Джури козака Швайки (скорочено)
Володимир Рутківський
КНИГА ПЕРША
Частина перша.
Втеча з рідного дому
СМЕРТЬ ГАФУРА-АГИ (березень 1487 року)
Кінь Вітрик вже котрий день ніс на собі знеможеного вершника з пораненою рукою. За ними гнався загін татар ногайців. Перед Вітриком простягалися дніпровські плавні. Праворуч – неозорий степ, скоро мали з'явитися байраки. Знеможений вершник просив коня бігти до Барвінка.
А ногайці були зовсім поруч. Широкою підковою оточували вони самотнього втікача. Посередині летів сам Гафур-ага – дебелий, сивуватий татарин зі шрамом через щоку. Він хотів зловити втікача живим, щоб добре познущатися. Бо козак вчинив ногайцям багато лиха: попереджав села про набіги, завжди вислизав з рук, а позаминулого року перетворився на вовка та вбив вночі родича Гафура-аги.
Втікача звали Швайкою, бо штрикав ординців, мов швайка (швайка – товсте шило, інструмент чоботаря). Татари уже третій раз поміняли коней, а наздогнати Швайку не могли. Раптом Вітрик повернув і заніс Швайку у діброву. Татари кинулись на сліди. Зненацька на коня Гафур-аги накинувся вовк. Татарин загинув, а його помічники кинулися тікати. Згодом з протилежного боку діброви вийшов знеможений Вітрик. Він прошкував до старого воронівського городища. На Вітрикові лежав непритомний Швайка.
ПРОВОДИ КОЗАКІВ
Мати Санька знову загадала йому пасти курчат, хоч йому вже 12 років. Вона дуже боялася за сина, бо на село нападали татари, і сама минулого року вбила трьох. Санько вважав, що вміє подумки віддавати накази і прохання. Наприклад, раз Санько подумки попрохав маму не шмагати його лозиною. Мама справді відкинула лозину, але вибила долонею. Про це вміння навіть Грицик не знав, а він найліпший Саньків товариш. Грицик мав пасти за селом панські телиці, але прибіг до друга, бо сільські хлопці збиралися козакувати. Санько відпросився в мами, і хлопці побігли.
У Воронівці як тільки висівали в землю зерно, найметкіші хлопці збивалися у ватагу і йшли у дніпровські плавні полювати на звіра чи ловити рибу. Це називалося козакуванням.
Саньків далекий родич і сусіда дід Кібчик інколи казав, що по-татарському козак – вільна людина, котра полює, чи йде на ногайця. Дід Кібчик козакував майже все своє життя, навіть до самого моря добирався. Таке хіба що одному козакові Швайці нині під силу. Проте того Швайку ніхто у Воронівці не бачив.
Грицик був сиротою (батьків вбили татари і спалили хату). Він був непосидющим хлопцем, весь час хотів щось розізнавати.
Сільські хлопці збиралися біля річки Іржавиця. Цього року козакувати збиралися Левко Заярний, Лесь Одуд, Володко Кривопичко, Тиміш Перепічка, Марко Кожушний і ще кілька хлопців з далеких кутків. Грицик хотів і сам попливти з хлопцями, але був ще замалий. Матері плакали за синами, а дід Кібчик давав хлопцям поради: остерігатись татар, на Кам'яному острові знайти Байлемового Василя і пристати до нього. Біля діда був онук Демко Дурна Сила. Його так називали, бо був дуже сильним, хоч був лиш на три роки старший від Санька і Грицика. Демко теж мріяв козакувати.
Хлопці попливли. Санько чомусь був переконаний, що з хлопцями нічого лихого не станеться. А звідкіля йшла та певність – і сам не знав. Грицик і Санько поверталися разом із дідом Кібчиком. Грицик мав зіркі очі, хотів переконати діда, що вже годиться для козакування. Тому сказав, що на старих згарищах бачив нечисту силу. Дід Кібчик стривожився. Він насварився, щоб Грицик там не вештався. Ще й вухо нам'яв.
ВРЯТУЙМО ВОРОНІВКУ!
Хлопці сиділи під тином Санькової хати. Грицик розповів, що вчора гнав череду до Воронівки трохи пізніше. Одна дурна телиця побігла до гори, де лежало згарище Сидіркового подвір'я. А праворуч, за плавнями, був Вовкулацький кут. Казали, там водяться справжні вовкулаки. А дорога від Вовкулацького кута до Воронівки одна – через кам'яну гору. Отож сів Грицик край гори та й задумався, як бути далі. І раптом бачить – щось ворухнулося, потім стукнуло, пізніше зблиснуло. Почулося гарчання. Щось погналося за ним. Грицик сказав, що то була телиця, але вона чогось налякалася. Зранку Грицик збігав туди і побачив людські і вовчі сліди.
Санькові перехопило подих. Про вовкулаків казали, що вони ще страшніші од татарів. Хлопці замислилися. Бо коли вже дід Кібчик не повірив, то що ж тоді казати про інших. Грицик і Санько вирішили піти туди, можливо врятують село від вовкулаки. Санько трохи боявся.
Раптом в селі з'явився велетенський бугай Петрик. Він люто ревів, у селі зчинився переполох. І тут Демко Дурна Сила рушив назустріч розлютованій тварині. Але Демка спинив дід Кібчик. Грицик без будь-якого остраху рушив назустріч бугаєві. Петрик підкорився йому. Вони подалися до череди. Коли вони минали Санькове подвір'я, Грицик неголосно сказав Санькові, що візьмуть з собою Демка.
ПОХІД НА ВОВКУЛАКІВ
Демко Дурна Сила стояв біля повітки і в задумі чухав те місце, котре було трохи нижче спини. Його побив дід, бо Демко зламав граблі. На діда Демко не ображався, бо це була єдина рідна людина.
Прийшли Санько з Грициком і попросили Демка піти з ними на вовкулаку. Згодився Демко йти з хлопцями лише тоді, коли взяв до рук замашну довбеньку. Йти мали вночі.
Демко міг не спати хоч цілу ніч. Грицик теж навчився прокидатися коли завгодно. Найважче було Санькові, бо лягав рано і вставав пізно. Він прив'язав до ноги мотузок і викинув надвір інший кінець. Так вночі його розбудили Грицик і Демко.
До лісу увійшли, коли місяць підбився високо в небо. Нарешті попереду забовваніли руїни. Грицик показав пальцем на дворище підстарости Сидірка, одного з найкращих воронівських козаків. З кам'яного льоху вів потайний хідник. А з льоху теж був потайний хід до болота, куди татарин нізащо не полізе. Проте не допомогли Сидіркові ні хідники, ні кам'яний льох. Наклав він головою під час раптового татарського нападу. А жінку його і малого сина так і не знайшли.
Трійця тихенько пробралася до дворища і зачаїлася. З того боку, де був кам'яний льох, долинали звуки, які скидалися чи на стогін, чи на тяжке зітхання. Хлопці кинулися окреслювати довкруг себе кола, щоб захиститися від вовкулаки. Санько сидів у колі і заснув.
Місяць усе вище піднімався у небі. З низин повільно підповзав туман. Стогін чи то зітхання повторилося, перейшло у глухий, підземний голос. Згодом той переріс у тихе загрозливе гарчання. І знову замовк.
Грицикові здалося, ніби в дверях щось засіріло. Він похапцем тричі перехрестив неясну сіру пляму. Проте сіра пляма ледь-ледь ворухнулася. Грицикові здалося, що та пляма стала скидатися на згорблену дідусеву постать. Нараз незвична млявість огорнула хлопця. Не було сил навіть поворухнутися. Демко теж опустився. І десь, ніби зовсім збоку, з'явилася вовча пащека.
Удосвіта хлопці прокинулися і побачили, що Демкова довбня висить на берестку. Двері кам'яниці були зачинені. Але біля них було кілька слідів. Вони вели від кам'яниці у бік Вовкулацького кута.
Повернулися хлопці, коли в селі ще всі спали. Але дід Кібчик зустрів Демка і добре вибив, щоб більше туди не ходив. За якусь хвилину Демко гнав корову до череди і чухав звичне місце.
СУПЕРЕЧКА
Пилип Швайка – високий жилавий чоловік, ще майже парубок, найкращий вивідник переяславської землі, стояв перед паном Кобильським, канівецьким старостою. Пан говорив, що його і Швайкові діди разом воювали під Синіми Водами, прогнавши трьох ханів. А дід Швайки – Митро, разом з дідом Кобильського пшеницю грекам возили. Тепер пан пропонував Швайці слідкувати за парубками, які козакують, щоб пан міг збирати з них впольоване і вловлене.
Швайка на таке не погодився, бо одна річ слідкувати за татарами, а інша – за своїми. Тим більше, що пан переяславський староста Михайло Масло дозволяє козакувати всім, хто того забажає. Кобильський боявся Масла, бо той був людина гарячкувата, не встигнеш і озирнутися, як перестанеш бути паном.
Пан вихопив шаблю, що була при поясі, і замахнувся на гостя. Швайка швидко вибив зброю з його рук. Швайка пішов, а пан покликав Тишкевича і наказав вбити Швайку, тільки десь подалі звідси.
Швайка без поспіху їхав лісовою дорогою. Він ще й дотепер клекотав гнівом. Ну й негідник цей пан Кобильський! Мало того, що свої села обдирав, так ще й хлопців-козаків йому видавай! І як же хитро повів: наші предки давали відкоша татарам, то ж і ми повинні триматися разом.
Пилип не пам'ятав свого батька. Не змогли татари вибити його з хати, то спалили разом з нею. Швайка все це бачив на власні очі, бо встиг сховатися в болоті. Його хата була за воронівською кам'яною горою.
Вночі Швайка зрозумів, що за ним стежать люди Кобильського. Та своїх не хотілося вбивати. Якби це були татари, Швайка ні миті не гаявся б. Швайка зітхнув, потому описав широку дугу і вийшов на дорогу далеко за засідкою.
ПАСТУХИ
Грицик випасав худобу ще з трьома дідами. Коли худоба лягала на відпочинок, діди починалися такі балачки, що Грицикові аж подих перехоплювало: про свої битви з татарами, про козакування, і про нечисту силу, яку діди бачили на власні очі. Або ж дід Микола почне балакати по татарському, а Грицик повторює за ним. Дід знає татарську, бо цілих п'ять років пробув у полоні.
Але так було не щодня. Все залежало від бугая Петрика. Коли він був не в гуморі, бідні діди рятувалися від нього на деревах. За Грициком же Петрик бігав, мов цуценятко, навіть коли лютував. От і сьогодні Петрик був у кепському гуморі. Тож мудрі діди трималися подалі.
Грицик майстрував калинову сопілку. Одну собі, а іншу Санькові. Воронівські хлопці ставилися до Санька трохи насторожено: Санько посеред гри міг відійти і до чогось прислухатися, або ні сіло, ні впало візьме та й скаже: за Городищем телиця в болото залізла. Хлопці туди – а воно й справді так. Ще Санька вважали маминим синочком, бо тітка Мокрина його й на крок не відпускає від себе. Та Грицикові до того байдуже. Головне – Санько вірний товариш і ділиться, чим може.
Раптом діди почимчикували до коней, що паслися в кущах на узліссі, бо побачили що їде пан Кобильський. Коли наїжджав пан, дідам часто діставалося канчуком по спині. То погано, мовляв, випасають панську худобу, то не там поять, то ще щось.
Грицик лишився сам з худобою. Пан, як і Петрик, був сьогодні не в гуморі. Він знав від Швайки, що скоро налетять татари, тому вирішив зібрати до свого обійстя якомога більше дорослих хлопів з села і запастися харчами.
Про те, що довколишнім селам теж потрібно якось боронитися і годуватися, пан Кобильський думав менш за все. То вже їхній, хлопський клопіт. А ще пана Кобильського непокоїло те, що без його нагляду лишалися лайдаки, котрі подалися козакувати. Бо йому мала належати десята частка їхньої здобичі.
Пан покликав Грицика, але хлопець сказав, що не може підійти, бо бугай дуже лютий. Тишкевич кричав на хлопця, але бугай Петрик виступив наперед, і кінь Тишкевича позадкував. Пан Кобильський гучно зареготав і подався у Воронівку.
Тільки-но вершники щезли у видолинку, як старі діди повернулися. Вони відпустили Грицика в село, щоб подивився, чого пан приїхав.
ГРИЦИКОВІ ЖАРТИ
Зойки і розпачливе жіноче голосіння здійнялися над Воронівкою. Панові слуги хапали все, що потрапляло їм до рук, і зносили на царину, куди Тишкевич уже зігнав з десяток воронівських возів. Біля них прив'язали хлопців, що не пішли козакувати і тепер мали боронити пана Кобильського від татарського набігу. Діда Кібчика хотіли побити, але його взявся обороняти Демко Дурна Сила. Він з такою силою турнув старшого челядника Тишкевича в плече, що той зарився в пилюку. Потім ще двох кинув. Врешті, Демка зв'язали.
Що було далі, Грицик дивитися не став. І побіг до Санька. Санькове подвір'я мало такий вигляд, ніби ним пройшовся гурт свиней. У повітрі ще кружляло пір'я. Двері до сажу і хати були широко прочинені. Сам Санько з плачем намагався відкотити від льоху кілька здоровенних каменюк. Ними люди пана закрили маму у льосі, щоб вкрасти одіж, подушки, сувій полотна. Мокрина – мама Санька, могла добре захищатися, але її набрехали, що хочуть пити, вона пішла в льох по квас, а її закрили.
Хлопці звільнили маму з льоху. А панські челядники уже закінчували з ловами. На возах пронизливо верещали свині, мекали вівці, ґелґотіли гусаки. Раптом на царину вилетіли Грицик і Санько. Вони кричали, що йдуть татари. Челядники миттю опинилися на конях і на чолі зі своїм паном рвонули так, що пилюка здійнялася до неба. Слідом за ними сипонули до своїх хат воронівці. Вони хапали малих дітей і бігли з ними хто куди.
Грицик закричав, що це неправда про татар. Метушня потроху припинилася, над селом здійнявся регіт. Дід Кібчик говорив, що це так не минеться. Тому Санькові і Грицикові треба тепер ховатися. А молоді хлопці з села вирішили іти козакувати.
БУГАЙ ПЕТРИК
Грицик навчив Санька, як підійти до бугая Петрика. Щось ніби підказувало Санькові, що йому цього бугая боятися не слід. Поволеньки, крок за кроком наближався Санько до грізного бугая. Пригостив його травою. Бугай задер голову і підставив хлопцеві горлянку, щоб почухав. Санько подружився з бугаєм.
В цей час дід Миколи стояв і пильнував, чи не їде пан, щоб хлопці могли втекти.
Грицик мав кілька справжніх татарських луків з сагайдаками, повними стріл, з півдесятка ножів і три шаблюки, теж татарські. Все це Грицик свого часу розшукав біля старого городища підстарости Сидірка. Друзі взялися чистити зброю. Потому хлопці вляглися в холодку і заходилися грати на сопілках. За цим заняттям хлопці й не завважили, як дід Микола змахнув рукою і скотився з пагорба. Отямилися лише тоді, коли на шляху з'явилися два вершники – слуги пана.
Єдиним захистом для хлопців залишився бугай. Грицик схопив приятеля за руку і потяг його за Петрикову спину. Петрик нагнув важку голову у бік прибульців і загрозливо заревів. Вершники нерішуче зупинилися. Вони вже чули про шалену вдачу бугая. Але знали також, що чіпати Петрика не можна, бо то панове добро.
А на Петрика находив шал. Санько гукнув тікати і кинувся у бік Чортового яру. Вершник уперіщив свого коня і кинувся навперейми втікачам. Тієї ж миті Петрик кинувся до нього. Бугай роздер живіт коня, поруч лежало непорушне тіло слуги. Інший вершник пустив у хлопців три стріли. А затим чимдуж погнав коня назад, бо Петрик уже був неподалік від нього.
Хлопці переховувалися в чагарях до ночі. Вони страхалися з'явитися на очі навіть дідам-пастухам. Лише пізно увечері городами прокралися до Санькової хати. Мати схопила хлопців, втягла їх до хати. Санько мимоволі зойкнув – мамине обличчя було геть вкрите синцями. Мати радила тікати. Дала свитку, сорочки, вузлик з хлібом. Сказала вернутися за тиждень. Проте хлопці не повернулися ні за тиждень, ні за місяць.
А за якусь годину до Санькової хати зі стогоном придибав дід Кібчик, теж побитий. Він хотів порадити хлопцям, куди тікати і ховатися. Та було пізно.
ЛЮДСЬКИЙ ГОЛОС МЕЖИ ЗВІРІВ
За селом Грицик вирішив іти до Сторожового дуба. Дерево стояло на півдорозі до Сули і було дуже високим. З його вершини можна було побачити геть усе: Сулу та Дніпро, очерети Вовкулацького кута, саму Воронівку, навіть канівецьке городище Кобильського.
Старі люди казали, нібито колись на місці Воронівки стояло місто Римів, а в ньому була велика сторожова застава. І на цьому дубі завжди сидів дозорець. В одному місці гілки перетиналися так, що можна було навіть лежати.
Хлопці забралися туди і заснули на дубі. Проте проспали недовго. Зненацька з глибини лісу до них долинув жахний рев. Йому у відповідь озвалося моторошне виття. А ще за якийсь час під дубом протупотів гурт свиней.
Грицик знов заснув, а Санько заснути вже не міг. Він раптом відчув, що над ними нависла небезпека. Йому здалось, що побачив дику кішку, яка на когось накинулася. І справді, через хвилю до них долинуло задоволене мурмотіння. Згодом Санько розгледів сіру пляму, що рухалася у бік Сторожового дуба.
Під дубом почулося шкрябання. Скидалося на те, що дика кішка гострила кігті. Згодом сіра пляма повільно поповзла по стовбуру. Санько напружено вдивлявся у сіру пляму, котра піднімалася вгору. Подумки він умовляв кішку не лізти. Так і сталося.
Санько признався Грицикові про це. А з сусіднього дерева на них знову світило двійко вогників. Проте Санькові було вже байдуже. Йому страшенно захотілося спати. Та заснути знову не вдалося. За деякий час з темряви долинув стукіт копит, що наближався до Сторожового дуба. Хтось чхнув, кашлянув і поїхав далі.
Почало розвиднюватися. Густі тумани повільно потягнулися від Вовкулацького кута повз Сторожовий дуб у бік Воронівки.
Санько хотів спати. Нараз перед його очима зринула постать білобородого діда. Дідові вуста щось шепотіли до Санька, проте він не міг розібрати, що саме. А коли постать відпливла в далеч, — Санько раптом побачив себе і Грицика на трав'янистій купині, котру повільно зносила вниз дніпрова течія. А попереду виднівся Кам'яний острів, хоч хлопець ніколи його не бачив.
Грицик розбудив друга і сказав, що тікатимуть до Кам'яного острова, бо йому теж таке приснилося. Під дубом лежало двійко ножів, два луки і сагайдаки зі стрілами. То були скарби з Грицикового сховку.
МЕДОВА ЯМА І ВОВК
По обіді хлопці були далеко за Сулою. Починалися геть незнайомі місця. Чим далі було від Воронівки, тим певніше почувався Грицик. Степ був рівний, мов долоня. І ніде – жодного татарина. Хіба промайне вдалині стадо диких коней-тарпанів, чи покажеться на могилі кам'яна баба. В плавнях теж було тихо. Одразу за Сулою Грицик підстрелив дві качки. Хлопці розвели багаття і добряче пообідали.
Ввечері хлопцям здалося, що за ними стежить щось сіре. Тепер хлопці йшли обережніше. Довкола хлопців вилися бджоли. З кожним кроком їх ставало дедалі більше. Раптом Санькова нога провалилася у щось тепле і липке. Тієї ж миті над ним здійнялася хмара бджіл. Хлопці мчали степом, мов двійко наполоханих оленів. Тепер їм було не до татар. Отямилися хлопці в очереті. Виявилося, що Санько провалився у медову яму! Хлопці були геть покусані бджолами.
Санько і Грицик зайшли у байрак, а згодом – у невеличкий вибалок, щоб попити води. Санько запропонував зробити пліт, але Грицик хотів іти пішки. Раптом хлопці побачили по той бік річки здоровенного вовчиська. Хлопці завмерли. Вовк улігся на траву і позіхнув, вишкіривши ікла. Задкуючи, хлопці відійшли від берега. Певний час вовк зацікавлено спостерігав за ними. Зненацька нашорошив вуха і щез у кущах.
Грицик погодився робити пліт. До того ж усе було під рукою – і сухі палиці, і торішня трава, і мотузки дикого хмелю. Хлопці забралися на плота і попливли за течією до Дніпра. Вони ще раз побачили вовка.
НІЧНІ СУПУТНИКИ
Другий день пливли хлопці тихим дніпровим плесом. На світанні приставали до берега, аби вполювати якусь птаху. Поївши, шукали дикий щавель, ласували солодкими коренями ситнягу чи добудовували плота. Хлопці зробили весло, настелили сіна і пливли, лежачи. Грицик говорив, що мріє стати таким козаком, як Швайка, що уміє перекидатися на вовка. Швайка часто вбирається у татарську одіж і вміє балакати по-татарському. Грицик мріяв помститися татарам за батьків, а Санько – за тата.
Грицик трохи знав татарську від діда Миколи і згодився навчити Санька. Та раптом хлопці помітили, що за ними хтось пливе. І хлопці пірнули до нори, що була в копичці сіна на плоті. Почулася пісня:
Ти ногаєць, я ногаєць,
Оба ми ногайці.
Ти попався Вирвизубу,
Я попався Швайці…
З імли випірнуло два човни. На першому сиділо троє. Задній, порожній, був прив'язаний до першого. Це були люди пана, які їхали відбирати у козаків здобич.
НА ОБІЙСТІ РУДОГО МАЦИКА
Хлопці підігнали плота до піщаної коси. Грицик чув, що навпроти Кам'яного острова росте діброва, і там є дуб майже такий, як Сторожовий. Треба було знайти хоч когось, щоб розпитати дорогу.
Приховавши пліт від чужого ока, друзі поснідали і подалися у плавні. Декілька раз мало не втопилися у багні. По обіді вони дісталися до вузького і довгого острова. На ньому якийсь бородатий дядько в'ялив рибу. Дядько не знав, як хлопцям розшукати Байлемового Василя, чи бодай де живуть воронівські хлопці. Він знав лиш рудого Мацика.
Хлопці подалися далі. Зненацька зі степу долинув стукіт копит. Ледве хлопці встигли зачаїтися, як з за очеретів вигулькнуло п'ятеро вершників. Чоловіки перевдягнулися на татарських вояків, хоч говорили по-нашому. Чоловіки сміялися, що їх пан гарно придумав. Грицик вирішив іти за ними, бо думав, що між чоловіками може бути сам Швайка. Хлопці йшли не озираючись. То ж і не бачили, як назирці за ними скрадався вовк. Той, через якого вони пересіли на пліт.
Перед очима у хлопців з'явилася невеличка галявина з куренем посередині. П'ятеро вершників схопили чоловіка, що там був. Вони виносили все його добро: в'ялену рибу та птицю, барилко меду, в'язку бобрових та видрячих шкурок. А самого чоловіка (а це був рудий Мацик) вирішили втопити. Бранець тим часом поводився якось дивно. Він підвів голову і з його вуст зірвався дивний посвист. Рудий Мацик все висвистував свою дивну мелодію. І зненацька на коней грабіжників кинувся вовк. Один кінь впав, решта коней зірвалися з місця і кинулися в темряву. Грабіжник крикнув: "Вовкулака", усі кинулись до мертвого коня. А коли обернулися, рудого Мацика вже не було. Не було і Санька з Грициком. Хлопці без пам'яті летіли у глупу ніч.
Стислий переказ по главам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
НАД ОЗЕРОМ
Хлопці бігли, не дивлячись куди. Боялися не грабіжників, а велетня-вовка. Почало світати. Хлопці й незчулися, як заснули. Прокинулися вони від стривоженого воронячого каркання. Довкола простягався рівний степ. Праворуч мріли сизі дніпровські плавні. Неподалік виблискувало невеличке озерце. Хлопці подалися туди і напилися води.
Санько до чогось прислухався. Хлопці раптом побачили, як один вершник тікає від татар. Друзі залягли в кущі шипшини. Вершники були вже недалеко. Татари гналися за одинаком, що летів на кошлатому темно-рудавому коневі. Ще один гурт вершників гнав з боку плавнів. Вершник, чорновусий смаглявий юнак, низько припав до шиї коня і час від часу озирався. Грицик встиг завважити на його спітнілому обличчі глузливу посмішку. Вершник чвалом гнав коня саме до озера. За якусь хвилю він з шурхотом врізався в очерети. Хлопці здивовано перезирнулися: в цьому очереті навіть псові не сховатися, не те, що вершникові з конем! Згодом повз хлопців пролетіли татари.
В очеретах показався кінь. Проте утікача на ньому вже не було. Татари косили шаблями очерет, плавали у воді, шукаючи втікача. Хлопці здогадалися, що утікач сидить під водою і дихає через очеретинку. А озеро ж невеличке, татари можуть знайти. Проте втікач ловитися все не хотів. Уже й сонце почало скочуватися за Дніпро – а татарські пошуки все ще були марними. Врешті, татари почали вибиратися з озера. Певне, думали, що вже втопився утікач. Татари повільно рушили назад у степ.
Зі сльозами на очах вдивлялися друзі в каламутну воду, шукаючи козака. Його не було. Перш ніж повернутися до пагорба, обережний Грицик вирішив видертися на одну з верб, аби пересвідчитися, чи не наближається до них зі степу ще якийсь татарський загін. Він обрав вербу, стовбур якої ріс трохи похило і був дуже товстий. Грицик розігнався і побіг по нахиленому стовбуру. Та на четвертому кроці нога його зненацька провалилася в якусь порожнечу. Над стовбуром здійнялася хмара порохні. З несподіванки Грицик змахнув руками і звалився на землю. І тут сталося неймовірне. Верба голосно чхнула, а тоді запитала сердитим людським голосом: "Ти що – не бачиш, куди лізеш?"
ПЕРШИЙ БІЙ ДУРНОЇ СИЛИ
Десяток жовнірів пана Кобильського пленталися попід воронівським лісом. Вони отримали від свого хазяїна наказ зібрати худобу і заховати її десь у нетрях, бо скоро мали напасти татари.
Поміж челядників плентався на старезному коні Демко Дурна Сила, бо пан зробив його своїм жовніром. Демко мав замашного окоренка, такого, що не кожен і втримає в одній руці. Від Демкової зброї всі шаблі відскакували, мов горох від стінки. А от кінь у Дурної Сили виявився нікудишнім. Проте іншого коня пан не дав.
Панську череду, що паслася під Воронівкою, за порадою діда Миколи, мали сховати на Жабиному острові. Челядникам було нелегко впоратися з чередою, корови не хотіли іти. Дід Микола несподівано побачив татар. Було їх чоловік з двадцять. Дід втік у село, Демко опинився попереду жовнірів пана.
Татари нападати не квапилися. Чи то побоювалися, чи то на щось чекали. Вони запропонували здатися. З лісу випірнуло ще десятків зо два татар. Потім кинулися на жовнірів пана Кобильського. Жовнірам вдалося втекти, а Демка оточили, щоб зловити і продати у невільницькій Кафі. У повітря злетіло кілька арканів. Демко легко відмахнув довбнею перші три. Ще два обплелися навколо довбні. Смикнув їх Демко до себе – і два нападники вилетіли з сідел. Проте знову замахнутися Демко не встиг. Шостий аркан обвив його шию. Потемніло Дурній Силі в очах, і він гепнувся під ноги коневі.
ЛЮДИНА З ДУПЛА
Верба чхала, з неї відвалився шмат кори і перед хлоп'ячими очима з'явилося чимале дупло. А в тому дуплі виднілася голова. У голови було смагляве обличчя і чорні вуса, геть покриті порохнявою.
Перед ошелешеними хлопцями постав широкоплечий юнак. Це був той, за ким гналися татари. Цю людину вони бачили вперше. Цей чоловік знав усе про хлопців: як налякали пана Кобильського і його слуг, як ночували на Сторожовому дубі. Санько розповів чоловікові, як грабували рудого Мацика. Це не сподобалося козакові.
Незнайомець повів кудись друзів. Хлопці йшли позаду незнайомця і дивувалися, бо він навіть знав, як їх звати. Чоловік сказав називати його Пилипом (це був Швайка).
Коли дісталися плавнів, Пилип звелів друзям відпочивати, а сам кудись щез. Повернувся надвечір на коні, на якому утікав від татар. Коня звали Вітрик. Козак дав друзям поїсти і сказав, що відведе у безпечне місце, бо всюди татари.
Частина друга.
На Козацьких островах
НА КАМ'ЯНОМУ ОСТРОВІ
Під вечір вони вирушили углиб дніпровських плавнів. Та перед тим Швайка скочив на Вітрика і довго вдивлявся у степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті він зістрибнув з Вітрика, взяв його за повід і повів в очерети.
Коли очерети почали рідшати, вийшли на берег. Виднівся острів із звивистими берегами. Пилип підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз. У відповідь з глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час виплив човен з чоловіком-здорованем. Пилип і чоловік радо зустріли один одного.
Здоровань виявився Байлемовим Василем. Він впізнав у хлопцях сина Мокрини і Степана Кореня. Василь перевіз мандрівників на острів.
У глибині острова палало багаття. На рогачках булькотів здоровенний казан з кулішем. Навколо нього сиділо чоловік з десять, які встали і з шанобливим подивом оточили Швайку. Між чоловіками був і рудий Мацик. Крім Мацика та Байлемового Василя тут були всі дорослі воронівські хлопці: Левко Заярний, і Володко Кривопичко, і Перепічка з Одудом. Усі всілися вечеряти.
Грицик і Санько заснули. Серед ночі Грицик прокинувся і почув розмову козаків про вовків. Грицик побачив, що у воді пливе песик, і покликав. Собача голова слухняно звернула до нього. За мить вона вибралася з води. Грицик отетерів, бо над ним стояв величезний вовк. Грицик скрикнув "Рятуйте!".
ЦЕ БУВ ТИШКЕВИЧ!
З несподіванки звір відсахнувся від Грицика. Мабуть, він у житті ще ні разу не чув такого вереску. Про всяк випадок вовк примирливо крутнув хвостом. Поруч здригнувся Санько. Прибігли Швайка і Мацик. Звір їх не злякався, а приязніше замахав хвостом і облизнувся. Швайка сказав: "Барвінку, братику мій сіренький!". Вовк тонко заскавулів і кинувся Швайці на груди. Мацик дякував вовкові, за врятоване життя.
Швайка посадив поруч себе Барвінка і заходився вибирати з його шерсті реп'яхи. А Грицик помітив, що Швайка відкидав не всі реп'яхи. Один клубочок – той, що збився біля правого вовчого вуха – він нишком заховав до кишені. Воронівські козаки принесли вовкові частувань, від яких лишилися лиш кісточки.
Санько подумки спілкувався з вовком. Думав, що хотів би мати такого друга. Зненацька Барвінок підвівся, підійшов до Санька і лизнув його в обличчя. Швайка здивувався і по-особливому глянув на Санька.
Козаки говорили, що добре би було знати, хто обкрадає козаків. Тоді Санько сказав, що знає. Це – Тишкевич, що служить у Кобильського. Байлем сказав, що вони не тільки обкрадають, а й вбивають козаків. А здобич човнами по Дніпру відвозять.
Швайка про щось замислився. І, схоже, думки його витали далеко від цього острова. Затим нібито знічев'я він дістав з кишені реп'яховий клубочок і видобув з нього тонку полотняну смужку. Щось прочитав і спалив. Це помітив лише Грицик.
Тоді Швайка сказав, що вчора татари побували під Воронівкою. Санькові перед очима на мить промайнуло обличчя матері. Хлопцеві здалося, ніби вона поралася по господарству. І діда Кібчика побачив він, і матір Володка Кривопичка. От тільки Демка Дурної Сили не було. А ще нібито щось трапилося на тому краю Воронівки, що був ближче до Канівців, де мешкав пан Кобильський. Санько вже збирався сказати про це Швайці, про те той приклав пальця до вуст.
Коли всі заснули, Санько сказав Швайці, що відчуває, що з Демком щось трапилося, і з Тарасівкою (кутком у селі).
САМІ НА ОСТРОВІ
Удосвіта дорослі вибралися з острова. Вирішили усе ж простежити, як татари з полоненими будуть переправлятися через річку Псел. Може, вдасться чимось допомогти землякам, котрі потрапили в біду. А оскільки сил було мало, (власне, їх зовсім не було), то постановили підняти на ноги всіх, хто козакував у плавнях неподалік від них.
Воронівці розділилися. Половина на чолі з Мациком рушили униз по Дніпру, аби зібрати тих, хто оселився на островах. Інша половина разом із Швайкою рушила в бік древнього Залозного шляху. Там, у густих дібровах, теж були вільні люди.
Грицика, Санька і Барвінка лишили на острові, хоч хлопці дуже хотіли з козаками. Хлопці ще трохи поспали, а тоді почали вивчати острів. В глибині острова між двох дубів заховався старий курінь. Хлопцям спочатку трохи було лячно самим, але Барвінок поводився спокійно, отже, небезпеки не було.
Хлопці розмовляли. Грицик хотів лишитися на острові. Санькові було шкода мами. Хлопці міркували, що їм треба ще трохи підрости, щоб стати козаками. Раптом Барвінок настовбурчив шерсть. Хлопці поглянули в той бік, куди дивився Барвінок, і мимоволі припали до землі. Вгору по течії піднімалися два човни. Вони пливли до острова. У човнах сиділо троє людей.
Про всяк випадок хлопці причаїлися за кущами. І добре зробили. Бо коли човни підпливли трохи ближче, у передньому весляреві вони упізнали Тишкевича.
ТИШКЕВИЧ
Наблизившись до острова, Тишкевич гукнув, чи хто є. Йому ніхто не відповів. Хлопці з Барвінком сховалися. Прибульці оглянули острів і повернулися до човнів. Один з чоловіків сказав, що козаки певно поїхали вистежувати татарву. Тишкевич лишився на острові, а решту відправив на ще один острівець.
За хвилину один з човнів щез за верболозом. Тишкевич провів їх похмурим поглядом, тоді ще раз роззирнувся довкола і неквапом рушив до куреня. За хвилину виніс в'язку лискучих бобрових шкурок.
Грицик сказав другові, що можна взяти Тишкевича в полон.
За хвилину хлопці напригинці прокралися до Тишкевичевого човна і заховали його в очеретах. Тоді взяли луки, і Грицик, уже не криючись, рушив до куреня, де досі вовтузився Тишкевич. А Санько з Барвінком зачаїлися за ожиновими кущами неподалік від входу.
Грицик підійшов до куреня, зазирнув у отвір і спитав: "Дядьку, а що ви тут робите?". Тишкевич смикнувся і блискавично вихопив ножа. Чоловік лагідно говорив, але наближався до Грицика. Хлопець покликав друга. Тишкевич побачив вовка і стиснув пальці на колодці ножа. Тишкевич намагався заговорити хлопців, переконував, що не він напав на рудого Мацика. Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця. Але Грицик запропонував Тишкевичу таке: хлопці його зв'яжуть, а коли вернуться дорослі – вирішать, що робити далі. Тишкевича завели у курінь, закрили, і чоловік захропів.
Ввечері повернулися друзі Тишкевича, але побачили хлопця. Грицик сказав їм, що живе тут з козами, які недавно зловили злодія і відвезли до Швайки. Грабіжники налягли на весла і втекли.
ДОПИТ
Грицик дивився услід човнові, аж доки той щез за закрутом ріки. Тоді повернувся до куреня, перед яким з луком напоготові завмер Санько. Поруч з ним сидів Барвінок. З куреня Тишкевич допитувався, чи не було його товаришів.
Ніч минула спокійно. Хлопці спали надворі з Барвінком.
А зранку в'язень почав ремствувати. Його обурювало, що козаки не приходять. Тишкевич хотів пити. Грицик заніс йому води і помітив, що руки розв'язані. Хлопець швидко підпер двері куреня.
По обіді в'язень заходився виламувати двері. Під вечір повернулися козаки. Швайки з Мациком не було, бо повели врятованих полонених додому.
Хлопці довідалися, що Швайка вивів козаків на невеличкий татарський загін, який перемогли.
Воронівці привели з собою трьох татарських коней. До боків у них були приторочені сакви. В одній знайшли дві шапки-малахайки. Шапки дали хлопцям.
Тишкевич брехав козакам, що він Семен Задорожний з Байбузівки, шукає Демида-козака. Воронівці дивилися на нього і не знали, як їм бути. Ніхто з них Тишкевича в очі не бачив, бо прибився він до пана Кобильського лише цієї весни. Козаки вірили йому. Лиш Санько сказав, що це Тишкевич. А Левко Заярний сказав, що треба дочекатися Мацика із Швайкою. Усі сіли їсти куліш, навіть в'язня посадили. Та коли почали їсти, незчулися, як за верболозом пролунав стукіт копит, а згодом щось лунко шубовснуло у воду.
Коли воронівці схопилися на ноги і, заважаючи один одному, кинулися до води, — втікач уже досяг протилежного берега. Ще мить – і він щез в очеретах.
ГОНИТВА
Козаки стрибнули на коней. Барвінка кликали з собою, але він не йшов, бо Швайка наказав не покидати острів. В хапанині ніхто з дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней.
За плавнями воронівці притримали коней. Втікача і слід пропав. І невідомо, у який бік він подався. Було темно. Козаки не знали, куди їхати. Раптом приїхали Швайка і Мацик. Пилип звелів тікати з острова і слухати вказівки Мацика, а сам поїхав у бік Сули – прямісінько у відкритий степ. За ним поїхали на конях Грицик і Санько.
Мацик наказав козакам перебиратися на Зміїний острів, щоб уникнути небезпеки: Тишкевич направить сюди татар.
Зранку по сліду Тишкевича їхало трійко вершників. Далеко попереду летів на своєму Вітрику козацький вивідник Пилип Швайка. Назад він не озирався. Швайка знав, що Тишкевич служить не тільки панові, а й татарам. Було ясно, чому ординці з такою легкістю обминають озброєні ватаги присульських козаків, і те, чому десятками щезають невідомо куди вільні люди, що поселилися в плавнях.
А Тишкевич нещадно шмагав свого і так вкрай знесиленого коника. Раз по раз озирався назад, і на його видовженому обличчі відбивався тваринний жах. Кілька хвилин тому він завважив позад себе темну рухливу цятку. І цятка ця невблаганно збільшувалася. А ще Тишкевич завважив, що слідом за Швайкою мчать двійко вершників.
Тишкевич згадав, що десь тут, неподалік, має бути сторожовий загін Іслам-бека – того, з яким у Тишкевича не раз і не двічі були спільні справи. Втікач почав завертати.
Швайка, що пильно стежив за втікачем і вже майже його наздогнав, не одразу завважив це. Проте хлопці, які все ще були далеко позаду, помітили те півколо, і Грицик, вйокнувши на коня, подався навперейми. На якусь мить утікач і його переслідувач щезли за байраком. А коли хлопці знову їх побачили, то втікач вибирався з мілкої, геть замуленої річечки, а Швайка лише наближався до неї. Швайка побачив хлопців і крикнув забиратися геть. Але Грицик і далі мчав конем. Санько – за ним.
Врешті, Швайка за якусь хвилю змахнув рукою, запрошуючи хлопців за собою. Невтомний Вітрик знову наздоганяв Тишкевичевого коня. Тишкевич щез у чагарях. Він прямував саме в той бік, де татари палили вогонь.
Стислий переказ по главам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
CАНЬКОВА ВОРОЖБА
Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича і поведуть його до свого старшого. А тоді татари кинуться за Швайкою.
Та не про себе подумав у цю мить Швайка, а за хлопців. Швайка видобув з кишені якусь скіпку і вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу і звелів мчати до діда Кудьми. Коней хлопців Швайка теж відправив з Вітриком.
Швайка швидко сховав хлопців у яму під кущами. І сам теж сховався. Здалеку долинув тупіт десятків коней. Вискочили татари. Вони погналися за кіньми Швайки і хлопців. Згодом прискакали ще татари, між ними був Тишкевич.
Був там і Іслам-бек, з яким Швайка уже стикається втретє. Вперше вони зустрілися років зо три тому, коли татари обложили Переяслав. Вдруге зустрілися торік біля Перекопу. А ось тепер – третя зустріч. Швайка міг вистрелити в нього, але Швайку відразу б вбили. Іслам-бек говорив Тишкевичу, що потрібно будь-якою ціною зловити Швайку. Тишкевичу дали татарський одяг, що б не вирізнявся.
Коли ординці щезли з-перед очей, Швайка сказав хлопцям, що треба ховатися тепер у надійне місце. Але татари були скрізь, тому сховалися в зарослій улоговині у покинутому вовчому лігві. Спати не вдалося, бо татари прочісували степ, адже зловили коня Швайки і про все здогадалися.
Швайка наказав хлопцям сидіти і мовчати. З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Швайка напружинився. Татарин ішов майже на нього. Та Санько подумки наказував татарину дивитися на хмарки. Татарин ні з того ні з сього задер голову до неба і мрійливо промовив: "Біжать хмарки… біжать". Швайка заціпенів з подиву. А татарин пройшов за якийсь крок од них. Коли татари зникли, Санько признався, що це він зробив. Він почувався дуже зле. Його лихоманило. Голова аж розколювалася, руки тремтіли, наче після непосильної роботи. Страшенно хотілося пити.
Грицик розповів Швайці, що Санько заговорив тоді дику кішку на дубі. І Швайка, невловимий, хоробрий і всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, втупився у Санька з якимось забобонним захватом. "Ну, Санько…" — тільки й сказав він.
ДВОЄ СЕРЕД СТЕПУ
Безкрайньою рівниною їхав Тишкевич. Його побили татари, бо на Кам'яному острові нікого не знайшли. А коли сотня татар поверталася звідти, з очеретів зненацька полетіли стріли, і вісьмох татарів не стало. Кинулися татари на ті постріли, та дарма, нікого не знайшли. Тільки застрягли в трясовині і втратили десятків зо два коней. Тож і дісталося Тишкевичу від старого друга Іслам-бека. Образа на татар не вщухала, бо служив їм сім років, а вони його побили.
З горя Тишкевич завернув у діброву. Добряче підкріпився впольованою дрохвою і вирішив повернутися до пана Кобильського. Але не з порожніми руками. Вирішив поїхати нижче Тясмина чи Сули, де поодиноко живуть козаки, і там награбувати добра.
Раптом щось важке навалилося на нього, збило на землю, і дужі пальці обвилися навколо шиї. Це був Демко Дурна Сила. Він впізнав Тишкевича і вибачився. Демко пояснив, що втік від татар.
Тишкевич нагодував Демка і набрехав йому, що запроданець татар Швайка розвідує усе і сам наводить на села татар. А сам Тишкевич хоче вивести його на чисту воду. Тишкевич брехав, що їздив до татар, щоб викупити людей пана Кобильського. І за Демка пан теж дав великий викуп. Але оскільки Демко втік сам, а викуп забрали татари, то тепер хлопець має віддати гроші. Демко не мав грошей, тому Тишкевич запропонував закупити у плавнях хутра у козаків і продати, а частина торгу буде Демкова. Демко погодився. Тишкевич дістав нових коней у татар. А Демко думав, що винен тепер і Кобильському, і Тишкевичу.
ПАСТУХ РАШИТ
Після того, як Санько відвадив татарина, почувався погано, і Швайка ніс його на руках з самого ранку. А сонце вже от-от зверне на захід. Санько марив. Побачив Швайку, ніби посадили його татари на палю. А посеред натовпу стоїть у татарській одежі дорослий Грицик. Але не можна Грицикові кидатися на допомогу Швайці.
Четверту добу бредуть вони безмежним степом. І не до Дніпра, а в протилежний від нього бік. І лише сьогодні звернули вони на південь. Пізно увечері дісталися до Жовтої балки. На другий день, теж під вечір, Швайка угледів на самому обрії постать якогось вершника. Надіявся, що це Рашит.
І дійсно, це був старий товариш Швайки. Козак нарешті дістав води, зварив цілющого зілля для Санька, щоб стало йому легше. А далі рушать до діда Кудьми, бо він давно шукає таких, як Санько. Грицик дивувався: невже Санько ворожбит?
Пастух Рашит розповів про двох людей, що їх бачив (це були Тишкевич і Демко). Вони відібрали у Рашита коней.
Коли Рашит пішов, Швайка сказав хлопцям, що між татарів теж є люди. І не так уже й мало. Колись Швайка був з матір'ю у полоні. Коли її вбили, Пилипа взяла мама Рашита, яка була з Воронівки. Тому Рашит і Пилип наче брати. Виявилося, що Швайка був сином підстарости Сидірка. Те згарище у Воронівці було його домом. А дід Кібчик тоді лікував пораненого Швайку у Льосі.
В ГОСТЯХ У ВИРВИЗУБА
Під ранок Швайка з хлопцями добрався до козаків, попереду яких їхав довговусий здоровань Штефан Вирвизуб. Швайка попросив його обережно відвести двох коней для Рашита (замість тих коней, що відібрали Демко і Тишкевич). А тоді Швайка сказав, що з Санька буде ще той козак. У Вирвизуба був вовк Сирітка. А Барвінок, як розповів Вирвизуб досі на острові чекає. Вирви зуб розповів, що Белеймові хлопці таки врятувалися, бо втекли з острова.
Козаки Вирвизуба дивно поводилися. Швайка це побачив і запитав, що таке. Тоді Вирвизуб сказав, що ходять чутки, ніби Швайка запродався татарам. Швайка дістав шаблю, щоб битися. Миттю підхопилося на ноги Вирвизубове товариство, проте Штефан Вирвизуб різким помахом руки зупинив його. І розповів, що їздили тут двоє, шукали зрадника Швайку. З опису тих двох Швайка зрозумів, що один – Тишкевич.
Швайка розповів, що хоче знайти Барвінка, а тоді шукатиме Тишкевича. Вирвизуб дав йому коней, щоб не йшов пішки.
ПРИГОДИ ДУРНОЇ СИЛИ
Поки Тишкевич поїхав до татар, Демко Дурна Сила спочивав неподалік від воронівського Сторожового дуба. Демко чекав повернення пана Тишкевича, хоч хотілося в село. Хлопець згадував, як Тишкевич розповідав козаку Верховодці у плавнях, що Швайка – зрадник. Демко не знав, що Тишкевич вбив козака, а собі забирав шкури бобрів, рибу та все добро. А ще Тишкевич їздив до Грека. Повернувся з в'язанкою чи не більшою за ту у Верховодки. Проте чомусь був розлютований. Трохи згодом Тишкевич зазирнув до Сороки. Демка з собою не брав. Роздобув Тишкевич у Сороки сім шкурок.
Коли наблизилися до тих місць, де, за словами Верховодки, промишляв сам Вирвизуб зі своїми товаришами, Тишкевич довго вагався, провідувати їх чи ні. Врешті сказав Демкові сховатися з кіньми і пішов до Вирвизуба. Демко подумав, що Вирвизуб зі Швайкою заодно.
Тишкевич не вертався. Демко приторочив сакви до сідел і подався у бік Воронівки. За три дні на обрії забовваніли кручі його рідної Воронівки.
І зараз Демко чекав Тишкевича. Раптом на дорозі з'явився Демків дід. Він ішов просто у болото. Туди, де заховався жахний Вовкулацький кут.
Демко збирався побігти до діда, але його здивувало, що старий іде болотами і не топиться. А тоді хлопець побачив ще людину в лахмітті, з довжелезною білою бородою.
Демко не знав, що робити. Сивобородий незнайомець вже проминув Демка. А з іншого боку, між кущів, вже виднілася постать Демкового діда. Уздрівши сивобородого, дід Кібчик анітрохи не здивувався. Схоже було, що він знав, хто йому зустрінеться. Діди зупинилися під розлогою осикою. Кібчик питав сивобородого Кудьму про свого онука.
І тут Демко не витримав. Кинувся до діда Кібчика.
1 2