Https://pidru4niki com/84516/pravo/spivvidnoshennya suspilstva derzhavi prava

Ім'я файлу: Поняття і ознаки держави (2).docx
Розширення: docx
Розмір: 36кб.
Дата: 01.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Мажоритарна система.docx
Адвокатська етика Загальні поняття і принципи (1).doc

https://pidru4niki.com/84516/pravo/spivvidnoshennya_suspilstva_derzhavi_prava

https://pidru4niki.com/84586/pravo/pravova_povedinka_yuridichna_vidpovidalnist_zakonnist_pravoporyadok

https://pidru4niki.com/14051003/pravo/pravosvidomist_pravova_kultura

https://pidru4niki.com/2015073165778/pravo/zakonnist_pravoporyadok

https://pidru4niki.com/1625040843033/pravo/pravoviy_status_lyudini_yogo_oznaki_struktura

https://pidru4niki.com/1499052856757/pravo/pravovi_sistemi_suchasnosti

Співвідношення суспільства, держави і права

Поняття „суспільство” більш широке ніж держава, тому що суспільство – це продукт взаємодії людей, певна організація їх життя з внутрішніми протиріччями, сутність якої полягає в різноманітних (економічних, духовних, релігійних та інших) зв'язках і відносинах між людьми, їх об'єднаннями. В суспільстві діють соціальні закони. У взаємодії із суспільством людина вдосконалюється сама та вдосконалює свої соціальні сили.

Суспільство не може обійтися без соціальних, а потім і політичних інститутів, тобто стійких соціальних або політичних установ, які виконують необхідні для суспільства соціальні або політичні функції. Життя людей, які перебувають у взаємодії між собою, повинно бути певним чином упорядковане, організоване відповідно до загальноприйнятої й обов'язкової системи норм. Одним із способів такого впорядкування та організації є держава.

Історично першим видом суспільства було первісне (додержавне) суспільство. В розвитку цього суспільства виділяють два періоди і засоби його існування та відновлення: економіки, що присвоює (мисливство, рибальство, збирання), та економіки, що виробляє (землеробство, скотарство, металообробка тощо). Історично першим соціальним інститутом був рід, першою формою організації додержавного суспільства – родова община. Існувала колективна праця, спільне виробництво і зрівняння розподілу.

Першим політичним інститутом була держава. По мірі того, як ускладнювалося суспільство, виникали нові соціально-виробничі (наприклад, кооперативи), соціально-політичні (зокрема, профспілки), політичні (політичні партії) та інші інститути.

Разом з людським суспільством виникла соціальна влада. У найширшому значенні влада – завжди вольові відносини: індивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, шарами у суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Влада – явище соціальне. Соціальна влада – це вольові відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності. Влада означає, з одного боку, передачу (нав'язування) володарем своєї волі підвладним, а з іншого – підкорення підвладних цій волі. Соціальна влада присутня скрізь, де є стійкі об'єднання людей: у сім'ї, у виробничих колективах, у державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою будь-яких засобів. Соціальна влада надає суспільству цілісність, організованість, порядок. Під впливом влади суспільні відносини стають цілеспрямованими, управляються, контролюються, а спільне життя людей стає організованим.

Влада поділяється на два види – неполітична і політична (державна).

Соціальна влада у додержавному суспільстві мала публічний (громадський) характер та існувала у формі потестарної (від лат. влада, міць) влади, яка є різновидом соціальної. Потестарна влада носила анонімний характер, тобто не була монополізована якоюсь групою суспільства, особою, а здійснювалася всіма членами роду без створення спеціальних органів. Джерелом і носієм влади був рід. Суб'єкт і об'єкт влади співпадали, тому влада була невіддільна від суспільства і неполітична. Вищим органом суспільної влади були збори всіх дорослих членів суспільства. Така влада не припускала виділення із суспільства соціальної групи, зайнятої керівництвом на постійній професійній основі. Збори роду, племені, племінного союзу наділяли владними функціями певну особу, і вони ж позбавляли її владних повноважень. Влада вождів, воєначальників трималася не на спеціальному апараті управління і примусу, а на їх особистих якостях: авторитеті, харизмі, силі, розумі, досвіді. Єдиним засобом реалізації влади було суспільне самоврядування. Рішення зборів, вказівки вождя були обов'язкові для всіх.

У класово-організованому суспільстві влада набула політичний характер. Політична, державна влада має предметно-матеріальні джерела сили – органи насильства, примусу, озброєні організації людей.

Суспільство як складна соціальна система має потребу в регуляції. Регулювання означає визначення поведінки людей та їх колективів, надання напрямків її функціонування та розвитку, введення поведінки у конкретні рамки, її впорядкування. У цілому система соціального регулювання являє собою процес закріплення соціально необхідної позитивної поведінки людей з метою забезпечення цілісності суспільства та його розвитку. Суспільний порядок виникає внаслідок урегулювання суспільних відносин.

Існує два види соціального регулювання – індивідуальне та нормативне. Індивідуальне – це впорядкування поведінки людей за допомогою одноразових персональних рішень (з боку керівників, батьків тощо). Єдиного порядку тут немає. Ця система регуляції допускає вплив на поведінку людей за допомогою як переконання їх у корисності, вигідності такої поведінки (спонукання), так і примусу. Нормативне регулювання – це впорядкування поведінки за допомогою загальних правил, моделей поведінки, які поширюються на всі випадки даного роду і яким повинні підкорятися всі, хто буде у сфері дії таких правил. Для нормативної системи більш характерний такий спосіб регуляції, як примус. Вплив на поведінку індивіда здійснюється шляхом насильства у формі санкцій, які застосовуються за порушення встановлених у суспільстві соціальних норм.

Перехід від індивідуальних до нормативних методів регулювання суспільних відносин був якісним стрибком у соціальному регулюванні.

Відносини у первісному суспільстві регулювалися звичаями, правилами поведінки, які історично виникли й увійшли у звичку внаслідок виховання і багаторазового повторення одних і тих же дій і вчинків. Особливе місце в забезпеченні звичаїв займали табу (заборони). Звичаї, як правило, виконувалися в силу авторитету і звички, але коли потрібен був примус,; суспільство було колективним носієм сили – зобов'язувало порушників, проганяло їх і навіть застосовувало відносно них смертну кару.

Отже, суспільство виникло задовго до держави і тривалий час обходилося без неї. Об'єктивна потреба в державі виникла з ускладненням внутрішньої будови суспільства (соціальним, розшаруванням), загостренням в ньому протиріч внаслідок того, що не співпадали інтереси окремих соціальних груп. Держава прийшла на зміну родовій організації, що віджила свій вік, як нова форма організації суспільства, що змінилося та ускладнилося. Весь досвід історії показує, що суспільству зі складною структурою, багатьма протиріччями внутрішньо притаманна державна організація.

Основне призначення держави полягає в управлінні соціальними справами, в забезпеченні порядку та суспільної безпеки. Політичною і класовою вона є в силу існування в суспільстві класів, антагоністичних відносин. З розколом суспільства на класи економічно пануючий клас підкоряє собі державу. Але і в цих умовах держава у значній мірі виконує загальносоціальні функції.

З появою держави починається складна історія її взаємодії із суспільством. Як форма організації суспільства і система, що ним управляє, держава виконує функції в інтересах всього суспільства, вирішує протиріччя і кризові ситуації, що виникають. Разом з тим держава може відігравати деструктивну роль – підміняти собою суспільство, „одержавлювати” його, неадекватно заповнювати усі суспільні сфери.

Держава зберігає відносну самостійність щодо суспільства. Без цього не може бути впливу держави на суспільство в цілому або на окремі його сфери. Самостійність держави виявляється у свободі вибору при прийнятті нею управлінських та інших актів, при визначенні стратегії і тактики державної політики. Самостійність держави обмежується контролем суспільства за її діяльністю, оцінкою такої діяльності. Це характерно перш за все для громадянського суспільства і правової держави. Недемократичним (нерозвиненим) суспільствам притаманні нерозвинені держави, сила яких концентрується у виконавчо-примусових і каральних органах. Такі держави можуть мати силу, яка значно перевищує об'єктивні потреби суспільства, надто велику самостійність, безконтрольна влада тут часто концентрується у руках диктатора. Цивілізоване ж громадянське суспільство забезпечує демократичний порядок формування державних органів, здійснює контроль за їх діяльністю на основі закону і права.

Право виникає як результат об'єктивної потреби суспільства, що ускладнюється. Своїм регулятивним впливом воно забезпечує організованість, стабільність і правовий порядок у суспільстві. Право активно взаємодіє із суспільством. У цій взаємодії основна роль належить суспільству, яке визначає зміст права, впливає на його розвиток. Тому право не може бути вище досягнутого економічного і духовного рівня відповідного суспільства і розвивається разом з ним. Право приймає в себе все соціально цінне від звичаїв, релігії, моралі, світової культури і цивілізації. В результаті воно отримує значну самостійність відносно суспільства і можливість активно впливати на нього. За допомогою права в суспільстві забезпечується необхідний правопорядок, вирішуються соціальні конфлікти і протиріччя. Право утримує суспільство від самознищення.

Право виступає мірою суспільної та особистої свободи. В межах права, правових норм люди, їх об'єднання та організації можуть вільно діяти і здійснювати вчинки на свій розсуд. Але право не замінює інші соціальні регулятори, воно входить до єдиної нормативної системи суспільства, є регулятором найважливіших суспільних відносин.

У суспільстві з антагоністичними протиріччями право є провідником волі владної олігархії. В таких умовах право втрачає гуманістичні цінності, стає деспотичним і тиранічним. У демократичному суспільстві роль права і правового регулювання зростає. Суспільство, в якому превалює право, набуває якостей правового.

ПРАВОВА ПОВЕДІНКА, ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

18.1. Правова поведінка. Правомірна поведінка. Зловживання правом

18.2. Правопорушення

18.3. Юридична відповідальність. Аболіціонізм

18.4. Законність: поняття, сутність, принципи, гарантії

18.5. Правопорядок: поняття та принципи

Правова поведінка. Правомірна поведінка. Зловживання правом

Право регулює відносини у суспільстві шляхом впливу на поведінку конкретних осіб, яка складає зміст цих відносин. Поведінка у сфері правового впливу, тобто врегульована правом, або правова поведінка, стає юридично значущою і входить до предмету вивчення юридичної науки. Отже, правова поведінка – це соціально значуща, свідома поведінка індивідуальних або колективних суб'єктів, врегульована нормами права, яка має юридичні наслідки.

Ознаки правової поведінки: 1) соціальна значущість; 2) правова регламентація; 3) підконтрольність її державі в особі правозастосовних і правоохоронних органів; 4) юридичні наслідки.

Соціальна значущість є однією з основних ознак правової поведінки. Вона має дві форми – соціальну корисність і соціальну шкідливість. Сутність соціальної значущості правової поведінки пов'язана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати зв'язки між суб'єктами, сприяти чи, навпаки, гальмувати нормальний процес взаємодії між людьми.

Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між суб'єктами, чи у формі бездіяльності. Оскільки правова поведінка здійснюється суб'єктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер поведінки і мати можливість здійснювати свою волю, скеровувати свої вчинки. З формально-юридичної точки зору соціальна поведінка є правовою у випадку, коли вона регламентується нормами права. Умови та ознаки правових вчинків можуть бути прямо описані в текстах правових документів або в цих документах мають бути передбачені якісь інші способи моделювання правової поведінки.

Правова поведінка розглядається як один з видів юридичних фактів – тих конкретних життєвих обставин, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. При цьому правова поведінка виступає як така, що залежить від волі людей, і як описана в гіпотезі правової норми.

Види правової поведінки: 1) правомірна – соціально корисна поведінка, яка відповідає правовим приписам; 2) правопорушення – соціально шкідлива поведінка, яка порушує вимоги норм права; 3) зловживання правом – соціально шкідлива поведінка, але здійснюється в рамках правових норм. Право використовується не за призначенням, наносить шкоду правам інших осіб, суспільству; 4) об'єктивно протиправна поведінка – здійснюється з порушенням правових вимог, може завдавати шкоду, але не тягне юридичної відповідальності (діяння недієздатного, без вини). Деякі автори трактують її як правопорушення, інші – як самостійний вид правової поведінки. Але вона не є правопорушенням, тому видом державного примусу тут виступають заходи захисту, правового впливу для відновлення порушених прав (медичні, виховні заходи).

Правомірна поведінка – це такі вчинки (діяння), які не суперечать приписам правових норм або основним принципам права певної держави. Як загальна форма реалізації суб'єктивних прав та обов'язків правомірна поведінка, виходячи з характеру норм права, що реалізуються, здійснюється у вигляді їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто відображає собою поєднання юридичного і соціального змісту реалізації норми права.

Ознаки правомірної поведінки: 1) відповідає вимогам правових норм; 2) соціально корисна; 3) певна мета, ступінь усвідомлення можливих наслідків поведінки і відповідне внутрішнє відношення до них індивіда.

Юридичне закріплення правомірної поведінки здійснюється у таких формах: І) як об'єктивно необхідні правомірні дії для нормального розвитку суспільства (захист країни, сплата податків); 2) як дії, бажані для суспільства. Така поведінка закріплюється як право, характер реалізації якого залежить від волі та інтересів особи (участь у виборах, вступ у шлюб); 3) як соціально допустима поведінка. Держава не зацікавлена в її поширенні, але вона правомірна, дозволена законом (розірвання шлюбу, часті зміни роботи); 3) як нормативно закріплена заборона соціально шкідливої, небажаної для суспільства поведінки. Правомірна поведінка тут полягає в утриманні від заборонених дій.

Види правомірної поведінки: 1) за суб'єктами: правомірна діяльність державних органів, громадських об'єднань, соціальних спільностей, особи, інших суб'єктів; 2) за сферою суспільних відносин: в економічній, політичній, соціальній сферах тощо; 3) за об'єктивною стороною (формою зовнішнього прояву): активна (вчинення дій), пасивна (утримання від дій); 4) у залежності від фіксації поведінки в законодавстві: врегульована законодавством, не врегульована законодавством; 5) у залежності від ставлення держави до правомірної поведінки: схвалювана, стимульована, допустима; 6) за формою зовнішнього прояву: фізичні дії чи бездіяльність, вербальна (усна або письмова).

Важливе значення має класифікація правомірної поведінки за відношенням до неї суб'єкта (за суб'єктивною стороною): 1) соціально активна поведінка – свідчить про високу ступінь відповідальності суб'єкта; 2) законослухняна поведінка – свідоме добровільне виконання вимог закону; 3) конформістська поведінка – низький ступінь соціальної активності (пасивність). Особа пасивно виконує правові приписи, пристосовується до оточення; 4) маргінальна поведінка – правомірна, яка внаслідок низької відповідальності суб'єкта знаходиться на межі антисоціального, неправомірного. Вона не стає неправомірною через страх перед покаранням. Суб'єкти лише підкоряються закону, але не визнають, не поважають його; 5) звичаєва поведінка – правомірні дії в разі багаторазового повторення стають звичкою.

Постановка питання про зловживання правом правомірна, тому що в одній і тій же поведінці людини реалізуються і права, і обов'язки, і заборони. Право на особистість, на самобутність, наприклад, заперечувати неможливо, але воно ж не може поширюватися на все і всіх. Утримання від зловживання правом спрямовано на запобігання конкретних проявів протиправної поведінки, протиправність якої виявляється у протиріччі не закону, а правам та інтересам інших осіб.

Під зловживанням правом слід розуміти здійснення права всупереч із загальновизнаною і захищеною законом метою або всупереч з мораллю суспільства. До зловживання правом відносять також ненормальне (незвичайне, некорисне) здійснення права, яке наносить шкоду іншій особі або загрожує чужому праву. При цьому особа, яка зловживає правом, формально здійснює належне їй право.

Критерії зловживання правом: умисне заподіяння шкоди (психологічний критерій); відсутність вигоди від конкретного виконання права для його носія (економічний, утилітарний критерій); відсутність співрозмірності інтересів (свідомий вибір такого рішення, яке з усіх можливих варіантів завдає невимірно велику шкоду); використання власної недобросовісності на шкоду іншій особі.

Випадки зловживання повноваженнями з боку держави проявляються, зокрема, у посиленні ролі держави в регулюванні суспільних відносин. Прикладами зловживань можна назвати зловживання правом у зобов'язальних відносинах, зловживання правом власності, зловживання правом виключної купівлі-продажу тощо. Актуальним нині є запобігання зловживанню правом депутатської недоторканності. Можливе зловживання процесуальними правами, зокрема, при розслідуванні кримінальних справ.

Формою зловживання правом у міжнародних відносинах є, зокрема, зловживання при визнанні або невизнанні іншої держави. Виділяють два види зловживання правом при цьому: 1) відмова у визнанні іншої держави, яка здійснює ефективну і безперешкодну державну владу на певній території; 2) передчасне визнанні іншої держави, яка ще не конституювалася як ефективна і стабільна влада.

ПРАВОСВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

План

1. Поняття, структура та види правосвідомості.

2. Функції правосвідомості.

3. Поняття, види та функції правової культури.

4. Правове виховання.

Поняття, структура та види правосвідомості

Процеси виникнення, розвитку та функціонування права безпосередньо пов'язані зі свідомим ставленням до нього людей, яке може бути позитивним (людина розуміє необхідність права) або негативним (людина вважає право непотрібним і безкорисним). Це ставлення може бути раціональним, розумним, емоційним, на рівні почуттів, настрою.

Якщо визнати право об'єктивною реальністю, то слід визнати і наявність суб'єктивної реакції людей на право, що іменується правосвідомістю. Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретноісторичних умов у тій чи іншій країні, але вона водночас впливає на функціонування й розвиток правової системи. Правосвідомість — неминучий супутник права. Це зумовлено тим, що право — регулятор відносин між людьми, які наділені волею і свідомістю. Право і правосвідомість не створюють одне одного, вони формуються в об'єктивних умовах і взаємодіють. Вплив правосвідомості на організацію суспільного життя доволі значний. Цим пояснюється внесення його в механізм правового регулювання як одного із засобів впливу на суспільні відносини. Право впливає на правосвідомість, формує уявлення членів суспільства про їхні права і обов'язки, а правосвідомість впливає на право, визначає практику правозастосування, зумовлює нормотворчу діяльність держави.

Правосвідомість — це форма суспільної свідомості, сукупність правових поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та уявлень, які відображають ставлення окремої людини, соціальних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права та діяльності, пов'язаної з ним.

Правосвідомість звичайно не існує в "чистому" вигляді, вона взаємопов'язана з іншими формами усвідомлення реальності. У правосвідомості, як і в інших формах суспільної свідомості, знаходять своє відображення різні види суспільних відносин — економічні, політичні, духовні тощо. Тому правосвідомість активно взаємодіє з ними, взаємозбагачуючись.

На відміну від інших форм суспільної свідомості, правосвідомість має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу — право як систему правових норм, правовідносини, законодавство, правову поведінку, і насамкінець, правову систему в цілому.

На процес формування правосвідомості впливає багато факторів, серед яких матеріальні умови життя, соціальне становище, духовна, у тому числі й правова, культура суспільства, стан правового виховання населення, інтелектуальні можливості людини тощо.

Від рівня, якості, характеру, змісту правосвідомості здебільшого залежить те, якою буде поведінка людини в суспільстві — правомірною соціально корисною чи неправомірною соціально шкідливою і небезпечною.

За своїм змістом правосвідомість є складним системним правовим явищем.

її структура складається з двох основних елементів:

1) правової ідеології;

2) правової психології.

Правова ідеологія — це сукупність правових ідей, принципів, теорій, концепцій, які формуються у результаті наукового узагальнення правового розвитку суспільства.

Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, у тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність.

Особливістю правової ідеології є те, що вона розробляється і впроваджується у суспільну свідомість певними структурами — державою, політичними партіями або іншими об'єднаннями громадян.

Сучасна правова ідеологія включає в себе концепцію поділу влад, визначення пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верст суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національного права, теорії правової держави і громадянського суспільства, принципів демократизму, гуманізму, не відчуження природних прав людини тощо.

На відміну від правової ідеології, яка характеризує ставлення до правових явищ з боку суспільства в цілому або окремих його соціальних груп (класів, професійних, релігійних, етнічних груп), правова психологія характеризує ставлення до правових явищ з боку окремих індивідів.

Правова психологія — це сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, які домінують у суспільстві і виявляються у громадській думці.

Правова психологія формується, як правило, стихійно, тому відображає право поверхнево, проте через неї реалізуються традиції, звичаї, вміння особи критично оцінювати свої дії з точки зору правомірності. Правова психологія характеризується своєрідним настроєм думок і відчуттів, в яких поєднується певне розуміння існуючих у суспільстві правових норм і ставлення до них людей. Правова психологія — найбільш "розповсюджена" форма усвідомлення права, вона притаманна переважно усім суспільним відносинам.

Зв'язок правової ідеології і правової психології полягає у тому, що правова ідеологія збагачує правову психологію цінніснонормативними орієнтирами, а правова психологія є єдиним джерелом формування правових норм, оскільки, на відміну від правової ідеології, вона є більш мобільною, тобто швидше реагує на зміни, що відбуваються в юридичній практиці, відображаючись у почуттях, настроях, поглядах, які, в свою чергу, безпосередньо впливають на усвідомлення особою правових змін.

Залежно від спрямованості правових знань розрізняють такі види правосвідомості: 1) за суб'єктами (носіями) правосвідомості:

індивідуальна правосвідомість — це правосвідомість окремої людини, яка формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня її правової освіти. Індивідуальна правосвідомість — це сукупність особистих поглядів, уявлень, правових знань, емоцій і настанов конкретного суб'єкта відносно чинного чи бажаного права. Отримані в результаті виховання, навчання, спілкування знання про право є основним джерелом формування індивідуальної правосвідомості;

групова правосвідомість — це правосвідомість певних соціальних груп населення країни, яка формується навколо певної ідеї, окремого нормативноправового акта тощо. На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, а також авторитет лідера групи. У ряді випадків правосвідомість однієї соціальної групи може суттєво відрізнятися від правосвідомості іншої групи;

суспільна правосвідомість — це правосвідомість, яка притаманна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етносу), що є носіями національної правової культури, проявляє себе у ході загальнонаціональних акцій: виборів до парламенту, обрання глави держави, проведення референдуму.

Зазначені види правосвідомості взаємозв'язані, групова і суспільна правосвідомість складаються із правосвідомості окремих людей. В той же час індивідуальна правосвідомість формується під впливом групової та суспільної правосвідомості;

2) за характером відображення правової дійсності:

буденна (повсякденна, побутова, звичайна) правосвідомість — це сукупність конкретних життєвих обставин, особистого правового досвіду й отриманої освіти, що характеризує ставлення людини до чинного чи бажаного права і правової системи на побутовому рівні;

професійна правосвідомість — це сукупність професійних правових знань, почуттів, емоцій, настанов, мотивів юристівпрактиків та інших людей, які мають спеціальну юридичну освіту, що формується у результаті професійної діяльності й навчання;

наукова (теоретична) правосвідомість — це сукупність наукових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів науковцівюристів відносно існуючої та бажаної правової системи громадянського суспільства.

Законність і правопорядок

Суспільне значення законності та наукове розуміння цього поняття

Законність є одним з визначальних понять правової науки. За допомогою цього поняття в науці й у юридичній практиці намагаються позначити складний комплексний феномен правової дійсності, що проявляється та впливає майже на все політико-правове буття.

Законність, точніше, її стан у конкретному суспільстві безпосередньо впливає на:

стабільність пануючих у суспільстві соціальних відносин, їх відповідність вимогам, які висуваються до них з боку держави як законодавця, що уособлює в собі волю суспільства;

успіх економічних, політичних, управлінських тощо реформ і змін, які відбуваються у суспільстві;

якість функціонування державно-правового механізму країни;

захист цінностей і здобутків, які визнаються спільнотою за обов'язкові;

ефективність боротьби з протиправною поведінкою суб'єктів, у тому числі зі злочинністю, корупцією тощо;

досконалість правотворчого та правозастосовного процесу;

формування потрібного на даному етапі розвитку суспільства рівня та виду правосвідомості, правової культури окремої особи та суспільства в цілому; тощо.

Складність законності як явища, комплексний і багатоаспектний її характер зумовлюють неоднозначне розуміння цього феномену. Воно залежить від того, який саме аспект прояву законності береться до уваги в процесі формування цього розуміння.

В юридичній літературі, говорячи про законність, виділяють такі її аспекти та, відповідно, форми прояву: законність як принцип права;

законність як метод здійснення владних (в тому числі державно-владних) повноважень, тобто метод діяльності державних та інших владних органів і посадових осіб виключно законними способами та засобами, передусім шляхом прийняття нормативно-юридичних актів і забезпечення їх реалізації;

законність як система вимог до суб'єктів права;

законність як режим суспільного життя, тобто як стан відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-юридичним актам, що утворюється в результаті їх реалізації всіма суб'єктами права;

законність як метод побудови системи нормативно-юридичних актів, тобто повна відповідність усіх підзаконних нормативних актів законам, а останніх - конституції держави;

законність як умова правопорядку, це означає, що в результаті дотримання режиму законності у суспільстві встановлюється правопорядок;

законність як основа державної дисципліни, основною вимогою якої, як і кожного іншого виду дисципліни, є суворе дотримання вимог чинного законодавства.

Попри те що законність має, як вказано вище, багато форм прояву, всі вони так чи інакше пов'язані з принципом законності та його реалізацією в правовій дійсності.

Законність як принцип права

Найчастіше поняття "законність" використовується у сенсі юридичного принципу, тобто як вихідна основоположна засада, ідея, що полягає у вимозі, адресованій усім суб'єктам права, у своїй діяльності спиратись на законодавство як основу суспільного буття, виконувати приписи, які містяться у ньому.

Законність є складним, комплексним принципом, який формується та реалізується за рахунок цілої системи юридичних принципів, що, власне, і формують зміст принципу законності.

Зміст принципу законності насамперед утворюють:

• принцип загальності законності, який полягає у тому, що дотримання та виконання законів і підзаконних актів є обов'язковим для всіх суб'єктів права. Законність не може бути вибірковою, її вимоги спрямовані до всіх без винятку суб'єктів права;

• принцип єдності законності, який полягає у тому, що розуміння та застосування законів є однаковим на всій території держави;

• принцип доцільності законності або принцип недопустимості протиставлення законності та доцільності, який полягає у тому, що в юридичних нормах закріплюється варіант правового регулювання, який є найбільш оптимальним і ефективним для суспільства в конкретній ситуації;

• принцип верховенства закону щодо всіх нормативно-юридичних актів, який полягає в тому, що закони мають вищу юридичну силу в системі законодавства щодо інших нормативно-юридичних актів, а самі закони мають відповідати конституції країни;

• принцип невідворотності покарання за здійснене, який полягає в тому, що будь-яке протиправне діяння має бути своєчасно виявлене, а винні особи мають зазнати адекватного діянню покарання;

• принцип справедливості законності, який полягає у тому, що у нормативно-юридичних актах, в нормах, які вони містять, знаходить вираз справедливість як основа суспільних відносин у країні;

,• принцип реальності законності, який полягає у тому, що юридичні норми, закріплені у нормативно-юридичних актах, не лише проголошуються, а й дійсно реалізуються в суспільних відносинах. Отже, у розгляді принципу законності й аналізі його змісту слід брати до уваги інформацію та знання, яке стосується вищезгаданих принципів, які формують його.

Правовий статус людини, його ознаки і структура

Правовий статус людини (від лат. "status" - положення, стан) - юридично закріплене становище людини в суспільстві, відповідно до якого фізична особа як суб'єкт права вступає у правовідносини, координує свою діяльність і поведінку в суспільстві.

Ознаками правового статусу є такі:

1) залежить від сутності соціального ладу, в умовах якого він складається і функціонує; зазнає впливу безлічі чинників, основними з яких є праця і власність як основа формування громадянського суспільства;

2) виступає як юридична міра соціальної свободи суб'єкта права;

3) установлюється спеціально уповноваженими органами держави, його зміст змінюється з волі законодавця, а не окремих суб'єктів права, на яких він поширюється;

4) відображається у правових нормах і принципах, формально закріплених у приписах нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів та в інших джерелах (формах) права;

5) має визначену структуру, ядро якої становлять суб'єктивні права, законні інтереси, обов'язки, що є однаковими для всіх його носіїв одного виду;

6) встановлює межі, за які не повинні виходити діяльність і поведінка людини в суспільстві.

Правовий статус людини ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в основі якого лежать ціннісні ідеї: 1) усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення реалізації, охорони і захисту цих прав - головний обов'язок держави; 2) свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі; 3) межі свободи можуть бути визначені законом, який відповідає праву (природженим правам людини), а право є мірою свободи, достатньою для повного самовираження людини; 4) обмеження прав можливе винятково з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві та перешкоджання усяким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допускати анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян, свавілля держави. Ці ідеї є витоками і осердям принципу верховенства права.

Структури правового статусу людини і правового статусу громадянина мають певні відмінності.

Правовий статус людини

правовий статус громадянина

- ґрунтується на правовому зв'язку з державою

правовий статус іноземного громадянина

- ґрунтується на подвійному правовому зв'язку: 1) з державою, громадянином якої він є; 2) з державою, на території якої він перебуває, статус іноземця обмежений порівняно зі статусом громадянина цієї держави"

правовий статус особи без громадянства

- ґрунтується на правовому зв'язку з державою, на території якої він перебуває

Структура правового статусу людини охоплює суб'єктивні юридичні права та обов'язки, гарантії здійснення прав і обов'язків. Підставою для наявності правового статусу особи є її правосуб'єктність.

Структура правового статусу громадянина включає суб'єктивні права, законні інтереси, юридичні обов'язки, гарантії здійснення прав і обов'язків. Підставою для наявності правового статусу громадянина є його правосуб'єктність і громадянство.

Розмежування правового статусу людини і громадянина органічно випливає з відмінностей громадянського суспільства і держави й дає підстави не звужувати сферу самовизначення людини лише до взаємозв'язку з державою. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина - самостійні категорії.

Види правових статусів людини

Правовий статус конкретної фізичної особи можна розглядати як суму загального, спеціального й індивідуального статусів, співвідношення яких варіює залежно від конкретних ситуацій.

Види правових статусів людини:

Загальний (конституційний) - статус людини як громадянина держави, що закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; виступає базовим для всіх інших статусів; слугує основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладання обов'язків і понесення відповідальності.

Спеціальний - статус людини як представника тієї чи іншої соціальної групи, відособленої за певними юридично значущими підставами (родом діяльності, віком та ін.), що наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами та обов'язками. Він зумовлений особливостями становища людини і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, інвалід, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коригує його. На відміну від загального статусу, що с постійним, спеціальний статус піддається змінам, має минущий характер.

Індивідуальний - статус конкретної людини, пов'язаний з її персональними якостями, здібностями і фізичними особливостями (стать, вік, сімейний стан, стан здоров'я тощо). Індивідуальний правовий статус людини поєднує статуси загальний і спеціальний. У кожного суб'єкта права має бути певне співвідношення загального і спеціальних правових статусів, як результат безлічі варіантів (багаторазовості) їх вияву, що притаманні лише йому, тобто загальний і спеціальний правові статуси містять у собі якість Індивідуалізації - стосуються конкретної людини, виражають її індивідуальне правове становище, персоніфіковані права і обов'язки. Скільки людей, стільки й індивідуальних правових статусів - вони різні, як і самі їхні носії.

Спеціальні статуси мають більшу галузеву розмаїтість (у зв'язку з різноманіттям галузей права), ніж загальний статус, що визначається конституцією.

Так, галузеві статуси перебувають у межах однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально-правові статуси експерта-криміналіста, обвинувачуваного), а міжгалузеві (комплексні) - мають комплексний характер, виходять за межі однієї галузі права (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.). У кожному статусі в узагальненому вигляді конкретизуються різноманітні права й обов'язки з урахуванням галузевої праводієздатності.

Відмежування спеціального статусу однієї людини від статусу інших людей лежить у площині її правосуб'єктності, головним чином дієздатності, тому що правоздатність є однаковою і рівною для усіх. Зокрема, право на заняття підприємницькою діяльністю є елементом правоздатності кожного, проте здійснити це право може тільки фізична особа з повною цивільною дієздатністю за умови державної реєстрації підприємницької діяльності у порядку, встановленому законом. З цього моменту фізична особа вважається належною до соціальної групи підприємців, набуває спеціального статусу підприємця. Виникає специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає як особливий вид галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Отже, дієздатність слугує визначальною передумовою виникнення галузевого статусу, оскільки впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю права.

Види правових статусів особи за субординацією галузей права у правовому регулюванні:

o матеріальний;

o процесуальний.

Види правових статусів за суб'єктами: статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном; статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, слідчого, судді, прокурора, глави обласної державної адміністрації та ін.); статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництвах) та ін. види правових статусів особи за реальністю: формальний (закріплений нормами права); реальний (гарантований, забезпечений).

Вступаючи у правовідносини, особа набуває конкретного статусу учасника конкретних правовідносин.

Правові системи сучасності

Правова система як соціально-правове явище

"Правова система" є одним із найголовніших самостійних понять сучасної юридичної науки та суспільствознавства. Воно виникло внаслідок застосування комплексного підходу до дослідження правових явищ шляхом поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового та соціологічного методів пізнання.

Поняття "правова система"

Важливе значення для юридичної науки має категорія "правова система". Існує безліч різних визначень систем, які пропонують вчені - філософи, соціологи, юристи. Узагальнивши їх, можна зробити висновок, що система - це упорядкована сукупність елементів, взаємопов'язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньою цілісністю і автономністю функціонування.

Перераховані ознаки притаманні і правовій системі, хоча це поняття означає набагато більше, ніж явище, що формально підпадає під ознаки системи.

Правова система - єдність відповідних їй компонентів (частин), які обумовленим способом об'єднані між собою (за змістовими І формальними критеріями) і які залежно від їх природи й характеру зв'язку між ними (об'єктивного, природного або суб'єктивного, довільного) складають відносно стабільну організацію.

Щоб правильно визначити структуру правової системи, необхідно визначити критерії відбору її елементів. Основними вимогами в цьому разі будуть їх внутрішня упорядкованість (організаційний критерій), правове спрямування діяльності, яке має бути виражене нормативно у відповідних законодавчих актах, положеннях, що відображають мету створення правової системи (правовий критерій), сферу діяльності, характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічні принципи організації і діяльності тощо (програмний критерій).

Разом із загальними функціями кожний компонент правової системи виконує тільки йому притаманні, специфічні функції, що не заважає їм перебувати в логічному зв'язку один з одним. Правова система, за висловом французького вченого Ж. Карбоньє, - це зосередження різних юридичних явищ, що існують у суспільстві одночасно на одному й тому самому просторі.

Взаємозв'язок елементів правової системи, їх функціонування зумовлює саме існування правової системи, оскільки ізольовано, в розрізненому вигляді вона існувати не може. Тому при дослідженні цієї категорії доцільне застосування системно-структурного підходу, вивчення правової системи як загалом, так і частинами.

Дослідження окремих компонентів правової системи необхідно поєднувати з вивченням різноманітних процесів, що дають змогу осягти цілісність правової системи, виявити її внутрішні та зовнішні зв'язки. Водночас правову систему не можна зводити лише до формальних якостей системного утворення, хоча вона і є такою. У неї необхідно вкладати більш глибокий соціальний, конкретно-історичний та політичний зміст.

Істотність правової системи полягає в тому, що вона відображає баланс інтересів різних соціальних груп, класів суспільства. Ці інтереси відображаються в праві, законах та інших частинах системи у вигляді державної волі, яка спирається на можливість владного примусу до відповідної поведінки і покарання порушників юридичних приписів. Правова система є важливим стабілізувальним і організувальним чинником.

Усі елементи правової системи мають певний ступінь нормативності, оскільки багато з них утворені від права, правових норм, їх складових. Нормативністю наділені і не правові явища, однак найхарактерніша ця ознака все таки для права. Тому право - нормативна основа всієї правової системи.

Право є центральною ланкою правової системи. Його норми породжують правовідносини, що слугують формою реалізації юридичних норм. Правомірна поведінка учасників правовідносин становить сутність законності та правопорядку, які є наслідками функціонування правової системи, що свідчить про її ефективність.

У сучасній юридичній літературі пропонують широкий діапазон вживання категорії "правова система" - від вузького до широкого.

Зокрема, визначення правової системи як сукупності внутрішньо узгоджених, взаємопов'язаних, соціально-однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативно-організуючий вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона, захист) пропонують російські дослідники.

Як елементи правової системи виокремлюють:

1) право як сукупність створених і охоронюваних державою норм;

2) законодавство як форму вираження цих норм (нормативних актів);

3) правові установи, які здійснюють правову політику держави;

4) судову та іншу юридичну практику;

5) механізм правового регулювання;

6) правореалізаційний процес (включаючи акти застосування і тлумачення);

7) права, свободи і обов'язки громадян (право в суб'єктивному значенні);

8) систему утворених та функціонуючих у суспільстві правовідносин;

9) законність і правопорядок;

10) правову ідеологію (правосвідомість, юридичні доктрини та теорії, правову культуру тощо);

11) суб'єкти права (індивідуальні і колективні);

12) системні зв'язки, які забезпечують єдність, цілісність та стабільність системи;

13) інші правові явища (юридичну відповідальність, правосуб'єктність, правовий статус, законні інтереси тощо), які утворюють начебто "інфраструктуру правової системи".

Такий широкий підхід найповніше окреслює обсяг поняття і характеризує правову систему як складне, цілісне структурне утворення в єдності всіх його складових частин. Інші науковці виступають проти включення в це поняття всіх без винятку юридичних категорій, всієї правової діяльності, стверджуючи, що недоречно вважати елементами правової системи соціальні чинники, які безпосередньо впливають на правоутворення і правореалізацію, але не становлять їх безпосереднього змісту (Л. Явич),

Українські вчені (В. Погоріло, А. Малишко) зазначають, що елементами, які належать до правової системи України є: система права, правова політика, правова ідеологія і юридична (правова) практика, зокрема, правотворча, правозастосовча, правоохоронна. Також поряд з елементами до правової системи, на їх погляд входять споріднені з нею явища: норми і принципи міжнародного права, соціальні норми, санкціоновані державою.

Багатозначність визначень правової системи, наявність різних тверджень, поглядів на цю категорію, специфічність авторських підходів свідчать про активне творче опрацювання цієї проблеми, пошуки найбільш чіткої і повної характеристики досліджуваного правового явища. Пошуки, які проводять вчені в цій галузі, є помітним внеском у подальший розвиток юридичної науки, дають конкретний матеріал для використання в практичній діяльності.

Правова система - це складне правове явище, яке містить основні конструктивні елементи й підходи, за допомогою яких досягається кінцева мета правового регулювання. Тому точнішим є "широкий" підхід, за якого повною мірою відображається вся правова організація суспільства в єдності і взаємодії усіх її компонентів.

Однак широке розуміння правової системи зовсім не означає, що в неї треба включити ті елементи, які не є суто правовими, як, наприклад, державні, політичні, соціальні органи, структури, інститути. Іншими словами, широкий підхід до правової системи теж повинен мати свої межі.

В умовах демократії розвивається центральний елемент правової системи - право. Цілісна правова система, що розглядається в єдності всіх її компонентів, - це не механічна сума складників, а нова, важлива соціально-політична, ідеологічна, юридична якість, не властива окремим її частинам. Норми права породжують правовідносини. Правовідносини слугують формою реалізації юридичних норм. Правомірна поведінка учасників правовідносин становить сутність законності та правопорядку, які є наслідками функціонування правової системи, що свідчить про її ефективність.

Наведені характеристики допомагають у розумінні тенденцій розвитку тієї чи тієї правової системи, визначення прогностичного курсу, що е необхідним для потреб ефективної дії законодавства, досконалої правотворчості та правореалізації з метою забезпечення прав, свобод та законних інтересів особи.
скачати