Бойко. Історія України
...
Охрещення Русі
Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.
Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала у модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону ніби віддзеркалювала розклад політичних сил у середині країни, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін — брат-близнюк литовсько-слов'янського Перуна був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу; вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатства і привілеї феодальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження якісно нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху "з варяг у греки". По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що тривожило Володимира, — це реальна загроза через прийняття християнства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залежність від Візантії.
Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для придушення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів, візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Проте обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Константинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.
Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацією, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну житницю імперії — Херсонес (Корсунь) Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме у Корсуні восени 989 р Володимир взяв шлюб з Анною Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990 pp.) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді ж християнізація Русі тривала декілька століть.
Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:
1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу і формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему, адже існування християнської небесної ієрархії було ніби віддзеркаленням ієрархії феодального суспільства. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.
2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).
3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права; кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.
4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття у населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього світу на внутрішній світ людини. Внаслідок чого людина отримує повну свободу вибору та поведінки, справедлива розплата за які чекає у потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було припинено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.
5. Нова віра заклала якісно нові підвалини у культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.
Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:
1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів, церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целибату (обов'язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім'ями, законсервованому практикою передачі своєї професії у спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могло стати перешкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення всіх сфер суспільного життя у державі.
2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою, Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед слов'янського населення, але водночас помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином, через слов'янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво заважало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.
3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії у XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були симптомами кризи візантійської духовної еліти, що не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу у багатьох сферах суспільного життя.
Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.
Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі
Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями у різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси у давньоруській культурі — це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.
Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:
1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування у мистецтві біблійних сюжетів, у літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу
2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Християнство., надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається у рамках візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.
З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з’являється емоційне і пристрасне, яке не мало аналогів
ні у візантійській, ні у європейській літературі "Слово про Ігорів похід" (1187 p.). З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).
3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — бази для створення місцевої самобутньої культури. Звісно, роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське у процесі "ослов'янення" творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.
Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького або візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу, та Сходу. Так, відомий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по дереву, київських фібулах та змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навики) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина І тис. н.е.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.
Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов’янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви, у самому центрі київського дитинця переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.
4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.
Існування власної писемності та освіти завжди було основною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів; палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа "книжного вчення" (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).
Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів) незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви у Любомлі волинський князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.
Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з'явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні статті були об'єднані у перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається "Повість минулих літ", створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку "Повісті минулих літ" Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в "Києво-Печерському патерику".
Нестор (?—після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря письменник і, можливо, літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безумовним вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом Написане пізніше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монастиря визначається більшою художньою свободою.
До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних знань. До визначних оригінальних пам’яток давньоруської літератури належить «Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія "Изборник" (1073 p.), "Слово про Ігорів похід" та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками у розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення — проблеми взаємовідносин світської та церковної влади.
Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання, концепцію "богоугодного володаря", в основу якої лягла ідея зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади.
Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законів Київської Русі — "Руська правда". Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що складається з Правди Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правда Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти, штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покону вірного та Уроку мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). Розширена правда, крім названих правових документів. містить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське законодавство: з'являються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-адміністративного апарату тощо.
Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.
Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її суспільне життя у межі правових норм, що зумовило зростання правової культури населення та його цивілізованості.
Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури, зокрема у княжу добу значного поширення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція. Типові риси візантїйського стилю чітко простежуються у перших монументальних спорудах: Десятинній церкві у Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі у Чернігові (1031—1036 рр.). Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому все яскравіше проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше і рельєфніше виявляються місцеві особливості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. У перебудованому вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146 р ), Василівська (1183 р,) у Києві; Борисоглібський собор (1128 р,) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200 р.) у Галичі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.
Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іконопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та Болгарії, але невдовзі складаються місцеві традиції іконописання. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій), останній, за свідченням Печерського Патерика, "ікони писати хитр був зєло".
Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печорський (?—1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з його ім'ям деякі фахівці пов'язують ікони "Печерської Богородиці" і так званої "Великої Панагії".
Поступово відриваючись від візантійського коріння, формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.
Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості давньоруських міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, виконували роль не тільки політичних та економічних осередків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій та досягнень світового досвіду синтезувалася самобутня давньоруська культура.
Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні горизонти, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — бази для створення місцевої самобутньої культури; форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ.
...
Баканурський
Лекція 6. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Лекція 6 знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культури Київської Русі, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми Ті функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку. Пропонується такий план лекції:
6.1. Місце культури Київської Русі в історії української культури.
6.2. Картина світу слов'янського язичництва.
6.3. Християнство й культура східних слов'ян.
6.4. Київська Русь як естетична формація.
6.5. Духовна спадщина Київської Русі в культурах східних слов'ян.
6.1. Місце культури Київської Русі в історії української культури
Древня Русь (термін "Київська Русь" використовується в історичній науці з минулого століття), найдавніша форма державної і культурної інтеграції східнослов'янських племен, являє собою своєрідну середньовічну культуру європейського типу, що в період свого розквіту відігравала провідну роль у слов'янському світі й була яскравим явищем на загальному тлі розвитку європейської культури.
При ознайомленні з історією давньоруської культури й визначенні її місця й ролі у розвитку нашої національної культури варто звернути увагу на етногенетичні чинники ( від грецького "ethnos"— "народ" і латинського "genus"— "рід"). Важливу роль у формуванні протоукраїнської культури зіграла землеробська культура Трипілля-Кукутени, ареал розповсюдження котрої протягом IV—III тисячоліть до н.е. охоплював величезну територію від Подніпров'я до Балкан і басейна Дунаю. Трипільці досягай високого рівня розвитку й мали широкі культурні зв'язки з суміжними регіонами, а деякі елементи трипільської культури, у тому числі архітектура житла, збереглися в побуті українців Середнього Подніпров'я аж до початку XX століття.
Саме люди трипільської культури, за думкою ряду сучасних дослідників, можуть вважатися автохтонним, тобто корінним, населенням цих місць, а предки нинішніх українців (східних слов'ян, що мешкали в басейні Дніпра) — відповідно їхніми нащадками або культурними наступниками (так звана автохтонна теорія). Існує й міграційна теорія, згідно з якою предки східних слов'ян прийшли в місця свого історичного проживання з інших країв.
Після Трипілля на нинішній території України виникали, розвивалися й взаємодіяли одна з одною різноманітні культури, носії яких різними шляхами потрапляли у наші краї. Це й скіфи — кочова гілка ірано-мовного світу, й готи, й багато інших племен (див. Вступ, 2). Етнокультурні процеси стабілізуються в період, що передує виникненню Київської Русі.
Культура Київської Русі, або києво-руська культура (цей термін останнім часом набуває все більшої популярності серед вітчизняних істориків) складає перший історичний етап власне української культури. Тому при вивченні нашої теми слід акцентувати увагу на проблемі формування української нації й національної культури. Це тим важливіше, що донедавна історичний зміст києво-руської культури трактувався дуже тенденційно. У російській, а згодом і радянській політично ангажованій історичній науці поняття "Київська Русь" підмінялося словосполученням "Древня Русь", хоча їх ніяк не можна вважати синонімами: адже в епоху середньовіччя крім Русі Київської існували Русь Біла, Русь Червона (Підкарпатська), Новгородська земля, згодом Московська. Протягом трьох століть східнослов'янські землі, за влучним виразом одного з дослідників, утягувалися в орбіту києво-руської культури.
Київська Русь — держава східних слов'ян, що утворилася на території Східної Європи в IX ст. н.е. Культура й світогляд її населення в цілому відповідала за змістом і рівнем розвитку культурі решти слов'янських племен і своїм первісним укладом життя багато в чому нагадувала культуру інших ще не християнізованих європейських народів: скандинавів, бантів, угро-фіннів та ін.
6.2. Картина світу слов'янського язичництва
Ядро й основу східнослов'янської культури складали традиційні язичницькі вірування, основними ознаками котрих був: політеїзм (багатобожжя), розвинутий ієрархічно організований пантеон (від грецьких слів "раи" — "весь, загальний" і "theos" — "бог"), наявність розгалуженої демонології, досить розвиненого й організованого культу (відомі залишки численних святилищ східних слов'ян) і детально розробленої системи магічних ритуалів; однак професійні "служителі культу" у східних слов'ян навряд чи існували.
На жаль, міфологію східних (як і інших) слов'ян, на відміну від давньогрецької, римської, арійської, древньоіранської та ін., свого часу не було зафіксовано на письмі, тому свідчення про структуру слов'янського пантеону, імена й функції навіть найважливіших божеств вкрай убогі й нерідко суперечливі. За літописними даними можна встановити склад офіційно затвердженого 980 р. князем Володимиром (майбутнім хрестителем Русі) Київського язичеського пантеону. До нього входили: Перун — бог-громовержець, чий ідол мав срібну голову й золоті вуса (аналог литовського Перкунаса або давньогрецького Зевса); Хорс — загадкове божество іранського походження, можливо — бог сонця; Дажбог — теж, імовірно, сонячний бог, що витлумачувався як подавець благ; Стрибог — очевидно, бог вітрів чи атмосферних явищ, "роздавальник" благ; Симаргл (Семарьгл, Саймарекл, Сим-Регл) — ще одне іранське божество туманного походження, невластиве традиційним слов'янським віруванням (можливо, що знаходиться у "міфологічній спорідненості" із птахом Симург в іранській міфології); Мокошь — богиня (за думкою деяких учених, дружина Перуна), чий образ, уособлений зіркою Венерою, пов'язаний з ніччю, жіночими роботами, любов'ю.
З інших, фольклорно-етнографічних, джерел відомий також "скотій бог" Волос (Велес), що, вірогідно, був заступником усього народу, в той час як Перун був богом княжої дружини, "військовим" богом. Ряд спеціалістів, використовуючи матеріал одного з найдавніших слов'янських міфів, вважає Велеса супротивником Перуна-громовержця, підземним змієм — хазяїном потойбічного царства, котрий викрав у Громовержця худобу, за що той карає Велеса ударами блискавок, а дощ є побічним ефектом божої помсти. Утім, не усі вчені згодні з такою реконструкцією.
Ті ж джерела, а також деякі пам'ятки давньоруської писемності містять інформацію про слов'янських богів нижчого рангу. Це насамперед пов'язані з ключовими моментами календарного циклу Ярило, Купало, можливо — Коляда й Авсень. Ще загадковішими є божества Рід-Святовит, якого вважають або стародавнім верховним богом, або божком вогнища, або навіть немовлям, котрому поклонялися язичники, й Див — лісове божество. Майже до наших днів збереглася так остаточно й не переможена християнством розгалужена східнослов'янська демонологія, що складалася з уявлень про русалок, домовиків, водяників, лісовиків тощо.
6.3. Християнство й культура східних слов'ян
Трансформація східнослов'янської язичницької культури починається з початком хрещення Русі. Процес переходу Русі в християнську віру був складним і тривалим. Можливо, ще до Володимира Великого київські князі робили спроби християнізації підлеглого їм населення (Аскольд і Дір, 866-876 pp., Ольга, що сама охрестилася між 954 і 960 pp.). Є свідчення про хрещення онука Ольги й брата Володимира київського князя Ярополка; воно, за деякими даними, було здійснене папськими послами. Але початок масової християнізації пов'язаний, як відомо, з ім'ям князя Володимира Великого і датується, за літописними свідченнями, 988 р. Утім, хрещенню підлягали спочатку лише два найважливіших центри—Київ і Новгород. У цілому ж процес християнізації східних слов'ян розтягнувся на декілька століть і призвів врешті до формування у певному сенсі "змішаної" культури, що поєднала в собі риси традиційного язичества (демонологію, народну магію, календарна, трудова, родинна обрядовість) і православного християнства (культ Христа, Богоматері, біблійних персонажів і християнських святих, що часто приймали на себе й функції язичеських божеств: Ілля-Пророк — Перуна, Святий Микола — Велеса, Параскєва П'ятниця — Мокоші тощо). Це парадоксальне сполучення виявилося надзвичайно стійкою системою й у багатьох істотних елементах визначило картину світу українця, що зберігалася протягом століть. У науці цей специфічний світогляд одержав назву "двовір'я ".
Християнство дозволило вчорашньому язичнику-слов'янину усвідомити свою виокремленість із природи. Диференціація духовного й матеріального виявлялася у створенні для першого символічних, а для другого — реальних образів культури. Тому в давньоруських пам'ятниках культури містяться два рівнобіжних образних ряди, що створюють дивну картину "подвоєного" світу. Домінантна символічна християнська образність додає новій картині світу цілісності й ієрархічної впорядкованості. Християнська свідомість створює картину світу, збудовану не на причинно-наслідкових зв'язках, а на основі семантичної синонімії— значеннєвої відповідності одного елемента іншому.
Суть середньовічної картини світу в східнослов'янській культурній свідомості розглянутого періоду не вичерпується символічними й реальними параметрами простору й часу. Ця картина світу теоцентрична (від "theos" — "бог"), а не антропоцентрична ("anthropos" — "людина"). У центрі цієї картини світу знаходиться бог як осередок сакрального, а на периферії — його антипод диявол. Тому поряд із семантичною синонімією для культурної свідомості Київської Русі мав важливе значення й інший принцип — антиномія. Між сакральним і його повною протилежністю в межах людського життя вбачалася безліч ієрархічно розташованих зон, в межах котрих у різних площинах багатомірного світу функціонують зло й добро. От чому мистецтво як модель світу відбиває тут не стільки дійсність, скільки уявлення про стосунки між богом і людиною. Від того, який аспект цих стосунків описує чи відображає мистецький твір, залежить його жанр, що в свою чергу має чітко визначену структуру — жанровий канон, ідеальну модель. Задачею автора (найчастіше безіменного, оскільки він усвідомлював себе лише посередником між божественним логосом — у перекладі з грецької "знання", "слово", "істина" — і твором, що народжується за вищою волею) було максимальне наближення до цієї ідеальної схеми. Звичайні критерії для сучасної людини оцінки з позицій життєвої вірогідності часто не спрацьовують по відношенню до творів давньоруського мистецтва (ікон, храмового розпису, літературного твору), оскільки воно будується за своїми законами й промовляє власною мовою — мовою середньовічної східно-християнської культури.
Так, агіографії (життєпис святих і розповіді про їхні діяння) й ходіння (розповіді про паломництва до Святої землі—Палестини, батьківщини Христа) предметом зображення мають стосунки бога й людини, а системотворчу роль у них відіграє простір. Збереглося близько сотні житій—описів життя святих візантійської й власне руської церкви. Сенс життя святого (а це завжди реальна історична особистість) вбачається в духовному подоланні смерті. Уже в початковий період християнізації Русі були написані старокиївські пам'ятники про місцевих святих — страстотерпців князів Бориса та Гліба й видатного діяча східнослов'янського чернецького руху Феодосія (Теодозія) Печерського. У "Сказанні про Бориса й Гліба" (кінець XI — початок XII ст.) язичеське бачення святості як надлишку містичної животворящої сили одержало нову, християнську інтерпретацію. Реальна історична подія — загибель 1015 р. молодших синів хрестителя Русі Володимира в боротьбі за владу -— витлумачується невідомим автором як людське жертвопринесення язичника. Але поводження молодих князів перед смертю, їхня відмова від опору є суто християнським мотивом "вільної жертви" Ісуса Христа, що прийняв смерть і страждання для спокути гріхів роду людського. Жертовна смерть Бориса й Гліба, за авторською ідеєю, освячує князівський рід. Разом з тим, на відміну від перекладених з грецької житій християнських мучеників, Борис і Гліб однаковою мірою люблять "життя вічне" і життя земне, що вказує на елементи "двовір'я", притаманні всій східнослов'янській християнській свідомості.
Високо розвинутим жанром києво-руської літератури була проповідь, представлена зокрема видатною пам'яткою давньоруської словесності — "Словом про Закон і Благодать" Іларіона (першого київського митрополита, що не був іноземцем — греком-візантійцем). В образній системі твору Іларіона сполучаються всесвітня й національна історія. Всесвітня історія (єдиним джерелом знань про яку було, певна річ, Священне Писання) мислиться як поступальний рух до "життя вічного", котрому передують кілька етапів: спочатку "морок ідольський", потім доба Закону (іудейство) й епоха Благодаті (християнство). Головна ж подія національної історії—хрещення Русі — сприймається як конкретизація й деталізація узагальненого образа всесвітньої історії, а в образі князя Володимира залишаються сліди архаїчного культу предків, який складає суть ідеї роду.
У літописах на першому плані виявляються стосунки між богом і народом, особливе ж значення в системі координат має вже не простір, а час. Прикладом може служити перший давньоруський літопис — "Повість временных літ" (XII ст.), якій чернець Нестор додав концептуальної й композиційної завершеності. У жанровому відношенні літопис являє собою звід різних джерел, письмових і усних, що синтезуються завдяки образу літописця, котрий, за словами А.С. Пушкіна, веде оповідання, "добру и злу внимая равнодушно": підкреслюється, що він нібито піднесений над повсякденним життям, яке протікає повз нього. Політична боротьба, міжусобиці, сімейні розбрати князів — усе це, за твердженням літописця, для нього не більш ніж факти, які дозволяють побачити загальні закономірності життєвих проявів божого промислу. Таким чином, у "Повісті временних літ" автор займає чітко виражену "зовнішню" стосовно предмету своєї уваги позицію спостерігача, але, попри всі свої намагання, залишається людиною своєї епохи. Отже, найважливішою рисою літописного часу є його двоїстість, відокремленість оповідального й історичного планів. З життєвого потоку літописець вибирає факти, що своїм неодноразовим повторенням засвідчують закономірність і зумовленість буття. Разом з тим повторюваність життєвих явищ виступає як утілення ідеї зв'язку між минулим і сьогоденням, тобто як засіб міфологізації історичного плану літописного часу.
У "Слові о полку Ігоровім", цьому шедеврі києво-руської літератури, створеному наприкінці XII ст., органічно злиті два основних елементи середньовічної моделі світу: простір і час. Оповідання про похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців 1185 p., його воєнну невдачу, полон і втечу з полону охоплює також і тривалий проміжок історичного часу — від Володимира Святого до самого Ігоря. Художня структура "Слова" поєднує елементи язичницькі й християнські. Образ землі, наприклад, розкривається в епосі через первісно-міфологічний комплекс понять "смерть"/ "воскресіння": поразка Ігоря трактується як наслідок відриву від магічних сил рідної землі, а втеча з половецького полону стає можливою тому, що на підмогу князю приходять природні стихії. Біблійний архетип проявляється у всій історії поневірянь новгород-сіверського князя, що нагадує сюжет притчі про блудного сина; повернення ж героя з полону також включає християнські мотиви: після втечі він їде до Києва, у церкву Богородиці Пирогощі.
Значення християнізації в історії формування української культури неоціненне, і справа не лише у власне релігійному аспекті цієї події. Християнізація відкрила Русь для різноманітних й потужних культурних впливів, переважно з боку Візантії. Хоча на момент хрещення Русі християнська церква ще формально зберігала єдність, релігійні розходження між Римом і Константинополем давно вже були очевидні. Обравши східний, візантійський варіант християнського культу, Володимир тим самим обрав для Русі й візантійський варіант культури, визначивши вигляд і шляхи розвитку Руської землі на багато століть уперед.
Увійшовши в християнський світ, Русь вступає в активні культурні контакти — спочатку з візантійською й болгарською культурами, потім сфера контактів розширюється. Хрестили русичів грецькі (тобто візантійські) священики, але богослужіння велося слов'янською мовою, й необхідні для цього умови склалися лише завдяки тісним зв'язкам з Болгарією, що відігравала в православному слов'янському світі провідну культурну роль. Болгарія мала могутню релігійно-культурну традицію, закладену винахідниками кириличної абетки, першими слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм і продовжувану їхніми учнями. Спадщина ця складалося зі слов'янської писемності й перекладів грецьких церковних книг, насамперед Нового й значної частини Ветхого Завітів, а також слов'янської літургії (богослужіння), а також із численних перекладених болгарськими ченцями візантійських книг: історичних, повчальних та ін. світського змісту, у тому числі й відкинуті церквою (так називані апокрифи). Для Русі приплив болгарських книг мав грандіозне культурне значення. Адже, незважаючи на свідоцтва про наявність у східних слов'ян древньої, ще до часів Володимира, писемності, слідів її практично не залишилося, й дохристиянський етап розвитку східнослов'янської культури можна вважати безписемним. Після прийняття християнства протягом яких-небудь ста років древні русичі отримали розгалужену літературу зі своїми родами й жанрами, не обмежену тільки церковною тематикою й до того ж написану спорідненою мовою. Це послужило поштовхом до створення власних книг. Спершу переписувались болгарські (найдавніша — так зване Остромирове Євангеліє, переписане в 1056-1057 p.). єдність створеної Кирилом і Мефодієм літературної мови для всіх слов'янських народів мала виняткове значення для розвитку їхньої культури. Цією мовою велося богослужіння, а з прийняттям Руссю православ'я книги, перекладеш до того часу християнізованому слов'янському півдні, у Болгарії й Сербії, стали й частиною культурного надбання східних слов'ян. Література такого роду справила вплив на формування словесного мистецтва Древньої Русі: різних жанрів релігійної літератури, світських творів, риторики тощо.
Але запозичення писемної традиції в іноземних перекладах, так би мовити, у готовому вигляді, мало й певні негативні культурні наслідки. Наявність уже готових перекладів священних книг звільняло навіть освічених людей від необхідності володіти класичними мовами—не лише давньоєврейською й латинню, але навіть грецькою. Перекладацька діяльність була справою обмеженого цеху професіоналів, переважно ченців: уже при Ярославі в Києві діяла така група. Для читача, котрий знав лише рідну мову, не перекладені твори залишалися невідомими навіть дуже освіченим людям Русі, що звужувало коло доступної їм культурної інформації. Крім того, від візантійців Русь запозичала разом із християнством і недовіру до "язичеської" (насамперед античної) науки — на відміну від Заходу, де перші переклади Священного писання на національні мови з'являться лише в період Реформації (XVI ст.), а доти читання християнської літератури потребувало володіння латинню, давньогрецькою і давньоєврейською мовами, яке саме по собі відкривало перед освіченим християнином можливість ознайомлення з оригінальними творами мислителів стародавності, що пізніше зіграло найважливішу роль у формуванні такого культурного феномена, як епоха Відродження. Для східних слов'ян в цілому цей шлях виявився закритим за винятком хіба що України, чиї довготривалі культурні контакти з Західною Європою (особливо в XVI-XVII ст.) були дуже інтенсивними, що визначило її культурну специфіку в період розквіту ("українське бароко").
У становленні літератури раннього середньовіччя важливу роль відіграв культурний феномен "двовір'я" (див. вище). Вирісши, як і все світобачення, із коренів родоплемінної міфології, вона зазнала кардинального впливу перекладеної з інших мов християнської літературної традиції.
З особливою силою почуття колективної самосвідомості східнослов'янського середньовіччя висловила література києво-руського періоду. Згідно з цими уявленнями, людський світ знаходиться у відносинах гармонійної єдності і з божественним, і з природним. Релігійно-філософським аналогом такого світорозуміння є деїзм, культурологічними аналогами — "двовір'я" чи "двосвіття" (більш докладно див. у розділі "Культура західноєвропейського середньовіччя"). У східних слов'ян християнської епохи культ роду й землі зберігає настільки важливе значення, що у сферу сакрального почасти потрапляє навіть природа. Так формується картина світу, у якій центр не абсолютизується, а "занебесна" й "піднебесна" сфери сполучаються в єдине ціле, що накладає специфічне "забарвлення" на просторові уявлення людини часів Київської Русі.
Таким чином, для києво-руській культурі як культурі середньовічного типу притаманна амбівалентність (подвійність, двозначність), своєрідний діалог дохристиянських і християнських елементів. І якщо в східнослов'янській картині світу і можна говорити про якусь точку відліку культури, то це Київ, центр, з якого розповсюджувалися по християнським землям хвилі греко-католицької християнізації. Сакраментальна роль Києва в картині світу середньовічного східного слов'янства викривається у відомій словесній формулі: "Київ — матір городів руських". Звідси походять перші руські святі — Борис і Гліб; звідси ж поширювалися зразки художніх досягнень, освіти, ремесла, архітектури. Київські будівельники славилися на весь слов'янський світ. Київ став столицею літописання, образотворчих мистецтв (славнозвісний художник, перший відомий нащадкам слов'янський іконописець Алімпій був київським майстром — на жаль, єдиним, чиє ім'я зберегла історія). У часи Ярослава Мудрого тут з'являється звід законів — "Руська правда", щоправда, апробована вперше у Новгороді.
6.4. Київська Русь як естетична формація
За думкою сучасних дослідників, для аналізу культури Київської Русі дуже продуктивним є термін "естетична формація": адже києво-руська культура була помітним явищем і важливим чинником розвитку європейської культури ХІ-ХІІ ст. Лише один приклад: Ганна Ярославна, дочка Ярослава Мудрого, приїхала у Францію як наречена спадкоємця французького престолу і знайшла нову батьківщину варварською у порівнянні з Києвом (де були бібліотеки — при храмі Софії, у самого князя); адже навіть її майбутній чоловік був неписьменним, Ганна ж володіла декількома мовами, добре знала літературу; це вона привезла з собою священну реліквію —; так зване "Російське Євангеліє", книгу, на якій протягом сторіч будуть складати присягу французькі королі...
Характерним прикладом культурної амбівалентності є видатна пам'ятка києво-руської культури — храм Святої Софії (Софія Київська). Слід зазначити, що, на відміну від літератури, де переважали болгарські впливи, в архітектурі й образотворчому мистецтві (іконописі, фресці, мозаїці) вчителями древніх русичів були греки-візантійці. Вони принесли на Русь схему хрестово-купольного кам'яного собору, що заступив дерев'яні храмові споруди. За цією схемою була зведена перша кам'яна церква Києва — Десятинна (назву одержала від десятої частини доходів, яку городяни зобов'язувалися жертвувати на її будівництво). Потім, уже при Ярославі Мудрому, зводиться Софія Київська (1037-1054 pp.), задумана як культурна паралель найбільшого храму східного християнства — Софії Константинопольської, що повинно було затвердити ідею наступності Києва відносно Візантії як центра християнської віри.
Собор Софії Київської мав два поверхи (другий складали хори) й 13 куполів. Інтер'єр собору декорований мозаїкою (у кінцевій частині апсиди) й фресками, мозаїчною була й підлога. Знаменита "Київська Оранта" — мозаїчне зображення Богоматері, захисниці міста — є одним із найдосконаліших творів усього середньовічного мистецтва. У розписах Софії є й перші зразки світського мистецтва: на одній із фресок зображено князя Ярослава Мудрого, засновника храму, з родиною — це найстаріші з тих, що дійшли до нас, портрети в мистецтві Русі, та й усього східного слов'янства.
Собор Святої Софії — Премудрості Божої може розглядатися як своєрідна модель києво-руської культури. Він був не лише культовою спорудою, центром християнського богослужіння, але й бібліотекою, сховищем культурних цінностей, "картинною галерею" тощо.
Значення Софії Київської як культурної пам'ятки не вичерпується художнім аспектом. Майже одночасно з київським собором Святої Софії будуються ще два храми, також присвячених Премудрості: Софія Новгородська й Софія Полоцька. Як підкреслюють історики культури, будівництво часів Ярослава Мудрого мало на меті обґрунтувати необхідність збереження не лише політичної, ай культурної єдності руських земель: київської, новгородської, полоцької — і затвердити київську першість.
Однак поступово могутній колись Київ занепадає, перетворюючись на символічний об'єкт великокняжих претензій удільних князів. Про згубність князівських розбратів волає з глибини століть найвеличніший пам'ятник східнослов'янської літератури "Слово о полку Ігоровім". Але голос його почутий не був...
6.5. Духовна спадщина Київської Русі в культурах східних слов'ян
Монголо-татарська навала завдала культурі Київської Русі страшного удару. Однак знищити її остаточно завойовники не змогли. До наших днів дійшло близько 400 пам'яток києво-руської книжкової культури, і ця кількість дає уявлення про розмах київської книжної культури до навали монголо-татар, що спалили чи не все, що могло горіти...
Л спустошених ордою країв, де загарбники знищили ґрунт для подальшого повноцінного розвитку культури, києво-руські традиції відроджуються у Галицько-Волинській Русі, що устояла в зіткненні з ворогом. Центром давньоруської культури стає древній Галич. Але й на теренах Русі Київської залишилися, нехай нечисленні, пам'ятки культури й культурна традиція, носієм якої було місцеве населення. Монголо-татари були в цілому відносно віротерпимі й дивилися на завойовані землі лише як на постійне джерело данини, що утримувало завойовників від повного спустошення підкорених земель.
Певною мірою традиції Київської Русі сприйняла й Русь Московська. Московське князівство, що все більше набирало силу й збирало навколо себе східнослов'янські землі, намагалося ідеологічно й культурно затвердити свій статус наступниці Київської Русі. Згодом затвердилася офіційна політико-релігійна доктрина Москви як "третього Рима": був перший Рим — центр світу, другий Рим — Візантія, звідки в Київ прийшла православна віра, а третім Римом після скорення Візантії турками-мусульманами належить бути Москві. Московські князі виступають як захисники православної віри і "руської народності". Однак самого слова "Росія" ще не існує — воно затвердиться на картах Західної Європи лише на початку XVII ст. До цього часу словом "Русь" ("Рутенія") позначається територія, в цілому відповідна колишній Київській Русі. Землі ж Московського князівства, а згодом і царства ще довгий час іменують "Московією" чи "Країною московітів". Розквіт культури Володимиро-Суздальського, Московського та інших російських князівств складає окремі славні сторінки історії середньовічної культури й пов'язані передусім з генезисом великоросійської культури.
Питання для самоперевірки.
1. Які культурні наслідки християнізації Русі?
2. Дайте характеристику основних рис києво-руського періоду історії української культури.
3. Що таке естетична формація в контексті даної лекції?
4. Яке значення для розвитку сучасної України має культурна спадщина Київської Русі?
Методичні вказівки до лекції.
З огляду на обмеженість часу на вивчення матеріалу, рекомендуємо на основі плану лекції ознайомитися з літературою, де більш об'ємно й змістовно наданий цей матеріал:
1. Горський B.C. Святі Київської Русі.— К.? 1994.
2. История русского искусства. В 3 томах. Т.І.— М., 1991.
3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. — Львів, 1994.
4. Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник.— М., 1994.
5. Лихачев Д.С. Культура русского народа XVII вв.— М.-Л.Д961.
6. Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури,— К., 1992.
7. Симчишин М. Тисяча років української культури.— К., 1993.
8. Типологія української національної культури; київсько-руський тип.— У кн.: Культурне відродження в Україні: історія та сучасність. Збірка статей.—С 87-104 — Львів, 1993.
9. Топоров В.Н. Святость и святые в русской духовной культуре. В 2 т. Т.2.—М., 1995.
10. Чижевський Д. Історія української літератури.— Тернопіль, 1994.
Лозовий
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 37