"Інклюзивне суспільство: мрії та виклики.”
Що ж таке інклюзивне суспільство?
- На мою думку, це таке суспільство, у якому кожен отримує свій зиск із прогресу нації, у якому кожен має право голосу, своє право на суспільний внесок і свій сенс приналежності до цієї спільноти.
У такому суспільстві кожний намагається робити все, що в його силах, та відчуває, що він або вона мають реальний шанс на успіх у цьому.
Тривалий час вважали, що дитина з особливими потребам не може навчатися у загальноосвітньому закладі, потребує спеціального освітнього середовища і відповідно підготовлених педагогів, не здатна до ігор, спорту, активного виду діяльності тощо. Виникла думка, що лише спеціалізовані інтернати можуть забезпечити «особливій» дитині відповідний догляд і виховання.
Кожна людина — це особистість, але коли йде мова про людей з інвалідністю, про це ніби забувають. На жаль, у нашому суспільстві є думки, що “дитині з важким діагнозом чи патологією не потрібне спілкування, дружба з ровесниками, соціалізація та нові враження”, важливо приймати людину такою, якою вона є, адже у кожного з нас є свої сильні та слабкі сторони.
Щоб подолати проблему, нам треба зробити кілька кроків. Найперше, мусимо навчитись бачити не хворобу, а людину! Тобто замість того, щоб зосередити увагу на діагнозі особи. Діагноз мало що може сказати про функціональні можливості людини.
Я вважаю, що кожна людина має право на мрії. Мрія в те, що є шанси подолати хворобу, мрія в ефективне лікування та нові методи вирішення цієї проблеми, ось до чого треба прагнути!
У моєму житті не одноразово траплялись випадки, коли я спостерігала як пригнічують права людей лише тому, що вони “не такі як всі”. В таких випадках не потрібно робити вигляд, що вас це не стусується, це стосується кожного з нас.
Людина може бути дуже талановитою, хорошим другом, навіть прикладом для інших, але ми цього не дізнаємось, якщо не спробуємо з нею познайомитись.
На сьогодні в Україні особи з обмеженими можливостями здоров’я фактично ізольовані від суспільства через безліч перешкод у навколишньому середовищі: від елементарної відсутності пандусів до упередженого ставлення інших. Проте головною потребою таких людей є спілкування з оточуючими. Для дитини з особливими потребами спілкування є навіть важливішим за рівень здобутих знань, оскільки дає їй шанс реалізувати власні можливості та в майбутньому знайти своє місце у житті. Існує багато прикладів, коли «особливі» діти досягали таких результатів, про які «нормальна» людина і не мріяла.
Сьогодні ми дедалі більше усвідомлюємо, що всі люди різні за здібностями, зовнішністю, інтересами, що людина з особливими потребами — не просто одержувач соціальної допомоги, а рівноправний член суспільства, який має право (і прагне!) брати активну участь у суспільному житті. На розумінні цього ґрунтується ідея інклюзивного суспільства, що передбачає створення сприятливих умов для реалізації прав та інтегрування усіх людей незалежно від здібностей, стану здоров’я, індивідуальних особливостей у суспільство.
Як свідчить досвід багатьох країн, інтеграція дітей з особливими освітніми потребами може відбуватися в загальноосвітніх школах за умови реалізації інклюзивної моделі. Я вважаю, що для нашої країни впровадження інклюзивного суспільства — це і здобуток, і виклик. Здобуток, тому що свідчить про поширення ідей толерантності та гуманізму в нашому суспільстві. А виклик, тому що потребує не тільки фінансування і змін в освіті та соціумі, але й зміни стереотипів і ціннісних настанов кожного з нас.
Чи замислювались ви коли-небудь, як живе людина з інвалідністю? Я, наприклад, так, саме людина з інвалідністю, а не інвалід або людина з особливими потребами, як ми іноді помилково називаємо таких людей! Чи розумієте ви, як відчувають цей світ люди, які не можуть ходити, бачити, чути…? А може ви знаєте, що таке інклюзія? Наприклад я завжди думала, що інклюзія – це про людину. Про те, що людина не має змоги сприймати світ повноцінно. Але це абсолютно не правильне твердження! Інклюзія – це поняття про відповідальність та участь суспільства у допомозі людям з інвалідністю.
Чесно кажучи, мене більше вражають люди з інвалідністю, ніж прості люди. А це тому, що люди, яким ніби не дозволено брати участь у чомусь масштабному, їх це не зупиняє, вони здатні ставити собі нові цілі, та йти до них не зважаючи ні на які перешкоди. Про це можна дізнатись у газетах, інтернеті та журналах, як люди з інвалідністю не одноразово ставили рекорди, брали участь у змаганнях та перемагали, йдучи за своєю метою, ніж люди, які просто проводять свій час на дивані.
Саме більше вражає, що деякі заклади запитують: якщо у нас немає людей з інвалідністю, навіщо нам встановлювати в будівлях ліфти, які дуже дорого коштують. Так, може, ваші заклади не відвідують люди з інвалідністю, тому що вони не розраховані на них? Незважаючи на те, чи є там ці люди, всеодно потрібно думати та піклуватись про них.
Дуже прикро, що у суспільстві є уявлення норми, до якої таку людину можна підтягнути медичними засобами. От коли ми підтягнемо її до норми, тоді ми розмовлятимемо з нею на рівних. А коли вона ще не підтягнута, тоді вона недолюдина. У цей період не можна говорити, що людина буде щасливою, піде працювати чи навчатись. Вона перебуває в процесі приведення себе до норми. Кожна людина є унікальною, а інвалідність – це не проблема людини, а проблема суспільства.
Ми з вами створюємо бар’єри, що не дозволяють людині повноцінно брати участь у соціальному житті та реалізовувати свої базові потреби. Ми зводимо будівлі, непристосовані для людей, які пересуваються на візку. Ми орієнтуємося переважно на візуальну інформацію, запровадили звукові сигнали, які кажуть нам, що щось сталось.
Усі ці перешкоди створило суспільство, бо воно не думало про людей з інвалідністю і про те, що можна розбудувати простір та комунікацію без бар’єрів. Тож головне завдання суспільства – розбудувати такий простір, а не щоб людина пристосовувалася до нього.
Аби люди з інвалідністю були помітними на вулицях українських населених пунктів, щоб влада розбудовувала безбар’єрний простір, громадянському суспільству треба допомогти таким спільнотам організовувати акції протесту. Потрібно стукатися до держави і вимагати безбар’єрного простору.