Ім'я файлу: Жан-Жак Руссо і його теорія суспільного договору (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 61кб.
Дата: 06.06.2020
скачати
Розширення: docx
Розмір: 61кб.
Дата: 06.06.2020
скачати
Хмельницький національний університет
Реферат
з навчальної дисципліни
Політологія
за темою:
“ Жан-Жак Руссо і його теорія суспільного договору ”
Виконала студентка групи СОУ-18:
Волобуєва Ольга Василівна
Викладач:
кандидат політичних наук. Гоцуляк В.М.
Хмельницький, 2020
Зміст
Вступ
1. Теорії суспільного договору в епоху Просвітництва
2. Концепція «суспільного договору» Ж. Руссо
2.1.Суспільний договір як першооснова держави в працях Руссо
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Одним з духовних репрезентантів плеяди цих неофітів доби Просвітництва був Ж.Ж. Руссо. В духовну історію Європи він входить як один з авторів концепції “суспільного договору”, яка, в його тлумаченні, розглядається як каркас взаємовідносин суспільства і держави. “Суспільний договір, – зауважує Руссо, – це асоціація що утворюється для захисту особистості, власності і громадянської свободи індивідів, кожний з яких підкоряє себе спільній волі. Після ухвалення “суспільного договору”, виникає цілісний суспільний і моральний організм, назва якому – держава... Реставрація суспільної гармонії, втраченої в наслідок зруйнування суспільного стану, можлива лише завдяки реалізації принципа народного суверенітету, що мусить постати замість державного суверенітету” [19].
Ідеї Руссо в своїх витоках дещо збігаються з суспільними концептами Гоббса. Як і останній, Руссо починав з індивідуалістичної природи людини, але в наслідок еволюції поглядів прийшов до апології суспільного, колективного. “Загальна воля”, до якої апелює Руссо, на його думку, не тільки принципово відрізняється від індивідуальної волі людини, але й не збігається з волею більшості як сукупністю індивідуальних воль. Соціальну філософію Руссо можно вважати концепцію заперечення громадянського суспільства, і як слушно підкреслювали критики, являє собою обгрунтування необхідності в історії тоталітарної системи влади. Дійсно, Руссо постійно наголошує на колективізмі, який випливає з рівності всіх членів суспільства по відношенню до верховної влади, котра, в свою чергу, не віддає переваги жодному з них. Суспільний договір раз і назавжди надає громадянам рівні права і обов’язки від яких вони не можуть усунутись. “Суспільний договір встановлює між громадянами таку рівність, в силу якої вони мусять підкорятись рівним умовам і мусять наділятися рівними правами”[1, c.137].
1. Теорії суспільного договору в епоху Просвітництва
У середині XVIII ст. у Франції і трохи пізніше в Німеччині виникає широкий суспільний рух - Просвітництво. Власне, свій початок Просвітництво бере ще з XVII ст., біля його джерел стояли Френсіс Бекон і Рене Декарт. Представники Просвітництва - Вольтер, Руссо, Даламбер, Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах багато зробили для створення «Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел». Основний зміст суспільного руху - критика: критика феодальних поглядів, критика релігійного марновірства, критика схоластики як форми філософствування, критика авторитетів та ін. Філософська форма філософа-просвітителя до дійсності - її заперечення з позиції розуму. Не випадково XVIII ст. називали віком розуму і заперечувальних доктрин. М'якою, а інколи й обережною формою заперечення існуючої дійсності став сумнів як методологічна основа скептицизму. Попередники просвітників - представники скептицизму у Франції - Мішель де Монтень (XVI ст.), П'єр Бейль (XVII ст.), осмислюючи категорію істинності, розглядають її відповідно до морально-релігійних концепцій, можливості розуміння з позиції розуму і науки [1, с. 140].
Максимально загостреної форми скептицизм, як спосіб філософствування, набуває в творчості Франсу-Марі-Аруе (1649-1778 pp.), більше відомого в історії культури під псевдонімом Вольтер. Вольтер визнає існування Бога як Першотворця Всесвіту і необхідність релігійної віри як гаранта суспільного порядку. Юрмі потрібен наглядач за порядком - караючий і милуючий Бог. Якби Бога не було, його слід було б вигадати, стверджує Вольтер. Як деїст, він стоїть на компромісній позиції між вірою в Бога і його запереченням: треба уникати крайностей - релігійного фанатизму і атеїзму.
Атеїсти, які б стояли біля влади, були б такими ж злочинцями для людства, як і релігійні фанатики. Розум протягує руку спасіння у виборі між двома чудовиськами. На думку мислителя, люди повинні керуватися в житті принципами так званої природничої (а не релігійної) моралі. Основний моральний закон вписано природою в серця людей: поводься з іншим так, як би ти хотів, щоб інші поводилися з тобою. Ідея поступального розвитку суспільства і нездоланності суспільного прогресу характерна для всього творчого доробку філософа. Виступаючи проти теолого-оптимістичної точки зору Лейбніца («Все йде на краще у цьому з кращих світів») Вольтер водночас рішуче протестував проти містичного песимізму Паскаля («Людина - середнє між усім і нічим») [1, с. 141].
Жан-Жак Руссо популярним став завдяки перемозі у конкурсі з питань морального прогресу. Осмислюючи роль науки у житті людства, Жан-Жак Руссо приходить до невтішного висновку: «Наші душі розбещувалися в міру того, як вдосконалювалися науки і мистецтва. Чим більше примножуються життєві вигоди, вдосконалюються мистецтва і поширюється розкіш, тим більше знесилюється істинна мужність, воєнні доблесті щезають, і все це - плоди наук і мистецтв, що вийшли з тиші кабінетів» [19].
В історію філософської думки Жан-Жак Руссо увійшов як критик цивілізації, побудованій на суспільній нерівності. На певному етапі розвитку цивілізації виникає соціальна спільність, що користується привілеями, живе в розкоші і гультяйстві. Більша ж частина населення злидарює. В результаті у суспільстві дедалі посилюється аморалізм. Але можлива і інша соціальна модель суспільства, що грунтується на натуральному виробництві, де трудящий і власник суміщаються в одній особі, де люди соціально рівні і морально чисті. Такою моделлю є первісне суспільство - «Золотий вік», де люди жили у злагоді з природою і одне з одним. Ідея соціальної рівності людей покладена в основу концепції виховання. Головне завдання виховання - формування гармонійної особистості на основі праці в контексті загальнолюдських цінностей. Необхідно удосконалювати суспільство, прямувати до нового «Золотого віку», що має прийти на зміну аморальній цивілізації. Ідеал Жан-Жака Руссо - буржуазна республіка. Жан-Жак Руссо, на відміну від ідейного супротивника Вольтера, не мав ілюзій стосовно можливостей просвітницької монархії і виправдовував революційні дії народу, який вирішив удосконалити або змінити форму правління [1, с. 142].
Природа, матерія (вона ж субстанція), Всесвіт - це єдина першооснова, що не має зовнішніх причин для існування. Першооснова - сама собі причина і наслідок, існує вічно, постійно змінюється й одночасно залишається тотожною стосовно до самої себе. Такий світогляд протиставляється деїзму і пантеїзму, що визнають Бога як творця або ототожнюють його з природою. Одним з перших філософів, що критикує деїзм, є Жульєн-Офре де Ламетрі. Думка, що Бог - першопричина і джерело активності матерії, зауважує де Ламетрі, не більше аніж гіпотеза, поступка релігійній вірі. На його думку, джерело активності зосереджено в самій матерії, адже «матерія містить у собі оживляючу силу, що і є безпосередньою причиною усіх законів руху» [2, с. 118]. Скептично оцінюючи деїзм, де Ламетрі залишає питання про існування Бога відкритим. Який би висновок не зробив філософ, ніяк не вплине на вирішення людиною своїх земних проблем: для її спокою абсолютно байдуже, вічно існує матерія, чи є Бог, чи його немає. Безумство терпіти муки, коли не можеш чогось пізнати і що ніяк не вплине на бажання людини бути щасливою, навіть якби і досягла мети в реалізації одвічних питань.
Жульєн-Офре де Ламетрі не згодний з Рено Декартом, який зводив суть матерії до протяжності. Адже є істинно суттєва її внутрішня властивість - здатність до активності і чутливості. Ця властивість на рівні людського організму втілюється у формі душі, свідомості. Цю ж думку поділяє і Дені Дідро: «Здатність до чутливості - це загальна властивість матерії або продукт її організованості» [2, с. 119]. Поль Гольбах погоджується з думкою про існування первісної внутрішньої активності матерії. Матерія завжди існувала, рухається завдяки своїй суті. Рух, по суті, є саморух, його визначальна не за межами матерії, а в ній самій. Але Дені Дідро не настільки категоричний, щоб проголосити чутливість властивістю всієї матерії. На його думку, ця властивість притаманна лише високоорганізованим формам матерії.
У центрі уваги французьких мислителів знаходиться і гносеологічна проблематика. Чи здатна людина пізнати світ і визначити своє місце в ньому, як же ж відбувається процес пізнання, як співвідносяться відчуття і розум у процесі пізнання - ці і багато інших питань обговорюються в салонах Гельвеція і Гольбаха. В дискусіях сенсуалістів і раціоналістів французькі філософи віддавали перевагу сенсуалізму. Жульєн-Офре де Ламетрі приходить до висновку, що без відчуття немає ідей. Чим менше відчуття, тим менше ідей. Чим менше виховання, тим менше ідей. При відсутності почуття немає ідей. Услід за Джоном Локком заявляє, що немає ніяких підстав говорити про існування природжених ідей, оскільки всі ідеї виникають на ґрунті відчуття.
Але французькі філософи вельми стримані у вирішенні проблеми пізнання світу. «Суть душі людини і тварин є і залишиться назавжди невідомою, як і суть матерії і тіл», заявляє де Ламетрі [2, с. 121]. На думку Гольбаха, людині «не дано пізнати своє походження, проникнути у суть речей і дійти до первісних причин» [2, с. 122]. Але такі заяви - свідчення не про агностицизм філософів, а швидше про неповноту людського знання, про незавершеність. Французькі матеріалісти переконані, що хоч походження людини ще не визначено, але ясно одне: людина - продукт природи. Характерною особливістю світогляду плеяди мислителів є атеїзм. Бейль і Монтень, а після них Вольтер скептично ставились до християнства, а інколи і критикували його, але публічно не відкидали ідею існування Бога. Одним з перших де Ламетрі розробляє концепцію світу з атеїстичних позицій, де Богу не знаходилося місця в світі: адже світ існує «сам по собі».
Діалектика, як метод мислення, органічно притаманна філософам французького Просвітництва. Не можна погодитися з ще існуючою в літературі думкою про метафізичність (антидіалектичність) їх позиції. Читаючи їх твори, бачимо глибоко мислячих філософів, соціологів, антропологів, які зуміли відобразити природу, соціум, людину в логіці понять. Діалектичними є вихідні філософські ідеї - принцип збереження і перетворення матерії, принцип руху як єдності стабільності і зміни, думка про суспільний прогрес як поступальний суперечливий рух суспільства від нижчого до вищого, від простого до складного. В центрі уваги мислителів - принцип зв'язку і взаємообумовленості явищ.
Розуміння суспільства французькими мислителями ґрунтується на концепції людини як природної істоти. Суспільство - витвір природи, тому що природа обумовлює життя кожної людини у суспільстві. Поль Гольбах зауважує: «Людина повинна шукати у самій природі і в своїх власних силах засоби задоволення своїх потреб, ліки від своїх страждань і шляхи до щастя» [2, с. 124]. Загальний висновок такий: суть людської природи полягає в намаганні самозбереження, досягненні особистого блага і щастя. Суспільство буде досконалим, розумно побудованим за умови його відповідності людській природі. Суспільне середовище (держава, право, мораль та ін.) визначає суть людини. Отже, погано влаштоване середовище формує недосконалу особистість. За Гельвецієм, «люди не народжуються, а стають тими, хто вони є» [2, с. 125]. Звідси висновок: необхідно розумно розбудувати середовище - створювати розумний політичний устрій, розумні закони і людську мораль.
Просвітники-енциклопедисти виступили з критикою концепції природного стану людини, яку висунули Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо та ін., зокрема, містила ідею про первісну моральну природу людини як злої (Гоббс) або доброї (Руссо) істоти. На думку Гольбаха, Гельвеція, Дідро, природа не створює людей ні добрими, ні злими, такими їх робить суспільне середовище. Але філософи підтримували теорію суспільного договору: заради збереження суспільного порядку, охорони приватної власності люди добровільно відмовляються від особистої свободи, вступають одне з одним у договірні відносини, створюють посередника і захисника - державу, систему громадських законів (природне право). На чолі держави повинен стояти розумний правитель, справедливий і сильний керівник, який у відповідності до вимог природи і розуму веде суспільство і кожного його громадянина до загального щастя і благополуччя. Такі деякі ідеї та особливості філософії французьких просвітників XVIII ст. Вплив ідей Просвітництва на дальший розвиток філософських і соціальних знань надзвичайно великий.
2. Концепція «суспільного договору» Ж. Руссо
2.1.Суспільний договір як першооснова держави в працях Руссо
Жан-Жак Руссо - найбільший представник демократичного лівого флангу Просвітництва, пристрасний поборник соціальної справедливості, творець філософсько-політичних трактатів, що стали вільно або мимоволі основою ідеології Великої французької революції. Твори Руссо викликали в пам'яті нащадків або ненависть, або захоплення, але тільки не байдужість або академічний інтерес.
Жан-Жак Руссо народився в Швейцарії, в Женеві. Син женевського чиновника, Руссо в своїх мандрах пізнав позбавлення і знегоди простих людей. Популярність йому принесли такі твори, як: “Міркування з питання: чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач?”, що одержало в 1750 р. премію Діжонськой академії; “Міркування про походження і підстави нерівності між людьми” (1754); “Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762). Руссо був автором найпопулярнішої книги XVIII в. “Нова Елоїза”, а його педагогічний роман “Еміль” одержав особливо високе визнання представників німецької культури - Канта, Гердера, Гете, Шиллера та ін.
Під час Великої французької революції культ Руссо досяг свого апогею. Колишній кумир світла став духовним вождем якобінців і санкюлотів. Марат, Сен-Жюст, Робесп'єр присягалися його ім'ям. Робеспьер не розлучався з книгами Жан-Жака. “Еміль” був його Біблією, а трактат “Про суспільний договір” - Євангелієм. Під час Реставрації не тільки аристократи, але і ліберальні буржуа з жахом вимовляли ім'я Руссо, воно викликало образ гільйотини.
Однією з центральних етичних і соціально-політичних концепцій Ж.-Ж. Руссо є егалітаризм - пристрасна проповідь майнової і соціальної рівності людей. Руссо блискуче розкрив ідеологічний і психологічний механізм виникнення соціальної нерівності, продовжуючи, подібно до Н. Макиавеллі, досліджувати тему “обманщиків і обдурених” в історії політичної думки. Золоте століття суспільної рівності було погублене, на думку Руссо, із-за підступності і хитрості одних і простодушності і недалекоглядності інших. В ході такого “хитрого обману” верхівкою родової общини рядових її членів з'явився інститут приватної власності на землю, не обмеженої ніякими розумними рамками. Це привело до різкого майнового розшарування, а потім - до війни багатих проти бідних.
Проте Руссо не виступав проти приватної власності взагалі. Власність є умовою реалізації свободи індивіда, тому в якості цивільного права власність в деяких відносинах важливіша, ніж свобода. Але таке завдання може виконати тільки власність, розміри якої життєво необхідні людині-трудівнику. Тоді власність перестає бути злом, вона стає регульованою і контрольованою асоціацією вільних і рівних трудівників, невідчужуваним правом кожного і всіх громадян “держави розуму”.
Остаточно індивід втратив свободу в результаті нового “обману”. Багаті хитрістю і таємними маніпуляціями схилили бідних до договору про утворення держави, яка із самого початку створювалася як орган охорони приватної власності і було порочним за природою своєю. Виникнення політичної влади означало затвердження відносин панування і поневолення. Таким чином, всі існуючі політичні режими - демократія, аристократія, монархія - аномальні. Вони залежать від розподілу земельної власності, від майнових відносин. Всі ці форми держави неминуче вироджувалися в тиранію.
Виникнення деспотизму - слідство переважання в душі сучасної людини самолюбства, самокорисливого приватного інтересу; який штовхає його на егоїстичне свавілля.
Альтернативою існуючому “аномальному” суспільному пристрою повинно стати, по Руссо, “Державу розуму”, засновану на “суспільному договорі” нового типа. Одним з центральних понять цього нового суспільного договору, є, по Руссо, “загальна воля”, що утілює суспільний інтерес всіх громадян держави, що, на думку Руссо, виключає самокорисливість і свавілля приватного інтересу.
Поняття “суспільний договір” і “загальна воля” мають у Руссо і моральний аспект. Суспільний інтерес Руссо нерозривно пов'язував з поняттям громадянського обов'язку, усвідомленого кожним як свій власний інтерес, як моральний борг. Громадянин “розумної держави” - це той, хто подолав свій корисливий приватний інтерес, звільнився від нього, загартувавши свою волю для служіння всім і самому собі. Допоможе народу зробити це моральне оновлення, на думку Руссо, Законодавець. У Руссо - це міфологічний персонаж і не піддається причинно-історичному поясненню. Це одночасно і соціальний інженер, і соціальний терапевт, що виліковує всіх і кожного від переваги своїх приватних інтересів, це і вихователь вдач, але тільки не політичний диктатор, що підноситься над суспільством, подібно до монархічного деспота.
В результаті суспільного договору створюється Республіка, або Політичний організм (як ціле, як “загальне Я”), який іменується Державою, коли він пасивний, і Сувереном, коли він активний. Суверенітет - це влада, що направляється загальною волею. Носієм суверенітету є народ, і народний суверенітет невідчужуваний. Право зрадити форму правління, суть політичної власті належить народу як верховному суверену. Руссо визнавав право народу і на насильницьке знищення відносин панування і підпорядкування. Будь-які правителі - лише уповноважені народу, спадкова єдиновладність - сама збочена форма правління. Зміна форми правління - компетенція народу як суверена, у будь-який момент правомочного відмовитися від будь-якого законодавчого рішення і прийняти нове. Загальна воля виявляється і виявляється в реальному політичному житті у вигляді прямої демократії, і перш за все в процесі голосування народу. Дійсна держава - це самопредставництво народу. Виконавча влада лише служитель народу-суверена і у жодному випадку не сміє з ним змішуватися. Це положення Руссо узгоджується з великою ідеєю просвітителів про розділення властей як необхідній умові демократичної держави.
Перший, хто, обгородивши ділянку землі, придумав заявити: “Це моє!” і знайшов людей достатньо простодушних, щоб тому повірити, був справжнім засновником цивільного суспільства. Від скількох злочинів, війн, вбивств, нещасть і жахів уберіг би рід людський той, хто, висмикнувши коли або засипавши рів, крикнув би собі подібним: “Остережіться слухати цього обманщика; ви загинули, якщо забудете, що плоди землі - для всіх, а сама вона - нічия!” [Руссо Ж.-Ж. Трактати. - М.: Наука, 1969. С.72].
Коли володіння, перехідні по спадку, зросли в числі і розмірах настільки, що покрили собою всю землю і стали всі стикатися один з одним, то одні володіння могли рости вже тільки за рахунок інших; і решта людей, що залишилися ні з чим, оскільки слабкість або безпечність перешкодили їм, у свою чергу, придбати земельні ділянки, стали бідняками, нічого не втративши; все змінилося навколо них, але самі вони не змінилися і виявилися вимушеними одержувати або викрадати кошти для існування з рук багатих; і звідси почали виникати, залежно від відмінностей в характерних особливостях тих і інших, панування і поневолення або насильство і грабежі [2;С.82].
Людське суспільство, що народжується, прийшло в стан найстрашнішої війни: людський рід, що загрузнув в пороках і зневірився, не міг вже ні повернутися назад, ні відмовитися від злощасних придбань, ним зроблених; він тільки ганьбив себе, вживаючи в зло здібності, що роблять йому честь, і сам привів себе на край загибелі [6;С.83].
Давайте об'єднаємося, щоб захистити від пригноблення слабких, стримати честолюбних і забезпечити кожному володіння тим, що йому належить. Словом, замість того, щоб обертати наші сили проти самих себе, давайте з'єднаємо їх в одну вищу силу - влада, яка правитиме нами згідно мудрим законам, влада, яка надаватиме заступництво і захист всім членам асоціації, відображатиме натиск загальних ворогів і підтримувати серед нас вічну згоду <…>. Всі кинулися прямо в окови, вірячи, що цим вони забезпечать собі свободу, бо, будучи достатньо розумними, щоб спіткати переваги політичного устрою, вони не були достатньо досвідченими, щоб передбачати пов'язані з цим небезпеки.
Таким було і повинне було бути походження суспільства і законів, які наклали нові пута на слабкого і додали нові сили багатому, безповоротно знищили природну свободу, назавжди встановили закон власності і нерівності, перетворили спритну узурпацію на непорушне право і ради вигоди декількох честолюбців прирекли з тих пір весь людський рід на працю, рабство і убогість [9;С.84].
Різні види Правлінь ведуть своє походження лише з більш менш значних відмінностей між окремими особами у момент первинного встановлення. Якщо одна людина виділялася серед всіх могутністю, доблестю, багатством або впливом, то його обирали магістратом, і Держава ставала монархічною. Якщо декілька чоловік, будучи приблизно рівні між собою, брали гору над іншими, то цих людей обирали магістратами, н виходила аристократія. Ті люди, чиї багатства або дарування не дуже відрізнялися і які менше за інших відійшли від природного стану, зберегли спільно в своїх руках вище управління і утворили демократію. Час показав, яка з цих форм була вигіднішою для людей. Одні як і раніше підкорялися тільки законам; інші незабаром стали покорятися панами. Громадяни хотіли зберегти свою свободу; піддані подумували лише про те, як би відняти свободу у своїх сусідів, оскільки вони не могли примиритися з тим, що інші насолоджуються благом, яким вони самі вже більше не користуються. Словом, на одній стороні опинилися багатства і завоювання, а на іншій - щастя і чеснота [13;С.91].
Якщо ми прослідкуємо поступальний розвиток нерівності під час цих різноманітних переворотів, то виявимо, що встановлення Закону і права власності було тут першим ступенем, встановлення магістрату - другим, третім же і останнім було перетворення влади, заснованої на законах, у владу необмежену [12;С.92].
Але оскільки взагалі багатство, знатність або ранг, могутність і особисті чесноти - це головні відмінності, на підставі яких судять про місце людини в суспільстві, то я міг би довести, що згода або боротьба між цими різними силами - це і є найвірніший показник того, добре або погано влаштовано державу [10;С.93].
З крайньої нерівності положень і станів, з різноманітності дарувань і пристрастей, з мистецтв даремних, мистецтв шкідливих, із знань поверхневих і неглибоких з'явилися б сонми забобонів, рівно осоружних розуму, щастю і чесноті. Ми побачили б, як правителі ревно підтримують все те, що може ослабити людей, що об'єдналися, роз'єднуючий їх; все, що може додати суспільству видимість згоди і посіяти в ньому насіння справжнього розбрату, все, що може вселити різним станам недовір'я і взаємну ненависть, протиставляючи їх права і їх інтереси, і, отже, підсилити владу, всіх їх стримуючу.
І серед всього цього розбрату і переворотів поступово піднімає свою огидну голову деспотизм; пожираючи все, що побачить він хорошого і здорової у всіх частинах Держави, врешті-решт він почне зневажати і закони і народ і затвердиться на розвалинах Республіки [4;С.95].
Таким чином, за Руссо, закономірним слідством розвитку нерівності в суспільстві є встановлення диктаторських форм політичного правління. Проте в появі тиранії винен і народ, що кінець кінцем впадає в свого роду колективний “самообман”, оскільки і найспритнішому політику не вдасться поневолити людей, які не бажають нічого іншого, як бути вільними. Виникнення деспотизму - слідство політичної пасивності мас, самокорисливості і владолюбства правителів. Руссо проголосив право народу на насильницьке скидання тиранічного режиму. У трактаті “Про суспільний договір, або принципи політичного права” Руссо обгрунтував свою концепцію політичного і суспільного устрою.
Знайти таку форму асоціації, яка захищає і захищає всією загальною силою особу і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, з'єднуючись зі всіма, підкоряється, проте, тільки самому собі і залишається таким же вільним, як і раніше. Таке основне завдання, яке вирішує Суспільний договір [5;С.160].
Ці статті, якщо їх правильно розуміти, зводяться до одніє-єдиної, а саме: повне відчуження кожного з членів асоціації зі всіма його правами на користь всієї общини; бо, по-перше, якщо кожен віддає себе цілком, то створюються умови, рівні для всіх; а раз умови рівні для всіх, то ніхто не зацікавлений в тому, щоб зробити їх обтяжливими для інших. Далі, оскільки відчуження здійснюється без яких-небудь вилучень, те єднання так повно, наскільки тільки можливо, і жодному з членів асоціації нічого більше вимагати, бо якби у приватних осіб залишалися які-небудь права, то, оскільки тепер не було б такого старшого над всіма, який мав би право вирішувати суперечки між ними і всім народом, який, будучи суддею самому собі у деякому відношенні, почав би незабаром домагатися на те, щоб стати таким в усіх відношеннях, - природний стан продовжував би існувати і асоціація неминуче стала б тиранічною або даремною.
Нарешті, кожен підпорядковувавши себе всім, не підпорядковує себе нікому окремо, і оскільки немає жодного члена асоціації, відносно якого інші не набували б тих же прав, які вони поступилися йому по відношенню до себе, то кожен набуває еквівалента того, що втрачає, і одержує більше сили для збереження того, що має.
Отже, якщо ми усунемо з суспільної угоди те, що не складає його суть, то ми знайдемо, що воно зводиться до наступних положень: кожний з нас передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особу і все свої сили, і в результаті для нас всіх разом кожен член перетворюється на нероздільну частину цілого [15;С.161].
Це Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Ця особа юридична, така, що утворюється, отже, в результаті об'єднання всіх інших, колись іменувалася Цивільною общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його члени називають цей Політичний організм Державою, коли він пасивний,, Сувереном, коли він активний, Державою - при зіставленні його з йому подібними. Що до членів асоціації, то вони в сукупності одержують ім'я народу, а окремо називаються громадянами, як що беруть участь у верховній владі, і підданими, як Держави, що підкоряються законам [17;С.161-162].
Як тільки маса людей об'єднується таким шляхом в одне ціле, вже неможливо заподіяти шкоду жодному з його членів, не зачіпаючи ціле, і тим більше не можна заподіяти шкоду цілому так, щоб члени його цього не відчули [18;С.163].
Отже, щоб суспільна угода не стала порожньою формальністю, воно мовчазно включає таке зобов'язання, яке одне тільки може дати силу іншим зобов'язанням: якщо хтось відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений всім Організмом, а це означає не що інше, як те, що його силою примусять бути вільним. Бо така умова, яка, підпорядковувавши кожного громадянина вітчизні, одночасно тим самим захищає його від всякої особистої залежності: умова ця складає секрет і рухову силу політичної машини, і воно одне тільки робить законним зобов'язання в цивільному суспільстві, які без цього були б безглуздими, тиранічними і відкривали б шлях жахливим зловживанням [18;С.164].
За Суспільним договором людина втрачає свою природну свободу і необмежене право на те, що його спокушає і чим він може заволодіти; набуває ж він свободи цивільної і права власності на все те, чим володіє. Щоб не помилитися у визначенні цього відшкодування, треба точно розрізняти природну свободу, межами якої є лише фізична сила індивіда, і свободу цивільну, яка обмежена загальною волею, а також розрізняти володіння, що представляє лише результат застосування сили або право того, хто прийшов першим, і власність, яка може грунтуватися лише на законному документі [16;С.164-165].
Кожен член общини підпорядковує себе їй в той момент, коли вона утворюється, таким, який він є в цей час, підпорядковує їй самого себе і все свої сили, складовою частиною яких є і майно, що належить йому. Це не означає, що унаслідок такого акту володіння, переходячи з рук в руки, змінює свою природу і стає власністю в руках суверена. Але оскільки сили Цивільної общини незрівнянно більші, ніж сили окремої людини, то і її володіння фактично міцніше і незаперечно, хоч і не стає більш законним, принаймні в очах чужоземців. Бо Держава є відносно своїх членів господарем всього їх майна через Суспільний договір, який в Державі служить основою всіх прав; але для інших Держав Держава є такою по праву першої заїмки, що перейшов до нього від окремих осіб [11;С.165].
Яким би шляхом не відбувалося це придбання, право, яке кожну приватну особу має на свою власну землю, завжди підпорядковано тому праву, яке община має на всі землі, без чого не було б міцності в суспільних зв'язках, ні дійсної сили в здійсненні суверенітету [8;С.167].
Суверенітет, який є тільки здійснення загальної волі, не може ніколи відчужуватися, що і суверен, який є не що інше, як колективна істота, може бути представляємо тільки самим собою. Передаватися може влада, але ніяк не воля.
Через ту ж причину, по якій суверенітет невідчужуваний, він неподільний, бо воля або є загальною, або нею не є; вона являє собою волю народу як цілого або тільки однієї його частини. У першому випадку ця проголошена воля є акт суверенітету і створює закон. У другому випадку - це лише приватна воля або акт магістрату; це, найбільше, - декрет.
Але наші політики, не будучи в змозі розділити суверенітет у принципі його, розділяють в його проявах. Вони розділяють його на силу і волю, на владу законодавчу і влада старанну; на право оподатковувати, відправляти правосуддя, вести війну; на управління внутрішніми справами і на повноваження вести зовнішні стосунки; вони то змішують всі ці частини, то відокремлюють їх один від одного; вони роблять з суверена якусь фантастичну істоту, складену з частин, узятих з різних місць. Помилка ця виникає з того, що вони не склали собі точних уявлень про верховну владу і прийняли за її частини лише її прояви [17;С.168-169].
З попереднього виходить, що загальна воля незмінно направлена прямо до однієї мети і прагне завжди до користі суспільства, але з цього не виходить, що рішення народу мають такий же вірний напрям. Люди завжди прагнуть до свого блага, але не завжди бачать, в чому воно. Народ не підкуповуватимеш, але його часто одурюють і притому лише тоді, коли здається, що він бажає поганого. Важливо, отже, щоб одержати вираз саме загальної волі, щоб в Державі не було жодного часткового співтовариства і щоб кожен громадянин висловлював тільки свою власну думку; таким було єдине у своєму роді і прекрасне влаштування, дане великим Лікургом [14;С.170-171].
З якого б боку ми не підходили до основного принципу, ми завжди дійдемо одного і того ж висновку, а саме: Суспільна угода встановлює між громадянами такого роду рівність, при якій всі вони приймають на себе зобов'язання на одних і тих же умовах і всі повинні користуватися однаковими правами. Таким чином, по самій природі цієї угоди всякий акт суверенітету, тобто всякий справжній акт загальної волі, накладає зобов'язання на всіх громадян або дає переваги всім в рівній мірі; оскільки суверен знає лише націю як ціле і не розрізняє жодного з тих, хто її складає.
З цього виходить, що верховна влада, якої б необмеженою, священною, недоторканною, вона не була, не переступає і не може переступати меж загальних угод і що кожна людина може цілком розпоряджатися тим, що йому ці угоди надали з його майна і його свободи; отже суверен ніяк не має права накласти на одного з підданих більший тягар, ніж на іншого [3;С.173-174].
Суспільний договір має на своїй меті збереження договірних угод. Хто хоче досягти мети, той приймає і засоби її досягнення, а ці засоби невід’ємні від деякого ризику, навіть пов'язані з деякими втратами. Той, хто хоче зберегти своє життя за рахунок інших, повинен, у свою чергу, бути готовий віддати за них життя, якщо це буде необхідно. Отже, громадянину вже не доводиться судити про небезпеку, якої Закону завгодно його піддати, і коли правитель говорить йому: “Державі необхідно, щоб ти помер”, - то він повинен померти, тому що тільки за цієї умови він жив дотепер в безпеці і тому що його життя не тільки благодіяння природи, але і дар, одержаний їм на певних умовах від Держави. Втім, всякий злочинець, що робить замах на закони суспільного стану, стає внаслідок своїх злочинів бунтівником і зрадником вітчизни; він перестає бути його членом, якщо порушив його закони; і навіть він веде проти нього війну. Тоді збереження Держави несумісно із збереженням його життя; потрібне, щоб один з двох загинув, а коли вбивають винного, то його знищують не стільки як громадянина, скільки як ворога.
Судова процедура, вирок - це доказ і визнання того, що він порушив суспільний договір і, отже, не є більш членом Держави. Але оскільки він визнав себе таким, принаймні своїм перебуванням в ньому, то він повинен бути виключений з Держави шляхом вигнання як порушника угоди або ж шляхом страти як ворога суспільства. Бо такий ворог - це не умовна особа, це людина; а у такому разі по праву війни переможеного можна убити.
Але, скажуть мені, засудження злочинця є акт приватного характеру. Згоден: тому право засудження зовсім не належить суверену; це - право, яке він може передати, не будучи в змозі здійснювати його сам. Всі мої думки пов'язані одна з іншою, але я не можу викласти їх всі відразу.
Крім того, часті страти - це завжди ознака слабкості або недбайливості Уряду. Немає лиходія, якого не можна було б зробити на що-небудь придатним [2;С.175].
Поняття закону і законності в політико-правовій ідеології Руссо
У Державі, яку описував Руссо, всі правила життя визначені Законом. Творцем законів, по думці Руссо, повинен бути народ. Проте і приватним особам, і народу в цілому не вистачає волі і розуму, щоб розробити ідеальні закони. Тому всі в рівній мірі потребують поводирів. Таким “поводирем” повинен стати Законодавець.
Для того, щоб відкрити якнайкращі правила гуртожитку, належному народам, потрібен розум високий, який бачив би всі пристрасті людей і не випробовував жодної з них; який не мав би нічого спільного з нашою природою, але знав її досконало; чиє щастя не залежало б від нас, але хто погодився б все ж таки зайнятися нашим щастям; нарешті, такий, який, готуючи собі славу у далекому майбутньому, готовий був би працювати в одному столітті, а пожинати плоди в другому. Він покликаний зрадити, так би мовити, людську природу, перетворити кожного індивідуума, який сам по собі є якесь замкнуте і ізольоване ціле, в частину крупнішого цілого, від якого цей індивідуум у відомому сенсі одержує своє життя і своє буття; переінакшити організм людини, щоб його укріпити; повинен поставити на місце фізичного самостійного існування, яке нам всім дане природою, існування часткове і моральне [1; 179].
Подібно до архітектора, який, перш ніж спорудити велику будівлю, обстежує і вивчає грунт, щоб дізнатися, чи зможе вона витримати його вагу, мудрий Законодавець не починає з твору законів, самих благих самих по собі, але випробовує заздалегідь, чи здатний народ, якому він їх призначає, їх витримати.
Блищали на землі тисячі таких народів, які ніколи не винесли б благих законів; народи ж - які здібні були до цього, мали на те лише вельми короткий період часу у всій своєї історії. Один народ сприйнятливий від народження, інший не стає таким і після десяти століть. Росіяни ніколи не стануть істинно цивілізованими, оскільки вони піддалися цивілізації занадто рано. Петро володів талантами наслідувальними, у нього не було справжнього генія, того, що творить і створює все з нічого. Дещо із зробленого ним було добре, велика частина була не до місця. Він розумів, що його народ був диким, але абсолютно не зрозумів, що він ще не дозрів для статутів цивільного суспільства. Він хотів відразу просвітити і упорядкувати свій народ, тоді як його треба було ще привчати до труднощів цього. Він хотів спочатку створити німців, англійців, коли треба було почати з того, щоб створити росіян. Він помішав своїм подданим стать коли-небудь тим, чим вони могли б стати, переконавши їх, що вони були тим, чим вони не є [2;С.183].
Якщо спробувати визначити, в чому полягає те найбільше благо всіх, яке повинне бути метою всякої системи законів, то опиниться, що воно зводиться до двох головних речей: свободи і рівності. До свободи - оскільки всяка залежність від приватної особи на стільки ж зменшує силу Держави; до рівності, тому що свобода не може існувати без нього.
Що стосується рівності, то під цим словом не слід розуміти, що всі повинні володіти владою і багатством в абсолютно однаковій мірі; але що стосується влади, - вона повинна бути такою, щоб не могла перетворитися ні на яке насильство, і завжди повинна здійснюватися по праву положення в суспільстві і через закони; а що до багатства, - жоден громадянин не повинен володіти таким значним достатком, щоб мати можливість купити іншого, і жоден - бути настільки бідним, щоб бути вимушеним себе продавати: це припускає в тому, що торкається до знатних і багатих, обмеження розмірів їх майна і впливу, що ж стосується людей малих - стримування скнарості і жадібності [11;С.188].
Ми бачили, що законодавча влада належить народу і може належати тільки йому, легко можна побачити, виходячи з принципів, встановлених вище, що виконавча влада, навпаки, не може належати всій масі народу як законодавцю або суверену, оскільки ця влада виражається лише в актах приватного характеру, які взагалі не відносяться до області Закону, ні, отже, до компетенції суверена, всі акти якого тільки і можуть бути, що законами [14;С.192].
Суверен може, по-перше, доручити Правління всьому народу або більшій його частині так, щоб стало більше громадян-магістратів, ніж громадян - просто приватних осіб. Цій формі Правління дають назву демократії.
Або ж він може зосередити Правління в руках малого числа, так щоб було більше простих громадян, магістратів, і така форма носить назву аристократії.
Нарешті, він може сконцентрувати все правління в руках єдиного магістра, від якого одержують свою владу всі інші. Ця форма найбільш звичайна і називається монархією, або королівським Правлінням [16;С.198].
Отже, здавалося б, не може бути кращого державного пристрою, ніж те, в якому влада старанна сполучена із законодавчою. Але саме це і робить таке Правління в деяких відносинах непридатним, оскільки при цьому речі, які повинні бути розділені, не розділяються, і государ і суверен, будучи однією і тією ж особою, утворюють, так би мовити, Правління без Уряду [16;С.199].
Додамо, що немає правління, такого схильного до громадянських воєн і внутрішніх хвилювань, як демократичне, або народне, тому що немає ніякого іншого Правління, яке так сильно і постійно прагнуло б до зміни форми або вимагало більшої пильності і мужності, щоб зберегти свою власну [19;С.201].
Словом, саме той лад буде якнайкращим і найбільш природним, коли мудрі правлять більшістю, коли достовірно, що вони правлять до його вигоди, а не до власної. Але якщо аристократія вимагає декількома чеснотами менш, чим народне Правління, вона вимагає зате інших чеснот, які властиві їй одній, - таких, як помірність із сторони багатих і уміння задовольнятися своїм положенням із сторони бідних; бо строга рівність була б тут, мабуть, недоречно; воно не дотримувалося навіть в Спарті [19;С.202].
Ми знайшли, виходячи із співвідношень загального характеру, що монархія підходить лише для великих Держав, і ми знов переконаємося в цьому, коли розглянемо монархію як таку.
Істотний і неминучий недолік, який за всіх умов ставить монархічне правління нижче за республіканське, полягає в тому, що при другому з них голос народу майже завжди висуває на перші місця тільки людей освічених і здатних, які займають їх з честю; тоді як ті, хто досягає успіху в монархіях, це найчастіше дрібні баламути, нікчемні шахраї, дріб'язкові інтригани, чиї жалюгідні талантіки дозволяють їм досягти при дворі високих посад, але лише для того, щоб, тільки їх досягнувши, виявити перед народом повну свою нездатність [5;С.204-205].
Коли держава розпадається, те зловживання Владою, яка б вона не була, одержує загальну назву анархії. Зокрема, демократія вироджується в охлократію, аристократія в олігархію. Я б додав, що монархія вироджується в тиранію <...> [9;С.216].
Суверенітет не може бути представлений з тієї ж причини, по якій він не може бути відчужений. Він полягає, по суті, в загальній волі, а воля ніяк не може бути представлена; або це вона, або інша воля, середнього не буває. Депутати народу, отже, не є і не можуть бути його представниками; вони лише його уповноважені; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно. Всякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний; це взагалі не закон. Англійський народ вважає себе вільним: він жорстоко помиляється. Він вільний тільки під час виборів членів Парламенту, як тільки вони обрані, він ніщо [7; С.222].
Цей організм, який я назву Трибунату, є охоронець законів і законодавчої влади. Він більш священний і його більш вважають як захисника законів, чим государ, їх виконуючий, і чим суверен, що їх дає. Трибунат, що розумно стримується, - це найміцніша опора доброго державного пристрою; але якщо він одержує хоч небагато чим більш сили, чим слідує, він перекидає все. Що до слабкості, то вона не в його природі, і якщо тільки представляє він з себе дещо, він ніколи не може означати менш, чим потрібне.
Він вироджується в тиранію, коли узурпує виконавчу владу, яку він повинен лише стримувати, і коли хоче видавати закони, яких повинен лише дотримуватися [7; С.242].
Під час криз, які і примушують фундирувати диктатуру, Держава незабаром знищена або врятована, і, раз настійна необхідність минула, диктатура робиться тиранічною або даремною. Диктатор міг у відомих випадках захищати свободу суспільну, ніколи не маючи можливості зробити замах на неї [1;С.245].
Християнство проповідує лише рабство і залежність. Його дух дуже сприятливий для тиранії, щоб вона постійно цим не користувалася. Дійсні християни створені, щоб бути рабами; вони це знають, і це їх майже не турбує: це коротке життя має в їх очах дуже мало ціни [14;С.253].
А для Держави вельми важливо, щоб кожен громадянин мав релігію, яка примушувала б його любити свої обов'язки; але догмати цієї релігії цікавлять Державу і його членів лише постільки, поскільки ці догмати відносяться до моралі і обов'язків, які той, хто її сповідає, зобов'язаний виконувати по відношенню до інших.
Існує, отже, сповідання віри чисто цивільне, статті якого мають встановлювати суверен; і не як догмати релігії, але як правила гуртожитку, без яких неможливо бути ні добрим громадянином ні вірним підданим. Не будучи в змозі зобов'язати кого б то не було в них вірити він може вигнати з Держави всякого, хто в них не вірить, причому не як нечестивця, а як людини, не здатної жити в суспільстві, як людини, не здатної щиро любити закони, справедливість і жертвувати у разі потреби життям в ім'я боргу. Якщо хто-небудь, визнавши публічно ці догмати поводиться, неначебто він в них не вірив, хай він буде покараний смертю, він зробив найбільше злочині: він збрехав перед законами [13;С.254].
Політична концепція Руссо мала величезний вплив як на суспільну свідомість, так і на розвиток подій в період Великої французької революції. Авторитет Руссо був настільки високим, що до його ідей зверталися представники самих різних течій, починаючи від помірного конституціоналізму аж до прихильників комунізму.
Ідеї Руссо зіграли важливу роль в подальшому розвитку теоретичних уявлень про державу і право. Його соціальна доктрина, по визнанню І. Канта і Р. Гегеля, послужила одним з головних теоретичних джерел німецької філософії кінця XVIII - почала XIX в. Розроблена ним програма переходу до справедливого суспільства шляхом корінної перебудови державної влади лягла в основу ідеології політичного радикалізму. Оформлення поглядів Руссо в теоретичну доктрину стало, з цієї точки зору, поворотною подією в історії суспільно-політичної думки XVIII ст.
У працях Руссо була по суті вперше чітко визначена сама проблема політичного відчуження.
Эгалітаристській характер переконань Руссо найяскравіше виявився у вимозі майнової рівності. Руссо усвідомлював, що політичну рівність громадян не можна забезпечити, поки зберігається суспільна нерівність. Проте як ідеолог селянства він був супротивником осуспільнення приватної власності. Рішення проблеми філософ бачив в тому, щоб зрівняти майнове положення громадян. Останні, як йому представлялося, повинні володіти більш менш рівним достатком. Руссо вважав, що такий порядок є цілком здійсненним при збереженні приватної власності дрібних розмірів, заснованої на індивідуальній праці.
Політична концепція Руссо мала величезний вплив як на суспільну свідомість, так і на розвиток подій в період Великої французької революції. Авторитет Руссо був настільки високим, що до його ідей зверталися представники самих різних течій, починаючи від помірного конституціоналізму аж до прихильників комунізму.
Ідеї Руссо зіграли також важливу роль в подальшому розвитку теоретичних уявлень про державу і право. Його соціальна доктрина, по визнанню І. Канта і Р. Гегеля, послужила одним з головних теоретичних джерел німецької філософії кінця XVIII - початку XIX ст. Розроблена ним програма переходу до справедливого суспільства шляхом корінної перебудови державної влади лягла в основу ідеології політичного радикалізму. Оформлення поглядів Руссо в теоретичну доктрину з'явилося, з цієї точки зору, поворотною подією в історії суспільно політичної думки XVIII ст.
Протиставивши себе колективній, об'єднаній спільністю основних настанов і основних інтересів роботі групи просвітителів XVIII ст., втілень живої, протестуючої, руйнуючої і такої, що творить думки XVIII сторіччя, він зіграв величезну прогресивну роль загалом у ідейному русі свого віку. У цьому сенсі його можна назвати «дзеркалом» французької революції. Він був виразником тих думок і відчуттів, які знайшли свій закінчений вираз в якобінстві з його плебейськими засобами розправи із старим порядком, з його культом спартанської чесноти, з його «чутливою» фразеологією.
Революція визнала Руссо одним з своїх передвісників. Бюсти його, нарівні з бюстами героїв старовини, прикрашали революційні клуби і зали офіційних зборів законодавчих органів. Прах його був перенесений в Пантеон, окремі епізоди його життя зображалися на революційній сцені. Чутлива фразеологія Руссо додала відтінок «сентименталізму» мовам революційних ораторів і, зокрема, Робесп’єра і Сен-Жюста, які рахували себе і дійсно були його ідейними учнями. Багато соціально-політичних концепцій Руссо складали основні пункти якобінської політичної програми. У «Гімні Жан-Жаку Руссо» Марі-Жозефа Шен'є, написаному на честь перенесення праху великого письменника в Пантеон, вельми повно відображене сприйняття і розуміння творчості Руссо якобінською революцією. Руссо, «друг Еміля і свободи», прославляється революцією тому, що він «із землі, що давно поневолила...зняв окови злобних сил, і вільності первонародженої права від пут звільнив». Франція шанує його пам'ять за те, що він «ніс рабам дари свободи...гнав тиранів, королів», за те, що він - «всіх мудрих учитель, друг людства прямий». На честь цього «друга людства» революційні власті і якобінські клуби влаштовували суспільні святкування, самий задум яких був запозичений у Руссо.
Своїми працями він на декілька десятиліть передбачив ті передові демократичні перетворення, які відбулися в Європі в кінці XVIII - початку XIX ст. і продовжують розвиватися дотепер.
Величезний внесок цього найбільшого мислителя французькоо Просвітництва в розробку і дослідження ідей соціальної рівності, народного суверенітету і хоча в своїх роботах він не знаходить вирішень багатьох протиріч, вже те, що він піднімає ці питання підкреслює глибину думки філософа.
1 2