Джерела римського права
Джерела права найдавнішого періоду
У Римі порівняно рано відбулося розділення релігійних норм (fas) і правових норм (jus), проте, як і раніше, колегія жерців-понтифіків, яка користувалася ексклюзивним правом на створення й тлумачення норм права, контролювала всю юридичну діяльність у Римі, вимагаючи поєднання її із релігійними ритуалами. Отже, можна сказати, що римське право в архаїчний період зберігало багато в чому сакральний характер.
Найдавнішим джерелом права в Римі були правові звичаї – mores majorum. Іншим же джерелом історія римської правової традиції називає законодавство римських царів (leges regiae). Оскільки ці джерела права, тісно пов’язані з традицією й релігією квіритів, виступали спочатку як патриціанські, часто висловлювалося припущення про існування особливої системи правових звичаїв у плебеїв. Боротьба плебеїв за рівноправність відобразилася й у правовій сфері, оскільки патриціанські магістри й жерці довільно тлумачили неписані звичаї, ігноруючи інтереси плебеїв. З боротьбою плебеїв і патриціїв пов’язується прийняття перших писаних римських законів.
II.
Близько 450 року до н. е. з’явилися Закони XII таблиць. Закони стали основою загального для патриціїв і плебеїв єдиного квіритського, або цивільного права (jus civile), призначеного виключно для римських громадян. Можливо, що прийняття Законів XII таблиць було пов’язане з боротьбою плебеїв з патриціансько-жерцевою верхівкою, а також з протиріччями між світською й релігійною аристократією.
Прийняття Законів XII таблиць означало ослаблення колись сильних позицій понтифіків, які ще залишили за собою право зберігати й тлумачити неписані звичаї і закони, виробляти форми судових позовів і досить часто зловживали цим правом. Хоча в Законах XII таблиць передбачалося використання клятв і здійснення інших ритуальних дій, право вже було відділене від релігійних норм і набуло світського характеру.
Виконані на 12 мідних дошках, Закони XII таблиць були виставлені для загального огляду на форумі — центрі політичного життя республіканського Риму. Знання їх вважалося обов’язковим, тому з їх прийняттям стало необхідним світське правове виховання (освіта) римських громадян.
У своєму первинному вигляді Закони XII таблиць не збереглися (загинули в 390 р. до н. е. при навалі галлів), і їх зміст реконструювався (в XVI—XVII ст.) на основі фрагментів з творів римських авторів більш пізніх періодів. Але і в наш час текст Законів XII таблиць залишається неповним, у ряді випадків неясним. Існуючі протиріччя можуть бути пояснені тим, що у їх текст на тому чи іншому етапі були внесені часткові зміни.
За своєю сутністю Закони XII таблиць в цілому представляли обробку й консолідацію звичаєвого права Риму. В той же час в них відчувається й вплив давньогрецького права південноіталійських полісів, мають місце і окремі нові положення, що відступали від норм звичаєвого права (наприклад, система штрафів свідчить про відхід від давнього принципу таліону).
Закони XII таблиць відображали ще порівняно низький рівень розвитку римського суспільства й правової техніки. Вони були викладені у вигляді коротких окремих думок і заборон, деякі з них несли на собі відбиток релігійних ритуалів.
Незважаючи на свої недоліки, ці закони досить точно відобразили корінні потреби римського архаїчного періоду, а тому протягом багатьох століть зберігали в Римі величезний авторитет, розглядалися, зі слів Тита Лівія, як «джерело всього публічного і приватного права».
2. Іншим важливим джерелом квіритського (цивільного) права були закони, прийняті після Законів XII таблиць. Останні завершувалися вказівкою на те, що надалі будь-яке рішення народних зборів повинно мати силу закону (lex). З пропозицією про прийняття нового закону на зборах звичайно виступали посадові особи (магістрати), потім законопроект обговорювався в сенаті й за три тижні до голосування оприлюднювався. В ухваленому законі виділялися, як правило, три частини:
· в першій вказувався ініціатор прийняття закону;
· друга містила саму норму, тобто правові розпорядження;
· в третій встановлювалася санкція.
3. У найдавніший період правову силу мали також рішення сенату (сенатус-консульти), а у виняткових випадках і постанови магістратів. Так, на основі рішення надзвичайної комісії децемвірів були видані, як вже було зазначено, Закони XII таблиць.
Тлумачення законів тривалий час залишалося привілеєм понтифіків, що всіляко охороняли свою монополію на судові таємниці. Остаточному звільненню права від релігійної оболонки, підриву позицій жерців і початку світської юриспруденції покладено було писарем Клавдієм Флавієм, який в 302 році до н. е. надав гласності судовому календарю, формам позовів і записів та тлумачень норм і звичаїв, які раніше зберігалися в суворій таємниці в архівах понтифіків.
Джерела права класичного періоду
У III ст. до н. е. глибока повага римлян до своїх правових традицій не дозволяла їм відкрито відмовитися від Законів ХІІ таблиць. Але істотні зміни в економічному й політичному житті Риму зробили необхідним фактичну відмову в повсякденній правовій практиці від застарілих норм Законів XII таблиць і квіритського права взагалі. Виникла необхідність в створенні нових форм правотворчості, більш гнучких і таких, що дозволяли б враховувати суспільні умови, які постійно змінювалися.
На новому етапі історії римського права його найбільш розповсюдженим джерелом стали едикти преторів, на базі яких нарівні з цивільним правом, до якого продовжували шанобливо ставитися, але все менш застосовували, утворюються дві нові і абсолютно самостійні правові системи:
1. «преторське право» (jus praetorium);
2. «право народів» (jus gentium).
Обидві ці системи були результатом правотворчої діяльності преторів. Таким чином, в Римі виникла складна, по суті потрійна, система джерел права.
Вступаючи в посаду, претор оприлюднював свій едикт, де містилися юридичні формули, згідно з якими він мав намір підтримувати порядок і вершити суд. Ці формули істотно відрізнялися від норм цивільного права, хоч формально претор повинен був діяти в його межах. Самі положення, закріплені в едиктах, не мали сили закону, але були обов’язковими, оскільки підтримувалися преторською владою. Сам претор зобов’язувався слідувати своєму едикту, термін дії якого закінчувався через рік. Його наступник, як правило, лише дещо змінював в едикті свого попередника, вносячи в нього нові положення й відкидаючи застарілі. Але, оскільки основна частина едикту зберігалася, преторське право, гнучке і здібне пристосовуватися, характеризувалося певною спадкоємністю й стабільністю.
Особливу роль в розвитку права в класичний період зіграли едикти претора перегрінів, посаду якого було встановлено в 242 (за іншими даними в 238) р. до н. е. Останній регулював відносини між римськими громадянами і іноземцями (перегрінами), а тому взагалі не був пов’язаний нормами цивільного права. У своїй правотворчості (при виданні едикту) він володів значною свободою розсуду, міг в своїх правових положеннях посилатися на «справедливість» або на «природний розум». Однак створене преторами перегринів «право народів» було не міжнародним, а внутрішньодержавним.
З встановленням імперії поступово змінилося й положення преторів в політичній системі Риму. Формально претори зберігали право на видання едикту, але їх активна правотворчість приходила в суперечність із зростаючою одноосібною владою імператорів. Тому вже в перші століття нашої ери претори взяли за правило повністю копіювати едикт свого попередника. Таким чином, зміст едикту ставав незмінним, і він не породжував нових норм права. У зв’язку з цим імператор Адріан вирішив кодифікувати преторське право, доручивши цю роботу відомому юристові Юліану (між 125 і 138 рр. н. е.).
Складений останнім едикт (відомий як едикт Юліана) було офіційно схвалено сенатус-консультом. Він отримав назву «вічного едикту» (edictum perpetuum) і став обов’язковим для всіх подальших магістратів. З цього часу преторський едикт по суті перестає бути джерелом нових правових норм.
Вже в перші роки імперії почало зменшується значення народних зборів, які до кінця I ст. н. е. надто рідко ухвалювали нові закони, а потім взагалі позбавилися цього права. При імператорах знову зросло значення сенатус-консультів, які в попередній період (в епоху пізньої республіки) не мали правової сили. У першій половині I ст. н. е. сенатус-консульти звичайно не мали санкцій, але вони набували обов’язкової сили завдяки едикту претора. Адріан, повернувши сенату законодавчу владу, тим самим заклав правові основи для того, щоб сенатус-консульти виступали як закон. Їх роль, як джерела права, зросла, оскільки вони складалися від імені принцепса й часто називалися його ім’ям.
Поступово зміцнювалася й розширювалася самостійна законодавча влада імператорів, які стали видавати акти, що отримали назву конституція (!). Конституції були чотирьох основних видів:
1) Едикти — загальні положення, засновані на владі «імперіум», а тому юридично обов’язкові тільки за життя даного імператора. Але вже з II ст. н. е. його починали дотримуватися й наступники імператорів.
2) Рескрипти — відповіді або поради імператора окремим особам або магістратам, які просили консультації з правових питань.
3) Декрети — рішення, винесені імператором в судових справах, на основі яких склалася самостійна імператорська юриспруденція.
4) Мандати — інструкції, адресовані правителям провінцій, які в ряді випадків містили також норми цивільного або кримінального права, що застосовувалися й до перегринів.
Спочатку конституції розглядалися як результат делегування влади з боку народних зборів, але у II ст. н. е. юристи обґрунтували положення, згідно з якими римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. Таким чином, законодавство імператорів перетворилося в найважливіше джерело права, оскільки конституції, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на всій території римської держави.
Роль римських юристів в розвитку права. Виключно важливим і своєрідним джерелом розвитку римського права в класичний період стала діяльність юристів, яка надала стрункості й цілісності всій правовій системі Стародавнього Риму.
Римська юриспруденція набула чисто світського характеру, починаючи з плебейського понтифіка Тіберія Корунканія (з 254 р. до н. е.), правові консультації якого вперше набули публічного і відкритого характеру. Юристи республіканської епохи за своїм походженням були з аристократичних кіл — з сенаторської знаті, а, починаючи з I ст. до н. е., також із вершників. Найбільш відомі з них — це Катон Старший, Марк Манілій, Квінт Муций Сцевола, Публій Муций Сцевола, Сервій Сульпіций Руф. Вони вперше зробили спробу дати узагальнення судової практики, систематично виклавши цивільне право (Публій Сцевола) і склавши перший коментар преторського права (Сульпіций). Вищезазначені, а також інші юристи республіканського періоду давали юридичні консультації, особливо з питань судового процесу, редагували й складали юридичні акти, у ряді випадків брали участь у самому судовому процесі, надаючи допомогу одній із сторін. Тим самим вони грали важливу роль у судовій практиці Риму республіканського періоду.
В епоху принципату коло юристів стає ширшим. Багато хто з них, наприклад Ульпіан, Гай та інші, були вже не римлянами, а походили з східних провінцій. Юристи цього часу грали більш активну роль в розвитку юридичної доктрини й практики, були справжніми творцями класичного римського права. Важливе значення набула викладацька діяльність юристів. В I — на поч. II ст. н. е. виникли дві основні школи права: сабіньянці (фундатор Капітон) і прокульянці (фундатор Лабеон), які вели викладання права й давали різне тлумачення деяких (правда, другорядних) правових інститутів.
Римські юристи складали численні праці, з яких одні призначалися для учбових цілей, інші — для практичного використання.
Великою популярністю користувалися коментарі цивільного права й преторського права, а також дигести — найбільш значні твори з різних правових питань, які представляли собою спробу синтезу цивільного і преторського права. В дигестах, як правило, використовувалися витяги з більш ранніх робіт («Відповідей», «Питань» і
т. п.) того ж самого або інших авторів, причому, правовий матеріал розташовувався в суворо визначеному порядку (звідси й сам термін digesta — «приведене в систему»). Найбільшою популярністю в Римі користувалися дигести Альфена Вара, Цельза, Марцелла, Цервілія Сцеволи і особливо Сальвія Юліана.
Важливе місце серед робіт римських юристів займали інституції — систематичне викладення римського права в навчальних цілях. Найбільшу популярність мали інституції Гая (143 р. н. е.), які давали стислий і логічно побудований виклад великого за обсягом правового матеріалу. Інституції Гая розділені на 4 книги: про осіб, про речі, про зобов’язання, про позови. Ця система, що отримала згодом назву інституційної, значним чином вплинула на подальшу історію права, особливо тієї його частини, яка пов’язана з кодифікаційною роботою.
З встановленням в Римі імператорського правління активізувалася практична діяльність юристів — надання правових консультацій. Ці консультації (так звані «відповіді») здійснювали певний вплив на суддів, які часто керувалися думкою авторитетних юристів.
Імператор Август зробив спробу дещо уніфікувати діяльність юристів, дозволивши тільки окремим з них давати відповіді, яким надавалося офіційного значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді (консультації), ставити свій відбиток, щоб тим самим засвідчити легальність правового джерела. Названа система була закріплена за часів імператора Адріана, який підтвердив сталий порядок, згідно з яким тільки думка певних юристів мала правову, тобто обов’язкову силу. Якщо такі юристи з будь-якого питання приходили до загальної згоди, суддя зобов’язаний був з ними рахуватися при винесенні рішення.
Зміцненню авторитету римської юриспруденції, як джерела права у II—III ст. н. е., сприяв той факт, що імператори стали нерідко наближати видатних юристів до своєї персони, призначати їх на ключові державні посади. Так, за часів імператора Септимія Севера державну кар’єру зробив Папініан (вбитий за наказом Каракалли), при Олександрі Севері — Павло і Ульпіан.
Джерела права посткласичного періоду
У період домінату, в зв’язку з глибокою кризою рабовласницької системи, римське право зазнало деяких незначних змін, але його основні інститути практично зберігалися в незмінному вигляді. В цей час найбільше змінювалася джерела права, серед яких значно зростала питома вага законодавства імператорів. У зв’язку з встановленням всевладдя імператорів нові покоління юристів почали втрачати право давати обов’язкові консультації, позбавлялися можливостей формулювати нові правові норми, як це вже раніше сталося з преторами.
Зменшувалося число класичних юристів, праці й думки яких раніше вважалися джерелом права. У 426 р. юридична сила була визнана лише за творами п’яти юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Модестіна й Гая. Судді повинні були виявляти загальну думку цих юристів, а в разі розбіжності між ними — дотримуватися думки більшості. У разі рівності голосів вирішальною визнавалася думка Папініана, якщо ж в цьому випадку Папініан не висловлювався, суддя міг діяти самостійно.
Втрата римським правом минулого динамізму, стирання меж між цивільним і преторським правом, внаслідок чого цей розподіл в єдиному імператорському законодавстві втратив своє значення, створили сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт.
Особливо жваво роботи по систематизації права велися в Східно-Римській (Ромейській) імперії. Тут:
· в кінці III ст. н. е. були складені приватні збірники римського права — Кодекс Грегоріана й Кодекс Гермогеніана, до яких увійшли справжні тексти імператорських законів, прийнятих в період з 196 по 365 р. нашої ери;
· в 438 р. здійснено першу офіційну кодифікацію імператорських конституцій (Кодекс Феодосія). Особливістю цього збірника було те, що він включав в себе тільки чинне імператорське законодавство;
· в 528—534 рр., у період правління імператора Юстиніана I, який започаткував
важливі політичні і правові реформи, здійснено всеосяжну систематизацію римського права. Одним з найбільш послідовних прагнень Юстиніана було бажання відродити правила давньої римської юридичної культури, повернути юстицію до канонів класичного права. Особливу роль в цьому мала відіграти нова юридична культура, носіями якої виступали найвідоміші юридичні школи в Константинополі, Афінах, Бейруті. Основним шляхом досягнення цієї мети, на думку Юстиніана, мала стати всеосяжна систематизація джерел старого і нового права, причому цій систематизації передбачалося надати значення єдино дозволеного на майбутнє зводу права, щоб усунути різночитання, протиріччя і суб’єктивні тлумачення, які не узгоджувалися із самим духом централізованої імператорської юстиції.
У лютому 528 р. для цих цілей була створена державна комісія під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніана, яка до 534 р. підготувала т.зв. Звід законів Юстиніана. Він складався з трьох різних за обсягом, принципами упорядкування й, частково, за характером розглянутих у них питань частин: Дигести, Інституції і власне Кодекс.
1) Дигести, або Пандекти, найбільш значна за обсягом частина Зводу. Вони представляли систематичну компіляцію цитат — у скороченні або навіть у детальному викладі — із робіт класичних римських юристів. Всього в Дигестах нараховується 9142 фрагмента з майже двох тисяч творів, що належали перу 39 римських правознавців I— V століть. У більшості випадків упорядники зробили певні посилання на назви й навіть на розділи використаних праць. Це сприяло тому, що Дигести стали свого роду юридичною енциклопедією римської юриспруденції, особливо важливою тим, що про більшість юристів, їхні праці й погляди відомо тільки по цих уривках. Проте компіляція відбивала пріоритети імператорської юстиції пізніших часів: найбільша частина тексту припала на витяги з творів Ульпіана (2462 уривка), Павла (2083), Папініана (595), Помпонія, Гая, Модестіна, Юліана (по декілька сотень).
Дигести розподілялися на 50 книг з різних юридичних тем, усередині книг — на титули й на фрагменти. Фрагменти також розподілялися не довільно. Спочатку систематизувалися уривки, що коментували юридичні питання, описані в класичному творі юриста Сабіна з цивільного права, потім тлумачення на преторський постійний едикт, потім — практичні рекомендації й розбори казусів по творах Папініана. У деяких титулах Дигест був і особливий аppendix — додаток. Важливою особливістю змісту Дигест стало те, що упорядники нерідко наводили різні точки зору на одне й те ж юридичне питання або на одну і ту ж правову норму стародавнього права, а використані казуси розбиралися з позицій двох найбільш визначних юридичних шкіл класичної юриспруденції — сабініанців і прокульянців. Це охороняло наведені уривки від зайвого догматичного до них підходу і сприяло тому, щоб право не омертвіло надалі.
В цілому Дигести були також систематизовані за сімома умовними частинами:
· у першій (кн. 1—4) розглядалися загальні питання права й вчення про права осіб;
· в другій (кн. 5—11) — про право осіб на свої власні і на чужі речі, про захист права власності;
· у третій (кн. 12—19) — про зобов’язання двох сторін або зобов’язання, що виникають із взаємної довіри;
· у четвертій (кн. 20—27) — про забезпечення зобов’язань, витрати й позови з зобов’язань, про обов’язки з сімейних і опікунських прав;
· у п’ятій (кн. 28—36) — про заповіти;
· у шостій (кн. 37—43) — про різні питання, що дозволялися за суддівським розсудом;
· у сьомій (кн. 44—50) мова йшла головним чином про карне й публічне право.
Найбільш цікавою є заключна, 50-а книга Дигест, у якій були систематизовані не стільки юридичні оцінки або роз’яснення вузькоправових інститутів, скільки давні юридичні правила, прислів’я і зафіксовані класичними юристами ще більш давні звичаї (які мали своїм корінням священні римські закони).
2) Другою частиною Зводу був Кодекс. Його основою став ранній Кодекс Феодосія, і, так само як у попередньому, тут систематизувалися тільки чинні імператорські конституції — усього більше 4 тисяч. Кодекс складався з 12 книг і 765 титулів, тексти конституцій наводилися, як правило, у своєму повному обсязі й з вказівками на час та імператора, за правління якого були видані. На відміну від Дигест, присвячених в основному приватному праву. Кодекс систематизував норми публічного права й церковних справ.
У 1-й книзі кодифікувалися постанови, що стосувалися церковного католицького права, джерела права недержавної служби.
У книгах 2—8-й — акти імператорів про цивільні права і судочинство. У 9-й — з кримінального права.
У 10—12-й — з державного управління, фінансів і т. п.
Після офіційного оприлюднення Зводу в трьох частинах подальший розвиток законодавства Юстиніана не зупинився. Ще було прийнято чимало актів, у яких закріплювалися істотні зміни в сфері церковних справ, спадкового права, сімейного права. Після смерті імператора його законодавчу спадщину зібрано також під загальною назвою Новел, що згодом стали розглядатися як четверта частина Юстиніанова Зводу, хоча ніколи не мали такого офіційного значення.
3) Інституції подавали систематизований виклад загальних правових принципів, як вони розумілися в римській юридичній традиції, і основних інститутів, головним чином, приватного права. Формально вони мали служити офіційним джерелом для початкового вивчення права, але в силу того значення, яке надавав Юстиніан проведеній кодифікації, узагальнені догматичні визначення набули сили закону.
Основними джерелами при упорядкуванні Інституцій стали однойменний твір класичного юриста Гая, а також твори юристів Флорентина, Марсіана, Павла й Ульпіана. За традицією, упорядники розділили Інституції на 4 книги.
У першій книзі даються загальні відомості про правосуддя й право, про правовий статус осіб, про вільновідпущенників, про шлюб, про батьківську владу, про опіку й піклування.
Друга книга присвячена речовому праву. У ній докладно розглядаються нові засоби розподілу і придбання речей, їх властивості. Тут же говориться про заповіти й легатів.
У третю книгу включені титули, що відносилися до успадкування без заповіту, ступеня когнатського родичання тощо. У цій же книзі викладаються загальні положення про зобов’язання й обставини укладання договорів, висвітлюються окремі їх види.
На відміну від Інституцій Гая зобов’язання з деліктів включені в четверту книгу, де особливо докладно розглянуто закон Аквілія про відшкодування збитків. Далі розбираються питання захисту прав (різні види позовів й інтердиктів).
У заключній частині Інституцій Юстиніана додані два титули, де перераховані обов’язки людей і різні види злочинів, які особливо були розроблені в імператорському законодавстві (образа його величності, прелюбодіяння, батьковбивство, підробки тощо).
Як історичне джерело Інституції Юстиніана мають меншу цінність, ніж Дигести і Кодекс Юстиніана, але вони характеризуються й безсумнівними позитивними моментами — систематичним, стислим і чітким викладом правового матеріалу з широкого кола питань. Справжній текст Інституцій Юстиніана не зберігся, найдавніша копія відноситься до IX століття.
Здійснена імператором Юстиніаном І, що здобув собі слави найвидатнішого законодавця всіх часів і народів, кодификація римського права заклала основу для подальшого розвитку права.