МВС УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

факультет № 1

Навчально-наукового інституту права та кібербезпеки

кафедра державно-правових дисциплін
КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Теорія держави і права»

на тему:

ДЕМОКРАТІЯ ЯК ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ НАРОДОВЛАДДЯ
Студентки 2 курсу 2 групи

галузі знань 081 Право

спеціальності 081 Право

Лі Є.В.
Науковий керівник

Доцент кафедри, к.ю.н.,

Суханова Д.С.
Національна шкала________

Кількість балів: ___________

Оцінка: ECTS ____________

Члени комісії: ______________ _______________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

______________ ______________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

______________ ______________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Одеса –2022 рік

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1 АНТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ……………………………………...…5

1.1. Афінська демократія………………………………………………….…….5

1.2. Римська демократія ……………………………………………………………...………...8

РОЗДІЛ 2 СУЧАСНА ДЕМОКРАТІЯ В УКРАЇНІ ………………………………………………………………………...14

2.1. Основні засади та принципи української демократії…………………14

2.2. Форми реалізації народовладдя: представницька та безпосередня ……………………………………………………………………19

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМАТИКА СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ..23

3.1. Актуальні проблеми розвитку демократії в Україні………………….23

3.2. Абсентеїзм як основна проблема сучасної демократії….…...………..24

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….30

ДОДАТКИ:

Таблиця 1…………………………………………………………………….….33

Таблиця 2………………………………………………………………………..34


ВСТУП

У даній курсовій роботі всебічно розглянуто питання демократії як форми реалізації народовладдя. Головна увага приділялася саме стану сучасної демократії та актуальним проблемам народовладдя вУкраїні, а також загальним принципамі засадам демократії.

Актуальність дослідження.Українська держава є досить молодою державою, яка перебуває в постійному розвитку. Звичайно, що наша держава, як і будь-яка держава світу, прагне бути лідером серед інших, але її першості заважає наявність певних невирішених проблем, що гальмують її розвиток. Так як, термін «демократія» буквально означає владу в руках народу, однією з найголовніших проблем, на мою думку, є пасивність громадян у справах своєї держави. Сила українського народусаме в єдності, адже саме громада творить історію тут і зараз. Об’єднавшись, при наявності бажання та натхнення, кожний громадянин вносить свій вагомий внесок, який допоможе перетворити державу з великим потенціалом у могутню і розвинену демократичну державу.

Об’єкт дослідження.Демократія як форма реалізації народовладдя є об’єктом дослідження даної курсової роботи.

Мета дослідження.Розглянутизасади демократії та основні принципи демократії (принцип поділу влади, принцип виборності основних органів державної влади, принцип плюралізму, принцип гласності, принцип рівності, принцип більшості та принцип незалежного контролю), осягнути взаємозв’язок безпосередньої та представницької форми реалізації народовладдя, порівняти їх та висвітлитиактуальні проблеми сучасної демократії, виокремити найголовнішу й запропонувати шляхи її вирішення.

Завдання дослідження.Завданнями даної курсової роботи є:

1. 
   Надати порівняльний аналіз античної демократії (Риму та Атен);
   
2. 
   Перелічити загальні принципи та засади, притаманні всім демократичним державам;
   
3. 
   Надати аналіз 2-м формам реалізації народовладдя в Україні: безпосередній та представницькій;
   
4. 
   Звернути увагу на місце в рейтингу демократичності української демократії;
   
5. 
   Перелічити основні проблеми сучасної демократії в Україні та причини їх тенденцій;
   
6. 
   Запропонувати шляхи вирішення основної проблеми, що гальмує розвиток демократії в нашій державі.
   

Методи дослідження. Методами дослідження курсової роботи є метод опису, аналіз, синтез та дедукція.

Коротка характеристика використаної літератури.Під час написання курсової роботи були використані праці таких науковців:ГончарБ.М., КозицькийМ.Ю.,Ткачук А., Ткачук О.,Ващенко К.О., Корнієнко В.О.,Копиленко О.П., Римаренко Ю.І., Мозговий Л.І, Кунченко-Харченко В.І., Печерський В.Г., Трубін Ю.Ю., Шаптала Н.К., Задорожня Г.В., Ставнійчук М.І., Бортніков В.І., Поліщук І.О., Заяць Н., Ротар Н.Ю., Бучин М.А., Кулеба О., Оверчук О.В., Прудка Л.М., Логвина В.Л., Щебетун І.С., Грабар О.С.та ін.

Наукова значимість теми. Тема даної курсової роботи має значення для науки, адже в ній акцент йде саме на актуальні проблеми народовладдя, які заважають розвитку нашої молодої держави.

Структура.Курсова робота складається з вступу, 3-х розділів (кожен розділ складається з 2-х пунктів), висновку, переліку використаних джерел та додатку (додаток А (таблиця 1) і додаток В (таблиця 2).


РОЗДІЛ 1 АНТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ

1. 
   Афінська демократія
   

Демократичний режим правління надає своїм громадянам вільно реалізувати свої права без утисків з боку держави у свавільній формі. При такому політичному режимі, закони є раціональними, а громадяни мають владу в своїх руках. Тобто саме демократія дає змогу обирати й бути обраним, вона допомагає народу обрати свою владу. Можна навіть сказати, що саме народ є джерелом влади в такій демократичній системі, де кожен громадянин може впливати на процес державотворення і хід історії. Кажучи про демократію, не можна просто не згадати про те де саме вона утворилася та про історію її становлення. Вважається, що вперше вона з’явилася саме в Греції, а незабаром і Італії.

Афінська демократія(демократія Афін/Атен) - етап в історії Стародавніх Афін (надалі - Атен (згідно з новим Українським правописом)), що охоплює період з 500 по 321 р. до н. е., коли у місті-державі Атени існувала демократична форма правління. У добу Афінської демократії громадянин, який був спадковим жителем Атен і не був рабом, мав право брати участь у роботі суверенних зборів. Розробка порядку денного зборів і повсякденне керівництво містом здійснювалися радою. Судові й аудиторські функції - великим журі. Членство як в раді, так і в журі надавалося за жеребом. Будь-який громадянин мав рівні шанси бути сьогодні правителем Атен, а завтра - верховним суддею. Перший ідеолог демократії, Перикл, відстоював цю форму правління на тій підставі, що вона сприяє прояву терпимості і громадянськості. Він ввів плату за роботу в журі, яка дорівнювала приблизно денному доходу працівника. Пізніше такий порядок був розповсюджений на членів ради та асамблеї. Як зазначав Аристотель, це дало можливість брати участь у роботі асамблеї бідним. Подібно до Платона та Фукідіда, Аристотель був проти демократичної форми правління. Всі троє вважали її незахищеною від неосвічених демагогів і такою, що сприяє експропріації власників. Однак залишок їх відношення до демократії зберігся у слові, яке нині є запозиченим у греків, — давньогрецькою мовою «idiotes», що означало «приватні громадяни» [1].

Повноправним афінським громадянином міг бути житель Аттики, батьки якого мали громадянські права, а його ім'я було занесено до особливих списків. У такі списки вносились імена юнаків та дівчат з 18 років, які впродовж року проходили спеціальне військово-тренувальне навчання і рік були охоронцями державних кордонів. Тільки в 20 років вони ставали повноправними громадянами. Громадянство передбачало певні права й обов'язки. Серед перших - право на свободу, особисту недоторканність, на землю, на участь у виборних органах тощо, других - обов'язок берегти своє майно, працювати на землі, захищати рідний поліс, дотримуватися законів тощо [2].

Вищим органом влади були Народні збори - Екклеса, в якому могли брати участь усі дорослі чоловіки, мали права громадянства. Будь-який громадянин мав право (і навіть обов'язок) брати участь у роботі Народних зборів. Від участі відсторонялися жінки, чужинці і раби. Народні збори збиралося досить часто, кілька разів на місяць, у ньому брали участь декілька тисяч чоловік (усе населення Афінського поліса, що мало право голосу). У часи розквіту афінської демократії для того, щоб дозволити найбіднішим громадянам відірватися від роботи і брати участь у народних зборах, була введена плата за участь в Екклеса у розмірі зразкового денного заробітку ремісника [3].

На зборах приймалися закони, оголошувалися війни і укладався мир, ратифікувалися міжнародні договори, затверджувалися посадові особи тощо. Важливою справою зборів було затвердження бюджету, наділення правами громадянина Атен іноземців, тобто їхні повноваження охоплювали всі сфери життя Атен. Діяльність зборів впродовж року була поділена на десять циклів, кожен з яких тривав 36 днів, а збори відбувалися один раз у дев'ять днів. Кожний громадянин мав право на виступ і на внесення законопроекту. Збори заслуховували звіти найвищих посадових осіб. Проте не всі громадяни могли засідати цілими днями. Із 30-40 тис. громадян Атен на засіданнях були присутні 3-5 тис. чоловік. Робочим органом Народних зборів була Рада п'ятисот, члени якої обирались від кожної із десяти адміністративних одиниць (філ) на один рік (по 50 членів). Головними завданнями Ради були підготовка зборів і виконання їхніх функцій між засіданнями. Рада засідала щоденно, а її члени одержували платню. Поряд з Радою п'ятисот існував і ареопаг — орган влади, що здійснював державний контроль, суд та інші функції — у складі 60-70 чоловік. Його члени кооптувалися на довічний термін із середовища афінських аристократів. Вожді афінської демократії не насмілювалися скасувати ареопаг як орган влади, але зуміли обмежити його компетенцію і фактично звели його функції до повноважень судової інстанції. Атени були гегемоном союзу грецьких міст. Тому виникало чимало проблем з управлінням, що здійснювалося виборними магістратами, та організацією адміністративного апарату. Діяльність магістратів (державні чиновники, що виконували постанови) контролювала Рада п'ятисот. Вищими магістратами були Колегії архонтів і стратегів. Колегії архонтів мали великий вплив на військові структури, розглядали порядок слухання судових справ тощо. 10 стратегів очолювали військову організацію держави, проводили набір до війська, були командувачами під час воєнних дій. Серед органів афінського управління значне місце посідали чисельні колегії, що наглядали за ринковою торгівлею, дотриманням порядку і чистоти тощо. Існувала колегія з поліцейськими функціями. Ці колегії, до яких обирали лише на один рік, були не бюрократичними, а надзвичайно діловими і працездатними органами. Одним із важливих органів афінської демократії був громадський суд геліея. Він обирався в кількості 6 тис. громадян (з 30 років). Це був найвищий судовий орган, який розглядав як приватні, так і державні справи, контролював діяльність найвищих посадових осіб, затверджував закони, ухвалені на Народних зборах. Судовий процес відбувався за принципом змагання: обвинувач наводив докази вини, відповідач їх спростовував. Крім судових справ на Геліею було покладено відповідальність за охорону всієї системи афінської демократії. Ще одним засобом охорони демократичного устрою було існування системи постійної та суворої звітності практично всіх посадових осіб. Навіть знаменитий Перікл, перший стратег держави, ретельно готувався до звіту перед громадянами. Держава стежила за тим, щоб не скорочувалась чисельність землевласників, наглядала за торгівлею, запобігала підвищенню цін і спекуляції. Афінська держава піклувалася про освіту і виховання громадян, розвиток мистецтва і театру. Афінська демократія була великим завоюванням політичної думки і практики Стародавньої Греції. Проте її не слід ідеалізувати. Вона забезпечувала політичну участь лише громадян, а їх в Атенах, налічувалося 30—40 тис. із 250—300 тис. чоловік афінського населення. Не користувалися громадянськими правами жінки, а також особи неафінського походження [2].

На думку багатьох науковців, перша демократична система з’явилася в Атенах. Афінська демократія є надзвичайно важливим етапом становлення Греції, особливістю якого є саме те, що поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки не було, а тогочасна демократія до того ж ще була рабовласницькою і обмеженою. Значну кількість населення складали раби, вихідці з інших полісів та жінки, які не мали права користуватися політичними правами, тобто права голосу. В діяльності державного апарату, тобто його органах влади (народні збори або буле, Рада п'ятисот, Колегії архонтів і стратегів та громадський суд «Геліея») брали участь лише особи чоловічої статі афінського походження, які досягли віку 20 років. Саме від чоловіків, які мали статус повноправних громадян Атен, залежало буде війна чи мир в державі, хто буде обраний до вищих посадових осіб та які закони будуть ухвалені. Тобто повноправні громадяни були внутрішньо самостійними та політично вільними учасниками державотворчого процесу Стародавньої Греції.

1.2. Римська демократія

Римська демократія тривала приблизно до кінця I століття до н. е., коли вона була замінена монархією на чолі з імператором. Таким чином, Римська республіка стала Римською імперією. Як і уряд Атен, уряд Риму спочатку був прилаштований для міста. Основна структура цього уряду залишалася незмінною протягом усієї республіканської ери, незважаючи на те, що територія, контрольована Римом, різко розширилася, охопивши весь середземноморський світ і більшу частину Західної Європи. Наприкінці I століття до н. е., навіть коли вони правили найбільшою державою на Землі, римляни продовжували керувати нею на зборах, які вони проводили у Форумі, на великій відкритій площі між двома із семи пагорбів міста. Римська республіка мала три основні гілки влади: народні збори, сенат і магістратів (тобто начальників, правителів). Народні збори приймали закони й обирали посадових осіб – магістратів. Пропозиції, які вносили на зборах, не можна було ні обговорювати, ні змінювати – лише прийняти або відкинути цілком. Їх попереднє обговорення відбувалося на особливих зібраннях. Наймогутнішим державним органом Римської республіки був сенат. Він складався із 300 осіб. Сенат оголошував набір до війська, визначав кількість солдатів і грошей на війну, приймав послів з інших країн, уводив чи забороняв нових богів. Усі постанови народних зборів мав затверджувати сенат. Крім того, існували два високопосадовці – консули, які виконували функції по суті як глави держав. Вони були висунуті сенатом, а обрані військовими зборами. Римська система містила деякі елементи прямої демократії, оскільки збори працювали за безпосередньої участі. Всі дорослі чоловіки могли голосувати на зборах. Однак в усіх зборах люди голосували не як особи, а як члени різних призначених груп або блоків для голосування. Як і в Атенах, участь у римських зборах була обмежена лише чоловіками. Після розширення Римської республіки вона надавала громадянство багатьом людям у своїх межах. Оскільки народні збори продовжували збиратися на Форумі, більшість громадян, які не мешкали в самому місті Римі чи поблизу нього, не могли брати в них участь. У пізніші століття Республіки, коли територія, контрольована Римом, була дуже великою, переважну більшість громадян було виключено з римської демократії [4; С.14-16].

Для громадянина Риму доступним демократичним інститутом були народні збори, що скликалися для обрання магістратів і прийняття законів. Так як велика чисельність громадян проживала за межами Риму, зборів практично поступово перетворилися в протовикладальні установи. Деякі питання вирішували куріальні збори представників аристократії, інші – зборів триб (територіальних округів), куди включалися лише плебеї, але рішення триб були загальнообов’язковими. Частина питань дозволялася на загальних зборах плебеїв і патриціїв – центуріальних коміціях. Найбагатші центурії мали більшу вагу, ніж бідні. Сенат, який готував порядку денного для народних зборів, обирався переважним чином з числа патриціїв. Після прийняття зборами рішень, сенат стверджував їх, строго спостерігаючи за відповідністю традиціям і законам Риму. Плебс – народні трибуни, котрі володіли правом вето на будь-які рішення, які суперечать, на їхню думку, інтересам частини незнатних громадян. Одних виконавчих осіб обирали центурії, інших – триби. У порівнянні з грецької демократією, Римська республіка була складною системою стримувань і противаг, які захищають права та інтереси різних категорій громадян. Ніхто в ній повністю не міг узяти гору, також як і зазнавати поразки. У зв’язку з цим давньоримська республіка демонструвала високу стійкість.Відрізняючись від греків, римляни визнавали цінність закону і необхідність в захисті прав та інтересів будь-якого громадянина. Тобто Рим розумів демократію як владу:

• 
  процедури;
  
• 
  закону.
  

Республіканська доктрина дотримується того, що політична система не може бути легітимною, якщо вона позбавляє людей права на участь в управлінні. Республіканізм народу і аристократії мав різними підставами. Так з точки зору аристократичних республіканців, навіть якщо народ повинен володіти важливою роллю при управлінні, його необхідно обмежити, тому що безліч може викликати швидше побоювання, ніж заслуговувати довіри. Для республіканців-аристократів складнішою конституційної проблемою було створення системи, яка стримує пориви безлічі. Призначенням народу було не самоврядування, як в Атенах, а вибори керівників, які придатні для виконання складної функції управління цілої политией. У зв’язку з тим, що керівники володіли обов’язком управління в інтересах цілої спільноти, а народ природно видається важливим складовим його елементом. Належним чином готові політики здійснюватимуть дію в народних інтересах, але не лише цієї складової, наскільки важливим він не був. Відштовхуючись з визнання правомірності інтересів більшості і небагатьох, республіканці-аристократи вважали, що благо суспільства потребують врівноваження даних інтересів. У утворюється в XVIII столітті демократичного республіканізму викликають побоювання не безліч, а лише деякі – не народ, а олігархічні чи аристократичні кола. Насправді переконаність республіканців в можливостях благого управління грунтується на народних якостях. Більш того, благо суспільства не перебуває в тому, щоб узгоджувати народні інтереси і інтереси небагатьох – благо суспільства якраз і є народним добробутом. В силу чого завдання конституції полягає в освіті системи, яка здатна якимось чином долати неминучість тенденції домінування небагатьох або ж одного тирана, а також його оточення.

При згоді республіканців – і демократів, і аристократів – що владна концентрація завжди є небезпечною і, а значить не може бути допустима, шляхи вирішення цієї проблеми розійшлися. Аристократи, або консервативні республіканці, продовжили наполягати на змішаному управлінні, погодився інтереси одного, багатьох і багатьох, і знаходили відображення цих інтересів в монархії, в аристократичній верхній палаті і в нижній палаті громад. Для демократів ідеї представництва різних інтересів різними інститутами бачилася неприйнятною і все більш сумнівною, що штовхнуло їх до прямої демократії.

Схоже з давньогрецької демократичною практикою, республіканська традиція ставила перед прихильниками демократії безліч невирішених проблем. Серед них 4 мають більш тісний зв’язок:

• 
  Ортодоксальне розуміння інтересів республіканцями було найбільш спрощеним. Якщо раніше суспільства поділялися на страти відповідно до інтересів одного, безлічі і небагатьох, то в складних суспільствах відбувалася найбільш істотна диференціація, що створило проблеми для балансу інтересів.
  
• 
  Всупереч всім судженням про баланс інтересів і громадянської чесноти, на практиці конфлікти в ранніх республіках були яскраво вираженими, але, тим не менш, звичайної, характеристикою життя політичної сфери. У зв’язку з цим актуальною проблемою представлявся пошук оптимальної форми республіки, яка здатна уникати конфліктів, що викликаються неминучим чином різноманітністю суспільних інтересів.
  
• 
  Ортодоксальні республіканці вважали, що республіки можуть існувати тільки в маленьких країнах. Отже, республіканська традиція не може підходити для вирішення основного завдання демократичних республіканців – демократизації великих націй-держав сучасного світу.
  
• 
  Республіканська традиція визнавала, що спроби використання демократичного республіканізму в великих суспільствах вимагають далеко спрямованих перетворень, основними з яких представляються вдосконалення інститутів представницького управління [5].
  

Демократія в Римі з’явилася майже одночасно с демократією в Атенах (див.Таблиця 1). Хоча поділу на законодавчу, виконавчу та судову в сучасному розумінні не було, народні збори («буле» – в Атенах і «коміції» - у Римі) виконували роль головного органу законодавчої влади. Тобто законодавча влада належала народним зборам та радам (Рада п'ятисот – у в Атенах та Сенат - у Римі). Будь-яка з 3-х гілок влади не могла бути зосереджена в руках однієї людини, адже це суперечить засадам демократії і в Греції, і в Римській Республіці. Виконавча влада в обох державах належала магістратам. Але якщо в в Атенах їх обирали шляхом жеребкування, то в Римі, майже як зараз, до магістратів обирали шляхом голосування на народних зборах. Третьою гілкою влади є судова. У грецькому засіданні, тобто у суді Геліея або як його ще називали «Суд присяжних», мала змогу брати участь будь-яка людина, адже вважалося, що думка навіть плебея може бути корисною і має бути почутою. Афіняни вважали, що рішення має прийматися більшістю, адже великий відсоток голосів у той чи інший бік є гарантом правильності рішення суду. У Римі ж вважали зовсім інакше: влада зосереджувалася в руках декількох багатих сімейств, а сама ж справа остаточно розглядалася у магістраті аж до винесення судового вердикту.

РОЗДІЛ 2 СУЧАСНА ДЕМОКРАТІЯ В УКРАЇНІ

2.1. Основні засади та принципи української демократії

Сучасна Україна є демократичною державою, що заснована на визнанні народу джерелом влади, тобто влада належить більшості, яка має змогу бути активними учасниками державотворчого процесу. Демократія як форма державно-політичного суспільства надає громадянам своєї держави багато прав, що, безумовно, вимагає дотримання принципів свободи й рівності людей. Чинний Основний Закон України, що має вищу юридичну силу, гарантує громадянам рівні й невід’ємні конституційні права і свободи, а дискримінація за будь-якими ознаками є неприпустимою, адже всі є рівними перед законом.

Українська демократія, як і будь-яка країна з демократичним режимом, базується на таких засадах:

1) визнання народуджерелом влади. 

2) рівноправність громадян;

3) підпорядкування меншості більшості (перших останнім) у прийнятті рішень та їх виконанні;

4) виборність основних органів держави [6].

До принципів демократії можна віднести віднести:

1. 
   Принцип поділу влади
   

Згідно з ним державну владу слід розділяти на декілька сфер або гілок, кожна з яких володіє власними специфічними функціями – законодавча, виконавча і судова гілки влади. Голова держави, парламент, уряд, судова влада мають строго окреслені права і повноваження. Водночас вони постійно взаємодіють між собою у процесі формування та здійснення державної політики. Умовою ефективної діяльності є встановлення оптимальних взаємовідносин між різними гілками і органами влади. При цьому ні одна гілка влади не повинна бути не обмеженою або переважати над іншими гілками. Такий поділ влади фактично відсутній при тоталітарних і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії [7].

Виходячи з принципу поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову гілки, який закріплений у "Загальних засадах" Конституції України (див.Таблиця 2), єдиним органом законодавчої влади в нашій державі є Верховна Рада України (ст. 75). Саме тому Верховну Раду не слід розглядати як вищестоящий орган щодо інших загальнодержавних органів (Президента, Кабінету Міністрів, Конституційного та Верховного Судів) та органів місцевого самоврядування. Адже Конституція не встановлює принципу єдності представницьких органів, а інші ради визначаються не як органи держави, а як органи місцевого самоврядування. Тому вплив Верховної Ради на діяльність інших органів держави й органів місцевого самоврядування може здійснюватися виключно через прийняття законів, які обов'язкові до виконання на території України всіма без винятку суб'єктами. Верховна Рада України складається з однієї палати. Таку ж саму структуру мають парламенти багатьох країн світу, наприклад, Болгарії, Греції, Литви тощо. Але існують парламенти зі складною структурою. Так, парламенти Росії, Франції, США та багатьох інших країн складаються з двох палат, парламент Південно-Африканської Республіки раніше складався з трьох, а парламент колишньої Югославії—з шести палат. Виконавча влада — це гілка державної влади, що направлена на виконання законів та інших нормативних актів. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності він керується Конституцією, законами України та актами Президента України. Більше того, однією з головних функцій Кабінету Міністрів є забезпечення виконання законів України (в тому числі й Конституції) та актів Президента України, систематичний контроль за дотриманням їх іншими органами виконавчої влади всіх рівнів та застосування необхідних заходів щодо ліквідації виявлених порушень. Ця функція визначає сутність і характер повноважень Кабінету Міністрів, підзаконність його рішень, тобто прийняття їх на основі й для виконання Конституції, законів, указів Президента України. Судова влада здійснює правосуддя. Вона керується тільки законами. Вплив на суддів суворо забороняється статтею 126 Конституції України. До системи судових органів Конституція України відносить суди загальної юрисдикції (ст. 125) та Конституційний Суд України (ст. 147). Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент України. Він уособлює державну владу в цілому, а не якусь одну ЇЇ гілку, що і визначає статус Президента в політичному житті суспільства. Президент як глава держави одночасно є найвищою посадовою особою в державі, він наділяється повноваженнями виступати від її імені як у внутрішньому житті країни, так і в міжнародних відносинах. На практиці це означає, що Президент у будь-якому випадку не потребує якогось додаткового засвідчення своїх повноважень, адже вони зумовлені його статусом глави суверенної держави. Відповідно до цього Президент є верховних арбітром у стосунках між гілками влади. У Конституції Президенту присвячено розділ V, який складається з одинадцяти статей, у яких встановлюється порядок обрання Президента України та основи його взаємовідносин з іншими складовими частинами механізму держави. Особливим видом державних органів, що не належить до жодної з гілок державної влади, є прокуратура. Прокуратура України становить єдину систему, яку складають Генеральна прокуратура, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Єдність системи забезпечується тим, що нижчестоящі прокурори підпорядковуються вищестоящим, а всі прокурори — Генеральному прокуророві України. Прокуратура функціонує як незалежний централізований державний орган на підставі узгоджених між собою нормативно-правових актів [8].

2) Принцип виборності основних органів державної влади. 

Демократія передбачає, що всі особи які контролюють політичні владні структури, повинні бути відповідальні перед своїми виборцями і періодично через чітко встановлений час переобиратись. Переобрання відбувається шляхом проведення вільних, конкурентних виборів [7].

3) Принцип плюралізму

Суспільство розподілено за багатьма лініями і параметрами, і суть демократії полягає у визнанні законності різних соціально-політичних сил, кожна з яких переслідує свої власні політичні інтереси. Цей принцип виключає монополію на владу зі сторони якої не будь однієї особи, соціальної групи, партії, тощо. Проголошуються ідеї самого широкого вибору в усіх сферах суспільного життя. Так економічний плюралізм проголошує ідеї приватної власності, вільного підприємництва, безперешкодної конкуренції, тощо. В політичній сфері це багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі політичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади. Наявністю опозиції в парламенті, інших сферах суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, а це є необхідна умова вироблення оптимальних рішень [7].

4) Принцип гласності

Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій. Через вільні і незалежні від цензури засоби масової інформації громадськість може отримувати широку інформацію про діяльність міністерств, відомств, політичних партій, громадсько-політичних організацій тощо [7].

5) Принцип рівності

Перша стаття Загальної декларації прав людини проголошує: “Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності і правах”. Сучасне тлумачення принципу рівності виходить з того, що за демократії можлива соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища [7].

6) Принцип більшості

У відповідності з ним рішення приймається на основі думки більшості. Проте цей принцип не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується принцип “згоди не погоджуватись” з думками і позиціями інших членів або груп суспільства. Там де панує принцип однодумства не має і не може бути демократії. Заперечується вольове нав’язування позицій однієї частини суспільства іншій його частині. З даної точки зору, суттєвою ознакою демократії є дотримання інтересів і прав меншості. Це виражається в наявності лояльної і конструктивної опозиції в якості законного партнера [7].

7) Принцип незалежного контролю

Здійснюється громадськими об’єднаннями, самими громадянами самостійно або разом з органами державного контролю за діяльністю державних структур. Основним методом контролю є перевірка діяльності та виконання ухвалених рішень, дотримання вимог чинного законодавства. За результатами перевірок громадськість та відповідні державні органи інформуються про виявлені порушення, пропонуються пропозиції щодо притягнення правопорушників до відповідальності [7].

Отже, народ обирає осіб, які контролюють та налагоджують порядок в державі, само тому інформація про будь-які зміни в державі не може бути прихованою від громадян та обов’язково має бути оголошеною. Особливістю античної демократії було те, що поділу влади на гілки в сучасному розумінні не було, як, наприклад, зараз в Україні. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову був створений для того, щоб збалансувати відносини між людиною та державою, тобто такий розподіл є гарантом політичної свободи особистості. Таким чином, влада не зосереджена в руках певного державного органу чи однієї з трьох гілок влади. У демократичних державах влада зосереджена в руках народу, який обирає своїх представників через чітко встановлений час, а також має право безпосередньо брати участь у розробці та прийнятті законів. Перевірку діяльності та виконання ухвалених рішень, дотримання вимог чинного законодавства може бути організована будь-ким (наприклад, самостійно будь-яким громадянином, громадськими об’єднаннями, або разом з органами державного контролю за діяльністю державних структур). В Україні кожний громадянин шляхом голосування надає перевагу конкретному кандидату на певний пост, а переможцем у гонці виборів стає той, хто отримав більше голосів. Тобто підпорядкування саме більшості під час прийняття важливих для держави рішень та їх виконанні. У свою чергу, голос кожного виборця, незалежно від соціального чи будь-якого іншого статусу, є однаково вагомим, адже один голос може стати вирішальним і перевернути результати голосувань догори дригом. Думка кожної особистості має бути почутою, і прямий обов’язок громадянина перед державою – брати активну участь у голосуванні, ставитися до виборів серйозно та не нехтувати своїми політичними правами. Відтак, плюралізм, якого набула демократія є її основоположним принципом, так як люди можуть думати зовсім по-різному, тому, як правило, серед чисельних партій кожен знаходить саме ту, яка найбільш близька до поглядів та переконань певного індивіда. Хоча люди можуть думати зовсім по-різному, це нормально, недаремно ж кажуть: «Ми всі різні, але рівні».

2.2. Форми реалізації народовладдя: представницька та безпосередня

У свою чергу, народовладдя реалізується через пряму (безпосередню) та непряму (представницьку) демократію.

Якщо представницька демократія - форма народовладдя, за якої право приймати рішення громада реалізує через обраних нею представників, які повинні відстоювати інтереси тих, хто їх обрав [9], то безпосередня демократія - сукупність форм організації державної влади, за якої основні рішення щодо управління справами суспільства й держави схвалюються безпосередньо всіма громадянами [10].

Представницька демократія забезпечує владу народу шляхом вирішення загальнодержавних питань його представниками, обраними у встановленому законом порядку і наділеними владними повноваженнями. Цими представниками народу є колегіальні органи (Парламент, ради різних рівнів) чи одноособові (Президент), які уповноважені приймати рішення, що мають загальнообов'язковий характер на відповідній території і здійснювати поточне управління справами держави і суспільства [11].

Безпосередня демократія, відповідно до ст. 69 Конституції України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Український народ або його частина здійснюють владу безпосередньо на загальнодержавних і місцевих виборах, всеукраїнських і місцевих референдумах, мітингах, демонстраціях, зборах громадян, через народні ініціативи тощо. Основні форми прямого народовладдя закріплені у статтях 70-71 (вибори) та у статтях 72 - 74 (референдуми) Конституції України. Є й інші важливі форми безпосередньої демократії, наприклад, збір підписів з вимогою проведення всенародного референдуму, збір підписів на підтримку кандидата на пост глави держави та ін. [12].

Через вибори як одну з форм прямої демократії реалізується установча функція українського народу, зміст якої вбачається у формуванні органів публічної влади: Президента України, Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, районних, районних у містах, обласних рад). Виборчий процес здійснюється на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності та відкритості; свободи агітації; рівних можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії та неупередженості до кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів [11].

Через інститут референдуму, який є формою прямої демократії, український народ реалізує власне волевиявлення у сфері реалізації свого суверенного права визначати і змінювати форму державного правління, вирішувати питання територіальних змін тощо [12]. Тобто, референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Варто зазначити, що Конституція України не допускає проведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Відповідно до Конституції України проводяться всеукраїнські референдуми, референдуми Автономної Республіки Крим, місцеві референдуми (в межах адміністративно-територіальних одиниць), всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України з питання про зміну території України та Президентом України щодо змін Конституції України та за народною ініціативою, якщо вимогу про це підтримано не менш як трьома мільйонами громадян України, які мають право голосу , а місцевий референдум призначається відповідною місцевою Радою, в тому числі на вимогу не менш ніж 1/10 громадян України, які мають право голосу і постійно проживають на території адміністративно-територіальної одиниці де буде проводитись референдум. Крім всеукраїнського та місцевого, референдуми можуть бути: конституційними, законодавчими, імперативними, обов'язковими, консультативними (дорадчими) та ін. [11].

Безпосередня та представницька демократія пов’язані між собою, адже безпосередня демократія є єдиним способом формування представницьких демократичних органів, яке здійснюється шляхом проведення виборів. Без неї представницька демократія неможлива. У той же час без представницької демократії безпосередня демократія не змогла б охопити своїм впливом навіть незначну частину владних функцій. А це означає, що зазначені функції були б не демократизованими, тобто виконувалися б адміністративними, а не демократичними органами [9].

Характерною особливістю прямої демократії є те, що основні рішення уряду схвалюються безпосередньо громадянами, а непрямої – те, що громадяни обирають шляхом голосування представника, який поважно ставлячись до своїх обранців та їх інтересів, управляє справами держави та народу. З одного боку, передача частини або всіх функцій законотворчості представницьким органам пришвидшує процес вирішення питань державного масштабу, а з іншого – зловживань на місцях більше. Більшість сучасних держав є представницькими, а непряма демократія є менш демократичною, ніж пряма. Якщо при безпосередній демократії урядова політика визначається народом, то при представницькій – народ обирає представників, основною діяльністю яких є прийняття рішень щодо політики уряду. Пряма демократія найкраще підходить для країн з невеликою площею та чисельністю населення, а представницька – навпаки, для великих країн, чисельність населення яких значно більша. Жодну з двох форм реалізації народовладдя не можна назвати ідеальною, адже що пряма, що непряма демократія мають недоліки та переваги. Лише поєднання безпосередньої та представницької демократії допоможе найвдаліше реалізувати принцип народовладдя.

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМАТИКА СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

3.1. Актуальні проблеми розвитку демократії в Україні

Ще зовсім недавно Україна вважалася неповною демократією. Цьогоріч ситуація в нашій державі значно покращилась і через це її зарахували у звіті міжнародного дослідницького центру IDEA (International Institute for Democracy and Electoral Assistance) до повноцінної демократії (середньої). У звіті було зазначено, що прозорі е-декларації відіграли позитивну роль в тому, що Україна піднялася в рейтингу [13]. Навіть не дивлячись на те, що Україна стала більш демократичною, наразі є невирішені проблеми, які гальмують розвиток української демократії.

Зокрема, існують такі основні проблеми:

– посилення протистояння владних інститутів і конфліктність у політичній системі держави;

– відособленість органів державної влади та їх посадових осіб від виборців, наслідком чого є суттєва відірваність від нагальних потреб державного та суспільного розвитку;

– руйнування традиційного типу комунікації між виборцями та обраними до Верховної Ради України і місцевих рад депутатами;

– відхід політичних партій, представники яких посіли місця в органах державної влади, від положень передвиборчих програм;

– непрозорість процесів підготовки та ухвалення рішень виборними органами державної влади;

– ухвалення законів, підзаконних, а також локальних нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано ускладнюють чи скасовують процедури, спрямовані на максимальне залучення громадян до процесів прийняття рішень;

– фактична відсутність механізмів політичної відповідальності депутатів рад різного рівня перед своїми виборцями;

– стрімке зниження довіри до органів представницької влади та суспільна апатія.

Основними причинамицих тенденцій є:

а) відсутність сучасної державної еліти, представники якої мали б спільне бачення національних інтересів України, а також основоположних принципів, основних завдань та перспектив її політичного розвитку;

б) низький рівень демократичної політичної культури та громадянської свідомості населення;

в) недостатність і суперечливість окремих положень Конституції України та інших чинних державних нормативно-правових актів;

г) нерозвиненість механізмів доступу громадян до процесів підготовки та прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також громадського контролю за їх виконанням;

д) невідповідна вимогам сьогодення система державного управління та місцевого самоврядування;

е) відсутність дієвої судової влади в державі, що не дає можливості громадянам якісно та оперативно відстоювати свої права в органах правосуддя;

ж) відсутність ефективних соціально-економічних реформ [14].

На мою думку, на сучасному етапі розвитку демократії в Україні основною проблемою є саме байдужість громадян під час виборів, адже пасивність громадян у голосуванні суперечить засадам демократичного режиму та не характерна для нього. Через комплекс причин (корупція, низький рівень підзвітності, недосконалість законодавства, відсутність нових реформ і дієвої судової влади для самозахисту та ін.) гальмується розвиток народовладдя і актуальності набуває питання абсентеїзму.

3.2. Абсентеїзм як основна проблема сучасної демократії

Абсентеїзм політичний - байдуже ставлення громадян до виконання своїх громадянських і політичних прав та обов’язків; насамперед відмова від участі у виборах. Абсентеїзм - форма свідомого бойкотування конституційного права обирати та бути обраним відповідно до чинного законодавства [15].

Є два найважливіших типи причин абсентеїзму:

1) пов'язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в силу певних причин вибори не цікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня справжня змагальність на виборах тощо;

2) пов'язані з загальною політичною, соціальною й економічною ситуацією в країні [16].

Враховуючи практику проведення виборів в Україні протягом останніх років, громадяни дедалі менше беруть участь у виборах через такі причини:

− люди не відчувають справжню турботу про них, адже після виборів гасла про низькі тарифи, про підвищення пенсій, про підвищення соціального добробуту і т. д. відразу ж забуваються, а натомість обслуговуються інтереси великого капіталу;

− низький рейтинг політичних партій, які не мають підтримки в суспільстві, адже вони не мають соціальної опори, їхні програми не втілюються в життя, тому що вони є нереальними, неконкретними до виконання;

− низька явка молодих виборців пояснюється тим, що молодь не бачить перспективи, адже майже не створюються нові робочі місця, встановлені низькі заробітні плати на діючих підприємствах, установах, а це змушує їх їхати за кордон у пошуках роботи та кращої долі;

− певна частина виборців нехтує своїм виборчим правом, тому що їм однаково, їхня свідомість і духовна культура обмежується кількістю заробітної плати, пенсії і кількості продуктів ухолодильнику, а поняття про національну свідомість відсутнє;

− багатьох ще з дитинства запевняли в тому, що будь-яка влада є корумпованою, що чесних політиків не існує, вони перекладають відповідальність один на одного, і змінити нам це не під силу, тому певна частка виборців не усвідомлюють важливості виборів загалом і свого голосу зокрема;

− ще однією причиною є дезінформація, тобто громадян вводять в оману щодо справжнього стану справ і речей у країні, видають бажане за дійсне, саме тому переважна більшість виборців впевнені у тому, що вибори нечесні та результати вже є відомими наперед [17; С.66].

Кажучи про абсентеїзм, не можна не згадати теорію про соціальний капітал. Ця теорія з'явилася завдяки книзі «Основи соціальної теорії», написаної Джеймсом Коулманом. У ній автор ввів в широкий ужиток поняття «соціальний капітал». Терміном описують сукупність колективних відносин в суспільстві, яка працює за ринковим економічним принципом. Тому автор і назвав її «капіталом». Спочатку теорія Коулмана не мала нічого спільного з тим, що вже стало відомо як «політичний абсентеїзм». Приклади використання ідей вченого з'явилися в спільній роботі Нейла Карлсона, Джона Брема і Уенді Рана. За допомогою цього терміна вони пояснили закономірність участі громадян у виборах. Вчені порівняли виборчі кампанії політиків з виконанням зобов'язань перед звичайними жителями країни. У громадян на це є своя відповідь у вигляді відвідування виборів. Тільки у взаємодії цих двох груп і народжується демократія. Вибори - це «ритуал солідарності» цінностей вільних товариств з відкритою політичною системою. Чим більше довіру між виборцями і кандидатами, тим більше бюлетенів буде опущено в урну. Приходячи на ділянку, індивід не тільки втягується в політичний і громадський процес, а й розширює власну сферу інтересів. Одночасно з цим у кожного громадянина збільшується коло знайомих, з якими йому доводиться сперечатися або шукати компроміс. Все це розвиває навички, необхідні для участі у виборах [18].

Отже, абсентеїзм є свідомою відмовою громадянина реалізувати своє виборче право. Хоча голосування в Україні не є обов’язковим, кожна людина має бути відповідальною, справжнім громадянином, адже громадянин знає ціну своєму голосу, а від цього залежить піде людина на вибори й чи проголосує вона. При обранні представника важливий кожен голос, адже в Україні діє мажоритарна система.Наразі основна проблема низької явки людей на виборчих дільницяху день виборів полягає в тому, що представники втрачають довіру та репутацію в очах громади, народ перестає вірити та довіряти їм, як наслідок вважає голосування безрезультативним- демократична система дає сбій. Тобто зневірені громадяни не користуються своїми політичними правами та не беруть участі в державотворчому процесі. На мою думку, слід вдосконалити законодавчі процеси, підвищити рівень підзвітності влади, що знизить рівень корупції та за допомогою засобів масової інформації донести до свідомості громадян важливість їх безпосередньої участі у побудові сильної демократичної держави.

ВИСНОВКИ

Демократія в Україні здійснюється безпосередньо та представницьки. Ці дві форми реалізації народовладдя сягають корінням в античність, тобто сучасна демократія, яка відома нам, пішла саме з Греції та Риму.Безпосередньо громадяни обирають своїх представників, тобто 2 форми пов’язані між собою, адже представницька демократія просто не існувала би без безпосередньої. Наразі основними шляхами реалізації прямого народовладдя є референдуми та вибори. Через вибори, народ здійснює своє волевиявлення для формування Президента України, Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування, а через референдум задля винесення питань загальнодержавного і місцевого значення, питань щодо втрати чинності закону України чи його окремих положень, визначеннячи зміни форми державного правління, вирішення питання територіальних змін тв інші питання, крім законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.Відмінною рисою народовладдя зараз і тоді є саме те, що нині є чіткий розподіл влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Одна гілка впливає на іншу, що повністю виключає домінування конкретної гілки й таким чином існує система «стримувань та противаг», адже демократія в Україні заснована на таких основних принципах : принцип поділу влади, принцип виборності основних органів державної влади, принцип плюралізму, принцип гласності, принцип рівності, принцип більшості та принцип незалежного контролю.

Наша молода держава перебуває в постійному розвитку, але навіть не дивлячись на покращення рівню демократичності, існують певні проблеми, що гальмують її розвиток. Я вважаю, що найголовнішою проблемою є саме абсентеїзм, адже пасивність громадян замість виявлення свого волевиявлення- суперечить засадам самого демократичного режиму й повністю перекреслює необхідність та сенс становлення такого режиму в державі. Для того, щоб вирішити цю проблему, як і будь-яку іншу, слід дивитися саме на її причину. Наразі це недосконалість нормативно-правових актів та законів, недовіра до органів державної влади й рівень життя пересічних громадян. Тобто запровадження е-демократії, розвиток соціальної допомоги у вигляді збільшення пенсії, зарплат і субсидії, підвищить рівень довіри громадян до своїх представників та держави і таким чином, Українапідніметься на нову сходинку в розвитку, як висока правова і соціальна держава.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Афінська демократія. Вікіпедія. URL: https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Афінська_демократія#:

16. Логвина В.Л. Абсентеїзм і його причини. Політологія.URL:https://pidru4niki.com/14940511/politologiya/absenteyizm_yogo_prichini(дата звернення: 24.01.2022).