Тема: Держава і право Німеччини в XVIІI-XIXcт.
Утворення Німецької імперії. Конституція 1871 року
Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів.
Різні соціальні групи боролися за об'єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство.
Вирішення такого питання можливе було двома шляхами: революційним — через великонімецьку республіку, і реакційним — через об'єднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн
Утворити великонімецьку республіку не пощастило. Залишався варіант об'єднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави.
У 1861 році королем Пруссії стає Вільгельм, який з метою посилення Пруссії вносить у ландтаг проект рішення про створення чотирьохсоттисячної армії. Ландтаг був проти цього, але Вільгельм витрачає необхідні суми без згоди ландтагу. В 1862 році він призначає міністром-президентом Бісмарка, переконаного монархіста,
Бісмарк відразу перейшов у наступ. Він роз'яснював парламентській опозиції, що він буде до кінця «боротися з лібералізмом» і Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 році відбулася війна проти Данії
В 1866 році в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу.
Перемога над своїм основним супротивником дозволила Пруссії створити об'єднання частини німецьких держав під власним керівництвом. У 1866 році було утворено Північнонімецький союз, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Так під гегемонією Пруссії було об'єднано частину Німеччини.
За межами утвореного Союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії,. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія.
Шістнадцятого квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д.
Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, , але їх автономія була дуже обмеженою.
Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу.
Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.
Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній.
Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора.
Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію
Німеччина після Віденського конгресу
Аграрні реформи 1807, 1816 і 1821 років в Прусії та інших німецьких державах мали обмежений характер. Торгівля була слабо розвинутою. Нечисленні міста по суті були лише резиденціями государів.
Розширення капіталістичного виробництва стримувалось кріпацтвом, політичною роздробленістю та засиллям консервативних елементів у державному апараті.
На початку ХІХ ст. Німеччина складалась із багатьох держав з власними митними системами, органами управління, законодавствами, системами мір і ваги. Уряди цих держав керувались лише власними інтересами. До наполеонівських війн абсолютна монархія в цих державах була переважною формою правління.
Наполеон, розбивши австрійські війська, поклав кінець існуванню Священної Римської імперії. В серпні 1806 року Франц ІІ відмовився від титула її імператора.. Політична самостійність багатьох феодальних держав була ліквідована, вони перетворились на васалів наполеонівської Франції.
Поразка французької армії в Росії допомогла німецьким державам здобути незалежність.
30 травня 1814 року у Парижі був підписаний договір між державами-переможцями та переможеною Францією. У вересні 1814 р. у Відні зібрався найбільш представницький з дипломатичних конгресів, На нього з'їхалися 216 представників усіх європейських держав за винятком Османської імперії. 3-го січня 1815р. Англія, Австрія та переможена Франція уклали між собою таємний союз з метою протидії планам російського та прусського урядів у польському та саксонському питаннях. Нові союзники обіцяли один одному військову допомогу В результаті їх об'єднаного тиску на Пруссію тій довелося примиритися з корекцією власних масштабних планів. До Пруссії відходила лише північна частина Саксонії, а південна залишалася самостійним королівством.
9 червня 1815р. був підписаний Генеральний заключний акт Віденського конгресу. З масиву німецькомовних держав та частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз. Прусські та австрійські володіння включалися до Німецького союзу не повністю. Керівний орган Німецького союзу - т. зв. Союзний сейм турбувався в першу чергу про збереження європейського статус-кво: державних кордонів, монархічних режимів, політичної ізоляції Росії та збереження політичної роздробленості німецьких земель. Росії опертися на союз з Пруссією викликали занепокоєння у Відні, Лондоні та Парижі. В результаті цього Пруссії, дозволили дещо зміцнити свої позиції,.
Союзний сейм - рада уповноважених окремих німецьких монархів - перебував у Франкфурті-на-Майні. В Союзі не існувало ні спільного судового органу, ні об'єднаного дипломатичного представництва, ні загальної армії. Рішення сейму ставали обов'язковими лише за умови їх визнання усіма суверенними государями - членами Союзу. Тим самим Німецький союз був слабкою конфедерацією, позбавленою реальної сили і значення.
Володіння Пруссії були роз'єднані і складалися з двох основних частин. Обидві частини королівства були розділені землями інших німецьких государів, відрізнялися вони і за своїм внутрішнім суспільним ладом. У східних провінціях панувало крупне поміщицьке землеволодіння (місцевих поміщиків називали юнкерами). Юнкерам належала на селах вища поліцейська влада і вотчинна юрисдикція. Селянство, продовжувало нести панщину і платити оброки. В західних володіннях Прусського королівства, які довго перебували під управлінням французів, селянство уже вивільнилося з-під кріпосної залежності, в життя ґрунтовно увійшли буржуазні. Поміщицька юрисдикція, що зберігалася на сході Пруссії, тут давно уже припинила своє існування Певну роль відігравали і релігійні відмінності - у східній частині сповідувався переважно протестантизм, у західній - католицизм. Політичний режим інших німецьких держав охоплював широкий спектр державно-правових моделей.. В чотирьох південнонімецких державах - Баварії, Вюртемберзі, Бадені та Дармштадті були введені конституції, дещо схожі на французьку Хартію 1814 р.
Разом з тим, потреби економіки, єдність історичного минулого, мови і традицій усе нагальніше вимагали німецького возз'єднання. В ролі об'єднавчого центру, на думку німецьких патріотів, могла виступити Пруссія Політична роздробленість німецьких земель не дозволяла німецькій буржуазії конкурувати з сусідніми державами,. Як результат, німецькі товари були дорожчими і мали нижчу якість. Лише політичні зміни могли вивести німецьку економіку на вищий рівень, і. Ще у 1818р. в Пруссії був введений спільний для усіх восьми провінцій митний тариф. У 1834 р. митний союз, нарешті, об'єднав 18 держав з 23 млн. населення. Це стало крупним політичним успіхом Пруссії. Німецька буржуазія починає розглядати Пруссію як свій форпост в економіці та політиці Розвиток торгівлі, розширення внутрішнього ринку, будівництво доріг, особливо залізниць, зруйнували державну обмеженість у праві. Буржуазія потребувала свободи підприємницької діяльності. Однак її сковували політичний лад і законодавство. Конфлікт між буржуазією та дворянством постійно загострювався. Тільки буржуазна революція могла знищити економічне й політичне відставання Німеччини від передових країн Європи.
Революція 1848 року і її вплив на розвиток німецьких держав
Наприкінці 40-х років політична ситуація в Німеччині ускладнилась економічною кризою та неврожаєм. Виступи селян загрожували перерости в селянську війну. В березні 1848 року в багатьох містах Німеччини почалися революційні демонстрації і влада в Бадені, Гессені, Дармштадті, Вюртемберзі перейшла до рук ліберальної буржуазії. Коаліційні буржуазно-дворянські уряди були створені в Саксонії та Баварії.
В столиці Пруссії Берліні 18 березня був опублікований указ Фрідріха-Вільгельма IV. Цей документ проголошував необхідність прийняття нової конституції Німецького союзу, яка б передбачала створення загальнонімецьких збройних сил, ліквідацію внутрішніх митниць тощо. Інший указ проголошував відміну цензури. 29 березня у Пруссії був сформований новий уряд, Більшість міністерських портфелів опинилася у руках обуржуазнених аристократів.
1 та 8 травня 1848р. відбулися двоступеневі вибори до прусських Установчих зборів. 22 травня вони розпочали свою роботу. Кампгаузен поставив на обговорення цих зборів проект конституції, яка передбачала збереження в Пруссії монархії та запровадження двопалатного парламенту. Одночасно Установчі збори виступили проти демократичного вирішення аграрного питання. Навесні 1848 р. були проведені вибори до загальнонімецького парламенту.
Поразка червневого повстання робітників у Парижі означала поворот європейської (в т. ч. і німецької) ліберальної буржуазії до союзу з феодальною аристократією та монархічними режимами
Відразу після поразки пролетаріату в Парижі, в Пруссії був сформований контрреволюційний уряд генерала Пфуля. А 17 вересня у Берлін були введені гвардійські полки. 9 листопада державний переворот у Пруссії завершився. Прусські Установчі збори були спершу переведені до Бранденбурга, а 5 грудня 1848 р. їх розпустили. Тоді ж населенню Пруссії гарантувала свободу слова, зібрань та союзів представництво в палатах. Стаття 8 проголошувала недоторканість приватної власності. Король отримував у повноваження право абсолютного вето, безконтрольного управління армією, оголошення війни.
Уже 30 травня 1849 р. була здійснена відміна загального виборчого права. Згідно цього документа, чоловіче населення Пруссії у віці від тридцяти років поділялося на три курії в залежності від рівня сплачуваних податків. Пруссія, одержала нову конституцію, за якою двопалатний парламент отримав право вотування законів, затвердження бюджету та податків. Члени нижньої палати обиралися на основі «трикласного закону» 1849 р. Верхня палата була задумана як наполовину виборна, але уже з 1852 р., за наполяганням канцлера Бісмарка, стала пожиттєвою і спадковою.
За Конституцією 1850 р. король зберігав право абсолютного вето з метою не допустити «довільної зміни існуючого становища». Король був главою виконавчої влади. Він міг розпускати нижню палату, , якщо склад обраних депутатів видавався монарху надто ліберальним. Міністри були непідзвітними ландтагу, не несли колективної відповідальності не йшли у відставку внаслідок вотуму недовіри. По суті, ландтаг залишався дорадчим органом при королі.
До середини ХІХ ст. авторитет Австрії серед німецьких держав став помітно падати. Революція 1848 року в Угорщині, як і в інших німецьких державах, зазнала поразки. Однак австрійський уряд був змушений скасувати деякі феодальні порядки.
Наявність численних пережитків феодалізму, слабкість буржуазії були причиною сповільнених темпів економічного розвитку Австрії та збереження абсолютної монархії навіть після революції 1848 року. В кримінальному уложенні 1852 року були передбачені суворі покарання за організацію страйків, робітничих спілок.
У 1867 році австрійський парламент затвердив угоду про утворення Австро-Угорської монархії. Офіційно визнавалась державна унія двох держав. Двоєдину державу очолив імператор Австрії, він же король Угорщини. Угорщині було дозволено обирати свій парламент, кожна країна мала власну конституцію. Дворянство і велика буржуазія Угорщини добилися розширення своїх політичних прав. Основною метою цієї угоди верхів було запобігти назріванню нової буржуазної революції.
Угорський сейм, в якому засідали переважно представники дворянства й великої буржуазії, був однопалатним; рейхсрат Австрії складався з двох палат: У верхній палаті рейхсрату засідали представники земельної аристократії, вищої знаті, частина з них призначалась імператором. Депутати нижньої палати обирались сеймами областей. Міністри повністю були відповідальними лише перед імператором, а не перед рейхсратом. Влада парламенту була мізерною, всі функції у сфері управління здійснювали чиновники. Імператор був главою виконавчої влади і главою держави, він сам міг видавати надзвичайні укази.
В Австро-Угорській монархії у загальному віданні залишились військові питання, фінанси і зовнішня політика. Відповідно було всього три загальноімперських міністри. Для контролю над ними та вирішення загальноімперських питань, здебільшого про бюджет, щороку в столицях обох країн повинні були збиратись делегації від законодавчих органів (по 60 чоловік від кожного). З невеликими змінами Австро-Угорська дуалістична (двоєдина) монархія проіснувала до кінця першої світової війни.
Судова система Німеччини.
В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох(засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку.
Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення).
При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах.
Адвокатура була організована як самоврядна корпорація.
система вищих органів влади і управління Німецької імперії являла собою єдиний, централізований державний механізм з особливим становищем в ньому ряду прусських державних органів.
Об’єднання Німеччини навколо Прусії доволі швидко привело до росту значення в урядовій політиці єдиної імперії військового мілітаризму, до прагнення підвищити державне значення Німеччини за рахунок інших сусідніх країн. Це стало передумовою агресивної зовнішньої політики Німеччини в Європі, яка в підсумку призвела до початку Першої світової війни. В ході цієї війни Друга Німецька імперія зазнала поразки і розпалась.
Характерні риси права
Розвиток буржуазного цивільного права в Німеччині був досить своєрідним.
У сфері цивільного права політична роздробленість, що тривала аж до 1871 року, зумовлювала правову роз'єднаність, бо в німецьких державах діяли різні джерела права, різні правові системи. Своє право мали навіть землі, провінції, міста, села. місцеве «партикулярне» право окремих німецьких держав, у свою чергу, було роз'єднаним, суперечливим, феодальним у своїй основі. Наприклад у Саксонії до середини XIX століття продовжували діяти середньовічні збірники права, такі як «Магдебурзький збірник» і т.ін.
Єдиними для всієї Німеччини були норми римського права. Але використовувалося воно досить рідко, лише в тих випадках, коли повністю був відсутній відповідний цивільний закон. Загальним для Німеччини було і канонічне право, однак на його основі вирішувалися окремі питання, зв'язані з майновими відносинами.
У деяких німецьких державах робилися спроби кодифікації цивільного права — у Баварії, Саксонії, Пруссії, Австрії. Однак прийняті тут кодекси дуже різко відрізнялися від Кодексу Наполеона. Вони захищали кріпосництво, зберігали феодальну залежність селянства,
Значним пам'ятником цивільного права в Німеччині середини XIX століття стало Саксонське цивільне уложення 1863 року. Саксонське уложення поділялося на п'ять частин. Відкривалося воно загальною частиною, потім йшли розділи, присвячені основним правовим інститутам: речове право, право зобов'язань, сімейне право, спадкове право.
У 1848 році був запроваджений єдиний для всієї Німеччини вексельний статут, що значно полегшило торговельні і грошові операції. У 1861 році Союзний сейм приймає Торговий кодекс, де дістали втілення окремі буржуазні вимоги щодо регулювання торговельних операцій.
Цивільний кодекс Німеччини. Рейхстагом була призначена комісія у складі юристів-теоретиків для розробки проекту Цивільного кодексу. Перший проект цивільного уложення був відхилений. Другий проект був прийнятий і затверджений рейхстагом у 1896 році. Однак Німецьке цивільне уложення набрало чинності тільки 1 січня 1900 року.
Німецьке цивільне уложення — одна з найважливіших кодифікацій XIX століття.
воно видане в Німеччині, де буржуазія уклала союз з юнкерством, старими феодальними силами. Німецьке цивільне уложення становить кодифікацію періоду переходу до імперіалізму.
час видання Цивільного уложення належить до періоду загострення соціальних конфліктів, протистояння буржуазії і робітничого класу.
Викладений він важкою мовою, рясніє спеціальною термінологією, в ньому велика кількість різного роду посилань
У ньому дістає повне визнання юридична особа, якої не знав Французький цивільний кодекс.
Відповідно до Уложення товариство, що не має господарської мети, отримує цивільну правоздатність через внесення запису в спеціальний реєстр при суді. Товариства, які ставлять перед собою господарську мету, отримують правоздатність внаслідок урядового дозволу, який надається окремими німецькими державами — членами Союзу. Передбачалося позбавлення товариства правоздатності, якщо внаслідок протизаконної постанови загальних зборів виникає погроза «громадським інтересам»
Приватноправові обмеження дієздатності могли мати місце тільки внаслідок душевної хвороби, марнотратства або у випадку п’янства
Друга книга, присвячена праву зобов'язань, найбільше містить каучукових норм, Визнавалася, наприклад, недійсною «угода, що порушує добрі звичаї. Такі невизначені критерії дозволяли максимально враховувати інтереси панівних класів.
Головним видом виникнення зобов’язань був договір. вважались недійсними договори які здійснені по відношенню до неможливих речей, ті, що протирічать законам,.
В конкретні правила про договори були введені нові положення, які посилили захищеність однієї із сторін. в договорі особистого найму закон зобов’язував наймача дотримуватися мінімальних умов безпеки,. Заборонялось укладати договори найму на все життя,. Боржник не мав права виконувати свій обов’язок частинами.
Третя книга Уложення намагається задовольнити як інтереси феодальних власників, так і інтереси капіталістичних монополій, коли обмежує дрібного власника. Так, згідно з Уложенням власник земельної ділянки «не може заборонити проникання до нього з іншої ділянки газу, пару, запаху, диму, тепла, шуму, Не можна було протестувати проти польотів над земельною ділянкою, проти того, що хтось копає під нею, коли це не заважає нормальному ходові польових робіт.
Власник речі міг застосувати силу для того, щоб відняти її в особи, яку він застав у момент незаконного привласнення або захоплення речі.
у четвертій книзі закріплювався принцип верховенства чоловіка в родині. Жінка дістала дозвіл розпоряджатися своїм майном, займатися своєю професійною діяльністю, з дозволу чоловіка жити окремо. Пояснювалися ці нововведення тим, що жінка почала відігравати тепер велику роль у капіталістичному виробництві, — адже власники підприємств були зацікавлені в дешевій жіночій праці.
Уложення закріплювало громадянську форму одруження. Чоловік міг одружитися по досягненні 21 року, а жінка – 16 років. Закріплювалась моногамність шлюбу і неможливість укласти інший шлюб, не розірвавши попередній.
Розлучення допускалось тільки в судовому порядку і при наявності узаконених причин . Мати була зобов’язана і мала право піклуватися про дітей. Батько міг користуватися майном дітей. Зберігалась можливість батька застосовувати по відношенню до своєї дитини виправні заходи, але вони накладались тільки по рішенню опікунського суду.
По відношенню до матері позашлюбні діти мали рівні права з її законними, по відношенню до батька – рідство не визнавалось. Але позашлюбні діти могли вимагати від свого батька аліменти до досягнення ними 16 років.
П’ята книга трактувала норми спадкового права. Спадкування за законом відбувалось за ступенем спорідненості. При відкритій спадщині дозволялось відшукувати навіть далеких родичів.. Право на обов’язкову частину у спадщині мали тільки законні діти.
Кодифікація цивільного права сприяла оновленню торгового законодавства. В 1897 році було прийнято нове Торгове уложення. Воно включало чотири розділи: про купецький стан, про торгівельні товариства і негласні об’єднання, про торгівельні угоди, про морську торгівлю.
У 1871 році було прийнято загальноімперське Кримінальне уложення.
Найбільше статей у ньому стосувались злочинів проти держави, проти особи і власності. Уложення давало детальну класифікацію державних злочинів, наприклад “образа імператора”, “місцевих правителів”, опір властям, За ці злочини передбачалась смертна кара або ув’язнення. Злочини проти власності (крадіжка, розбій) карались ув’язненням.
Останній розділ кримінального Уложення був присвячений так званим “поліцейським порушенням”. Штрафом або ув’язненням карався той, хто порушував поліцейські правила про виїзд за кордон, зберігання зброї, виготовлення печаток. Уложення діяло до кінця другої світової війни.
У 1877 році було видано кримінально-процесуальний кодекс.. Кодекс посилив обвинувачувальні засади, роль поліції, особливо на стадії попереднього розслідування. Формально порушення кримінального переслідування і складання обвинувального висновку покладались на прокурора. Адвокат цілком ознайомлювався із справою після завершення попереднього слідства. Кодекс допускав посилення обвинувачення в стадії судового розгляду. Разом з прокурором додатковим обвинувачем міг виступати потерпілий. Проступки та дрібні правопорушення карались одноосібно дільничними суддями через видання каральних наказів.