузь літературознавства, яка висвітлює сучасний літературний процес, стосуючись здебільшого інтерпретації літературних фактів «по свіжих слідах», намагаючись простежити нові тенденції та зміни у літературній творчості.
На даний момент робота літературознавця - це спектр різноманітних явищ: генезис художнього твору, структура твору
(виявлення складових і їх значення), філософський зміст, функціонування твору в громадській сфері, місце твору в історії літератури і культури і т. д.
Одне з основних завдань літературознавця – з'ясувати значення художніх образів, створених письменниками, що неможливо без вивчення загальних закономірностей літературного мистецтва, епохи створення твору, світогляду автора, структурних зв'язків елементів тексту, інтертекстуальних зв'язків.

7
Проблемні питання
1
Філологія як наука 2 Структура літературознавства як науки. 3 Основні дисципліни науки про літературу: історія літератури, теорія літератури, літературна критика.
4 Літературознавство
і суміжні науки: лінгвістика, мистецтвознавство, психологія, соціологія, філософія, історичні науки. 5 Структура літературознавства 6 Літературознавство серед інших наук 7 Короткі відомості про історію розвитку літературознавства. 8 Наукові методи у літературознавстві.
ТЕМА 2. Література як вид мистецтва. Література.
Текст. Художня література. Класифікація
мистецтв. Художня умовність. Художній образ
Мистецтво – це форма суспільної свідомості і духовної культури людства та своєрідний засіб осмислення дійсності.
Мистецтво оперує до образів, що є основою художності у відтворенні світового буття. В античні часи мистецтвом називали
«наслідування природи», тобто здатність мистецтва відображати життя в картинах, скульптурах, сценічних виставах, літературних творах.
Література як вид мистецтва відрізняється від інших видів творчості. Живопис, скульптура відображають мить. Музика передає переживання в часі. Театр, кіно за формою хоч і наближаються до життя, але мають здатність передати суттєві його фрагменти.
Література – універсальний вид мистецтва, якому підвладні час, простір, зображення; вона має найширші можливості у відтворенні як глобальних історичних процесів, так і особливостей людської душі.
Література (текст) є не тільки невід'ємною частиною культури, вона – основа її. Література – один з найдавніших видів мистецтва, природа літературної творчості – це найважливіший предмет вивчення філософії та естетики, які розмірковують над особливостями художніх засобів, матеріалу, творчих методів словесного мистецтва. Основна функція літератури – естетична,

8 яка полягає у впливі на читача і спонукає його до співтворчості.
Література не тільки впливає на емоційну природу читача, а й формує, обробляє, покращує естетичні смаки, вводить в атмосферу мистецтва, розширює здатність осмислення як зовнішнього, так і внутрішнього світу. Естетичною сутністю словесного мистецтва пояснюється його головне призначення.
Ще Арістотель визначив катарсис (очищення) як мету мистецтва, зокрема драматичного. Суть катарсису є в тому, що за допомогою страху і співчуття відбувається очищення душі від бурхливих переживань і пристрастей, внаслідок чого людина починає ставитися до мінливості долі зі спокійним розумінням і набуває здатності допомагати людям.
Традиційно мистецтва класифікуються за принципом матеріальних засобів створення художнього образу, який знаходиться в їх основі. Кожне мистецтво має свій засіб зображення. На підставі цих матеріальних носіїв образності здійснюється розподіл мистецтв на види. Так, Георг Вільгельм
Фрідріх Гегель виділяє п'ять мистецтв, які називає великими: архітектуру, скульптуру, живопис, музику і літературу.
Літературний твір являє собою конкретне матеріальне втілення в звуці, слові, воно письмово зафіксовано, в той же час сприймається воно лише в процесі розуміння, інтелектуального зусилля.
Одним з основних властивостей мистецтва є умовність – головний принцип художньої образотворчості, що позначає нетотожність художньої реальності життєвої дійсності, художнього образу – об'єкту відтворення. У сучасній естетиці розрізняють первинну, вторинну і канонізовану умовність – в залежності від міри правдоподібності образів, відкритості художнього вимислу і його усвідомленості (в різні історичні епохи).
Художній образ – універсальна категорія естетики, що характеризує особливий, притаманний тільки мистецтву спосіб освоєння і перетворення дійсності. Художній образ – це
індивідуальне творіння художника, з одного боку, з іншого – це відображення дійсності. Сам образ є частиною дійсності (як будова архітектора, скульптура, картина). Основна функція

9 образу – донести читачеві художній задум і спонукати до активної розумової діяльності.
Художній образ – це поєднання думки і почуття, раціонального й емоційного. Образ – це результат пізнавального, мислитель процесу. Художній образ зберігає емоційний настрій та складає певну думку. Гармонійне поєднання думки і почуття – ознака високого мистецтва. Художній образ – це єдність об'єктивного і суб'єктивного. У ньому відтворено суттєві сторони дійсності, значний життєвий зміст. Разом з тим література не передбачає, щоб її образи сприймалися як реальність, бо художній образ – це дійсність, переосмислена, перероблена уявою, фантазією митця, це суб'єктивне відображення об'єктивної дійсності. Художній образ це й самобутність творчої
індивідуальності – особливості його світовідчуття, інтелектуальні
і психічні прикмети, життєвий досвід.
Провідне місце у літературі займають образи-персонажі.
Джерелом для створення таких образів є конкретні люди: прообраз, риси зовнішності і характеру багатьох людей.
Образ-персонаж складається з кількох смислових елементів: – вчинки персонажа; – портрет; – мова; – монологи
(зокрема і внутрішні), участь у діалогах; – ставлення до нього
інших персонажів; – висловлювання про нього.
Особливу роль у творенні образу відіграють художній домисел та вимисел. Домисел – це здогад чи припущення, для якого немає особливих підстав і яке не підтверджують конкретні факти.
В літературі є «традиційні» образи (літературні архетипи), до яких звертаються письменники різних народів, додаючи їм певного історичного та художнього колориту. Наприклад, образ
Прометея в давньогрецькій міфології, в античній літературі
(трилогія Есхіла, «Метаморфози» Овідія).
Тип літературний (від грец. tуpоs — відбиток, форма, взірець) — образ, персонаж літературного твору, який має риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним, неповторним. Письменник, маючи за приклад реальних людей
(прототипів), за допомогою творчої уваги, перевтілення, асоціативного мислення створює постаті — персонажі, які

10 можуть бути яскравими типами людських особистостей або винятковими індивідами, які не мають аналогів у дійсності.
Змалювання типічних персонажів — складний творчий процес, який часто позначають терміном «типізація».
Проблемні питання
1 Класифікація мистецтва. 2 Умовність. Види умовностей.
3 Специфіка художнього образу. 4 Образ як художнє узагальнення 5 Образи-персонажі. 6 Поетичні образи. 7 Домисел і вимисел у структурі образу.
ТЕМА 3. Літературознавчі наукові методи та школи
3.1 Міфологічна школа
Цей напрямок, а саме його коріння, в літературознавстві виник в кінці XVIII – на початку XIX ст., коли спалахнув гострий
інтерес до міфу. Вся сучасна література постає наскрізь пронизаною «міфологемами», «архетипами». При цьому останні трактуються не як «пережитки», а як носії вищої художності, мудрості і глибини. Сучасний міфологічний напрямок в літературознавстві виник на самому початку XX ст в Англії.
Поштовхом до його виникнення стала знаменита книга
Дж. Фрейзера «Золота гілка», перші томи якої з'явилися в останнє десятиліття XIX ст. У цій роботі англійський антрополог приділив основну увагу древнім ритуалам, пов'язаним зі зміною сезонів (вмирання – воскресіння) які виникли на основі сезонних міфів. Саме тому фрейзерівський напрямок в літературознавстві називають
«ритуально-міфологічною критикою».
Серед шанувальників Дж. Фрейзера виявилася ціла група талановитих вчених Кембріджського університету (Дж. Уестон, Дж. Харрісон,
Г. Меррей). У сучасному літературознавстві міфологічна школа перетворилася в неоміфологізм, ґрунтуючись на працях
Дж. Фрейзера, Є. Тейлора, Дж. Кемпбелла) та міфологічній критиці (міфоаналіз), в основі якої є концепція про архетип

11
(К. Г. Юнга). Іншими представниками цього напрямку є Н. Фрай та М. Єліаде.
3.2 Культурно-історична школа
Родоначальник культурно-історичної школи – французький
історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828–1893 pp.). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Огюст Конт (1798–1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві.
Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах: а) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості); б) середовище
(природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка); в) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури).
І. Тен намагався пояснити особливості мистецтва об’єктивними суспільними умовами, але ігнорував специфіку мистецтва, його естетичну своєрідність, прирівнював художні твори до історичних джерел.
Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон
(Франція),
В. Шерер,
Г. Гетнер
(Німеччина),
О. Пипін,
М. Тихонравов (Росія).
3.3 Біографічний метод
Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Огюстен Сент-Бев (1804–1869 рр.), який вважав, що на твір завжди впливає авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Відомою працею Сент-Бева є тритомник «Літературно- критичні портрети» (1836–1839 рр.). Сент-Бев написав портрети всіх відомих французьких письменників з точки зору їхньої біографії, зв’язків з духовними течіями.
Послідовники Сент-Бева – Г. Брандес (Данія), Р. де Гурмон
(Франція),
Ю. Айхенвальд
(Росія).
Біографічний метод

12 використовували такі українські літературознавці, як М. Чалий,
О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, І. Дорошенко,
В. Смілянська, М. Коцюбинська, Т. Гундорова.
3.4 Психоаналітична школа
Ця впливова в літературознавстві школа виникла на основі вчення австрійського психіатра і психолога Зиґмунда Фрейда
(1856-1939) і його послідовників. З Фрейдом пов’язані дві важливі психологічні теорії – теорія несвідомого і теорія потягів.
Психоаналіз Фрейда базується на трьох положеннях: а) позасвідоме; б) вчення про дитячу сексуальність; в) теорія сновидінь.
Фрейд вважав, що всі процеси психічного життя людини мають позасвідомий характер, позасвідомими є почуття, бажання, мислення, уява. Свідомість, яка займає незначну частку в житті людини, агресивна і консервативна. Ознаками позасвідомого є позачасовість, спадковість, інфантильність, активність та
ірраціоналізм. На думку Фрейда, придушення позасвідомого є причиною неврозів, різних аномалій людської психіки. Основа позасвідомого – сексуальні потяги.
Психоаналіз надав літературознавству
і критиці специфічного напрямку. З самого початку свого виникнення, – а це друге десятиліття XX століття – психологічна критика зосередила увагу на особливостях психіки автора. Протягом століть були написані сотні психоаналітичних біографій. Сам
З. Фрейд проаналізував твори
Достоєвського
(стаття
«Достоєвський і батьковбивство»).
За допомогою психоаналітичного методу його послідовники намагалися пояснити як сутність художньої творчості взагалі
(книга Ф. Прескота «Поетичне мислення»), так і проаналізувати окремі літературні проблеми. Особливий інтерес виявили фрейдисти до психології літературного героя, перш за все до образу Гамлета. До численних трактувань останнього була додана і психоаналітична його інтерпретація.
Психоаналітичний метод в різних модифікаціях і поєднаннях
(зі структуралізмом, наприклад) продовжує

13 використовуватися в літературознавстві і в даний час, своєрідно продовжуючи традиції «біографічної» критики. Однак він все частіше визначається як «старомодний». Занадто монотонним і схематичним уявляється прагнення психоаналітиків відшукувати в авторів творів та їх героїв одні й ті самі психологічні установки, зокрема, зводити все і вся до горезвісного «едіпового комплексу».
3.5 Компаративізм
Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновником є німецький орієнтолог
Теодор
Бенфей
(1809–1881 рр.).
Досліджуючи давньоіндійську літературу, він помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч наявні у літературі різних народів Європи. У передмові до збірника індійського фольклору
«Панчатантра» Теодор Бенфей писав, що подібні мотиви і сюжети в творах різних літератур є наслідком запозичень, міграції ідей, образів, фабул.
Розвитку компаративізму сприяли праці російського літературознавця Олександра Веселовського (1838–1906 рр.), який розробив основи історичної поетики. Він вважав, що кожен поет формується на тому матеріалі, який залишили його попередники, і завдання літературознавця – визначити його особистий внесок в історію літератури.
Проблемні питання
1
Визначте основні наукові засади міфологічної та психологічної школи.